Державне управління безпековою сферою України

Реальна практика державотворення  в умовах військових дій поставила нас перед необхідністю  переосмислення місця і ролі державного управління в контексті політичного процесу, переосмислення логіки реформаторських кроків, кадрового, наукового забезпечення зазначених процесів.

Державне управління для нас не є якоюсь абстрактною, науковою субстанцією, - це  спосіб функціонування і реалізації державної влади як виразника національних інтересів народу.

Змушені констатувати факт: держава впродовж відновленої в 1991 році незалежності не надавала належної уваги безпековій сфері та відповідній  ідеологічній роботі у цьому напрямку. Державне управління України повинно мати свою політико-ідеологічну палітру, до якої слід віднести системне формулювання і вирішення проблем: а)державної політики; б)політики національної безпеки; в)геополітики(в тому числі і євро-атлантичної інтеграції); д) державної регіональної політики і місцевого самоврядування.

Невирішення цих проблем робить сучасну кадрову політику не системою свідомого, ідейного, науково-обгрунтованого відбору, а в кращому разі, збігом випадковостей. У гіршому, свідомим руйнуванням хитких основ Українського державотворення.

Зміна влади та зміна системи державного управління, включаючи насамперед елементи безпекової сфери, потребують як теоретичного осмислення  так і практичного уточнення. Заяви про те, що зі зміною Президента України у нас відбулася зміна влади, звучать наївно і не переконливо.

Нових механізмів управляння новою владою не запропоновано, окрім слабкого реверансу щодо ще більшої «демократизації» Українського суспільства, з одного боку, і з другого, до спекулятивного загравання із західним світом на тлі нереформованого державного управління.

Формування ефективної системи влади зазвичай потребує інституційного оформлення, яке так і не відбулося завдяки тому ж політичному істеблішменту, а її діяльність часто піддається сумнівам та критиці, особливо коли мова заходить про паралелізм, дублювання  функцій в системі державного управління. За прикладами далеко ходити не будемо. Достатньо придивитися до роботи Генштабу ЗС України і Міністерства оборони України.

Що об’єднує  нині Україну: спільні здобутки чи спільні поразки? Здебільшого напрошується висновок, що об’єднає Українців  системна криза, яка витіснить на периферію представників слабких ланок в економіці, культурі, духовності, позбавлених своїх основ і коріння. Держава в особі Уряду України не контролює  появу гострих гуманітарних, соціальних чи економічних проблем, а щоразу самоусувалася від їх розв’язання, імітуючи ефективність власної роботи.  Це головний фактор, який формує системну кризу.

Натомість облудність демократії (вседозволеність чужинцям – бо ж свобода, панування антиукраїнців – бо ж плюралізм) домінує над усіма іншими цінностями Українського народу. Чи ж справді така „демократія” є основним і доконечним мірилом досягнень для України після трьохсотлітнього ярма?

З другого  владного табору лунають гасла щодо стабільності. Запитуємо себе, яка ідеологія потрібна Україні: ідеологія реформ чи ідеологія стабільності, а може ідеологія стабільних реформ, чи ідеологія стабільних дій? Запитання риторичні.

В умовах неоколоніалізму, коли ми не маємо реального: територіального суверенітету; економічного суверенітету; політичного суверенітету; інформаційного суверенітету; культурно-мовного суверенітету; духовного, церковно-релігійного суверенітету  сучасне державне управління не здатне забезпечити національних (українських)  інтересів, бо нема позитивного впливу на процеси  безпеки у сферах: економіки, політики, культури, демографії, міграції тощо.

Нинішнє кадрове наповнення системи державного управлінняпсихологічно неготове до самостійності – до служіння Українському народові. Зберігаючи формальні ознаки незалежності (тюрми, зони), держава перетворилася на територію, яку експлуатують фінансово-політичні угрупування не без допомоги намісників, рекрутованих з нащадків комуно-кагебістської «еліти».  Система державного адміністрування не готова до сучасних, а тим паче до майбутніх випробувань. При прийнятті ефективних управлінських рішень українському істеблішменту бракує знань,  рішучості і відповідальності, включаючи не лише політичну, а й кримінальну відповідальність.

Тому не дивно, що  державний апарат і його «правоохоронна» система діяли не в інтересах українського народу, а в інтересах російської національної меншини. Фактично, Україна, роздерта протиріччями різного характеру, послаблена економічно, політично, за відсутності здорового політичного національного центру, зі зруйнованою системою національної безпеки могла бути легкою здобиччю для РФ.  А, вже ЗС РФ, під прикриттям незаконних збройних формувань, які були створені в Україні у 2012-2014 рр, довершили і уявнили окупацію частини території України з наступним створенням плацдарму для захоплення всієї України.

Нинішня система державного адміністрування є послідовним продовженням стратегії винищення Українського народу, бо народ без мови, без традицій, церкви, школи, без належних умов для фізичного виживання – не український народ, а носій чужої культури й духовності.

Зважаючи на історичні  багатостолітні україно-російські протистояння у різних сферах (гуманітарній, соціальній, економічній), які останнім часом переросли у відверту збройну агресію з боку РФ, констатуємо, що цим ворожим діям передувала системна робота Москви у різних площинах і напрямках.

Зокрема у зовнішньополітичному напрямку Кремль зосередився на:

-                               формуванні групи впливових політиків, політичних партій, держав для підтримки політики Росії у світі й першу чергу у державах, які можуть протидіяти намірам Кремля у його агресивних діях;

-                               розділенні об’єднаної Європи на декілька таборів з метою зменшення можливостей ЄС в обороні й зовнішній політиці;

-                               провокуванні протиставлення ЄС і США;

-                               перешкоджанніУкраїні створити зовнішньополітичні механізми захисту від агресії;

-                               продовженні проведення колоніальної політики щодо України і зміцення в ній антиукраїнських центрів(зокрема ЧФ РФ у Криму);

-                               створенні умов для розподілу України між сусідніми державами (Росія, Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина);

-                               створенні умов для просування «руского міра» до держав ЄС.

У зовнішньоекономічному нарямку Росія  намагається:

ü      узалежнити світ й Україну від РФ по основних енергоносіях (нафта, газ, ядерне паливо), щоб через економіку здійснювати керівництво політиками й урядами держав й у першу чергу держав ЄС; 

ü      через російські компанії контролювати стратегічно важливі українські ринки (ядерне паливо, електроенергія, нафтопродукти, антрацитове вугілля)і може використати цей контроль як інструмент не тільки економічного тиску, а й підкріплення збройної агресії.

ü      через російські банки в Україні ("Сбербанк Росії", "ВТБ Банк", "Промінвестбанк", "Альфа-Банк" тощо)неконтрольовано вводити з Росії чи виводити кошти, вилучатиукраїнські активи через борги, кредитувати російські підприємства, які розміщено на території України і працюють не в інтересах України;

ü      через російське програмне забезпечення, яке в Україні у деяких сферах займає монопольне становище, контролювати розвиток економіки. Частка рішень 1С – компанії, що спеціалізується на підтримці ділового ПЗ, – серед українських підприємств у різні роки і за різними оцінками сягає 70-90%.

 Інформаційній сфері, як у зовнішньому (для держав світу), так і внутрішньому (для власних громадян) напрямках Росія:

•  створює образ України як «фейкової держави»; примушує світ сприймати події сьогодення, історичні та бачення  майбутнього України очима Кремля;
• створює образ України як держави, де панують «фашизм» і «неофашизм», які загрожують світу, обґрунтовуючи цим потребу збройного втручання РФ в Українське політичне життя; створює в Україні умови для реалізації ідей євразійства; намагається  позбавити українців ідентичності й ідентифікації, в тому числі намагається підмінити ідентифікацію свій-чужий з української на російську, що мало і має на меті відкрити ворота для беззбройного заволодіння Україною;
• створює позитивний образ РФ для громадян України;
• насаджує систему стереотипів і догм щодо спільної «історичної колиски», про «братні народи», про «єдину націю», про «єдину народність» тощо;
• створює умови для дестабілізації й сепаратизму;
• створює умови для контролю в Україні мереж телекомунікацій здля можливого їх використання їй на шкоду(в Україні мобільні оператори "Київстар", "МТС" та "life" мають російський капітал. У "Київстарі" частка російської "Альфа-груп" – 43,9% голосів, "МТС Україна" належить на 100% "Мобільним ТелеСистемам" (Росія). Частка "Альфа-груп" в "Астеліті" (ТМ life:) – приблизно 7%);
• створює відкриту загрозу через російські компанії, що мають доступ до персональних даних українців і співпрацюють з відповідними контролюючими органами РФ. Такдо ТОП-5 найвідвідуваніших сайтів в Україні, за даними GemiusUkraine, входять три російських. Охоплення "Вконтактє" становило 62%, mail.ru – 54%, "Яндексу" – 44%;

У релігійно-церковні й сфері Росія:

ü     запустила відповідні механізми  «промивання мізків» у вірян різних держав світу й першу чергу в Україні;

ü     шляхом різноманітних маніпуляцій утверджує думку про Москву як «третій Рим», відсуваючи на другорядні позиції Вселенського Патріархата;

ü     розділяє Українську Церкву й її вірян на декілька ворогуючих церков;

ü     перешкоджає створенню єдиної Помісної церкви в Україні через підконтрольну Кремлю т.зв. Українську православну церкву (філія російської православної церкви), яка разом із «5-ю колоною» насаджує ідеї «руского міра».

Психологічно Росія намагається :

• посіяти зневіру в  Українців у перспективу власної держави;
• насаджує розчарування власним, Українським життям, європейським вектором розвитку;
• накопичує внутрішню негативну енергію різноманітними інсинуаціями, відвертою брехнею, та провокує її неконструктивне випліскування на вулиці й майдани з метою спричинення громадянського конфлікту;

У правоохоронному сегментіУкраїни Кремль проводить політику:

• протиставлення (відчуження) правоохоронної системи і народу;
• створення умов для пригнічення Української більшості правоохоронною системою;
• створення умов для тотальної корупції, а разом з нею й закладенням  грунту для паралічу державних механізмів, які забезпечують життєдіяльність держави;
• паралізування дії Конституції й законів України через необов’язковість їх виконання.

Змушені зазначити, що відсутність цілісності та недосконалість чинного законодавства у безпековій сфері, призвело до того, що Воєнна доктрина Україниза змістом подається як військова доктрина без урахування всіх форм і способів ведення війни в сучасному глобалізованому світі (інформаційна, економічна, дипломатична та ведення збройної боротьби).

На наше переконання Воєнна доктрина України (ВДУ) шляхом опрацювання напрямків, шляхів, механізмів, інструментів, методів воєнних дій має базуватися на нормах міжнародного права, включаючи Статут ООН щодо відновлення суверенітету й підтримки міжнародного миру і безпеки. Вона повинна насамперед спиратися на Концепцію національних інтересів України, підготовлену Народним Рухом України, на  Конституцію України, закони України.

Відтак ВДУ має  вважати домінантним пріоритетом національні інтереси Українців у політичній, економічній, інформаційній, воєнній сферах;

Доречно відзначити, що принцип оборонної достатності,  який досі був домінуючим у чинній Доктрині, є недостатнім для забезпечення національної безпеки України. Натомість ми вважаємо, що необхідно реалізовувати принцип повної мобілізації усіх воєнних, економічних, науково-технічних, соціальних та морально-політичних можливостей держави і суспільства задля забезпечення національного і державного суверенітету України.

Виходячи із зазначеного, державна політика України має першочергово орієнтуватися на реалізацію принципів інтеграції в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС, поглиблення співпраці з НАТО для досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, а також забезпеченні рівноправного взаємовигідного співробітництва у воєнній, воєнно-економічній, військово-промисловій та військово-технічній сферах з усіма заінтересованими іноземними державами-партнерами, виходячи, в першу чергу, з необхідності гарантування безпеки, суверенітету, захисту та відновлення територіальної цілісності нашої держави.

У цих складних геополітичних умовах, коли національний і державний суверенітет України знаходиться під загрозою знищення з боку агресора (РФ), у нормативно-правових та законодавчих документах  слід відмовитися від декларування і сповідування оборонного характеру Воєнної доктрини України.

Ми глибоко переконані, що Україна має право застосовувати воєнну силу не тільки для оборони, належної відсічі російській збройній агресії, але й для контрнаступу, зокрема, з метою відновлення своєї територіальної цілісності в межах міжнародно-визнаних її кордонів, звільнення тимчасового окупованих та тимчасового непідконтрольних територій від російських окупаційних військ, незаконних бандитських збройних формувань, найманців та терористів;

Україна першою в Європі зазнала жахливих наслідків від російської «гібридної» війни, в якій беруть участь «зелені чоловічки» зі складу сил спеціальних операцій, за підтримки певних  політичних сил та «громадських» рухів («п’ята колона») в Україні;  незаконні збройні  формування;  найманці та терористи, які скеровуються, фінансуються та озброюються Росією. При цьому в їх діях широко використовується інспірований та заздалегідь спланований протестний потенціал частини місцевого цивільного населення.

На жаль, зазначений і апробований на сході України можливий сценарій розвитку подій може розпочатися у майбутньому поза межами Криму і Донбасу. Подальше нагнітання напруженості, рівно як і загроза застосування воєнної сили проти України, реалізовуватиметься шляхом створення ззовні вірогідних сценаріїв «захисту єдиновірців», «захисту російськомовного населення», «захисту російського бізнесу» тощо, що пов’язано з розхитуванням та руйнуванням економічної, соціальної та гуманітарної сфер з наступним сприянням переростанню  цих «напруг» у нові збройні конфлікти всередині нашої держави за рахунок використання проросійських незаконних збройних формувань, найманців та терористів.

На підставі викладеного не складно зробити деякі висновки та запропонувати наше бачення подолання системних викликів і загроз у безпековій сфері України.

Ми вважаємо, що реальним агресором є держава, яка не визнає міжнародного права, зазіхнула на територіальну цілісність, ігнорує і порушує державний (політичний, економічний, інформаційний, культурно-духовний) суверенітет інших держав. З  огляду на зазначене, такою державою є РФ, яка розпочала війну з суверенною Україною, з її головним суб’єктом життєдіяльності – Українською державотворчою нацією, що  дозволяє агресору реалізувати стратегічну імперську ідею, викладену в євразійській концепції. 

Нашим реальним союзником є держава (коаліція, союз держав), яка дотримується основ міжнародного права, підтримує добросусідські відносини, а в разі загроз національній безпеці з боку реального агресора, надає всебічну підтримку (НАТО, США, Туреччина, Польща, Литва).

Для реального забезпечення державного суверенітету України першочерговою є потреба переосмислення базових принципів забезпечення національної безпеки Української нації і Української держави шляхом внесення змін (доповнення) чинної Конституції України. Текст Конституції України має містити юридичний термін «нація», що дасть законні підстави оперувати визначеннями в словах, де коренева основа стосується слова «нація», наприклад, «національні інтереси», Національний банк України тощо.    

У тексті Конституції України, як суспільному договорі, необхідно передбачити змістовну частину з окресленнями взаємовідносин між нацією і державою та визначити націю як замовника на послуги держави, а державу, як виконавця цих послуг. Текст Конституції України має визначати відповідальність держави перед нацією за свою діяльність/бездіяльність у задоволенні національних інтересів. Бачиться необхідною відмова від принципу позаблоковості та активізації трансформації міжнародних відносин, пов’язаних, насамперед, із виконанням завдань євроатлантичної інтеграції (приєднання до виконання програм НАТО). Потрібно буде узгодити існуючу законодавчу базу до запропонованих змін в Конституції України. Так, потрібно внести зміни до Закону України «Про основи національної безпеки України» шляхом: усунення плутанини у термінології, непродуманості і фактичній невизначеності терміну «нація» та «національна безпека»; проведення субординації між поняттями «державна безпека» і «національна безпека»;уточнення (кількісне) введеного терміну «захищеність національних інтересів»;реформування Збройних сил України відповідно до існуючого світового досвіду держав, що мають подібні до українських умови існування і виживання;модернізації галузей економіки та інфраструктури з метою мобільного реагування на зовнішні виклики;удосконалення системи управління та регулювання, координації воєнізованих структурних формувань (ЗСУ, СБУ, МВС, Національна гвардія, прикордонні війська, охоронні структури, загони самооборони, добровольчі легіони тощо).

Ми вважаємо за необхідне створити при Верховній Раді України Робочу групу для підготовки нової Концепції національної безпеки України і відповідну їй Державну програму з усіма випливаючи звідси механізмами реалізації. Також потрібно переглянути чинну нормативно-правову базу в сфері національної безпеки України з огляду на очевидну недосконалість термінології та надати необхідні проекти змін до змісту відповідних актів чинного законодавства. Важливим залишається підготовка пропозицій щодо зведення в єдиний Кодекс законів про національну безпеку України чинних нормативних актів у цій сфері.

 

Відтак, актуальними для забезпечення державного  і національного суверенітету є проблеми:

• створення професійного війська (ЗС України);
• формування військово-навчального резерву для оборони держави (досвід держав: Ізраїль, Швейцарія, Естонія, Латвія, Литва);
• організація регіональних загонів самооборони;
• узаконення та державна підтримка добровольчого, волонтерського руху;
• забезпечення обороноздатності України на рівні, достатньому для запобігання зовнішньої загрози, а у разі її виникнення — для її локалізації, нейтралізації, ліквідації;
• удосконалення системи забезпечення воєнної безпеки, яка б гарантувала надійний захист держави від зовнішніх загроз, гідне сприйняття України на міжнародному рівні та відповідала критеріям членства України у політичних і воєнно-політичних блоках, союзах;
• реформування Збройних Сил України з метою досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами держав-членів НАТО;
• нейтралізації (ліквідація) непередбачених законом збройних формувань з ознаками «п’ятої колони»;
• запровадження на прикордонних територіях інституту територіальної самооборони та забезпечення його повноцінного існування в інтересах держави;
• створення добровольчих легіонів для вирішення невідкладних екстрим-проблем, інспірованих ззовні та зацілених на повалення державного суверенітету України;
• збереження і дотримання в умовах збройного протистояння та реальної загрози агресії змішаного принципу комплектування Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань з поступовим збільшенням кількості військовослужбовців за контрактом у складі бойових військових частин;
• удосконалення системи мобілізаційної підготовки тамобілізації, утому числі забезпечення створення необхідної кількості підготовленого військового резерву;
• забезпечення підвищення спроможностей вітчизняного оборонно-промислового комплексу за рахунок впровадження новітніх військових технологій, створення максимально можливих замкнених циклів розроблення і виробництва найважливіших зразків озброєння, спеціальної і військової техніки, використання можливостей військово-технічного співробітництва з державами — стратегічними партнерами України;
• сприяння удосконаленню державної інформаційної політики у воєнній сфері;
• розробки систему ефективної протидії інформаційно-психологічним впливам іноземних держав, спрямованим на підрив обороноздатності, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної обстановки, провокування міжетнічних та міжконфесійних конфліктів в Україні;
• забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, учасників антитерористичних операцій та членів їх сімей;
• удосконалення системи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони держави відповідно до стандартів ЄС та НАТО;
• підвищення рівня координованості складових сектору безпеки іоборони тавдосконалення механізмів їхконсолідованого розвитку тапосилення відповідних оперативних спроможностей для забезпечення воєнної безпеки.

Саме такою нам бачиться, з одного боку, системна криза, що наповнена проблемами, які складають суть національної і державної небезпеки, а з другого, напрямки та механізми подолання кризових явищ у безпековій сфері України.

Василь Куйбіда, доктор наук з державного управління, професор

Іван Розпутенко, доктор наук з державного управління, професор