Минуле двадцяте століття ознаменувалося блюзнірським спаплюженням концепції гуманізму й ідеї абсолютної цінності людини. Мільйони загиблих (військовиків і мирного населення) у Першій і Другій світових війнах, театр дій яких на 100 відсотків охоплював етнічні території українців, мільйони вбитих штучними голодоморами (1921-22 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947р.р.), експерименти з колективізацією, індустріалізацією та «культурною революцією», десятки мільйонів репресованих - ось невеликий перелік його підсумків, враховуючи які, говорити про «гуманітарний розвиток» українців ми не можемо.

Реальна практика державотворення  в умовах військових дій поставила нас перед необхідністю  переосмислення місця і ролі державного управління в контексті політичного процесу, переосмислення логіки реформаторських кроків, кадрового, наукового забезпечення зазначених процесів.

Державне управління для нас не є якоюсь абстрактною, науковою субстанцією, - це  спосіб функціонування і реалізації державної влади як виразника національних інтересів народу.

Розвиток комунікаційних системних мереж створює далеко не віртуальну можливість цільового маніпулювання свідомістю тих чи інших груп людей у визначених регіонах чи державах з метою нав’язати потрібні оціночні характеристики, погляди, норми поведінки, а за потреби - для дестабілізації владних і суспільних структур.

Якби не статистика … жили б ми краще

Підводячи підсумки 2013 року, що так скандально спливає в минуле, стає предметом дослідження для істориків, потрібно згадати про борги (матеріальні, грошові, моральні) , які влада набирає, а народ змушений буде  розраховуватися.

За визначенням Євгена Маланюка, малорос – це українець з деформованою національною психікою. Дослівно: це – “тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно. А – в наслідках часом – і расово”.