Задекларовані у «Стратегіїсталого розвитку «Україна - 2020» 62 реформи та програми розвитку держави, які планується здійснити за 5 років, можуть не лише переобтяжити вітчизняне державне управління та зрештою зробити його низькоефективним, а й стримати економічний розвиток України. Тому наразі необхідний ґрунтовний аналіз, які саме реформи ми спроможні провести на належному рівні, щоб поліпшити соціально-економічну ситуацію і не спричинити чергового розчарування людей у діях влади. 

Системна криза у воєнній, економічній та соціальній сферах функціонування держави, як сипучий пісок, намагається поглинути Україну, затягнути український народ у безодню повного краху. У цих умовах лише рішуча і послідовна політична воля до змін може стати засобом національного порятунку та відродження. Тому публікація 12 січня 2015 року Указу Президента України № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020»(далі – Стратегія) збудила надію, яка після його прочитання змінилася розчаруванням. Низка вад Стратегії упевнює, що її реалізація не забезпечить ні бажаних змін, ні стійкого, ні сталого розвитку.

Про назву і концептуальні засади Стратегії.

Формально Стратегія визначає напрямки комплексного розвитку держави на наступні п’ять років. Щодо назви, то в очі одразу кидається фразеологізм «сталий розвиток». Це усталений у науковій літературі термін, що наповнений конкретним змістом, про який в даному документі лише побіжно згадується; його відповідниками в російській мові є«устойчивое развитие»,в англійській«sustainable development» ‒урівноважений,гармонійний,  збалансований  розвиток, процес експлуатації природних ресурсів, що не ставить підзагрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Тобто термін«сталий розвиток»передусім відображає природно-захисні зусилля в контексті збалансованого соціально-економічного розвитку держави, а не задає параметри реалізації якогось конкретного плану її розвитку, чи, тим паче,  виведення її з кризи,що сьогодні для України є головним завданням.

 Підготовка програми реформ відповідно до парадигми(духу) сталого розвитку справа добра, але важкопідйомна для суспільств, що перебувають в глибокій системній кризі. Ба, навіть у розвинених державах виділення коштів на природозахисні проблеми, як свідчить досвід, відчутно уповільнює темпи зростання економіки, хоча згодом може якісно її покращити.

Безсумнівно, назва державного акту найвищого рівня повинна відповідати його змісту. Недопустимо, щоб поняття «сталий розвиток» використовувалося заради красного слівця, і ніякого смислового навантаження не несло.Крім того суспільство має однозначно розуміти відображений у назві Стратегії вектор майбутніх змін, а сам документ має належно розкривати його.

Але, якщо вже написали «сталий розвиток», то необхідно хоча б в «Загальних положеннях» про нього згадати. Хоч для годиться послатись  на основоположні природозахисні документи ООН і наголосити, що наукова концепція видатного українського вченого творця теорії ноосфери Володимира Вернадського може стати методологічною базою для подальшого вдосконалення сталого розвитку. І, головне, описати у найзагальніших рисах механізм поєднання сталого розвитку з політикою національного відродження України, реалізації її переосмислених у нових умовах національних інтересів у глобальному конкурентному середовищі. На жаль, цього у Стратегії немає.

Щоб збагнути основну ваду цього, безсумнівно необхідного державного акту, потрібно прояснити формально-логічнийзв'язок між поняттями «економічний розвиток»  та  «економічне зростання» щодо терміну «сталий». Відомий економіст академік Гізатуллін Х.Н. наголошує, що «економічне зростання спрямоване на кількісне збільшення масштабу економіки в її фізичному вимірі. Це передбачає збільшення обсягу і швидкості матеріальних та енергетичних потоків, що проходять через економіку, кількісне зростання народонаселення і збільшення обсягів запасів продуктів людської праці. Розвиток же, ‒ наголошує він, ‒ передбачає якісне удосконалення в структурі, конструкції і композиції фізичних обсягів і потоків.

 Потенціал економічного прогресу, що базується на сталому розвитку,передбачає якісне удосконалення більше, ніж економічне зростання, щоопирається лише на збільшення кількісних показників.

І це в принципі правильний хід думки, якщо звичайно не розглядати ці поняття у розриві одне від одного, а тим паче, якщоне елімінуватиекономічне зростання при плануванні сталого розвитку держави. Ситуація у нашому випадку виглядає саме так, коли за кількісного падіння показників зростання економіки, автори Стратегії орієнтуються на її якісне вдосконалення лише через правові та інституційні зміни, заперечуючи в межах використовуваного діалектичного категоріального апарату відомий закон: без зростання кількісних показників економіки, ніяких якісних стрибків в принципі бути не може.

Очевидно, автори Стратегії поділяють уявлення, відповідно до якого «ринок все сам розставить на свої місця». Зараз ми вже знаємо,  як він кого і де порозставляв, а тому з недовірою ставимося до твердження, що зі вступом України до Євросоюзу ринок вирішить усі наші проблеми автоматично, а в умовах економічної кризи більше покладаємося на нове системне державне регулювання.

Навіть якщо ми адаптуємо наше законодавство до європейського,  запровадимо адекватні інституційні зміни, але не зможемо домогтися економічного зростання, то опинимося в тому стані, в якому перебуває сьогодні цілком демократична європейська Греція. Економічний стан цієї держави є наочним свідченням беззаперечної аксіоми, що наявності демократичного законодавства і панування ліберального ринку замало, щоб економіка країни почала динамічно розвиватися. Для цього необхідна стратегія дій.

Для України ситуація ускладнюється ще й тим, що західна фінансово-економічна бюрократія мислить шаблонами, не прагнучи глибоко і творчо входити в українські проблеми ‒ у неї своїх вистачає. МВФ, Євросоюз і т.д., надаючи фінансову допомогу, навзаєм вимагають вибудувати класичні ліберальні макроекономічні умови розвитку в Україні. Як конкретне суспільство ними скористається, чи достатньо в нього сил, щоб не захлинутись такою «свободою», їх зовсім не цікавить, ‒ це вже, переконані вони, прерогативи національного уряду.

Далі, якщо торкнутись тут, хоча б побіжно, напрямків еволюції політичної системи (а життя найкривавішим, найтрагічнішим чином вимагає від нас її вдосконалення), то я переконаний, що нам необхідно рухатися в бік американської політичної моделі. Ця теза не перекреслює необхідності розбудови українського громадянського суспільства, зміцнення державного управління і місцевого самоврядування. Власне американська політична система з погляду демократичності та економічної ефективності нічим не поступається європейській або навіть перевершує її. Та це окрема, спеціальна тема, яку варто обговорити.

Оскільки сьогодні ми перебуваємо у стані тривалої, перманентної війни і загрози зовнішньої агресії ще довго переслідуватимуть нас. Війна посилає нам конкретний меседж: або ви станете сильнішими і переможете ворога, або знову опинитесь у ярмі. Рух у бік підвищення керованості, мобільності держави є історично адекватною відповіддю на стійкі загрози національній безпеці.

Про нову українську ідею та мету.

Уже перший рядок Стратегії - «Революція Гідності та боротьба за свободу України створили нову українську ідею – ідею гідності, свободи і майбутнього» викликає здивування і запитання.

Зауважте, не українська ідея привела український народ до Революції Гідності, а Революція Гідності, вибачте, «як Пилип з конопель», вискочила і створила нову Українську ідею?! А нам же з першого курсу відомо, що великі ідеї породжують великі історичні події, а вже історично епохальні події, такі як, наприклад, Революція Гідності, задають якісно нову парадигму розвитку суспільства. Це стверджували мислителі, починаючи від давньогрецького філософа Платона (з його теорією ідей) до американського філософа історії Томаса Куна (з його концепцією парадигми наукових революцій).

Хоча сам намір авторів Стратегії поставити ідеали Майдану в основу радикальних змін у державі в принципі є правильним.

У документі записано:«Метою Стратегії є впровадження в Україні європейських стандартів життя та вихід України на провідні позиції у світі». Мета - чудова, але, по-перше, непов’язана напряму зі «сталим розвитком», а скоріше із «стабільно-поступальним», а, по-друге, тут бракує конкретики. Якщо виходимо на «провідні позиції», а вони, як правило, вже зайняті, то кого посуне Україна? Стратегія має обов’язково і конкретно це відображати.

Далі у Стратегії говориться про вектори і серед них про вектор відповідальності, який трактується як «забезпечення гарантій, що кожен громадянин незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак матиме доступ до високоякісної освіти, системи охорони здоров'я та інших послуг у державному та приватному секторах». Але попри так часто повторювані слова нинішніх політичних лідерів про «політичну відповідальність»  тут вона не згадується і не доповнюється  ні кримінальною, ні матеріальною відповідальністю, а переадресовується на «територіальні громади». ЦІКАВА СТРАТЕГІЯ!

Про структуру і зміст Стратегії.

Перечитавши уважно текст Стратегії, на жаль, можна зробити невтішний висновок: це не ґрунтовно продуманий і прописаний концептсоціально-економічного розвитку України на наступні п’ять років, а перелік реформ, які запропоновано здійснити у державі.

В ідеалі «Стратегія сталого розвитку «Україна - 2020» та конкретні програми уряду, підготовлені на її виконання, мали б стати інноваційним ідеологічно-програмним механізмом, за допомогою якого Україна успішно реалізувала б свій дійсно суттєвий потенціал. На жаль, як випливає із тексту Стратегії, у президентської команди не існує навіть приблизного уявлення як вивести суспільство з економічної кризи і домогтися економічного зростання.

Стратегія сталого розвитку із десятками заголовків програм і реформ, ‒ безумовно, необхідних програм і реформ, ‒ яка зовсім не вказує шляхів економічного зростання в державі, є декларацією намірів, а не стратегією розвитку.

Зрозуміло, що стратегія не передбачає розгорнутих, предметно описаних програм розвитку держави ‒ це прерогатива уряду, але Стратегія у найзагальнішому вигляді повинна назвати конкретні цілі, засоби і ресурси, завдяки яким мають відбутися фундаментальні зміни в Україні.

Дослідник теорії стратегій, професор філософії Джон Міддлтон, узагальнюючи досвід вивчення проблеми зауважив, що схематично усі стратегії займаються поєднанням трьох речей: по-перше, розглядом існуючого стану речей, «де ми знаходимося зараз», по-друге, бажаного, «де ми хочемо опинитися» і, по-третє, шляху, яким організація повинна переміститися із теперішнього в майбутнє, «як нам туди потрапити» (Джон Миддлтон. Библиотека избранных трудов о стратегии бизнеса. Пятьдесят наиболее влиятельных идей всех времен. ‒ М.: ЗАО Олимп-Бизнес, 2006. ‒ 272 с.).

Чи названа модель стратегії відображена в оприлюдненому державному акті? Звісно, що ні.

Готуючи Стратегію, передусім необхідно було хоча б в найзагальніших рисах, відштовхуючись від реального стану речей, визначити пріоритетні напрямки розвитку України, її народного господарства. Далі показати, які позиції ми хочемо завоювати в Західному світі, і, нарешті, які ресурси і рушійні сили ми можемо задіяти для реалізації Стратегії.

Візьмемо, наприклад, аграрний сектор. Що про нього говорить опублікована Стратегія? Вона буквально містить два заклики до уряду провести «Реформу сільського господарства та рибальства» і «Земельну реформу». І на цьому все. Формально правильно, але пусто-порожньо.

Не зрозуміло, в чиїх інтересах аграрна реформа має відбутися. Хто стане остаточним власником землі, після того, як вона перетвориться у товар. Міжнародні спекулянти, українські селяни чи, як записано у Конституції України, український народ?

Бо, як свідчить сумнозвісний досвід приватизації в Україні, за нинішнього економічного стану українського селянства, державні акти власності на землю миттю перемістяться до рук спекулянтів. А згодом, після підняття вартості землі в ціні, вони перейдуть до рук реального західного чи східного (китайського) інвестора. (Зрозуміло, що нашим урядовцям із іноземними інвесторами комфортніше ‒ не потрібно думати ані про фінансову підтримку, ані про просування товару на зовнішні ринки, адже він сам все зробить). Але виникає питання: що буде з мільйонами українських селян, які в одну мить перемістяться в статус наймитів, ‒ «на власній, не своїй землі» і з продовольчою безпекою України?

Стратегія має не лише попередити цю ситуацію, а й пропонувати шлях розвитку сільських територій. Також вона мала б ініціювати створення для підтримки кооперативного та індивідуально-фермерського господарства Державного іпотечного банку, що забезпечував би селянство довгостроковими низьковідсотковими кредитами; систему закупки якісного насіння, сприяння виходу української продукції на зовнішні ринки; розробку і просування на міжнародному ринку впізнаваних брендів української сільськогосподарської продукції і т.д.

Державник відрізняється від пересічного політика тим, що він думає стратегічно:  для нього важлива доля народу, а не наступні партійні вибори, тобто він мислить великими часовими термінами, на довгі часові відстані. Здійснюючи реформу, він розв’язує не абстрактну економічну проблему, а думає передусім про конкретну українську людину (селянина), як про головного об’єкта змін. Він намагається створити таку систему відносин, за якої підвищення продуктивності праці у сільському господарстві поєднується із перетворенням селян (українців) у реальних власників землі. Такий підхід до реформ у сільському господарстві допоможе розв’язати не лише економічну проблему, але й соціальну та культурну, попередити урбаністичні проблеми, з якими стикаються усі розвинені держави, сприятиме відродженню цілості буття української нації.

 Таким чином, основною метою реформ має стати не остаточна приватизація землі (перетворення її на товар), а розвиток потенційних продуктивних сил українського селянства як основного рушія прогресивних змін в сільському господарстві.

Стратегія у найзагальніших рисах мала б поставити проблему, а уряд зобов’язаний на її виконання розробити і прописати у вигляді детальних програм правове, організаційне і фінансове становлення малого кооперативного та індивідуально-фермерського господарства України.

Важливо наголосити ще на одній методологічній засаді: коли ми  говоримо про вагому роль держави у проведенні реформ, то цим не прагнемо відродити патерналістські методи опікування селянством, як це було в соціалістичних колгоспах. Ми лише визнаємо важливу направляючу і організуючу роль держави в природному процесі відродження українського селянства, соціальної групи, що зазнала в часи голодомору та соціалізму чи не найфундаментальніших деформацій. Можна було б назвати цей підхід модернізованим кейсіанством,   однією із консервативних ідеологічних засад розуміння стратегії проведення реформ в Україні. В ідеалі «Стратегія сталого розвитку «Україна - 2020» та конкретні програми уряду, підготовлені на її виконання, і мали б стати креативним ідеологічно-програмним механізмом, за допомогою якого Україна успішно реалізувала б свій потенціал в нових умовах. Тобто Стратегія має бути першою стадією реалізації «моделі стратегічного планування» Ігоря Ансоффа, яку видатний теоретик стратегічного планування розглядав як своєрідний «каскад, що починається із загальних рішень і прямує до більш конкретних».

На жаль, як випливає із тексту Стратегії, в президентської команди не існує навіть приблизного уявлення як вивести суспільство з економічної кризи і домогтися економічного зростання.

Про заявлену в 5-річній Стратегії кількість реформ.

Задекларовані в документі 62 реформи та програми розвитку держави, які планується здійснити за 5 років, можуть не лише переобтяжити вітчизняне державне управління й зрештою зробити його низькоефективним, а й стримати економічний розвиток України. Тому наразі необхідний ґрунтовний аналіз, які саме реформи ми спроможні провести на належному рівні, щоб поліпшити соціально-економічну ситуацію і не спричинити чергового розчарування людей у діях влади.

Також важливо усвідомлювати, що серйозні реформи - це тривала і виснажлива робота, вони не відбуваються за один день. Китай запровадив свої «Чотири модернізації», що перетворили його у провідну державу світу, розпочавши їх із простого завдання: подолання голоду. І крок за кроком, справа за справою рухався вперед. Основною умовою успішності реформ таких держав як Китай, Сінгапур, Південна Корея чи Польща було конкретне розуміння, що необхідно робити зараз, а що потрібно буде робити завтра. І відштовхувались вони від реальності, а не від теорії, якою б унікальною вона не була.

Про участь суспільства в розробленні і реалізації Стратегії.

Другий важливий висновок після ознайомлення із «Стратегією сталого розвитку «Україна - 2020»: у ній відсутній основний суб’єкт розвитку – українська нація, що може трактуватися як крайня форма національного нігілізму, невідповідність завданням народу в час його новітнього буття. Таке враження, що автори збираються здійснювати усі заявлені реформи на Марсі, а не в Україні і не для українців.

          Тут доречно згадати слова Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».( Франко І. Поза межами можливого. Повн.зібр.тв. у 50-ти тт., Т.45, с.284).

Така радикальна десуб’єктивація процесу стратегічного державного управління,на нашу думку, прирікає його на поразку. Ще ніхто нікого в житті не зробив щасливим, успішним чи заможним поза його волею. А воля українського народу до змін, між іншим, є головною рушійною силою у подоланні усіх перешкод та випробувань, що чекають у ході реалізації подібних задумів.

Звичайно, підготовка Стратегії вимагала б кооперації зусиль багатьох різноманітних фахівців об’єднаних спільною ідеологією національного відродження, назвемо її умовно ідеологією українського демократичного націоналізму.Нажаль, до процесу розроблення Стратегії вони не були залучені, як і не було долучене українське суспільство, не врахована його воля та безпосередні інтереси.Звісно за інших історичних обставин обговорюваний документ можна було б сприйняти за типовий зразок окозамилювання владної бюрократії і просто не звертати на нього уваги, але трагічна ситуація, в яку сьогодні наше суспільство занурене поза його власною волею, не дозволяє нам такої розкоші марнотратства.Президенту України та уряду треба вже раз і назавжди зрозуміти: розробляти і впроваджувати ефективні реформи для суспільства без суспільства неможливо.

Такі документи як Стратегія потребують належного наукового супроводу та суспільного залучення. Інше питання, коли йдеться про невідкладні дії влади.

Про роль Президента України.

Перед Українською державою постав історичний виклик: вижити і вийти з системної кризи, забезпечивши стійкий розвиток! Вирішення цього завдання залежить, не в останню чергу, від принципової позиції Президента України, його рішучості та адекватності. Його ж поразка, а імітація роботи, у певному сенсі, є поразкою, сприйматиметься як поразка Української держави, як спільна наша поразка.

Доразу зазначу, що я не погоджуюсь з міркуваннями частини критиків цього Указу, які акцентують увагу на тому, що він нібито є порушенням Президентом України меж своїх конституційних повноважень. Президент як глава держави зобов’язаний накреслювати напрямки її розвитку.

Незважаючи на все попередньо критично сказане про «Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020», хочеться завершити текст позитивним посилом, а він можливий за однієї умови, якщо Президент України і його команда продовжать роботу над її вдосконаленням. І тут неважливо, як формально цей документ буде названо. Важливо, щоб до його розробки були залучені всі патріотичні інтелектуальні сили України, щоб Стратегія, по-перше, наповнилася реальним змістом, зрозумілим кожному українцю, і, по-друге, стала дійсно загальнонаціональним планом виходу з кризи.