Концепція національних інтересів України в сучасних умовах

Преамбула

Кожна нація  усвідомлює свої потреби, без яких не може бути мови про  реалізацію її призначення  в глобальному  чи навіть у регіональному масштабі. Цивілізовані держави нерідко обґрунтовують свої потреби як національні інтереси на законодавчому рівні.

 

Невизначеність національних інтересів має згубні наслідки особливо для молодих держав, позбавляючи їх орієнтирів на майбутнє. У такому  становищі опинилася Україна, яка відновилася як незалежна держава на  руїнах  «імперії зла і брехні». Причому нерідко нова політична сила, яка ставала до владного  керма, виступала не як наступник, а як опонент попередньої політики через протилежне тлумачення національних інтересів.

        Найбільше шкоди нашому державотворенню й суспільному розвитку завдала окупаційна бандоолігархія. Спираючись, в основному, на донбасівський  олігархат, зрощений з кримінальними доморощеними групами, реалізовуючи неукраїнські національні інтереси, вона поставила під загрозу навіть формальне існування України як незалежної держави, посиливши її залежність від Російської Федерації.

Як національно-демократична партія Народний Рух України вирішив запропонувати своє бачення українських національних інтересів на концептуальному рівні тому, що в українські національні інтереси дуже часто не збігаються з державними, адже досі не побудовано української національної держави. Не претендуючи на непомильність, вважаємо, що така концепція може стати основою для обговорення засад національного державотворення, вироблення і реалізації державної політики, спрямованої на досягнення цілей, сформульованих на підставі усвідомлення національних інтересів. Обговорення Концепції національних інтересів дасть змогу формалізувати їх на державному рівні. Прикладом у цьому для нас можуть  бути західні держави, з якими прагне інтегруватися Україна, утверджуючись як суб’єкт  євроатлантичної цивілізації  на противагу євроазіатській цивілізації.

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ  ВИЗНАЧЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

1. Сутність і поняття національних  інтересів. Національні інтереси спрямовані на забезпечення природного права національної спільноти вижити і розвиватися в природному й  суспільно-політичному довкіллі. У них усвідомлюються національні потреби як сукупність запитів  спільноти в її  життєдіяльності. Проте національні інтереси  проявляються не лише на рівні  спільноти, а й на рівні індивідів як її членів, потреби яких поділяються на три основні групи: екзистенціальні, соціальні і розвитку.

       Як  система національні потреби  поділяються в статичному обсязі на природні й суспільні, а в динамічному – охоплюють  процес  становлення, розвитку і  породження нових потреб. Їх розвиток не рівномірний за своїм змістом: характеризується збагаченням, ускладненням, перегрупуванням і спрощенням. Окрім того, розрізняють позитивні національні потреби і негативні. Позитивні – ті, для реалізації яких потрібні відповідні дії, негативні – це ті,  реалізація яких передбачає утримання від певних дій. Динаміка національних потреб доволі суперечлива, характеризується стихійністю й усвідомленістю, постійністю і перервністю, рівномірністю й нерівномірністю.

       Держава і нація можуть неоднаково ставитися до національних інтересів. Треба зазначити що національні інтереси як усвідомлені потреби спільноти виступають рушіями історичного розвитку, позаяк передбачають самостійне існування нації як суб’єкта певної цивілізації. На державному рівні національний інтерес поєднує індивідуальний і вселюдський  інтереси.

        Як поняття національний інтерес  трактується в широкому  і вузькому значеннях. У широкому значенні він стосується системи цілей і завдань зовнішньої політики держави, тобто виступає основою міжнаціональних взаємин. Вузьке значення національного інтересу обмежується насамперед політико-правовим статусом нації, збереженням її ідентичності, зокрема мови, мистецтва, традиційної культури тощо.

        У національних інтересах задовольняються соціальні інтереси всіх громадян як членів громадянської (політичної) нації. Йдеться про гармонізацію міжнаціональних (міжетнічних) відносин у державі, щоб не допустити  переростання  суперечностей  у конфлікти.

       Проте національні інтереси в багатонаціональних чи ненаціональних державах можуть і не збігатися з інтересами держави, що підтвердило панування окупаційної бандоолігархії, коли інтереси олігархів з Донецького регіону видавалися за державні, а державні інтереси підпорядкувалися їхнім корпоративним інтересам. Водночас інтереси нації були узалежнені від імперських інтересів Російської Федерації.

        Національні інтереси взаємопов’язані не лише з державою, а й з усією політичною системою. З одного боку, національні  інтереси – це основа для функціонування політичної системи в цілому, як і  її елементів, а з іншого, політична система та її елементи впливають на формування національних інтересів на основі національного компромісу й громадянської злагоди, поєднання національних і соціальних інтересів, гарантій для активності кожної людини як суб’єкта суспільства. Людина може розвиватися лише в середовищі, в якому вона спілкується з подібними до себе людьми. Тоді її національна самосвідомість виступає як прояв національної свідомості, що неодмінно веде до розуміння національної держави як цінності.

        Без визначення національних інтересів  не можливо зрозуміти гарантій для існування держави. Таке нерозуміння національних інтересів призвело до трагічних наслідків у козацько-гетьманські часи. Козацька рада в Переяславі 1654 року фактично підмінила національні інтереси конфесійними, хоч і не мала  належного уявлення про московське православ’я  (цареслав’я), яке ґрунтувалося на  імперіалістичній ідеологемі «Москва – Третій Рим». Водночас  Запорізька Січ як лицарсько-козацький християнський орден не розуміла доконечної потреби  утвердитися на Північному Причорномор’ї, хоч на той час наша людність становила абсолютну більшість серед населення Кримського ханства. Не проявляло рішучості в захисті національних інтересів керівництво  Центральної Ради (М.Грушевський і  В.Винниченко), підмінюючи доконечність створення незалежної національної держави паліативними варіантами федерації, що призвело до втрати незалежності і втягнення України в квазіфедерацію під назвою  СРСР. Зрештою, не відповідає українським національним інтересам перебування нашої держави в  складі СНД, діяльність якої суперечить засадам міжнародного права цивілізованого світу  і  повністю залежить від керівництва Російської Федерації.

1.2.Форми відтворення національних  інтересів. Національні інтереси виконують функцію консолідації, адже їхнім носієм  виступає ціла нація або, принаймні, її більшість. Такі інтереси охоплюють різні сторони національного життя (політичну, економічну, соціальну, духовну). Національна консолідація має особливе значення на пострадянському просторі, адже в «імперії зла і брехні» на перше  місце в національній політиці ставили форсоване формування  так званого «єдиного радянського народу» на російській традиційній основі при розмиванні єдності не лише населення союзної республіки, а й  титульної нації. Цілеспрямоване перемішування населення призвело до посилення відмінностей між регіонами і навіть між містом і селом. Якщо в селах зберігалася мова автохтонного населення, то  в містах нав’язували мову російську.  

         При зіставленні національного і вселюдського інтересів треба мати на увазі, що національний інтерес має певну специфіку, яка визначається мовою, побутовими і культурними традиціями, духовними цінностями. При належній  етнонаціональній політиці держави національні інтереси сприяють підвищенню політичної й соціальної активності громадян, національної самосвідомості і як наслідок стимулюють національний поступ, що має особливе значення для народів на пострадянському просторі, на якому останнім часом активізувалися елементи, спрямовані на деконсолідацію суспільства (Молдова, Грузія, Україна, держави Балтії).

       Вплив національних інтересів на життєдіяльність залежить від демократичності чи антидемократичності  суспільного середовища. В умовах демократичного суспільства  національні інтереси утверджують у людині почуття самоповаги  й  спрямовані на духовне самозбагачення. Лише демократичне суспільство забезпечує раціональне поєднання національних і вселюдських інтересів. Антидемократичне середовище створює передумови для духовного  й морального занепаду, що засвідчує хибне розуміння національних інтересів нинішнім населенням Російської Федерації, яке підтримує антиморальну, агресивну політику кадебістсько-кремлівського керівництва.  

       Національні інтереси органічно пов’язані з національною ідентичністю, а також самоідентифікацією члена суспільства, на що спрямована праця національних інтелектуалів і мистців навіть тоді, коли нація перебуває в підневільному стані. Така праця служить національному самозбереженню з орієнтацією на визволення нації, сприяє інтелектуальному й духовному збагаченню не лише національної, а й світової культури, дає змогу поєднувати національне із вселюдським, зберігати національну специфіку в умовах нинішньої глобалізації (рідну мову, побутові і культурні традиції, духовні цінності тощо).

       Як уже зазначалося, забезпечення національних інтересів на державному рівні  сприяє соціальній і політичній активності громадян, залученню їх до суспільно-політичного життя, підвищенню національної свідомості й утвердженню патріотичних почуттів народу  й громадян, посиленню національній консолідації.

       Національні інтереси впливають на демократизацію суспільного життя, що дає змогу протидіяти протистоянню в середині громадянської нації на регіональному, етнічному, конфесійному рівнях. При обґрунтованій  національній політиці особливості різних частин населення неодмінно беруться до уваги, але вони підпорядковуються тому спільному, що представлене в  інтересах нації.

      Треба мати на увазі функцію інтеграції національних інтересів, які реалізуються через політичну систему. Такі інтереси поєднують  інтереси людини, соціальних і політичних груп та суспільства в цілому, адже вони передбачають повагу прав людини, створення умов для соціальної і політичної активності громадян.

       Як ядро політичної системи держава має обов’язком не лише виражати національні інтереси, що тотожні інтересам всього суспільства, а й виявляти і розв’язувати суперечності між його групами, створювати гарантії для встановлення належного правопорядку і непорушності прав людини.

       Без правильного розуміння національних інтересів не може бути мови про утвердження громадянського суспільства  і правової держави, активність громадян, їхні спонукальні мотиви для  участі в розбудові національної держави, протидії внутрішнім і зовнішнім ворогам.

1.3.Національні цінності. Співвідношення національних цінностей і національних інтересів. Предмети людської діяльності й різні природні та суспільні явища оцінюються з позицій істинності чи хибності, краси чи потворності, добра чи зла, справедливості чи кривдності, допустимості чи заборони тощо. Критерії таких оцінок позначають особливості ставлення людини до світу, утверджуються в суспільній свідомості як нормативні й виступають орієнтирами в діяльності людини. На рівні нації вони трактуються як національні цінності.

       Ціннісні орієнтації утверджуються життєвим досвідом людини, її переживаннями, сприяють виокремленню суттєвого від несуттєвого, важливого від неважливого. Сукупність устійнених ціннісних орієнтацій творить своєрідну вісь свідомості, що в свою чергу забезпечує спадковість певних типів поведінки й діяльності, які спрямовують потреби й інтереси, визначає мотивацію діяльності. Основний зміст ціннісних орієнтацій становлять переконання людини, її постійні схильності й моральні засади поведінки. На цій підставі ціннісні орієнтації стають об’єктом цілеспрямованого впливу, цебто виховання.

       Діючи на рівнях свідомості й підсвідомості, ціннісні орієнтації спрямовують вольові зусилля людини, її увагу та інтелект. Вони сприяють розв’язанню суперечностей і конфліктів у мотиваційній сфері, вибору прагнень особи між обов’язком і бажанням, моральністю й  утилітарністю. Фактично розвиток ціннісних орієнтацій, зокрема і в національній сфері, засвідчує зрілість і рівень соціалізованості людини як члена нації. Інтеграція соціальних орієнтирів зумовлює зв’язок між свідомістю й  самосвідомістю через єдність зовнішнього й внутрішнього світу і в плані сенсу людського життя.

        При стійкості  й  відсутності суперечностей ціннісних орієнтацій людини формуються  такі її риси, як слівність, зібраність, надійність, беззастережна відданість,  проявляється активність життєвої позиції, вольовість і наполегливість у досягненні мети. Суперечність у ціннісних орієнтаціях зумовлює непослідовність і непередбаченість дій. Якщо ціннісні орієнтації незрілі, тоді на потреби людини, її  інтереси впливають зовнішні чинники. Мотиваційний вплив ціннісних орієнтацій проявляється в масовій свідомості, в тому числі й етнічної (національної) спільноти.           

       Структура людської діяльності передбачає взаємозв’язок  ціннісних, пізнавальних і вольових її аспектів. Особливе значення мають позаісторичні й надсоціальні за своєю природою цінності, що заперечує релятивізм марксистської  концепції цінностей, яка негативно вплинула не лише на життєдіяльність української людності, а й  рівень її моральності. Без засвоєння критеріїв цінностей на рівні особистості  не може бути мови про її формування, а також забезпечення належного правопорядку  і  моральних відносин  у суспільстві.

          Кожне суспільство й національна спільнота формують специфічні системи ціннісних орієнтацій особистості, в яких  органічно  поєднуються «вічні цінності», що ґрунтуються на  релігійних засадах, й конкретні цінності певної історичної епохи, як вселюдські, так і національні. Вселюдські цінності синтезують найвищі досягнення людства  без ідеологічної, політичної  та іншої зашореності. У духовній сфері йдеться про справедливе використання інтелектуальних і мистецьких досягнень, у політико-правовій – про національне самовизначення, суверенітет держави, законність і правопорядок, у суспільно-економічній сфері – про громадянське суспільство, соціальну справедливість, цивілізований ринок.

       Особливе значення мають цінності в сфері моралі, які визначають норми поведінки людей  і людських спільнот, вироблені під впливом певних релігій, насамперед християнства (взаємоповага, милосердя, солідарність, рівноправність, співпраця). Слід зазначити, що саме такі цінності грубо ігнорує не лише на міжнародному, а й на внутрішньодержавному рівні кадебістсько-кремлівське  керівництво Російської Федерації.

       Cеред національних цінностей особливе місце належить цінностям культури, або культурно-історичним цінностям, як основи не лише національної, а й вселюдської культури. На міжнародно-правовому рівні такі цінності почали захищати ще з кінця ХІХ століття. Гаагські конференції (1899 і 1907 рр.) створили правові засади для ухвали конвенції про збереження історичних і культурних об’єктів під час ведення воєнних дій.

       Після Другої світової війни була запропонована Гаагська Конвенція «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту»(1954 р.), яка кваліфікувала   знищення культурної спадщини на окупованих територіях як злочин  і водночас осуджувала пограбування і конфіскацію чужих історико-культурних цінностей. Проти незаконного привласнення (вивезення, ввезення, перепродажу) культурних цінностей були спрямовані рекомендації і конвенція ЮНЕСКО, схвалені відповідно 1964 і 1970 рр.

       Більшовицький режим завдав значної шкоди культурній спадщині інших народів, особливо українській національній культури. У часи Другої світової війни Москва вивезла за межі України  чимало наших культурних та історичних цінностей. Намагання повернути їх із Російської Федерації зустріли протидію властей держави, яка самочинно проголосила себе спадкоємицею СРСР. Угода, яку підписали в лютому 1992 року повноважні делегації країн-членів СНД, не була ратифікована Державною Думою Російської Федерації, хоч  слід наголосити, що цей міжнародно-правовий акт  чинний  і без  ратифікації.            

       Національні цінності пов’язані з національними інтересами  за аналогією якості й кількості. Як вже зазначалося, національні (державні) інтереси можуть  мати не тільки позитивний, а й негативний зміст. Упродовж  повоєнного часу, аж до натурального розпаду «імперії зла і брехні», змагалися інтереси двох великих держав – СРСР і  США. Кожна з них надавала певним поняттям, як правило, протилежного змісту. Нерідко компартійні ідеологи відверто заперечували поняття й цінності, що визнані  в цивілізованому світі, надавали їм довільного змісту.

        Більшовики ще до захоплення політичної влади  заявляли про підтримку права націй на самовизначення. Проте незабаром була відновлена колишня імперія  під  новою назвою, хоч неофіційно Радянський Союз  називали не інакше  як Росією. У трактуванні  компартійних ідеологів суверенітет не означав  верховенства й незалежності держав, бо союзні республіки  й  сателіти «соціалістичної  співдружності» повністю залежали від Москви.

       Релятивізм проявляли в інших сферах. Соціалістичний реалізм, що визнавався   офіційним методом  мистецтва  в  СРСР,  викривлено трактував типове. Ринкові  як регуляторові економічного розвитку протиставляли планове ведення господарства, що  спричинилося до  застою в економічній сфері, з якого намагалися вийти, проголосивши політику перебудови. Карикатурою на демократію були за часів тоталітарного режиму вибори органів державної влади: фактично вони були зведені до голосування за одного кандидата, якого висували компартійні організації.

       Аналогічну політику проводить нинішнє кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації, надаючи своїм національним інтересам негативного, антиціннісного змісту за допомогою різних сумнівних заходів. Як відомо, так звані «вибори» в окупованих російськими військами  українських регіонах  Криму й Донбасу не  визнала жодна країна цивілізованого світу. Нинішні кремлівські ідеологи відверто заперечують демократію як цінність, глорифікують самодержавний царський режим.

       Серед українських національних цінностей нашого часу особливо треба виділити  гідність, справедливість, самореалізацію. До гідності  слід віднести свідомість, совість, честь, свободу, вірність, мужність, переваги прав людини перед державою, повага гідності іншої людини. Справедливість охоплює такі категорії і поняття, як істина, рівноправність, плюралізм, критичне мислення, безкорисливість, милосердя, несприйняття зла, утвердження добра. Самореалізацію забезпечують  самоорганізація, працелюбність, самокритичність, патріотизм, саможертовність.  

       Висновок очевидний: в різних умовах національні інтереси набувають неоднакового, а  нерідко – навіть протилежного змісту, перетворюючи цінність  в антицінність.

1.4. Ієрархія пріоритетів  у системі  національних  інтересів. Обґрунтувати ієрархії національних інтересів доцільно наголосити, що науковий  підхід  до співвідношення і взаємодії національних і вселюдських інтересів нерідко заперечує аксіоматичне твердження про переваги вселюдських інтересів над національними, адже такий підхід логічно  веде до оправдання не тільки часткової асиміляції, а й  навіть лінгвоциду  й етноциду. Так підходять до цієї проблеми  ідеологи імперіалізму. Деякі з них  у нашій державі глорифікують імперії, що фактично означає заперечення права націй на самовизначення й ігнорування форм міждержавних відносин при збереженні національного суверенітету на кшталт відносин у Європейському Союзі.

       Кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації протиставляє  європейським і євроатлантичним засадам міждержавних відносин  свої проекти наддержавних відносин  при збереженні верховенства інтересів колишньої метрополії. Інакше кажучи, йдеться про неоколоніальну залежність суверенних держав  на пострадянському просторі. Саме так слід оцінювати проекти Митного Союзу  та Євразійського Економічного Союзу з  верховенством Москви.

       Нерідко субординації вселюдських  і національних інтересів науковці протиставляють гнучкий раціональний  взаємозв’язок загального, особливого й окремого, цілого і частини, комплексу  й елемента. Намагання вивищити над національними  наднаціональні чи  наддержавні інтереси призводить до негативних наслідків (суперництва, протистояння, зіткнення) у відносинах між національними державами чи в середині  багатонаціональних державних утворень.

        Втрати народу обертаються втратами для всього людства. Кожен цивілізований народ прагне захищати свої інтереси, особливо функціонування національної мови, бо інакше він втрачає право на існування, що видно на прикладі народів пострадянського простору. Латвійський народ  протидіє  російській  експансії, захищає державний статус латиської мови і не погоджується на аналогічний статус  російської мови. На противагу такій позиції  надання російській мові статусу державної мови поряд з білоруською у нинішній Білорусі фактично призвело до  витіснення мови титульної нації майже з усіх сфер суспільного життя. У пострадянських умовах слід зважати, що інтереси більшості денаціоналізованого населення мають згубні наслідки для збереження національної самобутності.

        Отож, у складних  випадках не варто надавати пріоритету  вселюдським чи наднаціональним інтересам, а доцільно шукати органічного поєднання, збалансування  і, зрештою,  гармонізації інтересів на різних рівнях.

       Коли ж йдеться про співвідношення інтересів нації й класів, то слід виходити з пріоритетності національних інтересів над інтересами соціальних груп. Те саме стосується підходу до спроб вивищити інтереси партії чи  громадського об’єднання над інтересами національними. У нормальних умовах  подібні суперечності  розв’язуються шляхом референдуму чи на рівні парламенту. З’ясувати їх у певних випадках дає змогу плебісцит чи  загальне обговорення.

       Попри такі складнощі все-таки доводиться визначити ієрархію пріоритетів у системі національних інтересів. Нема сумніву, що на перше місце треба поставити інтереси в політико-правовій сфері.  Йдеться насамперед про реалізацію права нації на самовизначення, про захист  суверенітету нації, правову державу, реальний поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову  і  самоврядну. Друге місце  належить національним інтересам у сфері моралі, що регулюють взаємини між людьми в суспільному житті. Відтак йдеться про національні інтереси в суспільно-економічній сфері, які стосуються громадянського суспільства, соціальних гарантій, захисту власності, цивілізованого ринку. Нарешті, національні інтереси в духовній сфері як логічне завершення, пов’язане з використанням інтелектуальних і духовних здобутків. 

            

         Розділ 2. ГЛОБАЛЬНІ  ТА  НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ

2.1. Глобальні системи й нації-держави. Глобалізація підтверджує передбачення минулих десятиліть про перетворення світу  на  спільний соціальний простір завдяки економічним взаємозв’язкам, технологічним процесам,  інформаційній інвазії, формуванням нових соціально-політичних реалій життя в планетарному масштабі. Як наслідок події в  одному регіоні нашої планети впливають на інші регіони, що підтверджує падіння цін на нафту, політика санкцій США та Європейського Союзу щодо Росії, фальшива російська інформація про неоголошену українсько-російську війну на Сході нашої держави. Нерідко з глобалізацією пов’язують пандемію політичного фаталізму  й  навальну суспільну невизначеність, що зумовлені обмеженням політики національних урядів.

        Ставлення до феномена глобалізації неоднозначне. Гіперглобалісти наголошують, що глобалізація формує господарство «без кордонів» і зумовлює «денаціоналізацію» економіки, позаяк національне виробництво, фінанси й торгівля  вплітаються в транснаціональні мережі. Отож, національні уряди змушені виконувати волю світового капіталу (приміром, МВФ). Теоретики нової глобальної економіки вважають, що споживацька орієнтація в світовому масштабі визначає нове сприйняття ідентичності, поступове утвердження «глобальної цивілізації» на засадах ліберальної демократії, впливає на традиційні культури і способи життя національних і етнічних спільнот.

       Звідси – висновок про занепад націй-держав, руйнацію їхнього суверенітету й автономії в умовах формування нового світового порядку. Такий висновок обґрунтовується тим, що тепер національні уряди начебто не спроможні контролювати становище в своїх країнах і виконувати нові підвищені вимоги громадян. В умовах формування «глобального громадянського суспільства», вважають гіперглобалісти,  економічна і політична влада починає не лише денаціоналізовуватися, а й розпорошуватися, реконструюючи межі людської діяльності.

       Спираючись на світову статистику від дев’ятнадцятого століття до нашого часу, скептики заперечують безпрецедентність економічної взаємозалежності національних господарств, наголошують на традиціях економічної інтеграції. Вони не погоджуються з гіперглобалістами про обмеження реальної влади і безсилість національних урядів, оскільки інтернаціоналізація, зокрема міжнародна економічна діяльність, похідна від  національних регуляторів. Окрім того, скептики висувають тезу про «регіоналізацію» економічної діяльності насамперед фінансовими і торговельними групами в Європі, Азійсько-Тихоокеанському регіоні  і  Північній  Америці. Регіоналізацію вони протиставляють глобалізації  в добу світових імперій, наполягають на державоцентричності  світового порядку, що стимулює лібералізацію економічного розвитку.

        Скептики одностайні в тому, що інтернаціоналізація не розмиває нерівності між економічним розвитком Півночі та Півдня, не протидіє посиленій маргіналізації країн «третього світу», а  тепер можна додати: і деяких держав на пострадянському просторі. Не погоджуються скептики з відомою тезою про новий міжнародний поділ праці, який сприяє подоланню нерівності та ієрархії в світовій економіці. З цього випливає висновок про посилення не лише агресивного націоналізму, а й  фундаменталізму. Таким чином, світ не глобалізується, а  ще більше розколюється, що, на думку скептиків, заперечує твердження про виникнення глобальної цивілізації, культурну гомогенізацію чи становлення глобальної культури.

       Очевидне «протистояння цивілізацій» ставить під сумнів  перспективи «глобального врядування», оскільки управління світовим порядком залежить насамперед від західних держав. Саме вони завуальовують свої національні інтереси під  «міжнародний порядок» і  «міжнародну солідарність».

       Останнім часом на роль «законодавця» нового світового  порядку  претендує агресивне кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації, що марить поверненням статусу  світової держави, який втрачений з розпадом СРСР як «імперії зла і  брехні».    

        Звісно, вплив міжнародної економіки, наголошують скептики, може обмежувати діяльність  національних урядів, але не варто знецінювати й того, що так створюються  ширші можливості для національного вибору.

        Ще одне ставлення до глобалізації репрезентують трансформаціоністи, які  підкреслюють безпрецедентність нинішніх глобалізаційних процесів, пов’язаних  з небаченими економічними, соціально-політичними  й науковими змінами, що  впливають на суспільний розвиток і світовий порядок. Тепер національні уряди змушені  пристосовуватися до вимог світових процесів, зваживши взаємозв’язок національних (внутрішніх) і міжнародних (зовнішніх) перетворень. При такому підході глобалізація трактована як велика трансформаційна потуга, що зумовлює «масове зворушення» на суспільно-економічному  і  міжнародно-політичному рівнях.

       Проте глобалізація як процес суперечлива й непередбачувана, залежить від кон’юнктурних чинників. Виходячи з цього, трасформаціоністи не погоджуються з тезою про глобалізацію як провідною тенденцією суспільного розвитку, вважають її за дискусійну. Хоч трансформаціоністи  не заперечують як доконаного факту єдиної світової ситеми, вони не погоджуються з висновком про глобальне зближення  в сучасному світі  чи творення єдиного світового суспільства. Пропоновані ними нові моделі стратифікації в глобальному масштабі передбачають посилення протистояння країн і навіть соціальне протистояння в містах при  новому міжнародному поділі праці. Причини нових форм глобальної  стратифікації  трансформаціоністи пояснюють виходом економічної діяльності поза межі територіальної замкненості  держав.

       На думку прихильників  трансформаціонізму, сучасна глобалізація переформатовує владу, зокрема функції національних урядів, відповідно до вимог міжнародного права. Попри міжнародне визнання національного суверенітету, доводиться констатувати, що  держави втрачають монополію на владу на своїй території. Як приклад можна назвати діяльність Європейського Союзу, до якого прагне інтегруватися Україна: в  країнах, які увійшли до нього, центральна влада частково поділена як з міжнародними, так і з місцевими органами, що дає змогу раціональніше поєднувати інтереси на різних рівнях. Доцільно згадати також  Світову  організацію торгівлі (СОТ), глобальні фінансові, екологічні та інші системи, глобальні інфраструктури зв’язку  і транспорту тощо У контексті глобалізації  виникає проблема взаємин між суверенітетом держави, її  територіальною цілісністю  й повноваженнями центральної державної влади. У таких умовах  нація-держава  виступає нормативно як самоврядна, автономна цілісність.

       Як наслідок трасформаціоністи  посідають проміжне становище між гіперглобалістами, які  висувають тезу про кінець суверенної нації-держави, і  скептиками, що заперечують зміни статусу держави в процесі глобалізації, обґрунтовують концепцію нового «режиму суверенітету» при  планетарному масштабі економічної й політичної організації (міжнародних регулятивних органів, багатонаціональних корпорацій, транснаціональних суспільних рухів тощо). Тепер нації-держави вже не сприймаються як єдині форми влади й урядування, що змушує переглянути традиційне ставлення до суверенітету держави. За таких обставин  суверенітет, державна влада і  територіальність не можуть трактуватися так само як у часи  виникнення націй-держав у Європі. Хоч державні кордони мають не лише символічне, а й політичне, мілітарне та інше значення, колишні головні просторові ознаки держави стають проблематичними, що засвідчують міждержавні відносини в межах Європейського Союзу. Зміни в глобальному масштабі впливають на  форми держави та її  функції, особливо функції уряду. Визначаючи національні інтереси, мимоволі доводиться зважати на зовнішній світ.

        Проте глобалізація не означає «кінця держави», лише вимагає  активного пристосування її діяльності до нових умов. Взаємозалежний світ неодмінно  змінює функції національних урядів, які, не послаблюючи своєї влади, змушені переформовуватися і реструктуризовуватися.

       Відповідно коректуються стратегії держави. При   неоліберальній моделі роль держави мінімізується, а головним обов’язком уряду виступає захист від зовнішньої економічної експансії. Водночас розробляються інші стратегії, при яких роль держави зводить до координації  колективних дій владних і виконавчих органів.

       Без зваження процесів глобалізації не можливо аналізувати національні інтереси. Критичне осмислення трьох підходів до глобалізації (гіперглобалістів, скептиків  і трансформаціоністів)  дає підстави  визнати рацію трансформаціоністам, які найадекватніше оцінюють її  вплив на національні інтереси в нинішніх умовах.

2.2.Загальна характеристика (умови) формування  національних інтересів. Національні інтереси поєднують інтереси титульної (автохтонної) нації з  інтересами етнічних (національних), соціальних, політичних груп, релігійних і громадських об’єднань на державному рівні.

         Як зазначають дослідники, формування національних  інтересів залежить не лише від  об’єктивних умов, а й  спричинені суб’єктивними чинниками.Для українського суспільства цей процес ускладнюється політичною, соціально-економічною, духовною невизначеністю після проголошення незалежності, що зумовлено непослідовністю державотворення й радикальної перебудови суспільства.

        По-перше, колишня компартійна номенклатура й надалі залишалася при владі, змінивши назви посад. Як наслідок такої мімікрії  цей паразитарний клас на перше місце ставив самозбереження, що несумісне з доконечними прогресивними реформами. У  взаємозв’язку з кримінальними елементами вчорашні компартійні й комсомольські функціонери  сформували антинародну олігархічну систему, яка суперечить національним інтересам.

        По-друге, за час існування нашої держави Україна вже неодноразово переходила від президентсько-парламентської до  парламентсько-президентської форми правління і  навпаки. Такі зміни зумовлені не національними інтересами, а боротьбою олігархічних груп, що лише імітують реформи в державі і  суспільстві. Олігархічна система не демонтована навіть після Революції Гідності, що ставить державу  перед новими викликами.

        По-третє, скептично сприйняте на початку дев’ятдесятих років серед  вітчизняних інтелектуалів питання щодо суспільства, яке треба будувати в Україні, мало під собою грунт. Обіцянки  створити умови для громадянського суспільства в нашій країні не виконані. Олігархічна система дійшла логічного завершення в формі найзвироднілішої окупаційної  компрадорсько-сімейної  бандоолігархії, що  спиралася на донбасівський криміналітет, зрощений з державними структурами.

        Причини, які призвели до Революції  Гідності наприкінці 2013 року, не  усунені й нині, що, безумовно, провокує новий національний і соціальний  вибух.  Цілком очевидно, що повторюються помилки, які призвели до знецінення здобутків Помаранчевої революції (2004-2005 рр.). На зміну одним олігархічним групам прийшли інші, які підпорядковують національні інтереси вузько корпоративним. У той же час  національні інтереси вимагають утвердження «середнього класу», в чому переконує досвід  різних європейських країн, зокрема й тих, які донедавна  належали до «імперії зла і брехні» і так званої «соціалістичної співдружності».

        Нинішні наші соціально-економічні негаразди  спричинені хибами злочинно проведеної  ваучеризації, чого офіційно до цього часу не визнав жоден уряд. Без  проведення в національних інтересах деприватизації  й реприватизації українське суспільство буде постійно лихоманити.

       Несправедливість посилюється ще й тим, що доморощений олігархат  складають, в основному, особи неукраїнського етнічного походження, яким, відверто кажучи, українські національні інтереси чужі, а в ліпшому разі їм  байдужа доля України як незалежної держави, бо для них на першому місці – збереження злочинно нажитих капіталів. Нині треба наголосити, що йдеться не про перезавантаження влади, а про ПЕРЕЗАСНУВАННЯ  ДЕРЖАВИ, бо після проголошення незалежності національно-демократичні сили, як правило, відступали, а  національні здвиги під час Помаранчевої революції  та Революції Гідності   на  найвищому державному рівні знецінені. 

        Найбільшою втратою для національного державотворення  й  радикального оновлення суспільства була втрата визначального впливу Народного Руху України, що зумовлено  певними причинами. Попри намагання керівництва партії  перебудувати її діяльність з  боротьби  на засади  національного державотворення  місцеві організації, як правило, не перевели  своєї роботи на конструктивні засади, а боротьба проти рудиментів тоталітарного режиму  обмежувалася  деклараціями, не зачіпала його суті. Кон’юнктурні  елементи, які  проникли в  Народний Рух України напередодні проголошення незалежності, ставили на перше місце свої особисті інтереси (збагачення  і  захоплення владних важелів), шукали зв’язків з колишньою компартійною номенклатурою і  впливовими олігархами. Керівництво Руху  недостатньо зважало на регіональні особливості держави, що дало змогу  антиукраїнським, компартійним  і  кримінальним групам об’єднатися  в  проросійську  Партію регіонів, яка спекулювала на соціальних негараздах  у нашій державі, чим завойовувала вплив серед населення Східного й Південного регіонів, національна свідомість якого значно відставала від вимог національного державотворення, а  потреби обмежувалися  екзистенціальним  і  соціальним рівнями, не  підвищувалися до рівня розвитку. Робота  рухівських організацій  в населених пунктах зосереджувалася в  органах  місцевого самоврядування, а  потреби громадян залишалися поза  увагою, що підривало колишній вплив  Народного Руху України.

        Вакуум заповнили інші політичні партії, очолювані надмірно амбітними керівниками, в руках яких зосереджувалася не лише політична, а й економічна влада. У керівні органи Народного Руху України були заслані агенти радянських  спецслужб, які не тільки компрометували його діяльність, а й  реально  послаблювали вплив у масах, орієнтуючи на об’єднання з  кон’юнктурними  формуваннями  під  певного лідера. Така робота після підступного вбивства В.Чорновола  мала згубні наслідки для  донедавна  найвпливовішої політичної сили. У нинішньому складі парламенту нема жодної фракції, яка безкомпромісно стоїть на позиціях національного державотворення.

       Треба підкреслити, що після проголошення незалежності не відповідала національним інтересам духовна сфера. У нашій державі не здійснено демонтажу ідеологічних рудиментів «імперії зла і брехні». Лише в квітні 2015 року Верховна Рада на законодавчому рівні заборонила більшовицьку і нацистську пропаганду.     

        В уявленні не тільки обивателя незалежна Україна залишалася уламком «імперії зла і брехні». Навіть зовнішньо не відчувалося відчутних змін.   До цього часу у назвах двох обласних центрів (Дніпропетровську й  Кіровограді) увічнені більшовицькі діячі, один з яких, до речі, причетний до організації Великого Голодомору 1932-1933 років. Центральні вулиці й майдани міст і райони в містах у Східному, Південному і навіть Центральному регіонах, не кажучи про назви населених пунктів (Дніпродзержинськ, Свердловськ, Дзержинськ, Леніне тощо), також «увічнюють»  пам’ять кривавих діячів більшовицької  партії. Звісно, намагання обґрунтувати такі рудименти  фінансовими чинниками безпідставні, адже  треба зважити негативний вплив московсько-більшовицького  ідейного поля на національну свідомість населення. Приміром, Донбас  після проголошення незалежності України не відчув якихось радикальних змін, перебував у полоні «совкових» традицій, що, безумовно, вплинуло на нинішні трагічні події.

       Жоден уряд не потурбувався про належну інформацію населення. Людність цілих регіонів перебувала в полоні російських засобів масової інформації, які фальсифікували політику нашої держави, що не давало змоги населенню перейнятись національними інтересами, зрозуміти їх протилежність імперським інтересам Російської Федерації, кадебістсько-кремлівське керівництво якої прагне відновити  «імперію зла  і  брехні».

        В Україні безперешкодно діяли і діють відверто антиукраїнські партії (Прогресивно-соціалістична партія, Комуністична партія України, Партія регіонів, Партія політики Путіна, а тепер «Единая Русь», «Опозиционный блок» тощо), хоч така антидержавна діяльність заборонена  чинною Конституцією  України.

       Всупереч православним церковним канонам на території нашої держави  діє  філія Російської православної церкви, керівництво якої  в Москві не приховує підтримки ворогів Української держави, а її духовенство закликає паству підтримувати сепаратистів, терористів і бандитів на Донбасі.

       Не без підтримки компрадорського олігархату Україну  заполонили російські телефільми, російська преса, російська книга, регулярно проводилися гастролі російських артистів,  нерідко посереднього рівня. Про утвердження в таких умовах українських національних інтересів можна говорити лише з іронією, адже така продукція й діяльність мала, як правило, антиукраїнську спрямованість.

       Коли йдеться про формування національних інтересів, треба насамперед відповісти на питання про суспільство, яке б відповідало інтересам усього українського народу. Оскільки наше суспільство перебуває в перехідному періоді, то воно, безумовно, має ґрунтуватися на багатоукладній  економіці, що поєднує різні форми власності (державну, приватну, кооперативну, муніципальну, змішану тощо), забезпечувати утвердження громадянського суспільства. Земля, її  надра, ліси, води  мають, як правило, перебувати в державній власності. Олігархат - це  ракова пухлина на тілі українського суспільства, яку треба ліквідувати на законодавчому рівні.

       При підході до національних інтересів не слід допускати двох крайнощів: по-перше, ототожнювати державу й суспільство, що спостерігається навіть у квазінауковій літературі, а по-друге, змішувати інтереси  олігархів з інтересами держави. Суть держави визначена в чинній Конституції. Згідно з її першою статтею Україна як держава незалежна, суверенна, соборна, демократична. Доведеться визнати, що така характеристика зазнала серйозних змін після агресії кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації. Україна втратила суверенітет над двома частинами своєї території (Кримом  і  землями Донецької й Луганської областей), що не дає підстав називати нашу державу соборною.

         На формування національних інтересів позитивне значення має закон, який спрямований на дебільшовизацію нашої держави. Проте відразу після його схвалення противники нашої незалежності намагаються втягнути населення в дискусію, щоб знецінити цей правовий акт, спекулюючи на «совковому» патріотизмі частини населення.

2.3. Міжнародні центри формування глобальних інтересів. Наприкінці сімнадцятого століття на теренах Європи виникли національні держави, побудовані на засадах  суверенітету і  територіальної цілісності. Водночас вони  почали консолідуватися, що дає підстави характеризувати тенденцію до міждержавних утворень, або «суспільства держав». Такі взаємини зафіксовані  у «Вестфальскій моделі», що обґрунтувала розвиток світового порядку, який існує до нашого часу. Концепція установлювала співіснування на дипломатичних засадах окремих територіальних держав із власними інтересами. Проте допускала, що незгоди між ними можуть розв’язуватися силовими методами при мінімальному міжнародно-правовому захисті.

        Спричинений «духом піонерського експансіонізму», європейський колоніалізм  спрямовувався на задоволення національних інтересів за рахунок ресурсів та інфраструктур на інших континентах. Вже наприкінці дев’ятнадцятого століття  публічне і приватне міжнародне управління почало охоплювати різні сфери, від торгівлі до виробництва, інтелектуальної власності, умов життя, охорони здоров’я, освіти, наукових досліджень і прав людини. Нації-держави, або модерні держави, стали основним суб’єктом  міжнародного порядку.

        Після Другої світової війни модерна нація-держава представляє панівний тип політичного правління, що підтверджує процес деколонізації  й розпаду радянської «імперії зла і брехні».

         Нова ідея «глобальної політики» захитала традиційні дихотомії  в  політичній сфері: «державній – міжнародній», «внутрішній – зовнішній», «територіальній – екстериторіальній». Особливо ускладнилися міждержавні зв’язки і  як наслідок глобальне управління, під яким розуміють не лише формальні інституції та організації, а й  неурядові організації та групи тиску, що стосуються транснаціонального правління. Йдеться насамперед про такі системи як Організація Об’єднаних Націй, Світова організація торгівлі тощо.

        Для ООН основні завдання полягають у  збереженні миру, захисті прав людини, турботі про соціальну справедливість як колективні пріоритети. Нині діяльність ООН  вже не може повною мірою виконувати поставлені завдання. Право  вето Постійних членів Ради Безпеки ООН стало не лише інструментом забезпечення миру, а й може використовуватися для посилення агресії проти інших держав. Саме так чинить упродовж останніх двох років агресивна  Росія, зневажаючи права суверенної України як члена ООН.  

        Широкого розгалуження набули інституції для захисту міжнародного режиму безпеки та міждержавної співпраці. До таких належать НАТО, Європейський Союз, Західно-Європейський Союз, Організація за безпеку і співпрацю в Європі (ОБСЄ). Їхня діяльність відповідає національним інтересам держав-членів, сприяючи утвердженню політичної стабільності й гарантуючи воєнну безпеку. У зв’язку з діяльністю цих організацій  виникають питання фундаментального значення. По-перше, як членство в таких організаціях впливає на суверенітет модерної держави,  по-друге, наскільки нації-держави рівноправні в таких об’єднаннях, а по-третє, чи можуть такі організації забезпечити національні інтереси  в разі їхнього порушення.

        Перелічені питання виходять безпосередньо в практику. Останнім часом кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації, яке прагне відновити статус світової держави, що втрачений після розпаду Радянського Союзу,  грубо порушує норми міжнародного права цивілізованого світу. Як відомо, Москва створює не міждержавні,  а  наддержавні організації, в яких інші держави залежні  від Російської Федерації. Проте керівництво цієї держави не  задовольняється навіть таким становищем. Протиставляючи Євразійський Економічний Союз  об’єднанню держав у Європейському Союзі, очільник Росії заявляє, що взаємини в спілці європейських держав ґрунтуються на  праві, а Євразійському Економічному Союзі – на моралі.

         Висновки очевидні: право передбачає дотримання узгоджених на міжнародному рівні норм, що записані в  документі певної правової сили, а мораль – це сукупність неписаних правил, які буде нав’язувати сильна Москва іншим членам  і вимагати беззастережного виконання для задоволення своїх державних інтересів.

        Після приходу до влади кадебістських вишколенців Москва постійно демонструє зневагу своїх міжнародно-правових зобов’язань  і спирається лише на грубу військову силу. Так вже було в Молдові, Грузії, а тепер -- в  Україні. Західні держави також не виконують своїх міжнародних зобов’язань щодо України, боячись російського керівництва, яке погрожує застосувати ядерну зброю. Отак кадебістсько-кремлівське керівництво Росії заганяє цивілізований світ  у глухий  кут, змушує його до ігнорування міжнародно-правових норм.

       Україна не може виконувати вимог Москви, бо її політика агресивна за своєю метою, ретроградна за своєю суттю  і  не має майбутнього. Нині російське керівництво планує не лише лінгвоцид  і етноцид, а й геноцид українців, що цинічно реалізує на Донбасі і в Криму.  Отож, у таких умовах наша держава, яка прагне повернутися до євроатлантичної цивілізації, стати повноправним членом Європейського Союзу, змушена розв’язувати ще два важливі завдання: співпрацювати із західними державами в оборонній сфері з прицілом на вступ у НАТО  і не забувати про зміцнення власної безпеки національними збройними силами.

       Організація Об’єднаних Націй координує через її Економічну і Соціальну Раду діяльність спеціалізованих установ. Серед них слід назвати Міжнародну організацію праці, Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (Світовий банк), Організацію Об’єднаних Націй з  питань освіти, науки  і  культури (ЮНЕСКО), Всесвітню організацію охорони здоров’я, Всесвітній поштовий союз, Міжнародне агентство з атомної енергії тощо.

        Політична глобалізація не заперечує суверенітету держави: він проявляється в нових формах. Найоптимальнішою формою забезпечення суверенітету  модерної   нації-держави  в  міжнародній організації вважається Європейський Союз. Забезпечити свою незалежність модерні нації-держави  прагнуть у межах колективної безпеки, цебто залучення до світового мілітарного порядку. Створена після війни міжнародна оборонна організація  НАТО зіграла особливу роль для збереження миру в період «холодної війни», коли протистояння двох світових систем, зокрема двох наддержав (СРСР і США), сягнуло апогею.

       Глобалізація охопила також  інші сфери. Світова торгівля спричинилася до виникнення світових ринків. Створена світова фінансова система. У світовій виробничій мережі виникли міжнаціональні корпорації, діяльність яких не може порушувати національного права, національних інтересів, суверенітету держави. 

         До найпоширеніших форм глобалізації належить міграція. Сучасну еру міграції започаткувала Друга світова війна. Значна частина української людності опинилася за кордоном перед наступом радянських військ. Найновіший  етап міграції розпочався наприкінці вісімдесятих років минулого століття, коли перестала існувати так звана «світова соціалістична співдружність» і СРСР.

       З міграцією пов’язана низка питань не тільки теоретичного, а й практичного значення. Насамперед йдеться про прикордонний контроль і нагляд, поліційний контроль за транскордонними мігрантами, збереження національної ідентичності, ставлення до національного громадянства. Безумовно, кожна  держава  зацікавлена в тому, щоб  вихідці з неї  зберігали не лише свою національну ідентичність, а й  національне громадянство. Проте держави розвинених капіталістичних суспільств до питань інтеграції  іммігрантів ставляться по-різному. Якщо одні з них  стимулюють полікультурність (приміром, Канада), то інші  дотримуються протилежної позиції, що засвідчує позиція нинішнього німецького керівництва.

       Культурна глобалізація  зумовила  низку викликів, які не  мають історичних аналогів, оскільки культурна взаємодія здійснюється на основі нових засобів (телекомунікації, трансляції  та  транспортних інфраструктур). Питання ускладнюється ще  тим, що культурна глобалізація має політичний вплив.

       Нинішні трагічні події  на Донбасі  російське керівництво готувало задовго до військової інвазії. Як відомо, після проголошення незалежності Україна залишалася в російському інформаційно-культурному колі. Окрім того, на території нашої держави діяла Російська православна церква, прихована під назвою «Українська православна церква» без згадки про її підлеглість Московському патріархату, що грубо порушувало канони світового православ’я.

         Нарешті, глобалізація пов’язана  з екологічними проблемами, розв’язання яких вимагає координації зусиль кількох  і навіть усіх держав. Щоб запобігти непередбаченим наслідкам, вітчизняні вчені запропонували на міжнародному рівні схвалити Екологічну Конституцію Землі, в якій будуть раціонально поєднані національні  і глобальні інтереси.

2.4. Українські  інституції формування національних інтересів. При аналізі національних інтересів як усвідомлених потреб людської спільноти, треба виходити з ієрархії потреб американського психолога К.Альдерфера, який виділив  серед них три основні групи: екзистенціальні, або потреби існування; соціальні, або потреби в зв’язках, що стосуються місця людини в соціумі (міжлюдських контактів, самоствердження людини, суспільної підтримки, групової безпеки); розвитку, як потреби особистісного росту, які відтворюють прагнення людини до самореалізації  та визнання. Безумовно, потреби змінюються. Щоб задовольнити нові потреби, треба змінювати орієнтири.

        Між  групами потреб існують певні зв’язки, знання яких дає змогу раціональніше формувати національні інтереси на рівні певних інституцій. Приміром, менше задоволення потреб розвитку, самореалізації посилює соціальні потреби, що властиве українцям як у минулому поневоленому народові. Задоволення потреб людини стимулює просування її вгору, перехід на вищий рівень потреб. Якщо людина зазнає невдачі в задоволенні потреб вищого рівня, вона, як правило, опускається на нижчий рівень потреб. У такому разі йдеться про поразку, або фрустрацію.

        Названі рівні потреб зумовлюють мотивацію дій людини. Трагедія українського народу в тому, що упродовж століть українці перебували в стані фрустрації. Як наслідок  після героїчних козацьких звитяг, які формували людей героїчно-лицарського (максимального) життя, наставав період, в якому переважали представники хліборобсько-пристосовницького (мінімального) життя. Для максимального життя на першому місці було задоволення потреб розвитку, самореалізації, цебто просування вгору. Представники хліборобського життя опускалися  вниз, до задоволення екзистенціальних потреб, позаяк соціальні потреби, не кажучи вже про потреби розвитку, не могли бути задоволені повною мірою.

       Проголошення незалежності створює  нові можливості для усвідомлення українцями своїх потреб  як національної спільноти, що проявляються в національних інтересах. У цьому призначення різних інституцій.

        На першому місці серед них, безумовно, сім’я. Як первинний осередок соціалізації сім’я  відіграє особливу роль у формуванні національних інтересів. Наші етнопсихологи  звернули увагу, що українці найповніше задовольняють свої соціальні потреби в малих («інтимних») групах, насамперед у сім’ї. Однак слід зазначити, що нині роль української сім’ї  в формуванні національних інтересів відчуває серйозні перешкоди.

       По-перше, за  часів більшовицького тоталітаризму в Україні окупанти пропагували етнічно-змішані сім’ї, на що була спрямована партійно-державна політика. У таких сім’ях переважно панувала російська мова, яку батьки «вибирали добровільно» як мову навчання дітей у школі. З таких біетнорів легко вишколити яничарів, яким українські інтереси чужі.

       По-друге, компрадорський олігархат  створив для наших громадян  такі умови, які змушували батьків шукати праці за кордоном. Як наслідок діти виховувалися одним з батьків або бабусею й  дідусем, чого не можна оцінити однозначно: з одного боку, старше покоління пам’ятало повоєнну національно-визвольну боротьбу, а з іншого, чимала частина його була вихована в радянському, навіть у сталінському дусі. Звісно, останні не могли формувати українських національних інтересів у своїх  внуків.

         По-третє, високий відсоток розлучення серед молодих сімей  також впливає негативно на памолодь, бо діти залишаються при одному з батьків, переважно матері, на яку лягає повне утримання сім’ї. На виховання дитини чи дітей їй залишається мало часу.

        По-третє, не на користь формування національних інтересів молодого покоління й те, що нині значна частина вільного часу дитини відводиться перегляду телепередач  й  заглибленню в Інтернеті. Інакше кажучи, дитині нав’язують інтереси, які, принаймні, до останнього часу не сприяли формуванню національних інтересів.

        Нема сумніву, що  на формування національних інтересів особливий вплив має школа. Однак тут також  чимало проблем. Насамперед треба наголосити, що праця педагога в  нашій державі  втратила навіть той престиж, який вона мала в минулі десятиліття. Вчителі опинилися в жалюгідному стані. В умовах постійної соціальної кризи вони змушені турбуватися про задоволення елементарних потреб власної сім’ї. У навчальному процесі панує  формалізм. Рівень знань значно нижчий порівняно з попередніми десятиліттями. Виховна робота в більшості шкіл занедбана.

       Формуванню національних інтересів  у середовищі нашої молоді  протидіє нерідко низький патріотичний рівень учителів, з одного боку, і негативний вплив  вулиці й засобів масової інформації (дезінформації), з іншого. Окрім того, треба наголосити, що в школах не діють молодіжні організації, які можуть зайняти школярів  у позанавчальний час. Безумовно, в першу чергу слід назвати національну скаутську  організацію Пласт, яка виникла в Україні ще до Першої світової війни і відновила свою діяльність  напередодні розпаду СРСР.

        Не  відповідає нинішнім вимогам громадянське й  патріотичне виховання в нашій вищій школі. Не сприяють йому  постійні зміни політики міністерського керівництва. Звісно, про  формування національних інтересів  у наших вишах за часів окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії  немає  підстав навіть згадувати. З підручників було вилучено саме поняття української національної ідеї, а історію українського народу трактували як другорядну частину історії Росії. У курсах української літератури, філософії, соціології, політології та інших фактично було заборонено згадувати тих вчених, які обставали за національні інтереси. Нерідко у вишах  працювали викладачі, які відверто зневажали українські національні інтереси, про що самі признавалися навіть у періодичних та інших виданнях Російської Федерації.

       У формуванні національних інтересах  важливу роль відіграють державні органи, насамперед  парламент  й уряд. У багатьох західних державах національні інтереси затверджені на законодавчому рівні, а їхня реалізація доручена виконавчій владі. На противагу їм  українські національні інтереси не стали тим осердям, навколо якого має зосереджуватися робота парламенту й виконавчих органів влади, а також органів місцевого  самоврядування. Реалізації  національних інтересів  покликані сприяти також армія, органи внутрішніх справ  і  державної  безпеки.

      Безумовно, формування національних інтересів залежить від діяльності  політичних партій  і  громадських  організацій. Водночас слід наголосити, що нині до них не може бути однозначного ставлення.

        По-перше, національно-демократичні  сили не спромоглися створити потужної  партії, на яку найбільше претендував Народний Рух України, що протистояв малоросійській компартії як філії всесоюзної (насправді  російської імперської) партії. Зі складу НРУ вилонилося  більше десятка  маловпливових партій, в яких згрупувалися прихильники претензійних лідерів. Антиукраїнські сили вдалися до мімікрії: для свого самозбереження вони поділилися на  кілька  партій, що відверто (чи приховано) дотримувалися антиукраїнських позицій.

        По-друге, абсолютна більшість  зареєстрованих  в Україні політичних партій -- насправді бізнес-клуби, які протиставляють інтереси корпоративні інтересам національним. Проте державні органи не вникають у їхню діяльність, не забороняють їх у встановленому чинним законодавством порядку.

        По-третє, немало зареєстрованих партій, -- а їх налічується більше 240,--насправді не існує і ніколи не існувало, цебто вони  фіктивні, що не заважає їм брати участь у  парламентських виборах, впливати на них, маючи представників у виборчих комісіях. Водночас  впливові  політичні партії  й громадські організації, які користувалися впливом серед населення, не витримали випроб державотворення: або припинили свою діяльність, або існують за інерцією.

        Як підтвердила діяльність Української Греко-Католицької  Церкви в першій половині двадцятого століття, навіть не втручаючись у політику, релігійні організації, можуть зіграти важливу роль у  формуванні національних інтересів серед населення. Безумовно, державна влада не має права допустити діяльності  конфесійних організацій, під назвами яких насправді приховуються політичні антидержавні структури, безпосереднє керівництво яких залежить від державних органів  ворожої Україні держави. Звісно, чинна в Україні Російська Православна Церква не має права на існування в Україні, позаяк її діяльність, по-перше, суперечить українським національним інтересам, а по-друге, після проголошення незалежності її присутність у нашій державі не відповідає традиціям світового православ’я.

       Нарешті, особливе значення для формування національних інтересів мають засоби масової інформації. Проте  упродовж  усього періоду існування нашої держави  такі засоби  працювали на шкоду національним інтересам, а в певних регіонах проводили відверто ворожу пропаганду.

        Цілком очевидний висновок: для формування українських національних інтересів наша держава має цілу систему  інституцій, робота яких вимагає не лише державного контролю, а й  цілеспрямованості  відповідно до чинного законодавства  на користь суспільства.   

Розділ 3. РЕТРОСПЕКТИВНА ОЦІНКА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХНАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

3.1.Теоретико-методологічні засадизародження українських національних інтересів. Визначення українських національних інтересів неодмінно передбачає пошук їхніх витоків, що зумовлено низкою причин.

         По-перше, українці недооцінюють значення княжих часів для нинішнього державотворення. Навіть у Національному Славні наголошується на козацькій добі нашої історії і не згадується славний період державотворення, коли наші предки створили найбільшу державу в Європі за часів Середньовіччя.

        По-друге, московські імперіалісти до цього часу спираються на генеалогічну схему історії так званого «східного слов’янства», до якого українці як центральнослов’янсьська нація не належать. Звідси – рейдерське захоплення  цілого  періоду давньоукраїнського минулого  і пов’язане з ним спекулятивне  «омолодження», принаймні, на півтисячоліття українців як етносу чи навіть заперечення нашого права називатися  самостійною нацією  і  трактування української національної спільноти як начебто «неповноцінної» частини «русского  народа», або  «правороссов». Як наслідок при такому підході російські політики, ідеологи й квазівчені  «відривають» від нашої нації частину неправославної  людності.

       По-третє, панування російських інформаційних («дезінформаційних») джерел у світовому просторі негативно впливає на ставлення до нашої держави, що  реалізувала право української нації на незалежне державне існування. Як наслідок навіть деякі західні вчені трактують українців як начебто «несподівану націю».

      Такі підходи виходять далеко поза межі теорії, бо мають безпосереднє практичне значення. Лише нинішня російсько-українська війна спричинилася до переоцінки за кордоном уявлення про Україну як державу євроатлантичної (західної, окцидентально-християнської) цивілізації на противагу Російській Федерації, кремлівсько-кадебістське керівництво якої  називає  її  державою-цивілізацією, що може трактуватися ще як євроазіатська (російська, російсько-православна) цивілізація з  претензіями на першість у глобальному вимірі.

Щоб визначити українські національні інтереси, треба чітко протиставити українців москалям (етнічним росіянам), починаючи з давніх  великокняжих часів. У наших інтересах відмовитися від хибної конструкції «Київська Русь», що вигадана для виправдання російських імперських інтересів автором белетризованої історії Н.Карамзіном. Як відомо, в працях нашого найбільшого історика М.Грушевського і в багатотомовій  Енциклопедії українознавства  така хибна конструкція відсутня, а йдеться про Руську землю, Київську  великокняжу державу.

Нині найдоцільніше користуватися науково обґрунтованим поняттям Київська великокняжа  імперія, законним спадкоємцем якої  стало не Владимиро-Суздальське князівство, а  Галицько-Волинське князівство (королівство). Водночас доцільно визнати рацію московським «євроазійцям», які  вважають  свою державу історичним продовженням Золотої Орди (Алтин-Орди). Для цього є серйозні підстави, адже до названого євроазійського витвору московські землі належали на правах ординського улусу.

Цивілізаційна протилежність національних інтересів України  й  Московії (Росії) проявилася  вже в Середньовіччі. Москва була офіційно проголошена «Третім Римом», на зміну якому «четвертий» Рим начебто не може прийти. Українські  церковні ідеологи  трактували свою золотоверху столицю як «Другий Єрусалим», що допомагає особистому спасінню вірян і не має жодних імперських амбіцій. З цього випливають висновки методологічної ваги в релігійній сфері. Російське православ’я  фактично приховує свою політичну суть як московського цареслав’я на  основі політичної ідеологеми  «Москва – Третій Рим», що трактує призначення кожного православного москаля як відданість володареві (великому князю, ханові, цареві, імператорові, генсекові, президентові) і беззастережну готовість віддати за нього життя. Українське православ’я – це  київське християнство, яке готує людей до особистого спасіння після земного життя.

       При підході до українських національних інтересів  не варто ігнорувати інших особливостей російських (московських) інтересів, які зорієнтовані на поглинання наших інтересів  як начебто провінційних. Слід наголосити, що в  інтересах москалів злютованість інтересів їхньої недоформованої нації та імперії, яка завжди прагла  загарбання чужих територій.

Першим проявом наших національних інтересів доцільно назвати «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона Київського, який трактує Київську великокняжу імперію як світову державу поряд з  Візантією (Ромейською імперією), обґрунтовує роль Русі як одного з центрів світу та рівність нашого давньоукраїнського (руського) народу з еллінами і римлянами. Відновлення історичної справедливості  вимагає брати до уваги особливості цього періоду нашого минулого. Насамперед в українських історичних інтересах доцільно наголосити, що наші предки не запрошували варягів, бо вже мали державу з центром у Києві, якому апостол Андрій Первозваний  вістив велике майбутнє. Варягів запросили ільменські словени (новгородці) і кривичі (предки білорусів) та два неслов’янські народи (чудь і весь), заявивши, що вони не спроможні до самоврядування. 

        Водночас мусимо визнати, що  прийняття християнства від  Візантії  спричинило боротьбу наших володарів проти сформованого  в  занепалій заморській імперії цезаропапізму, який згодом успадкували  князі  Московського улусу Алтин-Орди. Як відомо, християнство приходило до наших предків також  з  Риму та Єрусалиму. Вже наприкінці  першого століття  на давньоукраїнських землях проповідував вчення Христа Папа Римський Климент, культ якого  панував серед наших предків до монгольської навали.

Протилежність  національно-державних інтересів наших предків і майбутніх москалів засвідчило брутальне нищення великокняжої столиці північно-східними варварами князя Андрія Суздальського 1169 року. Протилежність інтересів двох народів проявилася  в ставленні до ханів Алтин-Орди. Наш князь (король) Данило Галицький  лише мінімально залежав  від  ординського велителя, а  північний володар Александр, прозваний Невським, навіть  побратався з  ханським сином  і послідовно  проводив політику завойовників, але Російська  Православна Церква  визнала його святим.

        Ще  одне підтвердження протилежності інтересів двох народів – належність  української людності до Великого Князівства Литовського,  Руського (Українського) і Жемантійського, в якому вплив наших предків не підлягає сумніву. На противагу їм  москалі «собирали» сусідні  володіння під зверхністю Московського улусу Алтин-Орди. 

Нерозуміння протилежності інтересів українців і москалів обернулося трагедією для нашого народу після Переяславської  унії (1654 р.). По-перше, тодішня політична еліта підходила до унії з Московією без розуміння того, що північно-східна держава не дотримується міжнародно-правових норм цивілізованого світу  і не  виконує жодних міждержавних угод. По-друге, на українську історію негативно вплинуло те, що  зверхники  нашого народу  не усвідомлювали релігійних відмінностей двох народів: під православ’ям москалі приховували і приховують противний християнству візантійський цезаропапізм, а московське цареслав’я завжди було протилежне  київському християнству. Слід зазначити, що тоді національні інтереси набували релігійного забарвлення і нерозуміння суті російського православ’я як московського цареслав’я мало згубні наслідки для розвитку українського народу. По-третє, наша політична й духовна еліта не збагнула далекосяжних наслідків Берестейської  унії, завдяки якій збереглася не лише рідна церква, а й нація, в чому переконує високий рівень розуміння національних інтересів  серед  української  людності трьох галицьких областей. По-четверте, українське  козацтво  як найвпливовіша соціальна й політична сила поставило на перше місце станові інтереси, яким підпорядковувало  не тільки інтереси інших станів, а й  цілої нації. Навіть держава була побудована на мілітарних засадах.

З.2. Обгрунтування  національних  інтересівукраїнців. Усвідомлення українських національних інтересів засвідчує знаменитий  Гадяцький трактат про унію України з  Польщею і Литвою. Як самостійна держава  в федеративній Речі Посполитій Україна мала стати Великим Князівством Руським(Українським). Проте цей план не був здійснений.

       Не були сповнені задуми гетьмана Петра Дорошенка. Як героїчний порив залишився в народній пам’яті  подвиг великого гетьмана Івана Мазепи, який боровся за створення незалежної держави під протекторатом шведського короля. Спробу правового оформлення національних інтересів втілила  відома Конституція гетьмана Пилипа Орлика, що була першим  проектом основного закону держави  в  Новому часі. Окрім того, гетьман у екзилі  звернувся до керівників європейських християнських держав із закликом виступити разом з Оттоманською  імперією  проти  московського царя, який порушив свободу українського народу, а «незабаром може змагати до повалення європейської  свободи». Наш гетьман наголошував, що відновлення України як незалежної держави забезпечить європейську рівновагу, буде гарантією миру на континенті. У цьому  він вбачав призначення  України, яке через два століття обґрунтовував Юрій Липа.

       Переломним періодом у нашій історії була друга половина ХVІІІ століття, коли політична еліта знову зневажила національні інтереси, надавши перевагу  інтересам становим. Тепер колишня козацька старшина, переписана в малоросійське дворянство, стала провідником російських імперських інтересів, що були протилежні інтересам української спільноти, приреченої  поневолювачами на уповільнене зникнення з  політичної арени. Якщо до цього часу в європейських країнах чітко розрізняли Русь (Україну) від Московії, то тепер царська влада нав’язувала нашим землям назву Малоросія, що начебто не може існувати окремо від Великоросії, цебто Московії.  

       Негативний вплив московського поневолення України на національні інтереси мав комплексний характер. Йдеться не лише про заборону української  мови. Переорієнтація  зовнішньої  торгівлі імперії на Балтійське море спричинилася до занепаду шляхів, спрямованих  до Чорного моря. Як наслідок занепадали українські міста, промисли, торгівля, що позначилося на культурі  нашого народу. Деморалізація доморощеного панства втілена в образі старосвітських поміщиків.

       Безумовно, наш народ  не мирився зі зневагою національних інтересів. Спалах гайдамацького руху – потужний прояв  прагнення нашого народу до свободи проти поневолювачів. Патріотична еліта сподівалася на допомогу впливових європейських держав у боротьбі з  царською Росією, але вони вирішили не ризикувати своїми національними інтересами заради визволення України. Ще один урок для нашої  політичної  еліти в нинішніх умовах!

         Своєрідною теоретичною  спробою обґрунтувати українські інтереси був трактат невідомого автора (чи невідомих авторів) «Історія Русів». Стрижнем книги є ідея про право української нації, що названа  насамперед «народом руським», на свободу і власну державу, забезпечення суверенітету. Водночас ототожнюються поняття «вільна нація»  і  незалежна держава «із своїми природними правами і привілеями». Нема сумніву, що така термінологія відповідає національним інтересам.

         Цікаво, що в «Історії Русів» українці протиставляються москалям, які називаються також московитами, московцями, москами. Їхня характеристика  передана  в гостросатиричних висловах. Як зазначено в трактаті, для всіх народів  війни з Московією неминучі, що зумовлено певними чинниками. По-перше, в Московії  «всі урядники і народ майже неписьменні  і численністю різновірств і  химерних мольбищ  подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів». По-друге, захланність москалів  проявляється в тому, що «привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську», викрали державний герб Ромейської імперії, себто орла двоголового. Нарешті, по-третє, в Московії «немає  сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може», тому після Переяславської угоди українці «плазуватимуть поміж москалями, як вівці  поміж вовками».

        Трактат «Історія Русів» не лише нагадував українським  інтелектуалам про їхнє предківське коріння, героїчну історію на противагу жалюгідному  підневільному  становищу,  а  й  обґрунтовував  несумісність національних інтересів двох народів без намагання  протиставити москалів як начебто добрий народ  їхнім поганим царям.

        Підневільне становище української людності підготувало грунт для  проникнення  в середовище нашої еліти  слов’янофільства, яке не мало нічого спільного з  московським слов’янофільством, що  насправді було москвофільством. На засадах немосковського слов’янофільства уявляли майбутнє свого народу  чільні діячі  Кирило-Методіївського  братства, що втілено в програмному документі  «Книги  буття українського  народу». Вони сподівалися, що свої національні інтереси  українці зможуть задовольнити в  «Союзі Слов’янськім», в якому всі слов’янські народи (москалі, поляки, чехи, хорвати, серби, болгари) оцінять історичну місію України. Ретроспективно слід зауважити, що такий романтичний підхід не міг мати практичного значення.

       На галицьких землях про національні інтереси  української людності заявили спочатку діячі «Руської Трійці», а потім  «Собору руських вчених». У період  «Весни народів» оригінально обґрунтовував національні інтереси Василь Подолинський  у праці «Слово перестороги», прагнучи «розглянути справу національної незалежності українців у всеєвропейському контексті». Автор вказує на переконливі аргументи, що підтверджують справедливість прав українців у Галичині: природне право господаря, християнська любов до братів, громадянська рівність, а також їхня пошана національних меншин.

       В.Подолинський формулює категоричний імператив міжнаціональних відносин у Галичині. Національні меншини мають проявляти до українців як господарів  приязнь, а українці до національних меншин – «повну  й найделікатнішу ввічливість».Звісно, В. Подолинський висуває на перший план  співвідношення інтересів українців і поляків. Він осуджує наміри поляків асимілювати галицьких українців, бо такі плани не відповідають національним інтересам самих поляків. Мисленик вірить  у воскресіння вільної, незалежної України. Зваживши тодішню міжнародну констеляцію, Подолинський  допускає можливість державного «буття на федеративних засадах» українців з іншими народами.

       Новий етап в обґрунтуванні українських національних інтересів започаткувала творчість Тараса Шевченка. До кінця свого життя поет вірив у відродження України як незалежної держави. У його творчості підтверджена спільність інтересів різних соціальних верств у  боротьбі за національне і соціальне визволення. Поет  підводить до логічного висновку: хто нехтує інтересами своєї нації, той служить інтересам чужинців. У посланні «І мертвим, і живим…» Шевченко передає художніми засобами національні інтереси українців, передбачаючи конечність спільної боротьби за національне визволення.

3.3. Боротьба українців за національні інтереси. Творчість Т.Шевченка можна вважати початком нового етапу боротьби українців за національні інтереси як у Галичині, так і в Наддніпрянщині.

       Наприкінці ХІХ століття на галицьких землях  утверджується концепція «держави в державі»: створюються просвітницькі, молодіжні, спортивні, кооперативні і навіть парамілітарні організації. Виникає Наукове Товариство імені Т.Шевченка  як своєрідна національна академія наук. Українська Греко-Католицька Церква, очолювана митрополитом Андреєм  Шептицьким, сприяє не лише духовному оздоровленню населення, а й  своєю просвітницькою працею і практичною діяльністю служить його патріотичному вихованню.

        Боротьбу за національні інтереси очолюють українські політичні партії, які виникають майже одночасно в  Галичині й  Наддніпрянщині. Українська радикальна партія в Галичині домагається державного відродження нації. Аргументація національних інтересів  переходить у сферу  ідеології  та науки. Проблемі відновлення України  як незалежної держави  присвячені праці «Україна irredenta» Ю.Бачинського  і  «Самостійна  Україна» М.Міхновського. Якщо перший  ідеолог  свій висновок грунтує на економічних інтересах української нації, то другий – відштовхується від її політико-правових інтересів, що  зневажені царською владою після Переяславської унії.

        Задоволення національних інтересів наші ідеологи пов’язували зі світовим розвитком. За рік до Першої світової  війни Д. Донцов  виступає перед українськими студентами у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Мисленик  аргументує  протилежність національних інтересів українців імперським інтересам москалів, що зумовлює вибір союзників України  в  майбутній війні. Він наголошує, що політичного сепаратизму не слід зводити до самостійності України, бо політичний сепаратизм – це повний її відрив від Росії. У 1917 році Донцов  публікує працю «Історія розвитку української державної ідеї», в якій вперше сконцентровані українські національні інтереси.

       Національно-визвольні змагання 1917-1921 років зазнали поразки. Серед її причин треба назвати відсутність одностайності в розумінні національних інтересів у тодішній Україні, що відтворюють три течії. Перша течія  ставила на перше місце національне визволення, що дасть змогу забезпечити  соціальні, політичні, правові, конфесійні, культурні інтереси. Друга течія надавала перевагу інтернаціональним і  соціальним  інтересам  перед національними. Її гасло «Україна – не тільки  для  українців!» після поневолення України московськими більшовиками  та їхніми доморощеними прислужниками, а насправді зрадниками набуло іншого змісту: «Україна – тільки не для українців!», що проводилося упродовж семи десятиліть московсько-більшовицького поневолення України. Третя течія  заперечувала право українців на державну самостійність, хоч її ліберальні  групи могли допускати  для нашої людності  деяку національно-культурну автономію в межах неподільної Російської імперії. Отож, українські національні інтереси трактувалися як провінційні порівняно з російськими  імперськими інтересами. Відригом такої політики була  брутальна діяльність  окупаційної  компрадорсько-сімейної бандоолігархії, що спричинилася до Революції Гідності.

       Поразка  національно-визвольних змагань 1917-1920 років призвела до  спрощення протистояння в сфері інтересів: цілеспрямовану боротьбу проти українських національних інтересів московсько-більшовицькі окупанти замасковували під захист інтернаціональних інтересів, а найменші прояви наших національних інтересів (навіть компартійними діячами) були трактовані  як «український буржуазний націоналізм».

       Зневага українських національних інтересів охопила всі сфери – від утисків української мови і культури до безпрецедентного геноциду українців, що проявився в масових репресіях проти нашої людності, знищенні вільних хліборобів голодоморами (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), ліквідації національної інтелігенції, виселеннях нашої людності на погибель у холодні райони Сибіру. Наприкінці ХХ століття найбільшою загрозою для української нації була техногенна аварія на Чорнобильській АЕС, вибір місця для якої суперечив нашим національним інтересам.

       Українці ще раз могли переконатися, що реалізувати національні інтереси нація може лише  в національній державі. Паліативні варіанти на кшталт «суверенної  УРСР» лише приховували  україноцид як лінгвоцид, етноцид  і  геноцид українців, цебто політику малоросійської креатури, що сліпо виконувала волю імперського центра.

       Починаючи з кінця двадцятих років минулого століття, на засадах беззастережного  відновлення незалежної держави стояла Організація Українських Націоналістів. У її  програмних документах  всебічно опрацьовані національні інтереси українців. За  утвердження цих інтересів до середини п’ятдесятих років минулого століття боролася Українська Повстанська Армія. Ідеологи національного визволення, насамперед Степан Бандера, Ярослав Стецько, Петро Полтава, аргументували протилежність національних інтересів українців  імперським інтересам москалів, розглядали  визволення українського народу  в констеляції міжнародних відносин повоєнного періоду. 

        Обгрунтуванню національних інтересів присвячена  трилогія  Юрія Липи («Призначення України», «Чорноморська  доктрина», «Розподіл  Росії»). Порівняно зі своїми попередниками мисленик шукає джерел наших  національних інтересів у сивій давнині, вказує на значенні трьох первнів: трипільського, еллінського  й готського. Щоправда, національні інтереси  він називає  генеральними ідеями, а свою ідеологію традиціонізмом. На жаль, праці цього мисленика  ще недостатньо  відомі  серед нашої еліти, зокрема політичної.

       У період так званої відлиги широкого розголосу набула праця Івана Дзюби  «Інтернаціоналізм чи русифікація», в якій дослідник  аналізував наші інтереси на засадах марксистсько-ленінської  методології. На протилежних методологічних позиціях до національних інтересів  підійшов  правозахисник Іван Гель.   

       Чорнобильська аварія  й  ганебна  афганська  авантюра московських компартійних геронтоархів  потрясла свідомість активної  частини української людності. Як наслідок  виникають так звані неформальні об’єднання, серед  яких  найактивніше виступали Товариство української мови імені Т.Шевченка й  культурно-просвітницька  організація «Меморіал».

        Створення масової громадсько-політичної організація Народний Рух України  піднесло  боротьбу за національні інтереси на новий рівень. До перших напівдемократичних парламентських виборів була розроблена виборча платформа, яка передбачала утвердження реального суверенітету України, забезпечення прав людини й  докорінне оновлення суспільства, що відтворювали українські національні інтереси в різних сферах. Насамперед передбачено схвалити закон про суверенітет України як втілення природного права народу на самовизначення. У галузі прав людини наголошувалося на доконечності привести чинне законодавство у відповідність до міжнародного права, без обмеження конституційних прав і свобод громадян. Радикальне оновлення суспільства орієнтувало на демонтаж  «сталінської моделі  соціалізму» і зваження особливостей суспільного розвитку  українського народу  в  попередні історичні періоди.

       Всебічного обґрунтування українські національні інтереси  набули в Декларації про державний  суверенітет  України. Хоч вона не могла ігнорувати реального існування СРСР, фактично трактувала  його  як союз  самостійних держав. Проте після проголошення незалежності України положення Декларації не стали засадничими для національного державотворення і  демонтажу  «сталінської  моделі  соціалізму», що зумовлено певними причинами.

        По-перше, при владі на всіх рівнях залишалася компартійна номенклатура, що не була зацікавлена в радикальних суспільних, політичних і культурних перетвореннях.  

       По-друге, не зазнала докорінної перебудови робота засобів масової інформації, в яких також працювали колишні компартійні номенклатурники, чимало з яких стояло на антиукраїнських позиціях. Окрім цього, російські періодичні видання  й надалі  виходили з додатком до назви «в Украине». Безумовно, вони не могли сприяти утвердженню українських національних інтересів. Поза межами здорового глузду, приміром, вже сама назва газети «Московский  комсомолец  в Украине». 

        По-третє, жоден з  урядів після проголошення незалежності не відмовився від  фінансування  культури «за залишковим принципом», що, з одного боку, вело до занепаду української національної  культури, а з іншого, до посилення інвазії  пересічних представників  російської культури, які нерідко глумилися над національними почуттями української  нації, цинічно зневажали наші національно-державні інтереси.

        По-четверте, керівниками сфери освіти, інформації і культури нерідко ставали  відверті українофоби, які  підпорядковували діяльність відомств російським імперським інтересам, замовчуючи національні інтереси українців, що набуло безпрецедентного цинізму за часів  окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії  на чолі з  кадебістсько-кремлівським прислужником Януковичем. 

         По-п’яте, всупереч традиціям світового православ’я  в Україні до цього часу діє так звана «Украинская православная  церковь», антиукраїнська за своєю суттю. Її  клерикали  підпорядковані Московському патріархатові, керівництво якого  числиться  серед агентів Федеральної служби безпеки  Російської Федерації, а раніше було агентами КДБ СРСР.  Нині вона відверто підтримує  російських сепаратистів і терористів, які за вказівкою кадебістсько-кремлівського керівництва захопили частину української  території. Глава  цієї  малоросійської квазіцеркви  підтримує зв’язки зі своїм  московським наставником  і навіть  попри агресію Росії проти України їздить на поклін  до  його  резиденції на території держави-агресора.

       По-шосте, проведена  антинародна ваучеризація забезпечила економічне панування  колишньої  компартійної  номенклатури, злютованої з кримінальними групами. Як наслідок за президентства  Кучми  в  Україні завершилося  формування  антиукраїнської  олігархічної  системи, що за часів президентства Януковича  перетворилася в окупаційну компрадорсько-сімейну бандоолігархію, повністю залежну  від  кадебістсько-кремлівського керівництва сусідньої держави. Водночас не завершено формування національного середнього класу, що був основною соціальною силою Помаранчевої Революції  й Революції Гідності.  

       З цього доходимо неоптимістичних висновків. Насамперед треба  зазначити, що жоден з  урядів  після проголошення України не розробив концепції  українських національних  інтересів, взявши приклад з  передових західних держав. Саме це змушує  Народний Рух України  як національно-патріотичну партію запропонувати свою концепцію, яка, безумовно, не претендує на безпомильність і  буде  удосконалена у майбутньому.

      Треба зважити, що  проголошення незалежності, яке не було реалізовано в різних сферах суспільного життя, не могло мати позитивного впливу на задоволення інтересів наших громадян. Значна частина їх, особливо в Східному й Південному регіонах, під впливом антиукраїнської пропаганди сусідньої держави залишається в її інформаційному  полі, сприймає за свої без якихось застережень російські імперські інтереси. Чималою мірою така хибна практика квазідержавотворення  спричинила нинішні події в  Східному  й Південному регіонах нашої держави.    

        Зазнала невдачі Помаранчева Революція, на що вплинуло насамперед  безпрецедентне  протиборство  в найвищому ешелоні державної влади. Жодна з цих груп  не може бути оправдана, адже  їхнє взаємопоборювання  полегшило захопити державні важелі  антиукраїнським кримінальним групам, що нав’язали Україні  окупаційну  кримінально-сімейну бандоолігархію й спровокували  московську агресію проти України. З цього треба підходити до оцінки й нинішніх подій  в Україні.

       Вимагає зваженого підходу оцінка наслідків Революції Гідності. На найвищому державному рівні не вжито належних заходів для подолання причин, які  відкрили шлях для захоплення влади проросійськими кримінально-олігархічними групами. По-перше, так звані  «правоохоронні органи» лише імітують боротьбу з колишнім чиновництвом окупаційної  компрадорсько-сімейної бандоолігархії, заявляючи про порушення кримінальних справ тоді, коли злочинці втекли за межами України, під захист кадебістсько-кремлівського керівництва країни-агресора. По-друге, зважена оцінка економічного й політичного становища держави, особливо подій на Донбасі, підмінена  вербальною еквілібристикою. У відповідь на  фактичну віроломну війну Росії проти нашої держави  несміливе українське керівництво проголосило глумливу Антитерористичну операцію, що триває  вже більше  року, міфологізує нереальні для здійснення так звані Мінські угоди, хоч вони не осуджують Росії як агресора, що має на меті знищити нашу державу, а відтак розпочати агресію проти інших країн. По-третє, галас про реформи, люстрацію державного  апарату  не має реального  підтвердження. По-четверте, у нинішньому складі  Верховної Ради на законних підставах  засідають відверті вороги  нашої держави з  Партії  регіонів, яка замаскувалася  під  «Опозиционный блок», що фактично діє як окупаційний блок. По-п’яте, роль  троянського  коня кадебістсько-кремлівського керівництва виконує в нашій державі так звана «Українська православна церква Московського патріархату», до якої належить як парафіянин нинішній Президент.

       На цій підставі  Народний  Рух України пропонує низку заходів для утвердження національних  інтересів  у  сфері державного  управління.

                     Розділ 4. НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ

                                          ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

4.1. Ментальні аспекти національних  інтересів. Події  останнього століття спростували характеристику українців  як  недержавної  нації. Національно-визвольні змагання 1917-1921 років  і пов’язана з ними  історія Холодноярської  республіки, діяльність революційної Організації Українських  Націоналістів, досвід  Карпатської України,  Акт  відновлення незалежності України 30 червня 1941 року, намагання створити в майбутньому українську армію з дивізії «Галичина», героїчна десятилітня боротьба Української Повстанської Армії, підпільна діяльність Українського Національного Фронту, повстання під керівництвом українських націоналістів у енкавеесівських  таборах ГУЛАГу, державницькі потуги серед шістдесятництва, створення наприкінці вісімдесятих років минулого століття громадсько-політичних організацій, вершинною  серед яких став Народний Рух України, і, нарешті, Декларація про державний суверенітет і  Акт проголошення незалежності України --- докази, що спростовують подібні вигадки.

        Після проголошення незалежності України наша нація продемонструвала свою здатність до державотворення і захисту національно-демократичних завоювань. У боротьбі з  антидержавними, антиукраїнськими силами була схвалена демократична Конституція України, наші патріоти здивували світ Помаранчевою революцією  і  Революцією Гідності, самовідданою боротьбою  проти  російських агресорів та їхніх найманців.

       Отож, трактування українців  як недержавної нації, мирного хліборобського народу («гречкосіїв», «свинопасів»), що втратив лицарський  дух  войовничих предків (княжих дружинників  і   козаків), спростована історичними подіями. Однак при аналізі  відтворення національних інтересів не варто ігнорувати особливостей  ментальності  українців, в якій  проявляється  унікально-неповторний спосіб бачення  довкілля  і всього світу, з одного боку, та особливості відрухів на різні подразники, з іншого. Йдеться про різні природно-соціальні, свідомі й несвідомі, індивідуальні й суспільні  опозиції  «життєвого світу» людини.

       При дослідженні української людності треба звернути увагу на геопсихічні (географічні), історико-психічні, соціокультуропсихічні  і  глибинно-психічні  чинники. Аналіз  їх дає змогу не лише схарактеризувати  менталітет українців, а й  дійти важливих висновків для практики.

        Нема сумніву, що різні географічні  умови нашої країни неоднаково впливають на ставлення до світу, його світосприйняття. Північно-лісова смуга  зумовлює повільність і водночас тривалість дії, сприяє песимістично-позитивістським орієнтаціям світогляду її мешканців. Мабуть, таку характеристику спростовують події воєнного і повоєнного часу: саме в цій зоні гартувалася боротьба за національні інтереси.  Лісостепова смуга навіює  не лише безтурботність, споглядальність, м’якість, розміреність дій, а й  «поступливість супроти чужого опору та впливів аж до самозречення, пристосування». Світогляд людності цієї смуги суперечливий, поєднує обмеженість лісового краєвиду при необмеженості степового обрію. Як відомо, саме в цій смузі  виник  відомий в історії  феномен «татарських людей». Ситуація степової смуги «не сприяє вияву сталої енергії та діяльності, а сприяє періодичним змінам самопочуття й настрою» (О.Кульчицький). Степові умови під впливом споглядання «безкрайньої далечини»  зумовлюють протилежні стани, можуть призвести не тільки до байдужості, а й до розчарування, розпачу, безнадії, покірливості. Як наслідок формується стримана рухливість, суперечливі настанови: ентузіастична настанова може змінюватися нігілістичним ставленням  аж до заперечення цінностей і прагнень. Не можна ігнорувати того, що в степовій смузі проживає більшість нашої людності. Гірські умови  наших Карпат позитивно впливають на активність, раптову реакцію верховинців як протест проти несправедливості, а також на їхню волелюбність і згуртованість. Особливості впливу  моря на психічну характеристику нашої  людності ще вимагають свого дослідження.          

        Історико-психічні  чинники  сприяли формуванню двох типів українців: лицарсько-героїчний  тип  протистояв  хліборобському стилю життя. Водночас не варто заперечувати авантюрного типу, який постійно проявляється в нашій історії. Нині він  найяскравіше помітний у діяльності радикальної партії.

        При аналізі впливу цих чинників на ставлення українців до державних органів треба брати до уваги, що упродовж століть наш народ перебував у підневільному стані. Звідси – негативне ставлення до державних органів, що раніше були чужими (російськими, польськими, австрійськими, мадярськими, румунськими, чехословацькими, німецькими). У таких умовах наша людність створила своєрідний  феномен «держави в державі», яку представляли  традиційні форми громадського самоврядування, церковні братства, громадські, молодіжні, парамілітарні, кооперативні  та інші організації.

       Лише після Помаранчевої революції  ставлення до влади почало змінюватися. Проте таке переосмислення перервала  окупаційна компрадорсько-сімейна бандо- олігархія, реакцією  на дії якої  стала Революція Гідності, коли народ переконався в спроможності впливати на діяльність державних органів і органів  місцевого самоврядування. 

        Соціокультуропсихічні чинники визначаються особливостями соціального (і як похідного культурного) життя. Традиційно українська людність була зайнята в сільському господарстві, що, безумовно, вплинуло на національну ментальність. Сільське життя не стимулювало індивідуалізму, який  приписують українцям не лише українофоби, а й  доморощені  етнопсихологи: воно неодмінно передбачає не лише взаємодопомогу  в праці, а й  групові форми проведення дозвілля. Саме в наших селах, починаючи з кінця  дев’ятнадцятого століття, інтенсивно формувалося  громадянське суспільство.

        Безумовно, в сільському житті переважали  сусідські зв’язки. Не варто недооцінювати «сфери інтимності» (родинних  і приятельських  взаємин). Проте  переоцінювати їхнє значення безпідставно.

       Соціальна структура української людності впливала на культурну сферу. По-перше, треба зважити, що українці на противагу сусіднім народам (полякам, мадярам, чехам, румунам та іншим) не спромоглися створити повної соціальної структури, оскільки були зайняті переважно в сільському господарстві. По-друге, упродовж віків українському селу протистояло фактично «чуже» місто, в якому панувала російська, польська, єврейська та інша культура. Потуги «українізації» міста в двадцятих роках минулого століття були брутально припинені. По-третє, український народ досяг значних успіхів у розвитку народної культури. На противагу їй українська професійна культура значно відставала.

        Проголошення незалежності відкривало широкі можливості для розвитку  української  професійної культури, чому перешкодили (і перешкоджають) олігархи, переважно неукраїнського етнічного походження, в руках яких опинилася  економічна влада. Окрім того, в освітній, культурній та інформаційній  сферах  вплив  відвертих українофобів залишається. До останнього часу  російська (російськомовна) інвазія була доконаним фактом.

        Глибинно-психічні   чинники  характеризуються особливостями українського народу як  інтровертної спільноти, що перебуває серед екстравертних  за своїм характером сусідів (москалів, поляків, мадярів, румунів, чехів). Підневільне становище нашої людності спричинило у глибинній психології  «комплекс меншовартості». Такий комплекс  по-різному впливає на настанови людини. Насамперед він зумовлює «комплекс кривди», при якому  скривджений  намагається  привернути  увагу кривдника до свого жалюгідного становища. У своєму середовищі меншовартість виливається в агресивність як реакцію за найменшу несправедливість.

       Як «надкомпенсацію» за цей  комплекс треба назвати підсвідомий мазохізм. Саме тому українці  надзвичайну увагу приділяють не своїм перемогам, а вшануванню жертв, відзначенню своїх поразок. Така «надкомпенсація» пронизує нашу художню літературу, за деякими винятками (творчість  Т.Шевченка, Л.Українки, Є.Маланюка, Ю.Липи, О.Теліги, О.Ольжича  та інших).

        У національній колективній підсвідомості  українців  перше місце посідає архетип доброї землі, що зумовлено хліборобством  як основним зайняттям нашого народу. Недостатньо  використовується в нашому управлінні не лише цей архетип, а й архетип  козака-героя, що має чималий позитивний заряд. Окрім того, дослідники наголошують на архетипі доброго дідуся, що проявляється насамперед у наших народних казках. Нарешті, треба наголосити, що на противагу москалям, які демонізують нечисту силу, українці  витворили архетип комічного  персонажа, який не може завдати людині шкоди.

        Звісно, менталітет нашого народу зазнав змін у процесі історичного розвитку, нащо треба зважати в державному управлінні. Не варто недооцінювати того, що національно-демографічна політика московського компартійного режиму  спричинилася до значного збільшення серед нашої людності  біетнорів, які виховувалися на російській побутовій культурі, хоч і проживали в українському середовищі. Крім того, ще в минулі століття царський уряд заселяв наші землі  неукраїнським населенням, а після Великого Голодомору 1932-1933 років  організовано перевозив  на наші землі  селян з  центральних областей  Росії.

       Особливо негативно на менталітет  українців вплинула компартійно-державна настанова про право батьків «добровільно» вибирати мову навчання для своїх дітей. Прискорена індустріалізація спричинилася до того, що нашу землю нахлинула російська людність, рівень культури якої  різко контрастував з  традиційною українською народною культурою.

4.2. Механізми людської мотивації. Мотивом називається кінцева мета діяльності людини, що зумовлена її потребами. Мотиваційне значення можуть мати різні явища, деякі з них  не спонукають відразу до дії, але можуть спонукати згодом. Потенційні мотиви залежать від різних обставин. По-перше, суспільне життя регулюється певними законами, яких людина не може порушити. По-друге, людина відмовляється від спокусливих намірів через свою невпевненість у досягненні поставленої мети. По-третє, різноманітність захоплень й інтересів людини зумовлює суперечність людського життя, адже зайняття одним  видом діяльності змушує  її, як правило,  відмовитися від інших видів.

        Мотиви можуть бути нав’язані примусом  або вибрані вільно. Навіть виконання наказу чи правової норми не заперечує мотивів. Глибина мотивації  людини залежить від самих питань, наближення до її істотних інтересів, співвідношення особистих, групових і суспільних  інтересів.

       Слід наголосити, що становлення особистості неодмінно має наслідком всебічність і цілісність її мотивації. У соціально-психологічному плані мотивація  спрямована на обґрунтування й розробку певної  системи цінностей, що зберігається, в основному, упродовж всього життя людини. Стійкість  і глибина мотиваційної системи  характеризує не лише зрілість, а й цілісність самої людини.

         Для розуміння процесу становлення мотиваційної системи  важливе значення має висновок  про так звані «вікові» типи  характеру, що поділяються на вольовий, розсудливий  і   чуттєвий.

        На  перебіг мотивації впливають відповідні типи настанови. На першому рівні йдеться про вітальні потреби, що певною мірою відповідають екзистенціальним потребам у трактуванні К.Альдерфера.  Другий рівень охоплює потреби  людини  в  спілкуванні. Третій рівень зумовлений загальною спрямованістю інтересів людини, що пов’язані з професією чи конкретним  видом праці. Нарешті, на четвертому рівні  йдеться про  систему ціннісних  орієнтацій людини, що зумовлена  соціальними, політичними й ідеологічними засадами.

       Мотивація – це складний процес, що залежить від внутрішнього механізму  активізації людської діяльності. При підході до нього важливе значення має  стимулювання, що неодмінно зважає на чотири фактори: характеристику зовнішнього впливу, конкретну ситуацію, особу як  об’єкт,  особливості  її  діяльності.  Мотивація відіграє  важливу роль у життєдіяльності людини, що передбачає  внутрішнє засвоєння у перетвореному вигляді  зовнішніх  впливів  і об’єктивацію внутрішнього змісту  особи, тобто  переведення його на зовнішні  прояви.

       Значення мотивації підвищується  в умовах, коли доводиться вибирати з різних варіантів  задоволення  котрусь  із потреб. Такий вибір залежить від самої констеляції, якісної  своєрідності  ситуації.  Особа завжди належить до кількох формальних і неформальних груп.  Якщо вплив формальної групи   на мотивацію  можна передбачити, то  вплив неорганізованої групи, натовпу  можна  допустити лише з певною  мірою ймовірності. Водночас треба наголосити, що мотиваційний процес у формальних групах регламентується певними нормами.

        Вирішальне значення  для дії людини  має мета. Визначення  чи зміна мети  може стимулювати вплив на особу. Не варто недооцінювати реальних засобів. Отож, мета  детермінована, з одного боку, потребами, а  з іншого -- засобами  для її реалізації. Проте без дії людини  не досягне  мети.

        Треба зважити, що зовнішній  вплив на людину може перетворитися в  інтерес, мотив чи мету. Суть мотивації  полягає в тому, що потреба дає змогу  обґрунтувати доконечність  і можливості свого задоволення, модифікувати мету майбутньої діяльності. Якщо діяльність пов’язана з  процесом мотивації, тоді зовнішній натиск (вплив)  може перетворитися у  внутрішню спонуку до дії. Звісно, такий перехід не варто характеризувати як  неодмінний.

       Як соціальна характеристика особи  мотивація має різні прояви (мотивація поведінки, мотивація діяльності, мотивація рішень тощо) і охоплює різні аспекти поведінки: соціально-психологічний, морально-етичний, соціально-економічний та інші. Звісно, найважливіша мотивація життєвого процесу людини. З цього логічно випливає висновок, що мотивація  пов’язана із суб’єктивно-об’єктивними факторами і невіддільна від світогляду людини, сенсу життя, відповідає  її інтересам.

       Процес мотивації  складний, суперечливий і змінюваний, тому вимагає цілісного підходу. Найголовнішою проблемою мотивації є співвідношення суб’єкта та об’єкта, суб’єктивного  та об’єктивного, що особливо важливе для державного управління, при якому не тільки людина, а й суспільство може виступати одночасно як суб’єкт і об’єкт.

        Формування  мотиваційних орієнтацій залежить від виховання людини, хоч вона не залишається об’єктом, обороняючи своє право на самостійність. Проте не варто відкидати взаємовиховання  в  середовищі ровесників. На мотивацію людини  мають вплив мистецтво, релігія, педагогіка, право, довкілля, приміром, реклама. Не варто недооцінювати самовиховання, що спрямоване на мотиваційну саморегуляцію, а також особливостей процесів безпосереднього  та опосередкованого мотиваційного розвитку. На ранніх стадіях життя не доцільно захоплюватися  словесним впливом, відірваним від досвіду. Треба зважати, що мотиваційні впливи пов’язані також з емоціями  і пам’яттю. 

        Слід зазначити, що поведінка людини  найчастіше зумовлюється не одним, а кількома чинниками, залежить від різних потреб. Така полімотивованість активності проявляється в двох варіантах. По-перше, йдеться про випадок з минулого досвіду і привнесеної полімотивації, що не залежить від ситуативного впливу, а по-друге, полімотивація твориться в конкретній ситуації і на неї впливають  суперечливі  спонуки, що вимагає узгодження  й пошуків  компромісу. У другому  варіанті поведінка  виступає як наслідок реальної взаємодії  спонук і активної участі суб’єкта, який зіставляє  і зважує можливі наслідки  від певного вибору поведінки.

       На практиці обидва варіанти полімотивації  взаємопов’язані.  Отож, полімотивація – це повсюдне, складне  і різноманітне  явище, а її відносна стійкість не заперечує  чисельних і динамічних змін, що залежать від ситуативних мотивів-стимулів і  протилежних  функціональних мотивів-перешкод. Щоб вплинути  на мотивацію людини, нерідко вдаються до створення мотивів-символів штучно. Так впливають на людину державні органи.

        Доцільно зважати, що будь-яка подія  -- це наслідок багатьох чинників, а       мотиваційні відносини людини  різноманітні. Найпершим їхнім джерелом  слід назвати механізми інстинкту, що зберігаються в базових потребах людини. Інстинкт трактується як  форма біологічної мотивації, цебто  належить до групи екзистенціальних потреб. Інстинктивні механізми проявляються насамперед у регуляції.

       За друге джерело вважають розвиток мотивації людини, коли предмети і впливи  передають своє мотиваційне значення прив’язаному довкіллю. Йдеться про  окремий акт  емоційного перемикання, що ґрунтується на мотиваційній зумовленості. 

       Нема сумніву, що людина завжди перебуває під впливом цілої системи мотиваційних  відносин і спонук, які творять своєрідне мотиваційне поле, а воно визначає мету  й особливості  її  досягнення (обдуманість, рішучість, толерантність, емоційність  тощо). Реальний носій  цього мотиваційного поля  втілює сукупність взаємопов’язаних пристрасних відносин, що в свою чергу  залежать від потреб, їхньої організації та актуалізації.

      У мотиваційній сфері  виділяються як своєрідне «ядро» мотиваційні системи, що забезпечує ситуативний розвиток мотивації за допомогою взаємопов’язаних  емоційних перемикань. Такі системи мають природні передумови, пов’язані з механізмами інстинкту, що проявляється у взаємодії людей. В організації мотиваційних систем  механізм інстинкту залежить  від прижиттєвого розгортання генетичних програм і  відповідних умов, стимулювання, а також цілеспрямованого формування в людині мотиваційних відносин з об’єктами інстинктивних тенденцій, бо вони можуть збігатися і протистояти.

      Мотивація людини визначається  переважно пізнавальною активністю суб’єкта,  його сенсом життя. Сформовані спонуки людини піддаються перевірці  щодо  їхньої моральності  та втрат, з чим пов’язані  інтеграція, внутрішнє узгодження, усунення суперечностей, а також перевірка їхніх можливостей і доцільності  відповідно до уявлень про майбутнє. Система мотивів особи  охоплює спосіб,  програму й конкретні цілі, що оцінюються як задоволені потреби й  відповідні наміри.

        Походження мотивів зумовлено багатьма переплетеними потребами, що конкретизуються і змінюються на певних етапах  людської діяльності. Зазнавши невдачі, людина боїться повторити помилки.

       Отож, мотиваційна сфера перебуває в постійному русі, розвитку й  ускладненні. Суб’єкт шукає  оптимального розв’язання  стратегічних і тактичних питань, орієнтуючись на майбутнє. Як термін мотивація виступає родовим поняттям для позначення всієї сукупності чинників, механізмів  і процесів, що спрямовують поведінку  людини на задоволення потреб.

       Мотиваційний процес пов’язаний із  з’ясуванням умов майбутньої діяльності, забезпечується  взаємодією  виниклих ситуативних емоцій, спрямованих на важливі обставини активності  та проміжні цілі.

4.3. Правові  інтереси. Без правової основи існування (формування, утвердження, забезпечення) українські національні інтереси й надалі залишатимуться «благими намірами», а їх реалізація – «протоколом про наміри», «гласом, волаючого у пустелі». Правову основу для формування, формулювання й реалізації наших національних інтересів України становлять Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України» інші закони України, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

Схвалена ще Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет України проголосила фундаментальним національним інтересом«державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Вона передбачала здійснення Україною як суб’єктом міжнародного права безпосередніх зносин з іншими державами: укладання з ними договорів, обмін дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національно-державного інтересу держави «у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах». Як зазначається в Декларації, Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах і «урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України» визначила три основні групи національних і національно-державних інтересів України у сфері міжнародних відносин. З метою їх забезпечення політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань: 1) утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; 2) забезпечення стабільності міжнародного становища України; 3) збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; 4) включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку; 5) захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом; 6) поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Відповідно до Концепції (Основи державної політики) національної безпеки України, схваленої Верховною Радою України 16 січня 1997 року, «національні інтереси відображають фундаментальні цінності та прагнення Українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення. Національні інтереси України та їх пріоритетність обумовлюються конкретною ситуацією, що складається в країні та за її межами». У Законі України «Про основи національної безпеки України», прийнятий 2003 року трактовано національні інтереси як «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток».

                У Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, визначено такі пріоритетні національні інтереси України: створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини; досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності; гарантування прав української нації та національних меншин України; забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів; створення самодостатньої соціально орієнтовної ринкової економіки; забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу; зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу; розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що становлять український народ; налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.

      У системі правових інтересів особливе значення  мають  конституційні пріоритети. Як Основний закон держави Конституція України має бути фундаментом, в якому закладені стратегічні компоненти  системи українських національних інтересів. Так, у Конституції України (1996 р.) передбачено реалізацію і повне забезпечення таких пріоритетів:

- консолідація суспільства в політичну націю, побудова суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави (преамбула, ст.1). Підтримуючи в цілому таке положення, Народний Рух України вважає за першочергове розбудовувати націю-державу, завершивши формування української нації.

- суверенітет України на всій її території, цілісності і недоторканності території (ст.2). Нині  таке положення вимагає серйозного застереження, бо відсутність (недорозвиненість) державних механізмів реалізації заявлених національних інтересів (ст.2) призвело до відторгнення московськими агресорами частини української території (8 відсотків).

 - визнання  за народом статусу насія суверенітету і єдиного джерела влади (ст.5). Інакше кажучи, йдеться про визнання української нації  як конкретного історичного суб’єкта.

- розвиток України як унітарної держави (ст.3);

- гарантія прав і свобод людини в Україні: життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і  безпеки (ст.3);

- ефективний розвиток регіонів і розвиток місцевого самоврядування (ст.7);

- принцип верховенства права (ст.8);

- всебічний розвиток і використання української мови як державної, а також гарантування вільного розвитку і захисту російської мови, інших мов національних меншин (с.10).Народний Рух України принципово не сприймає зазначенї статті, оскільки реально українська мова витіснена на периферію українських національних інтересів. Натомість російську мову в попередні періоди можновладці від системи державного управління перетворили в потужний інструмент реанімацію Російської імперії, яка без України неповноцінна. Через російську мову і завдяки їй   консервувалися старі й насаджувалися нові, модернові форми колоніалізму в гуманітарній сфері.

- послідовність розвитку і консолідації української нації, а також забезпечення національно-культурного розвитку всіх корінних народів і національних меншин України (ст.11);

- задоволення національних і мовних потреб українців у діаспорах (ст.12).Це положення не дотримується на практиці через слабкість зовнішньої політики та  небажання державних чиновниківдо його виконання. Упродовж 23 років ця норма не реалізувалася, а бездіяльність чиновників на різних рівнях державного управління лише посилювала негативний фон, на якому проглядалася меншовартісність українців в Україні.

- захист усіх суб’єктів права власності і господарювання (ст.13);

- соціальна спрямованість економіки (ст.13);

- політична, економічна та ідеологічна багатоманітністі і свобода політичної діяльності (ст.15);

- екологічна безпеки і рівновага, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу (ст.16);

- захист суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки (ст.17);

- мирна і взаємовигідна співпраця з іншими членами міжнародного співтовариства (ст.18).

Як випливає з Конституції України, міжнародна (зовнішньополітична)  діяльність України має бути  спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки. Натомість конституційні положення, що не лише засвідчили про послідовний миролюбний зовнішньополітичний курс України, а й активно його впроваджувалися, базуючись на принципах міжнародного права, насамперед мирного співіснування, суверенної рівності держав, незастосуванні сили або погрози силою в міжнародних відносинах, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів, невтручання, поваги прав і свобод людини, права народів розпоряджатися своєю долею, співпраці держав і сумлінному виконанніміжнародно-правових зобов’язань, спричинилися до ганебних поразок (відторгнення територій, відчуження майнових об’єктів тощо).

Звідси випливає висновок, що доконечне повне перезавантаження системи державного управління, яке буде побудовано на нових принципах формування, утвердження  і забезпечення українських національних інтересів. Розпочинати слід з повного перезавантаження важливих положень Конституції України на основі українських  національних інтересів.

4.4. Економічні інтереси. Національні економічні інтереси - це усвідомлені життєво важливі матеріальні, енергетичні, інтелектуальні визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує економічний суверенітет держави, її незалежність у розробці економічної політики та ефективної реалізації управлінських рішень, стійкість національної економіки, її відтворення та прогресивний розвиток.

Розробка програми першочергових і довготермінових заходів для забезпечення ефективної реалізації економічних національних інтересів має спиратися на чітке розуміння загроз, що випливають і-за недостатньої уваги з боку держави, яка  має гарантувати економічну безпеку в країні.

Для створення надійної системи забезпечення економічної безпеки держави потрібен ефективний механізм визначення загроз національним інтересам, що становлять безпосередню небезпеку економічній системі, порушуючи процес суспільного відтворення. Постійне ж відстеження і визначення основних загроз економічній безпеці значно полегшує її підтримання на належному рівні, а також дає можливість своєчасно розробляти і здійснювати практичні заходи для зниження негативного впливу цих загроз чи їх повної ліквідації. Слфід зазначити, що загрози економічній безпеці видозмінюються залежно від стану та рівня розвитку економічної системи і відрізняються характером та рівнем гостроти  для кожної окремо взятої держави.

З метою прийняття державними органами обґрунтованих рішень необхідний моніторинг індикаторів (показників) економічної безпеки, який передбачає перш за все фактичне відстеження, аналіз і прогнозування найважливіших груп економічних показників.

Індикатори економічної безпеки - це реальні статистичні показники розвитку економіки країни, які найбільш повно характеризують явища і тенденції в економічній сфері. Особливу увагу слід зосередити на таких загальних індикаторах економічної безпеки: валовий внутрішній продукт (ВВП); темп інфляції; дефіцит державного бюджету; рівень державного боргу (внутрішнього і зовнішнього); рівень безробіття і зайнятості населення; економічне зростання; рівень та якість життя; енергетична залежність; інтегрованість у світову економіку; сальдо експорту-імпорту та стан платіжного балансу; стан демографічних процесів; рівень тінізації економіки.

4.5. Фінансові підстави національних інтересів. Національні фінансові інтереси пов’язані зі станом фінансової безпеки України, суть якої відображається через діяльність фінансових агентів. Вона спрямована на повноцінне забезпечення функціонування фінансових суб’єктів і запобігання або мінімізацію загроз національним інтересам України у галузі національних і міжнародних фінансів. Метою забезпечення фінансової безпеки держави є дотримання національних фінансових інтересів української держави як носія суверенітету, визначальних фінансових потреб народу й держави, реалізація яких гарантує фінансову незалежність і прогресивний розвиток України.

Фінансова безпека – складова частина економічної безпеки, яка характеризує  стан захищеності життєво важливих (ключових) інтересів держави, регіонів, підприємницьких структур і громадян у фінансовій сфері від впливу широкого кола негативних чинників (загроз). Основними критеріями фінансової безпеки є  достатність фінансових ресурсів, їх збалансованість і ліквідність, що уможливлюють нормальне існування й розвиток зазначених суб’єктів економічного життя.

Сутність фінансової безпеки з точки зору системного підходу полягає в збереженні й зміцненні міжсистемних зв’язків, забезпеченні існування та розвитку кожної підсистеми, виходячи з інтересів фінансової системи в цілому.

Національні фінансові інтереси реалізуються через систему таких фінансових агентів: 1) державні установ, що виконують функції управління фінансовою системою та її окремими ланками, а також функції нагляду; 2)фінансові установи, які безпосередньо беруть участь у формуванні фінансових потоків та фінансової практики в межах країни; 3)приватні особи, котрі виступають контрагентами фінансових установ та держави в процесах формування фінансових потоків.

До сукупності державних установ – економічних агентів належать:

- державні установи, які в міру своїх функцій визначають пріоритети та політику України в галузі фінансів: Президент України; Верховна Рада України;

- державні установи, які виконують функції нагляду та регулювання діяльності на фінансових ринках: Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; Рахункова палата України; Національний банк України; Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг України; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України; Державна податкова адміністрація України; Державне казначейство України; Фонд державного майна України; Антимонопольний комітет України; Державний комітет України з фінансового моніторингу; інші державні установи.

Від їхньої злагодженої діяльності залежить  фінансова безпека держави, стійкість її  фінансової системи.

4.6. Конфесійні  відносини  в  контексті національних інтересів. У конфесійній сфері українські національні інтереси не утвердилися на належному рівні, що негативно впливає не лише на національне державотворення, а й на розвиток нашого суспільства. Таке становище зумовлене певними причинами. По-перше, треба наголосити на відсутності стабільної  державної політики: спочатку держава проявляла байдужість, відтак демонструвала «рівне» ставлення до всіх релігійних об’єднань, згодом надавала перевагу одній з конфесій (за президентства В.Ющенка – УПЦ КП, а за окупаційної  компрадорсько-сімейної  бандоолігархії – УПЦ МП). По-друге, відсутність належної уваги до конфесійних відносин  об’єктивно було на користь московським клерикалам, які захопили найбільші святині нашого народу. По-третє, роз’єднання  православ’я  на українських землях, чвари між православними конфесіями не відповідають національним інтересам і лише  на користь  московським клерикал-імперіалістам, що під прикриттям так званого «Русского мира»  насправді проводять політику  кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації, а нині – відверто, хоч і безкарно з боку нашої держави  підтримують  російських терористів і проросійсько-донбасівських  сепаратистів  у  Південному і Східному регіонах. По-четверте, не мають нічого спільного з реаліями в православному світі безпідставні сподівання на визнання автокефалії  Української Православної Церкви, позаяк Московський Патріарх  категорично проти її помістності, а  чотири інші  православні очільники  потрапили в  фінансову залежність  від  Москви, що не відмовилася від  претензій на статус «Третього Риму» і претендує на першість у православному світі. По-п’яте, правоохоронні органи не припиняють антиукраїнської політики московських  клерикал-імперіалістів, не притягають їх до кримінальної відповідальності за антидержавну діяльність. По-шосте, державні органи недооцінюють мусульманського фактора в нашій країні, хоч  прихильники ісламу полегшують відносини України з впливовими мусульманськими державами, насамперед Туреччиною  й  Арабським Сходом.

        При оцінці релігійного чинника  в державному управління треба брати до уваги певні обставини: 1) релігія відокремлена від держави, тому державні органи не мають права втручатися у внутрішню діяльність релігійних організацій; 2) не слід недооцінювати того, що  віряни є водночас громадянами держави, а  конфесія не має права порушувати чинне законодавство, конституційні права і обов’язки  громадян; 3) державні органи  не можуть не зважати на те, що деякі з релігійних організацій фактично проводять політику  чужої  і навіть  ворожої держави, яка розпочала агресію проти України, тому не мають права на реєстрацію в державних органах; 4) навіть у незалежній Україні не викорінений агресивний  більшовицький атеїзм, що характеризується в релігієзнавстві як своєрідна квазірелігія, заснована на вірі в світле майбутнє – комунізм. Вона має своє «священне писання», цебто твори «класиків» марксизму-ленінізму, «священну гробницю» з бальзамованим «вождем», відповідні ритуали тощо.

       Найбільшу загрозу для українських  національних інтересів становить діяльність в Україні  Російської Православної Церкви, що фактично виступає як державна в Російській Федерації, кадебістсько-кремлівське керівництво якої розпочало агресію проти нашого народу. Ігноруючи православні традиції, Московський Патріархат  ставиться до нашої незалежної держави  як до свого колоніального володіння. Попри російську агресію керівник так званої «Української Православної Церкви», що насправді не має жодних підстав називатися окремою церквою, бо навіть не користується правами автономії, демонструє  свою відданість Москві. Така поведінка не лише аморальна, позаяк зневажає національні інтереси, а й  суперечить державним інтересам.

      Окрім  того, УПЦ МП фактично зневажає конституційні засади нашої держави, бо фактично  визнає антиукраїнську концепцію «Русского мира», нав’язує українській людності  як начебто «святих» відомих ворогів нашого народу, зокрема Андрія Суздальського, орди якого 1169 року руйнували нашу священну столицю Київ, і  царя Ніколая ІІ, що як самовладець не вчинив жодних добрих справ і прозваний у нашому народі «Кривавим». Водночас малоросійські клерикали  не відмовилися від  анафеми великому гетьману Івану Мазепі, що не мала релігійного, а винятково політичний характер. Така позиція повністю відповідає концепції кадебістсько-кремлівського керівництва, яке не визнає окремішності українського народу, трактуючи українців  як частину одного народу з  москалями (етнічними росіянами).

       Не відповідає українським національним інтересам і те, що  московські клерикали  фактично користуються екстериторіальністю  в нашій державі, незаконно захопили найбільші наші християнські святині, в яких проводять антиукраїнську політику. Їхня «церква» забувала про трансцендентну  мету, а  служить винятково державним інтересам, а точніше – інтересам  кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації.

        Нарешті, УПЦ МП  не дотримується державного статусу української мови, хоч  і претендує на  роль української, надалі зросійщує свою паству, використовуючи як богослужбову державну мову Російської Федерації, видаючи її безпідставно за церковнослов’янську.

      Зваживши антидержавну діяльність УПЦ МП і спираючись на традиції світового православ’я, органи державної влади мають достатньо підстав для того, щоб припинити  антиукраїнську політику цієї конфесії, яка грубо суперечить нашим національним інтересам.

       Національні інтереси українців органічно вимагають створення єдиної апостольської Української Християнської  Церкви на основі  співпраці Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної  Православної Церкви  й  Української Греко-Католицької Церкви, що буде підтримувати рівноправні зв’язки  із  Вселенським Патріархом  і   Святішим  Престолом. Про таку єдність  мріяли наші найвидатніші церковні діячі, зокрема Митрополит Петро   Могила, Митрополит  Андрей Шептицьций, Митрополит Іларіон (Іван Огієнко), Патріарх Йосиф Сліпий.         

       Як цивілізована європейська держава Україна не буде встановлювати державної церкви, а ставитиметься толерантно як до своїх громадян до вірян, незалежно  від релігійної належності, забезпечуючи громадянський мир і духовне оздоровлення деморалізованої  тоталітарним режимом людності.

4.7. Ідеологічні засади українських  національних інтересів. Чинна Конституція України зазначила, що держава не визнає жодної ідеології. З такою нормою не можна погодитися, принаймні, тому, що держава грунтується на певних ідеологічних засадах, а винятків бути не може. Кожна нація має  певні інтереси, а їхня  сукупність органічно проявляється в  національній  ідеї, що в свою чергу становить стрижень національної ідеології. Заперечувати існування національної  ідеології безпідставно.

        Зародки  нашої національної ідеології  проявляються в знаменитому «Слові  про закон  і благодать»  Іларіона Київського, в якому наша великокняжа  імперія трактована як одна зі світових держав. Київська великокняжа імперія – держава українського народу, в якій  північні землі, цебто землі майбутньої Московії, перебували на статусі  колонії. Спадкоємицею  цієї імперії було Галицько-Волинське князівство (королівство), а не Московія, зв’язок якої з нашою імперією такий самий, як зв’язок Румунії з давньою Римською імперіхєю.

       Наші предки розвивалися незалежно від Московії, що була улусом  Алтин-Орди. З давніх-давен  вони належали до  західної (європейської, християнської) цивілізації  на противагу  євроазіатській (ординській)  цивілізації Московського  улусу, Російської держави, Російської  імперії, Радянської Росії, Російської Федерації. У цьому слід шукати причини  нашої Революції Гідності.

       Переяславська унія 1654 року  передбачала союз двох держав – республіканської України (Гетьманщини) і  самодержавної Московії. До такого союзу спонукало  хибне розуміння  московського цареслав’я, що сприймалося як православ’я, подібне до панівного на українських землях. Домовленості на міждержавному рівні були грубо порушені  Московією, яка перетворила  Україну на  свою колонію, загальмувавши на цілі століття розвиток  українського народу.

       Після розпаду Російської імперії український народ  упродовж 1917-1921 років вів боротьбу за національне визволення від  московських загарбників, тому трактувати ці національно-визвольні змагання як громадянську війну нема підстав.

        Російська  імперія була відновлена під назвою Союз  Радянських Соціалістичних Республік, що формально вважався федерацією союзних республік, хоч за  кордоном  неофіційно називався Росією. Україна визнавалася за суверенну державу, навіть мала представництво в ООН та інших  міжнародних організаціях, а насправді була безправною провінцією  самодержавної більшовицької (компартійної) Росії, яка послідовно проводила лінгвоцид, етноцид і геноцид  українського народу. За час Великого Голодомору 1932-1933 років на українських етнічних землях загинуло приблизно 10 мільйонів української людності. Техногенна аварія на Чорнобильській  АЕС поставила під знак питання існування української нації на споконвічних землях наших предків.

       Історичним уроком для українців була Друга світова війна, яку розпочала гітлерівська Німеччина у змові зі  сталінською Росією. Вона забрала від 6 до 10 мільйонів життів наших громадян. Сталінська концепція «Великої Вітчизняної війни» для  українського народу не має жодних підстав, адже «імперія зла і брехні» не могла бути Вітчизною для десятків мільйонів поневолених  українців. Як  самостійний суб’єкт  у цій війні  українці виступали, борючись за незалежність Карпатської України, проголосивши відновлення державності 30 червня 1941 року, створивши Українську Головну  Визвольну Раду  як революційний провід повсталої України, воюючи в лавах  Української Повстанської  Армії аж до середини п’ятдесятих років минулого століття. 

       Упродовж  семи десятиліть український народ вів боротьбу за національне  визволення, творячи різні формації (УВО, ОУН, УПА), а також підпільні організації як на рідних землях, так і в  таборах ГУЛАГу. Наприкінці вісімдесятих років українські патріоти створили громадські організації, серед яких слід назвати Народний Рух України, Товариство української мови імені Т.Шевченка, історико-просвітницьку організацію  «Меморіал». Українці не мають права підпорядковуватися  поглядам чужинців на нашу національну боротьбу, бо вони спрямовані проти наших національних героїв, які не мирилися з поневоленням своєї нації.

         Проголошена незалежність України 24 серпня 1991 року не започаткувала  реального національного державотворення, позаяк при владі залишилася компартійна номенклатура. У середині 90-х років була сформована олігархічна система, яка наприкінці першого десятиліття нинішнього століття  прийшла до влади як окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія.

        Український народ  двічі виходив на боротьбу проти компрадорського олігархату, здійснивши  Помаранчеву революцію 2004-2005 років  і  започаткувавши Революцію Гідності 2013-2014 років, що триває до цього часу. Основна мета  нашої боротьби – це демонтаж  компрадорсько-олігархічної системи, реальна розбудова національної держави, оздоровлення  соціально-економічної  системи, створення умов для утвердження середнього класу.

        Народний Рух України виступає за  перезаснування держави на засадах  національного  солідаризму. Нема сумніву, що розвиток нашої держави неодмінно передбачає реформування всіх сфер суспільного життя. Компрадорський олігархат  провести такі реформи неспроможний: його конкурентні групи борються за владні важелі, а не про розбудову держави як найвпливовішої  в Східно-Центральній Європі, що забезпечить гідне життя для всіх громадян, незалежно від національної (етнічної), релігійної, соціальної належності.

       Україна не може повертатися в залежність від  імперіалістичної Росії, енкаведистсько-кремлівське керівництво якої планує відновлення  «імперії зла  і брехні» на засадах євроазіатської (російської, російсько-православної) цивілізації. Нам дають приклад  інші країни Центральної Європи (Польща, Литва, Латвія, Естонія  та ін.), які забезпечили своїм громадянам гідне життя  в Європейському Союзі й захист  державної незалежності, вступивши в оборонний союз НАТО.  

Розділ 5.ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

5.1. Створення цивілізаційної моделі державного управління. Причини сучасного конфлікту між Україною, Росією та Заходом можна осмислити передусім за допомогою законів геополітики. Спираючись на ці закони, можна знайти вихід із нинішньої кризи, яка не лише зміцнить Європу, а й  допоможе віднайти таку модель майбутнього для континенту, яка буде прийнятною і взаємовигідною для всіх сторін існуючого конфлікту.

Формулюючи мету політичної системи України, стратегію національного розвитку, українське суспільство має визначити свою роль на міжнародній арені і вже на цій основі формувати і реалізовувати довгострокову стратегію. Інтеграція України в євразіатський простір може призвести до перетворення України у форпост Росії в її протистоянні із Заходом, передусім проти США, в боротьбі за світове панування. Для України це неприйнятний варіант. Цю загрозу усвідомлюють також західні країні, які болісно й гостро реагують на будь-які тенденції у діяльності українського керівництва до відтворення в Україні євразіатської уивілізаційної моделі та її втягування в реінтеграційні процеси на пострадянському просторі. Зі свого боку, європейську та євроатлантичну інтеграцію України в Кремлі також сприймають як загрозу національній безпеці Російської Федерації, що стимулює її експансіоністську політику щодо України. Ця загроза, а також прагнення реанімувати новітню Російську імперіюв формі Євразійського союзу спонукало до агресії проти України у 2013-2015 рр.

   Усвідомлення цих особливостей геополітики  допоможе віднайти вихід з нинішньої кризи, уникнути апокаліптичного сценарію розвитку і вийти на нову,  досконалішу модель майбутнього, яку першою сформує і почне втілювати Україна. Зазнаючи потужного впливу євразійства і атлантизму, Україна може одночасно також потужно впливати на ці центри сили, допомагаючи їм подолати нинішню кризу, яку переживає Захід і Росія, і перейти на якісно вищий цивілізаційний рівень розвитку.

Реалізація стратегії випереджувального розвитку як домінанти державної політики національної безпеки спрямована на побудову цивілізації, яку характеризують такі ознаки: в економічній сфері – утвердження нового способу виробництва, що базується на високих технологіях, комплексній автоматизації, роботизації, інформатизації та інноваційній «економіці знань», а також на багатоукладній економіці; в соціальній сфері – формування нової соціальної структури суспільства, де провідну роль відіграватиме інтелігенція (еліта знань) задля появи вільного, креативного, здатного до творчості працівника, адаптованого до нового способу виробництва; в політичній сфері – подолання панування олігархії (еліти багатства) та відчуження між людиною і державою, прихід до влади нової національної еліти знань, утвердження реального народовладдя, що супроводжується демократизацією політичної, економічної та соціальної сфери; в духовній сфері -- відбуватиметься повернення до традицій української національної культурі при забезпеченні національно-культурного розвитку національних меншин і етнічних груп.

Першочерговим завданням державної політики національної безпеки є формування модерної української політичної нації, яка визнає українські національні цінності та ідеали, ґрунтується на українській національній ідеї, передбачає побудову національної правової держави і громадянського суспільства на засадах євроатлантичної цивілізації. Така суспільна модель передбачає синтез індивідуалізму й колективізму, витворення своєрідного, насамперед, духовно-соціального корпоративізму, що заперечує зрівняльно-нівелюючі імперсько-бюрократичні та відособлені ліберальні форми життя. Це дасть змогу подолати рудименти  «общинного» колективізму російської суспільної моделі та крайнього ліберального індивідуалізму західних суспільних систем і сформувати новий ідеал людської свободи, де буде відсутнє відчуження  людини людини і держави на засадах демократизації політичної, соціальної та економічної сфер суспільства.

Стратегія випереджувального розвитку передбачає перезаснування Української держави на засадах української національної ідеї, яка визнає: пріоритет людей, народу, «землі» щодо вищих властей; пріоритет народної самоорганізації у взаємозв’язку із загальнодержавною організацією; важливість етичної традиції, морального виміру й оцінювання політики і діяльності політиків.

Таке перезаснування держави передбачає рішучу боротьбу із корупцією та проведення інституційних реформ, спрямованих на вдосконалення демократичного політичного режиму: широке застосування форми безпосередньої (прямої) демократії; забезпечення належного функціонування представницької форми демократії, розвитку парламентаризму, посилення належного контролю громадськості за діяльністю парламенту та народних депутатів, налагодження надійного зворотного зв’язку між владою та народом; вдосконалення виборчої системи, яка б забезпечина рівні можливості усіх кандидатів і сприяла належному волевиявленню народу, створювала б належні умови для повного і ефективного використання інтелектуального й духовного потенціалу суспільства; налагодження демократичної організації самої виконавчої влади та широке використання колегіальних форм управлінської діяльності; посилення захищеності чесних державних службовців і суворість та невідворотність покарань за прояви корупції і протизаконну діяльність; створення незалежної судової системи та ефективної правозахисної системи; функціонування незалежних і водночас відповідальних засобів масової інформації; формування юридичних механізмів, які надавали би можливість ЗМІ контролювати владу;  використання ефективної системи морального та матеріального стимулювання працівників державного апарату.

Державне управління варто здійснювати у випереджуючому стані, а саме: активне взаємопроникнення і взаємодія науки та державного управління, наукової думки і управлінської практики, широке застосування наукової й суспільної експертизи при прийнятті важливих державних рішень, створення безперервної системи підготовки та підвищення кваліфікації персоналу управління на базі сучасного наукового знання про людину і суспільство; забезпечення оптимальної відповідності управлінських рішень та дій реальним можливостям конкретних об’єктивних умов і суб’єктивного чинника; своєчасне і адекватне реагування на динаміку і тенденції їх змін; орієнтацію державної політики на використання найпрогресивніших у світовій практиці способів, форм, механізмів і ресурсів розв’язання актуальних проблем життєдіяльності людей; здатністю своєчасно освоювати найпрогресивніші механізми і способи розв’язання управлінських проблем; гнучкістю і адаптаційністю елементів управління та їхніх системних взаємозв'язків, потенціалом постійного самовдосконалення, розвитку і покращення здійснюваних ними управлінських впливів.

Здійснення державного управління у випереджувальному стані покликане забезпечити підвищення ефективності державного управління, реалізацію стратегії випереджувального розвитку та досягнення позитивного виробничого, економічного (комерційного), соціального, екологічного, політичного, військового, аксіологічного та культурологічного ефектів.

 5.2. Національна безпека і військова сфера. Геополітична ситуація для України в умовах   втрати територіальної цілісності та  бойових дій на сході України докорінно змінилася. Це спонукає до уточнення українських національних інтересів. Нині узагальненим національним інтересом України має бути відродження і зміцнення власної держави, а на першому місці національна безпека України. Керівництво нашої держави після проголошення незалежності постійно стикається з перманентною кризою в системі державного управління, що успадкована від тоталітарної імперії.

      Безперечно, це проблема геополітичного виміру, що зумовлена зміною положень геополітичних центрів тяжіння, різних інтеграційних процесів. На нинішню політичну систему вплинули такі чинники: роздержавлення і приватизація загальнонародної власності, неконтрольована лібералізація у сфері економіки, антиукраїнська діяльність російської «п’ятої колони», що прикриваючись здобутками демократії та використовуючи їх, гальмує самостійний  розвиток Української держави, протидіє розвитку української нації.

        Як відомо, всі європейські держави побудовані на національній основі, цебто націоналізм визначає їхню внутрішню і зовнішню політику. Однак в Україні  поняття націоналізму вимагає уточнення. Націоналізм не можна, по-перше, тлумачити однозначно негативно, як це робив марксизм-ленінізм; по-друге, це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом. А також за умови, якщо розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за свої людські і національні права, від націоналізму імперського, який поневолює переможені народи і є шовінізмом – різновидом найнегативнішого нацизму.

        Націоналізм – це специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також дотичні до них теорія, ідеологія і соціальна практика.  У сучасних умовах аксіоматичним вважається визначення   націоналізму як світоглядного принципу, що найбільшою мірою властивий передовим представникам народу, який виборює своє право на утвердження і розбудову власної держави.

       Національні інтереси передбачають гарантування національної безпеки України. що проявляється у військовій сфері. У сучасних умовах комплексну реалізацію національних інтересів важко уявити без сильної мілітарноїпотуги. Проте нарощування такої могутності може не тільки порушити баланс сил між державами, а й серйозно підірвати економіку країни і деформувати соціально-політичне становище.З іншого боку, недооцінювання військового будівництва як підсистеми сектора безпеки країни може стимулювати, як це ми бачимо сьогодні,  інші держави до посилення політики з позиції сили. Отож, мирні засоби ефективні лише тоді, коли вони спираються на достатню воєнну силу, яка б забезпечувала захист держави та її життєво важливих інтересів. Як показує світовий досвід, держави застосовують військову силу в двох випадках: коли немає можливостей вирішувати проблеми іншими засобами або коли роль цієї сили абсолютизується.

У військовій сфері загрози національним інтересам доцільно розглядати як сукупність таких складників: (а) об’єкт загрози; (б) носій загрози; (в) причини її виникнення; (г) спосіб впливу; (ґ) динаміка ескалації; (д) прогнозовані наслідки впливу загрози. Загроза - явище, чинник (сукупність чинників), що здатні реально створити умови або стати причиною повної або часткової неможливості реалізації національних інтересів.Небезпека - явище, чинник (сукупність чинників), здатні в принципі завдати шкоди будь-якому суб'єкту (об'єкту).

Основними ознаками і необхідними умовами виникнення та існування воєнної небезпеки для держави з боку потенційного агресора вважаються такі:наявність у агресивної сторони прихованих інтересів (територіальних, економічних та інших претензій) для задоволення яких можна використати військову силу;орієнтація і готовність військово-політичного керівництва держави-агресора до використання військової сили;склад та стан готовності збройних сил, які забезпечують агресору можливість ведення наступальних бойових дій проти держави – об’єкта агресії.

Хоч поняття воєнної безпеки і воєнної небезпеки за змістом протилежні, вони мають багато спільних рис. Обидва явища виникають в одних і тих самих  суспільних сферах – політиці, економіці, ідеології, військовій сфері тощо. Як воєнна безпека, так і воєнна небезпека створюються тими самими суб’єктами (державами, націями, військово-політичними лідерами і т. д.). Серед засобів їх досягнення пріоритетне місце посідає військова сила. Головним є те, що воєнна безпека і воєнна небезпека спрямована на однакові об’єкти – держави, території, населення, ресурси тощо. Відмінність між воєнною безпекою і воєнною небезпекоюв тому, що предметом воєнної небезпеки є оволодіння, опанування, загарбання, а воєнної безпеки – захист, збереження забезпечення умов для існування й розвитку держави.

Об’єкт загрози визначається її спрямованістю, що має структуру, яка складається з певних елементів.

1. Предмет інтересу. Негативний вплив може здійснюватися на предмет національного інтересу (цілі, які плануються), що змінює орієнтацію держави, суспільства, змушує їх діяти в помилковому напрямі. Приміром, цілеспрямована дезінформація щодо напрямів європейської інтеграції може призвести до помилкових політичних, економічних, інформаційних рішень. Це особливо  актуальне для України, коли стратегічні цілі мають бути орієнтирами для вибору способів виходу з кризового стану (вибір моделей державотворення, реструктуризації економіки та її орієнтація на розвиток військово-промислового комплексу). Вибір таких орієнтирів має за мету вивести Україну на рівень світових стандартів безпеки. Проте світова спільнота і кожний її суб’єкт беруть до уваги власні інтереси, тому при визначенні національних інтересів у військовій сфері, при обстоюванні стратегічних цілей України доконечний аналіз не тільки внутрішніх потреб, а й світових тенденцій розвитку, інтересів різних гравців на міжнародній політичній і економічній арені. Деякі з них можуть розглядати Україну  як конкурента або як країна, що своїм розвитком негативно впливає на розклад сил на регіональному, світовому рівнях, прямо або опосередковано впливає на їх власний розвиток.

2. Носій інтересу. Загрозою може бути такий вплив на носія чи виразника інтересу (фізичне знищення, пошкодження, шантаж, підкуп тощо), який  унеможливлює або робить малоефективною його реалізацію національних інтересів. Як відомо, злочинна діяльність окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії щодо розбудови Збройних Сил України призвело до вилучення військової компоненти із системи реальних національних завдань, наслідком чого стало зниження обороноздатності держави, посилення різноманітних загроз з боку країн-сусідів і навіть окремих банд формувань.

3. Спосіб досягнення інтересу. Можуть бути створені умови, за яких обраний спосіб реалізації національних інтересів не приносить бажаного результату або виявляється зовсім неможливим (наприклад, блокування України від партнерів, обмеження доступу до ресурсів, відсторонення принципово важливих персон, організацій від процесів прийняття рішень, їх виконання тощо).

Носій загрози (небезпеки) – це суб’єкт (іноземна держава, вітчизняні й іноземні організації, групи осіб, природні або технічні об’єкти), дії якого можуть негативно вплинути на реалізацію національних інтересів України. Від відповіді на запитання «хто (що) загрожує?» багато в чому залежать відповіді на інші запитання: якими є джерела загрози? хто є суб’єктом загрози? чи є у носія загрози приховані наміри? яким є потенціал загрози? Прикладом такого аналізу можуть служити висновки про підвищення рівнів зовнішніх загроз з боку Росії, зміни їх структури, які були зроблені фахівцями в Україні.

За нинішніх умов Україна мала б бути зацікавлена (це не завжди відповідало прагненням промосковської влади в Україні) в здійсненні неупередженого аналізу явних (стратегічних ворогів української державності) і прихованих, що бачать в Україні потенційних суперників, противників не лише на геополітичному полі, а й на геоекономічному та геофінансовому майданчиках. Наявність кількох таких гравців, різночитання і різні механізми реалізації їх інтересів з національними інтересами України ускладнюють ситуацію, вимагають нестандартних рішень. Особливу увагу під час аналізу загроз треба приділити внутрішнім носіям небезпеки в Україні (антиукраїнські угрупування, що підтримуються фінансово і збройно з Кремля; політичні клани, зацікавлені у дестабілізації ситуації в Україні, аби повернутися знову до влади; мафіозні, злочинні угруповання, які поставили за мету будь-якою ціною ввійти у «клуб мільйонерів», «клуб мільярдерів» тощо).

Причини виникнення військової загрози – це: наявністьвідповідних можливостей і намірів у носія загрози, а також уразливих зон (болючих точок) в системі реалізації національної оборонної (не наступальної?!) доктрини України; у більшості випадків причиною виникнення загроз є суперечності між зовнішніми орієнтирами (Україна --  ЄС чи Митний Союз або ЄЕС)   та внутрішніми інтересами сторін (відсутність збігу їх інтересів, скажімо в гуманітарній сфері: історія, мова тощо).

Якби Україна мала власну стратегію розбудови Української держави і її Збройних Сил та патріотично орієнтованих державних управлінців у вищих ешелонах влади (Адміністрація Президента України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), то б таких проблем, яких ми маємо зараз з утратою територіального суверенітету, не було б.

 Відсутність орієнтованої на перспективу політики самої державної влади, її невміння побудувати стратегію подолання кризи, ефективно використати іноземну допомогу й надалі призводитиме до негативних явищ і наслідків, яких одними патріотами-військовиками, добровольцями-націоналістами не подолати. В цьому плані не треба остерігатися проведення неупередженого аналізу власних недоліків, якщо він проводиться на користь воєнної безпеки країни. Водночас треба відмовитися від скомпрометованих стратегічних орієнтацій, доктрин, концепцій та їхнього  квазінаукового, кадрового забезпечення.

Спосіб реалізації загрози - дія чи послідовність дій з боку об’єкта загрози, який завдає реальної шкоди національним інтересам України.

Детальний аналіз загроз дає змогу, по-перше, формалізувати та деталізувати їх розгляд, по-друге, розробити сукупність базових сценаріїв (Генштаб України має моделювати й розробити їх кількість) на випадок можливих конфліктних ситуацій, по-третє, оцінити реальність загроз і визначити їх пріоритети і, нарешті, по-четверте, приступити до формування функцій захисту не взагалі, а для певних умов, маючи за мету запобігти деструктивному впливу конкретної загрози на різних етапах її ескалації. Розгляд наведених прикладів загроз дає підстави стверджувати, що їх виявлення та протидія їхньому впливу на національні інтереси України мають бути турботою не тільки спеціальних органів безпеки, а й практично всіх державних органів у всіх сферах життєдіяльності. Ця робота має починатися на етапах планування діяльності, формування концепцій, стратегій, державних програм соціально-економічного розвитку і продовжуватися під час їх виконання.

1. Економічна сфера. Національні економічні інтереси охоплюють економічні інтереси різних соціально-економічних груп населення, регіонів, держави ц цілому. Уряд кожної країни намагається забезпечити високий життєвий рівень населення, стійке економічне зростання, які відповідають стандартам високорозвинутих країн. Ефективну реалізацію економічних інтересів країн уможливлюють використання інноваційних технологій, міжнародний поділ праці, залучення національних ресурсів, міжнародних інвестицій, знань і досвіду, формування національного ринку як складової глобального, проведення послідовної економічної політики, що відповідає національним інтересам.

Економічні інтереси постають як зумовлені відносинами власності й принципом економічної вигоди мотиви і стимули соціальних дій для задоволення індивідуальних потреб. Будучи соціальними проявами потреби, вони виникають, коли задоволення потреби індивід усвідомлює як конкретну мету. Економічні інтереси не тотожні потребам, оскільки вони відображаються у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби їх задоволення віддзеркалюють причину та форму прояву економічних інтересів. Виражаючи певний рівень і динаміку задоволення потреб, економічні інтереси стають причинами та умовами взаємодії і саморозвитку економічних суб'єктів. Будь-які економічні відносини існують спочатку потенційно, у формі очікувань та намагань, а реалізуються, коли набувають форми взаємозв’язку. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі взаємозв’язки: на них ґрунтується структура соціально-економічних відносин. Економічним відносинам властиві боротьба і співпраця, взаємодія інтересів у них є рушійною силою соціально-економічного розвитку.

Усі національні економічні інтереси характеризуються за такими критеріями: а) ступінь важливості: життєво важливі, стратегічні, тактичні; б) тривалість: короткотермінові, середньо термінові, довготермінові; в) сфера прояву: технологічні, виробничі, фінансові, експортно-імпортні, соціально-економічні, інституційні тощо; г) напрям реалізації: внутрішні, зовнішні; ґ) суб'єкти реалізації: державні, колективні, індивідуальні.

Реалізація національних економічних інтересів здійснюється шляхом досягнення суб’єктами конкретних економічних цілей. Приміром, реалізацію індивідуальних інтересів забезпечує зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації колективних інтересів є збільшення прибутку та фонду заробітної плати, засобом реалізації суспільного інтересу, максимізація національного доходу й мінімізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту. Взаємодія інтересів полягає у формуванні певних пропорцій у розподілі доходів. Реалізація корпоративних інтересів відбувається шляхом взаємодії з політичними інститутами за участю законодавчої влади.

Основним інтересом сучасної ринкової економіки є особистий інтерес споживача. Сучасна ринкова економіка спрямована на задоволення споживчих потреб відповідно до платоспроможного попиту, що відбувається шляхом індивідуалізованого виробництва. Його інтерес спонукає виробника до виробництва необхідної продукції належної якості і за прийнятною ціною. З метою задоволення цього інтересу виробник впроваджує нові технології, засоби виробництва, наймає кваліфіковану робочу силу, шукає шляхи скорочення витрат тощо. Це забезпечує реалізацію особистих інтересів споживача, виробника і суспільства в цілому.

Реалізацію національних економічних інтересів гарантує економічна безпека держави, тобто її захищеність від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Мета реалізації національних економічних інтересів полягає у збереженні збалансованої, стійкої до негативних чинників економічної системи держави, забезпеченні її ефективного функціонування і економічного зростання. Відповідно до мети виокремлюють поточні економічні інтереси, які пов’язані з розв’язанням проблем функціонування або розвитку економічної системи й усуненням загроз, що спричинили кризові явища в економічній сфері, і є пріоритетними у гарантуванні економічної безпеки на певний період, та стратегічні, які виражають цілі економічної політики держави на майбутнє.

        З метою ефективної організації процесу визначення і реалізації поточних економічних інтересів здійснюють такі стратегічні заходи: вивчення досвіду інших країн щодо визначення і реалізації національних економічних інтересів; аналіз поточного стану економічної сфери, її якісних і кількісних характеристик; окреслення сукупності національних економічних інтересів на певний період і затвердження їх на державному рівні; розроблення пріоритетів державної політики щодо ліквідації чи зниження негативного впливу загроз національним економічним інтересам; організація постійного моніторингу загроз реалізації економічних інтересів держави.

Національні економічні інтереси постійно змінюються: їх визначають, ґрунтуючись на сукупності цілей економічного і соціального розвитку країни на конкретному етапі, врахуванні стану економічної сфери і загроз її стабільності, на системі сучасних якісних і кількісних критеріїв стану економічної сфери. Це відбувається на державному рівні. За умов нестабільності світової економічної системи одноразова реалізація національних економічних інтересів неможлива. Така реалізація має відбуватися послідовно, тривалість зумовлюють темпи розвитку економічної сфери, а також наявність усіх необхідних для функціонування економіки ресурсів, що передбачає з’ясування пріоритетних національних економічних інтересів.

Задоволення стратегічних економічних інтересів держав світової спільноти досягається шляхом розв’язання таких завдань: забезпечення економіки ресурсами, необхідними для її ефективного функціонування; створення ефективного економічного механізму, заснованого на засадах ринкової економіки; гарантування ефективної структури державного управління і регулювання; узгодження національних економічних інтересів і економічних інтересів пріоритетних сфер народного господарства; збалансування національних і міжнародних інтересів економічної сфери.

Ефективну реалізацію економічних інтересів країн світової спільноти уможливлює використання переваг інноваційного розвитку світового господарства та інноваційного досвіду держав. Основними чинниками динамічного розвитку інноваційних умов господарювання є: інтернаціоналізація світової економіки, розширення виробничої активності компаній країн світового співтовариства, що зумовлює пошук та впровадження нових інноваційних методів організації та управління їх діяльністю на глобальному ринку; технологічний розвиток суспільства, удосконалення форм та методів міжнародної торгівлі товарами, що супроводжують нові види високотехнологічних послуг; інтенсивний розвиток наукового потенціалу держав. Це сприяє появі новітніх форм передавання, накопичення та реалізації інформації, знань, досвіду, що неможливо без тісної взаємодії зі сферою інноваційних послуг.

Комп’ютеризація, інформаційні технології, інноваційні засоби комунікації на світовому ринку зумовлюють появу нових послуг, оскільки зникають технічні бар’єри у передаванні їх на відстань, лібералізуються зовнішньоекономічні операції. Багатозначність поняття «інновація» ускладнює аналіз інноваційних послуг, які є комплексом діяльності щодо розроблення та запровадження нових досягнень, технологій, форм і методів управління у різні сфери суспільного життя з метою їх оптимізації (як правило, удосконалення товарів та послуг, технологічних і управлінських процесів, економічного розвитку на макрорівні).

        Інноваційні послуги можна класифікувати залежно від таких чинників: 1) рівні застосування: макрорівневі, які стосуються удосконалення всіх процесів, що сприяють ефективному функціонуванню підприємства та реалізації його продукції; макрорівневі, що є сукупністю технологій, нових розробок і досягнень, які позитивно впливають на розвиток економіки країни; галузеві, тобто різні нововведення та сфери застосування, що сприяють раціональному розвитку підприємств певної галузі та збільшують її конкурентоспроможність; регіональні, впровадження яких оптимізує економічні та неекономічні процеси, що відбуваються на рівні певного регіону між певною групою країн; глобальні, тобто комплекс нововведень, який сприяє розвитку світового ринку (розробленню та створенню нових систем передавання інформаційних даних, розвитку сфери електронної торгівлі тощо); 2) типи інновацій: економічні, технічні, наукові, виробничі, управлінські тощо; 3) ступені розроблення нововведень: радикальні, пов’язані зі значними змінами в галузі технологій або процесів управління; поступові, пов’язані з поетапним удосконаленням певних товарів, технологій, введенням нових форм та методів управління окремими процесами на підприємстві; соціальні, що характеризуються використанням нових досягнень у розвитку соціального захисту населення, урахуванням і задоволенням споживчих вимог; технічні, які оптимізують виробничі процеси і спричиняють зниження вартості продукції на певному підприємстві або на рівні галузі; революційні, внаслідок розроблення та запровадження яких спрощується доступ на ринок і поліпшуються відносини між його учасниками.

Нині держави взаємодіють у інноваційному розвитку, особливо у розвитку ринку телекомунікаційних послуг, передавання інформації, електронно-обчислювальної техніки.

Запровадження інновацій в економічному розвитку зумовлює активний розвиток сфери інформації. Інформаційне забезпечення разом з глобальним прогнозуванням характеризується такими особливостями: зростання попиту на інформацію;ускладнення структури управління компаніями; брак інформації для здійснення управлінської діяльності підприємств; необхідність прийняття аргументованих рішень на основі прогнозування; окреслення ринкової стратегії, розроблення довготермінових програм і визначення перспективних напрямів виробництва і збуту; впровадження нових технологій в галузі електронно-обчислювальної техніки, що зумовило створення ефективних національних і міжнародних інформаційних мереж; поширення програмного забезпечення, на якому ґрунтуються інформаційні системи; виокремлення ділової інформації про товарні ринки.

Незалежність України та входження її до міжнародного співтовариства спричиняє переоцінку її інтересів, переорієнтацію системи суспільної свідомості, визначення чинників, які зумовлюють дії економічних сил та геоекономічних інтересів України. Для цього доконечнобрати до уваги складну систему інтересів різних країн, співвідношення сил, насамперед економічних, особливо держав-партнерів, які прагнуть реалізувати власні інтереси в Україні або мають для неї важливе значення.

До пріоритетних загальноекономічних інтересів України належить досягнення економічної незалежності, основними ознаками вияву якої є: а) самостійне визначення і здійснення власної економічної політики з урахуванням внутрішніх і зовнішніх політичних та економічних факторів, які на неї впливають; б) створення сприятливих умов для економічної активності населення, що стимулюють високопродуктивну працю, інвестиції, особисті нагромадження; в) раціональне поєднання національних економічних інтересів з інтересами інших країн у системі міжнародного економічного співробітництва.

Основні економічні інтереси України на сучасному етапі розвитку пов’язані з економічною безпекою, здатністю національного господарства шляхом поєднання власних ресурсів і раціональних міжнародних економічних зв'язків задовольнити первинні потреби населення та народного господарства у таких площинах: паливно-енергетичних ресурсах; продовольстві, промислових товарах і послугах першої необхідності;  кількості робочих місць для працездатного населення на рівні мінімального соціального достатку; стабільному функціонуванні галузей загальнодержавної виробничої та соціальної інфраструктур; забезпеченні експортного потенціалу, достатнього для покриття за рахунок валютних надходжень потреб критичного імпорту та обслуговування зовнішнього боргу; підтриманні обороноздатності та державної безпеки відповідно до статусу держави, що не володіє ядерною зброєю і приєднується до міжнародних стандартів з прав людини.

Реалізація економічних інтересів дасть змогу спрямовувати економічну політику на забезпечення стратегічних економічних інтересів, які полягають у створенні самодостатньої, конкурентоспроможної, соціально спрямованої економіки; збереженні та поліпшенні генофонду нації; прискоренні технологічного прогресу; забезпеченні екологічної безпеки; вирішенні державою соціальних проблем; ефективному використанні світових досягнень науково-технічного прогресу; побудові рівноправних та взаємовигідних економічних відносин з іншими країнами.

Неодмінною умовою проведення реальних і соціально ефективних ринкових реформ є досягнення економічної стабільності в країні. Вона передбачає стабілізацію законодавства і урядової нормативної бази у сфері економічних відносин на конституційних засадах; міждержавних економічних зв'язків і прямих економічних зв’язків вітчизняних підприємств із партнерами у тих державах, що відіграють провідну роль на традиційних ринках збуту або постачання товарів українських виробників; державних фінансів та курсу грошово-кредитної політики; надання державних гарантій і сприяння розвитку приватного сектору та вітчизняного підприємництва; стимулювання економії матеріально-технічних (особливо енергетичних) ресурсів та орієнтацію фінансових ресурсів на відновлення і розвиток виробничої сфери; подолання наслідків світової фінансової кризи. Економічному розвитку України сприятиме отримання траншів МВФ, кредитів Світового банку, фінансової допомоги інших держав; реструктуризація кредитів під державні гарантії; пільгове оподаткування підприємств-експортерів; розширення валютного коридору; реалізація інноваційних програм під гарантії уряду. Це стабілізує суверенний рейтинг, знизить від’ємне торговельне сальдо, зумовить зростання експорту, збільшення ліквідності українських облігацій, підвищить попит на вітчизняний товар на внутрішньому ринку.

Важливим напрямом реалізації економічних інтересів України є забезпечення оптимального співвідношення та ефективної взаємодії між приватним і державним секторами економіки. За умов перехідного періоду економічна політика має зосереджуватися на тому секторі, який буде найбільше ефективним. Нові центри економічної влади (фінансово-банківські, фінансово-промислові, аграрні групи, промислові монополії) намагаються застосувати державну владу у власних інтересах, на противагу цьому держава повинна обстоювати національні економічні інтереси соціально орієнтованої ринкової економіки.

У зовнішній економічній політиці України перевагу надають поетапному скороченню дефіциту платіжно-торгового балансу; стимулюванню нарощування експорту, розширенню сучасних і пошуку нових ринків збуту, а також удосконаленню товарної структури експорту й імпорту; розбудові інфраструктури зовнішньої торгівлі та вдосконаленню системи митного контролю і тарифного регулювання; визначенню обсягів і переліків товарної номенклатури критичного імпорту; розвитку співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями у національних інтересах; стимулюванню ефективних іноземних інвестицій і довгострокових торгових відносин із зарубіжними країнами.

У фінансово-бюджетній та податковій політиці пріоритетними економічними інтересами є утримання дефіциту Державного бюджету на рівні 5-7% від ВВП і забезпечення жорсткої залежності державних витрат від отримуваних доходів; концентрування державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку економіки; реформування бюджетних відносин на центральних, регіональних і місцевих рівнях; фінансове забезпечення необхідного захисту населення та функціонування соціально-культурної сфери; поліпшення управління коштами Державного бюджету через державну скарбницю та вдосконалення управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом; забезпечення стабільності в оподаткуванні, збільшення видів податкових пільг і зменшення їх кількості, а також зростання обов’язковості та рівності у сплаті податків усіх юридичних і фізичних осіб; посилення стимулюючого впливу податків на розвиток виробництва; розширення бази та прав місцевих органів влади щодо формування доходів місцевих бюджетів за рахунок місцевих податків і зборів; посилення контролю за сплатою податків.

У грошово-кредитній та ціновій політиці важливими цільовими державними інтересами є: спрямування ресурсів на кредитування ефективних виробництв і структурної перебудови економіки; скорочення обсягів прямих кредитів НБУ на покриття дефіциту бюджету, регулярний перегляд облікової ставки НБУ та дотримання позитивних відсоткових ставок; створення умов для залучення комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів; лібералізація і децентралізація внутрішнього валютного ринку та захист національної валюти; орієнтування на пропорції світових цін та усунення деформацій цін на сільськогосподарську і промислову продукцію; посилення контролю за цінами на продукцію підприємств-монополістів.

У структурній та промисловій політиці перевагу надають: забезпеченню керованості структурною перебудовою економіки, насамперед стимулюванню розвитку галузей зі швидким обігом капіталу, ефективних наукоємних галузей промисловості, які мають оборонне значення; реструктуризації збиткових виробництв, що втратили оборонне значення; забезпеченню економії енергоресурсів, зменшенню потреби держави у паливно-енергетичних ресурсах і зниженню обсягів їх придбання за імпортом; сприянню створенню фінансово-промислових груп, холдингів, що забезпечують інтереси національного економічного розвитку; тимчасовому здійсненню протекціоністських заходів щодо певних галузей вітчизняного виробництва.

Для оптимізації інвестиційної політики слід спрямовувати бюджетні інвестиції на розв’язання нагальних соціальних проблем і завершення будівництва найважливіших виробничих потужностей; реалізація політики прискореної амортизації та посилення контролю за використанням амортизаційних відрахувань; розміщення централізованих капітальних вкладень на конкурсній основі, а також розширення недержавних джерел інвестування: інвестиційного потенціалу комерційних банків, ресурсів пенсійних, страхових та інших фондів, іноземних інвестицій і кредитних ліній.

Важливе значення має також забезпечення державних пріоритетів у розвитку галузей, які виробляють кінцеву продукцію, відіграють провідну роль на внутрішньому ринку, володіють експортним потенціалом, забезпечують швидкий обіг капіталу і значні надходження до бюджету, а також сприяють зайнятості населення. Галузі переробки первинної сировини доцільно розміщатися за місцем видобутку сировини, що забезпечить зменшення витрат на транспортні, енергетичні складові собівартості продукції.  Це - легка і харчова промисловості, наукоємні галузі (машинобудування, приладобудування, металургія, хімічна промисловість), також галузі паливно-енергетичного комплексу тощо.

До пріоритетних напрямів реалізації національних економічних інтересів України належать: а) створення надійної інформаційної бази про становище економічних відносин, прогнозування їх розвитку з метою вироблення правильної стратегії і прийняття оперативних рішень щодо їх нормалізації та попередження загроз економічній безпеці України, обов'язкова наукова експертиза законодавчих та управлінських рішень, які їх стосуються; б) аналіз економічних відносин України з іншими країнами і коригування економічної стратегії і тактики щодо них; в) удосконалення нормативно-правових відносин з урахуванням їх сучасного стану, перспектив розвитку та найважливіших факторів зовнішнього впливу; економічна взаємодія у міжнародних організаціях; г) поширення інтересів України на світовому ринку капіталів, товарів і послуг шляхом формування і розвитку прямих торговельно-економічних відносин на всіх рівнях через спеціалізацію і кооперацію технологічно пов’язаних підприємств під час розроблення та виробництва сучасної наукоємної продукції; ґ) формування законодавчої бази з метою поліпшення інвестиційного клімату і захисту державних інтересів України в інвестиційній сфері; д) створення механізму залучення іноземних інвестицій; е) розроблення і запровадження сучасного механізму надання пільг іноземним інвесторам; є) оптимізація та спрощення процедур започаткування підприємницької діяльності в Україні; ж) прискорення приватизації та розбудови вторинного фондового ринку; з) раціональна взаємодія в інноваційній сфері на основі прямих зв'язків та міждержавних програм взаємного використання інноваційного потенціалу за умов чіткого захисту інтелектуальної власності України на ринку науково-технічної продукції.

Будучи державою Центральноєвропейського регіону, Україна має економічні інтереси і поза його межами, які реалізовує в таких діях: 1) зміцнення стратегічного партнерства із США і зв’язків із країнами Західної Європи відповідно до економічних інтересів і пріоритетів України; 2) зміцнення та консолідація відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном, Молдовою; 3) вихід із стратегічного партнерства з РФ; скорочення до необхідного мінімуму торгового співробітництва, дотримання вигідних для України економічних орієнтацій із Росією; 4) сприяння формуванню регіональних структур економічної безпеки від Балтійського до Чорного морів, Південного Кавказу і Центральної Азії. Співробітництво з країнами Центральної Європи і Балтійсько-Чорноморського регіону в різних галузях економіки, що є важливим перехідним етапом інтеграції України в ЄЕП; 5) створення європейських і євразійських транспортних коридорів: «Балто-Чорноморсько-Близькосхідний», «Західна Європа - Україна - Закавказзя – Центральна Азія – КНР» та використання їх для формування систем постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; розбудова нафтогазових транспортних коридорів, створення умов їх безпечного функціонування; 6) поширення економічних інтересів України на Близькому Сході, у Центральній і Південній Азії та країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР).

5.4.        Соціокультурна сфера. Найважливішим шляхом реалізації українських національних інтересів є відновлення Української держави, що підтвердила боротьба за незалежність у період тривалого підневільного становища. Слід наголосити, що Україна була  підневільною, а не недержавною нацією, як стверджують російські і деякі західні вчені. Навіть у підневільному становищі наша нація творила державні структури, що дає підставу обґрунтовувати своєрідну модель «держави в державі». Особливих успіхів така форма реалізації національних інтересів долягла в Галичині, що входила до конституційної імперії Габсбургів. Колоніальна модель державного управління  України в Російській імперії з відповідним адміністративно-територіальним устроєм гальмувала соціокультурний розвиток українського суспільства.

Нині особливої актуальності набуває утвердження національної держави, в якій будуть забезпечені національно-культурні права національних менших і  культурний розвиток етнічних груп. У зв’язку з цим доконечно зауважити, що в чинній Конституції термін «корінні народи» вжито некоректно, адже найбільшим корінним народом у нашій державі були й залишаються українці як титуальна нація. Титульна націяє нацією державною, оскільки саме вона утворила національну державу і саме вона дала їй державну мову.

Упродовж всього періоду після проголошення незалежності  в  нашій державі діяв дещо змінений закон про мови, який  був схвалений ще за радянського часу. Конституційне положення про державний статус української мови ігнорувалося на всіх  рівнях – від парламенту до сільських рад. Донедавна державний канал телебачення пропагував гасло «Одна країна – единая страна», що було порушенням конституційної норми про українську норму як єдину державну мову в Україні. Окрім того, після Революції Гідності  державними службовцями навіть високих державних рангів  ставали особи, які не хочуть використовувати при виконанні  своїх обов’язків  української мови як державної, а  користуються мовою  сусідньої держави, що розпочала агресивну війну проти України. Звідси – доконечність схвалення Програма утвердження української мови в усіх  сферах суспільного життя. Реалізація її положень можлива лише тоді, коли буде встановлена на законодавчому рівні відповідальність за порушення чинного законодавства  про державний статус української мови в Україні. Для цього доконечно застосувати досвід інших європейських країн.

Мовне питання не може бути спекуляцією для міжнаціональних чи етнічно-національних суперечностей, на що зорієнтований  так званий закон про засади державної мовної політики за часів окупаційної компрадорсько-сімейної бандо олігархії. Його мета очевидна: витіснення української мови з  усіх сфер суспільного життя. Доцільно розпочати реальну цілеспрямовану роботу проти так званого «політичного русинства», яке інспіроване закордонними  спецслужбами, особливо російськими, напередодні розпаду СРСР  як «імперії зла і  брехні».   

Спираючись на досягнення педагогічної науки, доцільно розробити окрему Програму  утвердження української мови в навчальних закладах, починаючи з дитячих садочків. Доконечно передбачити  відповідальність за порушення чинного законодавства про державну мову викладачами, учителями, вихователями. Доцільно схвалити Постанову Кабінету Міністрів України про щоденне виконання Державного Славня України перед початком занять у школах і вишах.

Треба осудити примітивні підходи до  патріотичного виховання чинного керівництва Міністерства освіти України, яке вимагає докорінної реорганізації. Припинити хибну практику витіснення з  навчального процесу гуманітарних наук. Доцільно запровадити в усіх наічальних закладах обов’язковий навчальний курс з націології.  Водночас доцільно розробити нові підручники з історії України, очищені від радянських і російських намулів, зокрема сталінського покруча  «великої вітчизняної війни».

Доконечно схвалити окремий закон про функціонування мов національних меншин і етнічних груп,  передбачивши  відповідальність за його порушення.

Не можна миритися з тим, що після проголошення незалежності українська людність жила за радянськими традиціями, а  нашим громадянам нав’язувалася  не лише російська мова, а й чужі  традиції. Народний Рух вважає доконечним перейменувати Державне казначейство України  в Державну  скарбницю України. Не допускати назв-покручів на кшталт «Сільпо» (з рос. «Сельское потребительское общество»), що українською мовою  означа Українське  сільське споживче товариство.

Вважати більшовицькими анахронізмами  святкування Міжнародного жіночого дня і  Першого травня як дня солідарності трудящих, адже українці традиційно святкують Свято матері  в другу неділю травня, а замість Першого травня встановити Свято праці  в першу неділю вересня. Натомість визнати  неробочими днями  Свято  національної гідності ( 9 березня – день народження Тараса Шевченка) і Свято самостійності і соборності (22 січня).

Треба визнати, що  малиновий (фактично червоний прапор) як символ нашого війська  не витримав випроби часом. Зате утвердився без жодного примусум червоно-чорний прапор  як прапор, встановлений революційною Організацією Українських Націоналістів і використовуваний Українською Повстанською Армією. Звідси – доцільність визнати на законодавчому рівні червоно-чорний прапор  офіційним Стягом Збройних Сил України.

  Народний Рух  України  вважає за доцільне надати звання Національного  Всеукраїнському Товариства «Просвіта» імені  Т.Шевченка, забезпечити державне  фінансування  Національної  Спілки письменників  і  Національної Спілки журналістів України та деяких  інших творчих спілок.

Як показали наслідки російської агресії  проти України, доцільно схвалити Закон про позбавлення українського громадянства за ворожу діяльність проти України. Не можна вважати нормальним, що членами Національної Академії Наук України залишаються громадяни України (приміром, П.Толочко та інші) та іноземці (приміром, С.Глазьєв та інші), які ганьблять нашу державу, історичне минуле нашого народу, національних діячів науки і культури. Те саме стосується деяких російських діячів  культури.

 Розділ 6. МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ

                                  ІНТЕРЕСІВ В УКРАЇНІ

6.1.    Стратегія і тактика реалізації національних інтересів. Національні інтереси є об'єктивними факторами, оскільки залежать від незмінної природи людини, географічних умов країни, соціокультурних та історичних традицій народу. Вони мають дві складові: постійну, що забезпечує виживання нації, і змінну, що є конкретною формою у часі і просторі. Визначення цієї форми належить державі, що має монополію на зв'язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що визначається географією та специфікою культурно-історичного розвитку народу, залишається постійною і не залежить від стану внутрішньої політики, соціальної структури суспільства.

Під механізмом впровадження національних інтересів в Україні ми розглядаємо систему політичних, економічних, соціальних, організаційних і правових засобів цілеспрямованого впливу держави і громадянського суспільства з метою захисту національних інтересів. Отже, механізмом захисту національних інтересів є сильна держава, яка представляє і захищає інтереси громадян, громадянського суспільства та національного бізнесу.

До національних інтересів загальнодержавного характеру належать:

1) збереження і зміцнення суверенітету і незалежності;

1. збереження і зміцнення унітарності держави;
2. збереження цілісності території в межах існуючого кордону;
3. відсутність на території України іноземних військових баз.

Представляти згуртовану політичну націю має сильна держава. Сьогодні гостро стоїть питання консолідації української нації та формування власної реалістичної стратегії розвитку. Першочерговим завданням є проведення системи фундаментальних інфраструктурних реформ для творення України як суверенної держави, життя якої визначається європейським цивілізаційним вибором. У реальному житті  сьогоднішньої України  немає розколу української нації за політичним, економічним, соціальним, релігійним, етнічним і навіть географічним принципом. Навіть у гомогенному суспільстві існують регіональні відмінності. У різноманітті наша сила, а удаваний розкол нам нав’язувався ззовні. Освітня діяльність держави, просвітницька робота громадянського суспільства мають бути спрямовані на формування української політичної нації – джерела української державності. Гаслом української держави є Воля. Воля - як рух до захисту права кожної людини на свободу і самовизначення. Воля - як об’єднання всіх зусиль у русі до процвітаючої держави. Наша воля спирається на наші традиції, що забезпечує гідність України.

Національні інтереси які відображають внутрішні відносини в державі:

1) зміцнення і розвиток демократії;

2) утвердження верховенства права, створення правової держави;

3) становлення владної системи стримувань і противаг;

4) удосконалення механізмів формування державних органів влади й органів місцевого самоврядування, співвідношення між зазначеними органами в цілях зміцнення народовладдя.

Зміна природи сучасного знання може суттєво вплинути на державу, примушуючи її переглянути правові і реальні відносини з громадянським суспільством і приватними підприємцями. Формування сучасної системи державного управління має бути  зорієнтованим на результат, а не на процес. Проектний підхід дає змогу скоротити кількість державних службовців, а систему державної служби, що є забюрократизованою і неефективною, радикально змінити. Електронне врядування дає змогу зробити процедури прозорими і зрозумілими, співпрацювати владі з громадянами і бізнесом прозоро і за чітко визначеними правилами.

Впровадження і зміцнення соціальної спрямованості в політиці держави потребує реальної захищеності зі сторони держави всіх суб`єктів права власності і господарювання. Першочергового значення набуває розвиток широкої мережі інститутів, мета яких - узгодження приватних економічних стратегій та економічної стратегії держави, встановлення легальних можливостей відкритого впливу економічних суб'єктів на розробку державної стратегії, створення умов для формування ефективної структури власності в економіці України. Право власності українців має бути захищено державою і оберігатися нею. Інтеграція у світовий економічний простір вимагає підвищення частки інноваційної продукції та збільшення обсягів надання високотехнологічних послуг. Для цього треба значно більше вкладати у людські ресурси, підвищення їх кваліфікації, освіти, дослідження і розробку нових технологій.

Держава має забезпечити високий життєвий рівень населення, стійке економічне зростання, розвиток духовних надбань, які відповідають стандартам демократичних країн. Ефективну реалізацію економічних інтересів країн уможливлюють використання інноваційних технологій, міжнародний поділ праці, залучення національних ресурсів, міжнародних інвестицій, знань і досвіду, формування національного ринку як складової глобального ринку, проведення послідовної економічної політики, що відповідає національним інтересам, захищає їх.Водночас економіка має орієнтуватись на особистий інтерес споживача. Сучасна ринкова економіка спрямована на задоволення споживчих потреб відповідно до платоспроможного попиту, що відбувається шляхом індивідуалізованого виробництва. Взаємодія інтересів полягає у формуванні певних пропорцій у розподілі доходів. Держава має створити сприятливі умови для малого і середнього підприємництва, обмежити владу великого бізнесу. Комп'ютеризація, інформаційні технології, інноваційні засоби комунікації на світовому ринку зумовлюють появу нових послуг, оскільки зникають технічні бар'єри у передаванні послуг на відстань, лібералізуються зовнішньоекономічні операції. Держава, бізнес і громадянське суспільство мають сприяти утвердженню ефективної економіки «знань». Необхідно сформували модель соціально-орієнтованої економіки і забезпечити її практичне функціонування. Мінімальна пенсія має бути більше прожиткового мінімуму. Держава має регулювати економічні процеси і планувати їх розвиток, враховуючи наявні ресурси і перспективи. Разом з тим треба забезпечити реальне розмежування суспільних, державних і приватних інтересів. Держава має розпоряджатись ресурсами в інтересах всього суспільства, а не в інтересах олігархів. Для цього необхідно посилити протидію корупції, зокрема шляхом удосконалення відповідного законодавчого забезпечення, просвітницької діяльності інститутів громадянського суспільства, захистити дрібного і середнього національного виробника.

Великого значення для формування ефективного механізму захисту національних інтересів має всебічнийрозвитокукраїнськоїмови як державної.  Її адекватне функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України має бути забезпечене державною політикою і програмами, а також відповідними коштами.

Розробка і впровадження в життя державної політики, спрямованої на консолідацію української нації, утвердження української національної ідеї, сприяння розвитку культурної самобутності національних меншин України неможливе без формування системи ЗМІ, суспільного мовлення, розвитку освітньої, культурної політики. Найефективніше в цій царині працюють громадські організації і національно-патріотичні партії.

Особливу увагу треба приділяти нашому майбутньому – дітям. Освітня діяльність має здійснюватися на принципі плюралізму. Мають співіснувати державні, приватні, комунальні заклади освіти, а державі доцільно фінансувати освіту кожної людини адресно, щоб кошти йшли на людину. Розвиток освітянських закладів у  сільській місцевості та у малих містах має відбуватися з урахуванням демографічних чинників, тенденцій на ринку праці, перспектив соціально-економічного розвитку регіонів на основі моделі громадсько-активної школи. Нове завдання, яке диктує час, це створення в Україні сучасної системи безперервноїосвіти, цебто «навчання протягом життя», створення системи дистанційноїосвіти. Забезпечення Інтернетом невеликих населених пунктів дасть змогу надавати їм якісні освітні послуги.

З метою відродження інтересу до наукових досліджень, сприяння зростанню висококласних фахівців бажаневпровадження механізм цільових грантів для молодих вчених. Підприємства мають тісно співпрацювати з навчальними закладами і фінансувати їхню наукову діяльність.

 Тільки єдина помісна церква може сприяти відродженню і нації, і держави, так як вона, у першу чергу, заопіковується духовністю і мораллю суспільство. Церква є духовним центром нації. Держава має підтримувати об’єднання українських християнських церков.

До національних інтересів, що стосуються оборони держави та діяльності її силових органів можна віднести наявність Збройних Сил України та військових формувань і правоохоронних органів, оперативні і бойові якості яких забезпечують виконання завдання оборони країни, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів, забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону. Нам потрібна професійна армія.

Ми маємо всі шанси у недалекій перспективі сприяти утвердженню України, як регіонального лідера. Україна не лише поділяє європейські цінності, а й сприяє їхньому впровадженню в регіоні. Нова регіональна політика України стає одним із ключових елементів європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави.

6.2. Політико-адміністративні механізми. Україна перебуває в процесі демократизації, політичну суть якого складає розподіл державно-владних повноважень між законодавчою, виконавчою, судовою і самоврядною гілками влади, між центральними та регіональними структурами й органами місцевого самоврядування. Ця політична сутність знаходить своє вираження в змішаній (парламентсько-президентській) формі правління, що відповідає історичній спадщині, політичним традиціям, ментальності нації, а також перспективам подальшого демократичного поступу.Звісно, за надзвичайної ситуації доцільно зосередити владу в одному центрі.

       Нарешті має відбутись політична реформа в Україні. Цілі політичної реформи не зводяться лише до перерозподілу  повноважень у трикутнику «президент – парламент – уряд». Це збалансування повноважень усіх гілок влади. Передача частини повноважень на рівень регіонального управління та місцевого самоврядування. Зміна принципів формування бюджету країни та місцевих бюджетів.

Політичнареформа має бути спрямована на розв’язання існуючих суперечностей. Форма державної влади, а отже, і методи державного правління в тій чи іншій країні значною мірою залежать від партій, які, взаємодіючи між собою, утворюють партійну систему суспільства та є суб'єктами політичної системи, творення й реалізації державної політики. Партії, як суб’єкти формування владних відносин, визначають характер і напрями політичних процесів у державі, що є визначальним як для державної політики, так і для державного управління. Здійснюючи свої функції, вони забезпечують стабільність державної машини, створюють найбільш сприятливі умови для послідовної зміни складу уряду в умовах багатопартійної системи. Формуванню ефективної партійної системи сприятиме державне фінансування політичних партій і вибори парламенту на пропорційній основі з відкритими списками.

Для забезпечення оптимальних відносин між державними бюрократами і партійно-політичними утвореннями існує кілька концепцій взаємодії політики й адміністрації в державному управлінні. В останні десятиріччя ХХ ст. з`явилась концепція нового державного менеджменту, важливим аспектом якої є залучення інститутів громадянського суспільства до виконання функцій, що раніше виконувала держава. Держава, що будується за проектним принципом, передає виконання окремих повноважень інститутам громадянського суспільства.

Ключовою умовою розвитку України має стати запровадження механізму формування уряду згідно з принципом політичної відповідальності. Причому така відповідальність має бути не тільки моральною, а й законодавчо унормованою, не тільки колективною, а й персональною. Ефективності і стабільності державного управління сприяє розподіл керівних посад виконавчої влади на адміністративні та політичні. Уряд у сучасних умовах має більше орієнтуватись на горизонтальні зв’язки.

Злагоджену роботу механізму захисту національних інтересів забезпечить ефективна кадрова політика. Державна служба має стати професійною. На державну службу слід приймати на конкурсній основі після складання екзаменів, зокрема і з української мови.

6.3. Нормативно-правові механізми. Доконечно на законодавчому рівні розмежувати повноваження гілок влади та розробити правові запобіжники проти втручання будь-кого у діяльність судової гілки влади.

       Зміст сучасного переходу (трансформації) об'єктивно визначається необхідністю встановлення універсальних правил гри для всіх суб'єктів побудови держави та творення державної політики, які б забезпечували державі роль неупередженого арбітра. Суб'єкти творення державної політики мають перейти від попередньої системи взаємодії, яка ґрунтувалась на індивідуальній домовленості, до прозорих універсальних правил (узаконення лобізму, електронне врядування). Цьому сприяє становлення політичного ринку в Україні на принципі плюралізму. Розширення повноважень законодавчої гілки влади передбачає упорядкування структурованості парламенту та посилення партійної дисципліни.

Сильний парламент з дисциплінованими партіями має стати одним з базових елементів нової моделі стримувань і противаг, зокрема - як інститут, спроможний сформувати ефективну більшість і виконувати контроль над коаліційним урядом (при участі опозиції). У новому суспільстві має суттєво змінитись і роль опозиції.Не може так бути, щоб опозиція, політична сила, за якою стоять відповідні групи суспільних інтересів, була виключена з політичного діалогу та обмежуватися лише критикою інших. Необхідно законодавчо регламентувати права і обов’язки більшості та опозиції. Важливо забезпечити дотримання цих прав і контролювати виконання обов’язків, а за невиконання  обов’язків треба притягати до відповідальності згідно із чинним законодавством. Опозиції необхідно надати право конструктивного заперечення, а також право формувати порядок денний одного із засідань сесії тощо. Слід зауважити, що антидержавні  сили не мають права на статус парламентської опозиції.

Тепер змінюється парадигма державного управління і основний наголос переноситься на надання послуг. Необхідно створити ефективну модель громадянського суспільства із властивими йому функціями контролю за діями влади. Держава має регулювати діяльність громадянського суспільства. Для цього слід ухвалити закон про місцевий референдум, внести зміни до закону про Всеукраїнський референдум. Держава має виділяти гранти на діяльність громадських організацій. Доконечно узаконити контрольні функції громадянського суспільства,що відповідають  вимогам демократичності суспільства, сприяють на законних підставах громадському контролю за Збройними Силами України, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки України та іншими компонентами воєнної організації держави.

Механізм захисту національних інтересів має відповідати стандартам екологічної безпеки. Доцільно сформувати адекватну реаліям політику зі збереження генофонду Української нації.

Національні інтереси, що відображають зовнішні відносини держави, забезпечуються спрямованістю стратегії і тактики зовнішньополітичної діяльності України на захист її національних інтересів і на посідання Україною у складі світової системи держав місця рівноправного суб`єкта міжнародних відносин. Зовнішня політика України має відповідати принципам і нормам міжнародного права. Держава має заопікуватись створенням сприятливих міжнародних умов для реалізації внутрішньополітичних цілей і завдань як за допомогою дипломатичних служб, так і ЗМІ, і громадських організацій, і приватних підприємців, які працюють на світовому ринку. Україна має брати участь у спільній боротьбі держав проти міжнародного тероризму та інших загроз, захищати своїх громадян.

Треба опрацювати стабільну ефективну державну політику щодо української діаспори. Українська діаспора є важливим демографічним, інтелектуальним, соціокультурним та інформаційним ресурсом нашої держави, важливим елементом механізму захисту національних інтересів. Створення єдиногоінформаційногопростору – доконечно важлива справа для активізації української діаспори. Доцільно розробити програму повернення українців на батьківські землі. Слід також  забезпечити участь закордонних громад у реалізації стратегічних завдань української нації у ХХІ ст.

Механізм забезпечення національних інтересів має спрямовуватись на поліпшення якості життя громадян, консолідацію суспільства навколо національних інтересів івідродження духовних цінностей нації. Україна маєспрямовувати державну політику на підвищення економічних, соціальних і гуманітарних стандартів життя для кожного громадянина.  Підвищенню якості життя сприятиме імплементація гендерних принципів у всі напрями державної політики і побудова організацій та інституцій на гендерних принципах.

Головним інтегральним критерієм ефективності державної політики забезпечення національних інтересів є досягнута захищеність прав і свобод особи від зовнішніх та внутрішніх загроз, виконання зобов’язань держави перед народом.

Розділ 7. ЗАХИСТ  СТРАТЕГІЧНИХ  НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

7.1. Російський фактор як загроза незалежності, державному суверенітету та територіальній цілісності України. Основним національним інтересом та пріоритетом державної політики національної безпеки є забезпечення незалежності та державного суверенітету України. У Законі України «Про основи національної безпеки України» визначено такий пріоритетний національний інтерес, як «захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України».  Водночас у  законі вказано на загрозу цьому національному інтересу: «посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав; спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України».

З усіх країн так званого давнього й нового зарубіжжя на сьогодні лише Російська Федерація відкрито ставить під сумнів існування України як незалежної держави. В цьому рудименті «імперії зла і брехні» склався консенсус політичних еліт та її населення щодо розвитку Росії саме як імперської держави та доконечності реінтеграції пострадянського простору, на якому б вона знову  домінувала. Запланована інтеграції України в євразійський простір, де домінують національні інтереси Російської Федерації, відтворена в програмах усіх ідейно-політичних течій сусідньої держави: ленінського необільшовизму, націонал-більшовизму та неоєвразійства, що розглядають Україну як зону російського домінування в протиборстві з атлантизмом (капіталізмом); російського націоналізму, що згідно з панправославним і панслов’янським месіанством трактують українців і москалів як єдиний народ «правороссов»; неозахідництва, яке розглядає неминучість інтеграції України й Росії в СНД і Євразійському Економічному Союзі, що «обґрунтовують» економічною доцільністю.

 Відмінності виникають радше в тактичних питаннях: праві виступають за активну експансію України та перетворення її в кілька губерній відродженої Російської імперії, ліві – пропонують «приєднати» Україну, відновивши СРСР. Аналіз зовнішньої політики Росії свідчить, що до останнього часу переважала стратегія і тактика втягнення України в євразійський простір за допомогою політики неоімперіалізму та економічної експансії, де особлива роль належить СНД (пізніше – Митному союзу, Єдиному економічному простору, а в перспективі – Євразійському Економічному Союзі), що є перехідною формою до утворення єдиної держави.

Можна виділити такі основні напрями економічної неоколоніалізації України Росією: 1) зниження конкурентноздатності української економіки за допомогою збереження високих цін на російський газ; 2) регулярне розв’язування Росією торгових воєн з метою ослаблення експортного потенціалу України (трубна, сирна, м’ясна, автомобільна, куряча тощо); 3) примусове втягування України до Митного союзу та Євразійського економічного простору; 4) фінансове закабалення українських державних і приватних підприємств шляхом видачі їм російськими банками великих кредитів; 5) створення російсько-українських спільних підприємств у стратегічних галузях економіки (наприклад, з виробництва ядерного палива, ВПК тощо);6) пряма чи опосередкована скупка російськими або проросійськими олігархами високоліквідних українських підприємств;7) розширення позицій російського банківського капіталу в Україні;

8) зупинка виробничої діяльності придбаних російським капіталом підприємств для вибивання податкових та інших пільг для них; 9) цілеспрямоване банкрутство українських підприємств, які є для їх російських «партнерів» конкурентами.

Для успішної реалізації цієї російської неоімперіалістичної стратегії потрібно втягнути Україну спочатку до Митного Союзу, а згодом -- Євразійського Економічного Союзу.

Механізм втягнення України в Єдиний економічний простір та відтворення Російської імперії, що може бути здійснено в кілька етапів, передбачає такі заходи:

– створення спочатку Митного Союзу, запровадження єдиного митного тарифу та здійснення спільної торговельної політики;

– утворення спільного ринку, що передбачає вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили;

– заснування економічного й валютного союзу, гармонізація економічної політики держав-членів й здійснення спільної економічної політики, запровадження спільної валюти;

– утворення політичного союзу, що передбачає передачу наддержавним інституціям головних ознак державного суверенітету країн-членів цього інтеграційного об’єднання та здійснення політичної уніфікації на пострадянському просторі, що завершиться утворенням у перспективі єдиної держави. Це має призвести до відновлення Російської імперії на якісно новій основі, тобто повному та беззастережному підпорядкуванні України Російській Федерації.

В сучасній Росії власність і владу захопили передусім представники спецслужб – КГБ, а нині ФСБ, тобто найдієздатніший прошарок владної еліти колишнього СРСР. Використовуючи Митний, а згодом Євразійський Еколномічний  Союз, ці структури намагатимуться поступово прибрати власність, а з нею також і владу у цих країнах до свої рук. Такі наміри російського керівництва озвучив В. Путін у своїй програмній статті «Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, яке народжується сьогодні», в якій ідеться, що вже 1 січня 2012 року стартує інтеграційний проект побудови Єдиного економічного простору Росії, Білорусі і Казахстану. Йдеться про перехід до подальшої стадії економічної інтеграції – формування спільного ринку, який має охопити більш ніж 165 млн. споживачів, з уніфікованим законодавством, вільним пересуванням не лише товарів, а й капіталів, послуг і робочої сили. Розбудова Митного Союзу, заснованого 2010 року, і Єдиного економічного простору закладає основу для формування в перспективі Євразійського Економічного Союзу, що передбачатиме повне координування економічної політики та запровадження єдиної валюти. Однак В. Путін ставить довготермінову мету: формування політичного союзу, проведення спільної зовнішньої, внутрішньої та безпекової політики, формування, по суті, єдиної держави, і таким чином відновлення Російської імперії на новій основі.

Для реалізації таких цілей Росія приділяє особливу увагу формуванню російського лобі, як на пострадянському просторі, так і в інших країнах світу, передусім країнах Європейського Союзу, формуючи так званий «Русский мир». Спираючись на нього, кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації планує активно реалізувати геополітичний євразійський інтеграційний проект, вербуючи своїх агентів впливу в усьому світі.

Першочерговим пріоритетом Росії вважає нейтралізацію України як незалежної держави, втягнення її до Митного, а згодом і Євразійського Економічного Союзу, використовуючи свою «п’яту колону». В. Путін навіть не побоявся піти на конфронтацію із Заходом, щоб досягнути цієї стратегічної мети. Тому напередодні підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом Росія розпочала тотальну торгівельну війну проти України, і повністю перекрила доступ українським товарам на свій ринок. Річ у тому, що утворення політичної асоціації та особливо формування поглибленої зони вільної торгівлі унеможливлювала входження України до Митного Союзу й реалізацію євразійського геополітичного проекту, що руйнувало кремлівські планивідновлення Російської імперії на неоімперській основі. Метою цієї стратегії було: 1)запобігання підписанню угод України з Європейським Союзом про асоціацію; 2) формування впливової мережі проросійських суспільно-політичних сил, спроможних стримувати українську владу від несприятливих для Росії дій, а також примушувати їх до входження України до Митного Союзу і Єдиного економічного простору; 3) нейтралізація політичного й ослаблення медійного впливу євроінтеграторів; 4) створення умов для приєднання до 2015 року України до  Європейського Економічного Союзу; 5)намагання змусити українське керівництво відмовитися від укладення Угоди про асоціацію України з Євразійського Економічного Союзу, а у разі неприпинення дрейфу на Захід максимально сприяти перемозі проросійського кандидата на майбутніх президентських виборах.

Відповідно до цієї мети РФ розробила відповідний план дій, який представляв собою систему заходів щодо залучення України до МС і Євразійського союзу шляхом концентрованої і всебічної дії на центри ухвалення вигідних для себе рішень. Врешті решт, під тиском Росії уряд капітулював і призупинив процес інтеграції до Європейського Союзу. Однак на боротьбу за свою свободу і незалежність піднявся український народ, і внаслідок перемоги Евромайдану зірвав неімперіалістичні плани В. Путіна. Тоді Москва анексувала Крим, розпочала «гібридну війну» проти України,  намагаючись представити її як громадянську війну України, до чого призвів нібито незаконний державний переворот при підтримою Заходу,  передусім США.

Кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації до підкорення України готувалося упродовж тривалого часу, провокуючи в Україні  суперечності між Заходом і Сходом країни. З цією метою Росія у пострадянський період послідовно і систематично Москва здійснювала так звані спеціальні інформаційні операції, що є попередньо спланованими психологічними діями проти України відповідними засобами впливу на зміну настанов та поведінки її населення.Як наслідок цих спеціальних інформаційних операцій значна населення Донбасу сприйняла російські імперські інтереси і геополітичні пріоритети як свої, що сприяло сепаратизму на Сході України. Відтак Кремль фінансово підтримав та озброїв проросійських бойовиків, щоб змусити українську владу до капітуляції. до зубожіння. Коли його плани почали зазнавати поразки, на боротьбу проти України, він кинув російські збройні підрозділи.   

Отже, Російська Федерація становить реальну загрозу стратегічним українським національним інтересам, передусім незалежності, державному суверенітету та територіальної цілісності України. Ігнорування цієї загрози призвело до того, що Українська держава уже сьогодні втратила Крим, а Росії  вдалося спровокувати в Донбасі військовий конфлікт, в якому гинуть наші співвітчизники. Щоб перемогти у цій неоголошеній війні, доконечна  нова концепція національних інтересів. У ній треба обґрунтувати доконечність повного та беззастережного демонтажу рудиментів російської імперської суспільної системи, яка змінює свої форми,  зберігачи незмінною свою імперську сутність. У цьому полягає основний стратегічний національний інтерес – збереження Української державності, забезпечення незалежності, державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Слід пам’ятати, що Російська імперія може змінювати свою форму, зберігаючи свій зміст, що характеризується такими ознаками:  східна деспотія й етатизм, одержавлення усіх сфер суспільного життя, відсутність громадянського суспільства; надцентралізм і відсутність самоврядування територій у цій державі; азіатський спосіб виробництва, який базувався, головно, на державній власності при обмеженні приватної власності, повне підпорядкування приватної власності та особистих інтересів державним інтересам; абсолютна деспотична державна влада, котра в інтересах правлячої еліти жорстко регламентувала всі сторони суспільного життя; панування над численними народами та їхнє національне гноблення; пропаганда месіанської ідеї, що у завуальованій формі висувала претензії на світове панування та гегемонію, а також виправдовувала існуючі порядки та загарбницькі війни; колективізм – абсолютизація колективного начала, нівелювання індивідуальних особливостей і сутнісних сил особистості, руйнування в ній моральних засад і духовного начала; ірраціоналізм – зомбування населення, апеляція, насамперед, до підсвідомості, управління суспільною свідомістю за допомогою міфів і символів, одержимість імперською ідеєю-фікс без раціонального проникнення в суть проблеми, що супроводжуване з крайніми формами фанатизму, нетерпимістю та ворожістю до іншого способу життя, мислення, поведінки.

Керівництво суспільними процесами здійснюється на основі насильницької парадигми державного управління, що передбачає: брутальний управлінський вплив на свій і чужі народи з використанням брехні, жорстокості та насильства; «холодну війну» і намагання розкласти ворога із середини;  створення в його середовищі своєї «п’ятої колони», вдаючись до інформаційних, релігійних і економічних впливів, залякування і прямого підкупу;  поширення хаосу і безладу, стимулювання загострення суспільних суперечностей, щоб мати привід втручатися у внутрішні справи інших країн; інформаційні війни, що супроводжуються демагогією, брехнею, ошуканством; військову агресію, що завершується окупацією, або приведенням до влади проросійських сил; встановлення з іншими народами нерівноправних союзів; посилення своєї військової, політичної та культурно-релігійної присутності в інших країнах; поступове обмеження їх державного суверенітету; при певних тимчасових поступках у другорядних питаннях послідовну реалізацію курсу на повне політичне підпорядкування інших країн своїй владі; остаточне утвердження своєї деспотичної політичної влади над територією шляхом масового терору та політики лінгвоциду, етноциду і геноциду, винищення національної еліти, розстановку на керівні посади своїх ставлеників, що можуть вербуватися як з місцевого населення, так і присилатися ззовні; тотальне поневолення народу та перетворення його на підкорене населення; нищення історичної пам’яті підкорених народів, масову денаціоналізаціюі русифікацію місцевого населення та передусім національної інтелігенції; здійснення політики колоніального економічного визиску, експлуатації та пограбування національного й природного багатства, розорення місцевого населення, позбавлення його фінансової незалежності; масові депортації людності, передусім до Сибіру, і організоване переселення туди груп російського населення, де для них створюються сприятливі умови для кар’єрного росту в державній адміністрації, виробництві, науці, культурі, інформації, освіті; ідеологічні кампанії та зомбування населення, боротьба проти національної ідеї та національної ідентичності поневолених народів; формування уних комплексу неповноцінності, почуття  «молодшого» брата, хибного переконання, що Російська імперія визволила інші народи від національного, релігійного чи соціального гноблення;  формування антинаціональної одностайності та одноманітності в культурно-ідеологічній сфері, боротьба з інакодумством; ізоляція від зовнішнього світу, обмеження контактів з ним, ксенофобія та ідеологічна боротьба проти інших країн на міжнародній арені; поширення шовіністичних настроїв серед російського населення і нав’язування зверхнього ставлення до інших народів світу; зовнішня експансія, боротьба за поширення свого політичного впливу на регіональному та глобальному рівнях і забезпечення свого домінування міжнародній арені.

Така політика російського імперіалізму  змушує констатувати, що стратегічним українським національним інтересом є захист своєї незалежності та державного суверенітету України, що можна досягнути лише в разі реалізації іншого оперативного національного інтересу, суть якого полягає у перемозі у війні з Російською Федерацією, повного і беззастережного демонтажу російської імперської суспільної системи. Для цього треба мобілізувати усі сили українського народу, оскільки це буде важка та тривала боротьба, орієнтовно до 2025 року, коли в Росії завершиться останній її імперський цикл, і російське населення у своїй основній частині буде готове позбутися своїх традиційних         імперських ілюзій.

7.2. Захист національних інтересів у соціально-гуманітарній сфері. Нині однією з причин політичної та соціальної дестабілізації в Україні є загрози українським національним інтересам у соціально-гуманітарній сфері, що загрожує належної національній єдності. У Стратегії національної безпеки, затвердженій  2007 року, зазначається, що забезпечення соборності та національної єдності є найважливішим пріоритетом державної політики національної безпеки, чому протидіють такі чинники:

- ціннісно-світоглядне розшарування українського суспільства,  зумовлене культурно-історичними відмінностями між окремими регіонами України і поглиблене антиукраїнськими діями внутрішніх і зовнішніх політичних сил;

- низька ефективність механізмів схвалення й виконання державних рішень, що зумовлено неузгодженістю дій між різними гілками й органами державної влади, зниженням професіоналізму державних службовців, пандемією корупції, хабарництва, зрощення політики, бізнесу й кримінальних груп;

- слабкість і розпорошеність інституцій громадянського суспільства, що не протидіє належній реалізації їхнього потенціалу відповідно до процесів демократизації суспільного життя;

- історично зумовлені війнами, голодоморами, репресіями і депортаціями, Чорнобильською катастрофою демографічні деформації, які у період радикальних суспільно-економічних трансформацій набули характеру демографічної кризи.

Відповідно до перелічених загроз у названій Стратегії визначається така мета політики національної безпеки: «Досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об’єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального і регіонального характеру на основі безумовного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина». Для цього здійснення цієї мети доконечно  утверджувати серед населення українську національну ідею та забезпечувати соборність держави на основі консолідації усіх регіонів, суспільних верств, етнічних груп навколо цінностей незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку України як  єдиної держави.

Стратегія національної безпеки, затверджена президентським указом 8 червня 2012 року, стала значним кроком назад у забезпеченні національної єдності та консолідації України. У ній зазначена доконечність «збереження і розвитку духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності». Окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія навмисно протиставила українські національні цінності перекручено трактованим цінностям європейським, щоб таким способом зігнорувати українські цінності а водночас українську національну ідею   як  мобілізаційній і консолідаційній силі  українського суспільства.

На протидію розкольницьким й антидержавним тенденціям треба спрямувати утвердження української національної ідентичності, що на яку накладається міжрегіональний поділ за культурним, мовними, релігійними й геополітичними ознаками. Як підтверджують матеріали соціологічних досліджень, в Україні ще не сформована єдина загальнонаціональна ідентичність, а регіональна ідентичність домінує над національною. В Україні протиставляються два полюси – Галичина і Донбас, які культивують відповідно у «чистому» вигляді українську  та «совкову» (радянсько-російську) ідентичності.  Роль своєрідного стабілізатора виконує українська людність Центрального регіону, насамперед  Києва як столиці держави.

Треба зважити, що  за Всеукраїнським переписом населення, проведеним 2001 року, 77, 8% людності (37,5 млн. осіб) зараховують себе до українського етносу і відповідно до міжнародних стандартів Україна є однонаціональною державою, хоча в ній проживають представники різних етнічних груп (22,2%) , які  становлять меншість. Отож, формування української політичної нації не може означати протиставлення етнічних чи регіональних особливостей українській  національній  ідентичності, а ґрунтуватися на ній як основі.

Одним з чинників гарантування національної безпеки є утвердження національних цінностей. Проте після проголошення незалежності в Україні простежується ігнорування українських національних цінностей, намагання витіснити їх російськими імперськими цінностями. У перехідному періоді на рівні стереотипів та підсвідомості ще діють попередні «совкові» цінності. Треба зважити, що національні цінності відтворюють консенсус щодо основних спільних вартостей у суспільстві, а їх відсутність зумовлює розірваність духовного простору, розщепленість суспільної свідомості, втрату чітких політичних, соціальних і зовнішньополітичних орієнтирів. Отже, процес українського державотворення від початку був позбавлений вагомого компонента.

Важлива роль у формуванні, осмисленні та культивуванні національних цінностей належить національній культурі. Фактичгна відмова від державної підтримки української культури, насамперед у великих містах, призвела до панування серед населення низькопробного варіанту російської культури і до подальшої марґіналізації української культури. Декларативно проголошуючи тезу про взаємодоповнюваність культур, неукраїнська панівна еліта, яка зосередила у своїх руках матеріальні ресурси, підтримує передусім російську масову культуру, що призвело до посилення русифікації в багатьох сферах життя після проголошення незалежності Україні. Звісно, таке становище має негативний вплив на національну самоідентифікацію українців, не протидіє байдужості до історії й культури свого народу, посилює моральну деградацію і захоплення російською чи західною масовою культурою. Про наслідки такого становища для майбутнього нації  доцільно зіслатись на висновок Е.Д. Сміта, що «люди мають  ідентифікувати себе з нацією, якщо прагнуть свободи і самореалізації».

Панування радянської (постколоніальної) еліти в нашій державі призвело до того,що суспільні перетворення  й трансформації в пострадянський період здійснювалися не в національних інтересах, тобто інтересах усього народу, а в інтересах колишньої компартійної партноменклатури, в руках якої на той час знаходилася політична влада. Слід наголосити, що  ця номенклатура  взаємодіяла з кримінальними групами, особливо в Донбасі. Як наслідок в Україні був побудований cвоєрідний олігархічний капіталізм для обраних, тобто вихідців з колишньої партійної номенклатури, а також кримінально-мафіозних структур, які зуміли в умовах «прихватизації» державного майна заволодіти основною  частиною державної власності, накопичити значні капітали, створивши новий панівний клас.

        У таких умовах не могло бути мови про створення національної держави. В Україні з певними модифікаціями збереглась радянська територіально-адміністративна система, модернізована інститутом президентства. У такій системі ключову роль відігравав успадкований від попереднього режиму  бюрократичний апарат, який був чи не єдиним загальнонаціональним інститутом, що забезпечував процеси політичної комунікації в країні. Для нинішньої територіально-адміністративної системи України характерні такі риси: неефективна діяльність законодавчого органу; антиконституційна узурпація влади Адміністрацією Президента; боротьба на найвищому державному рівні між президентськими і виконавськими структурами; паралельне існування Рад і обласних державних адміністрацій; відсутність чіткого розподілу бюджету на центральному, регіональному і локальному рівнях; дублювання функцій і зусиль на рівні області та району; нерозвинутість кооперації між суб’єктами адміністративного устрою; недостатність ресурсної основи адміністративних одиниць нижчого порядку; невизначеність підпорядкування місцевих органів влади по вертикалі Кабінетові Міністрів і Адміністрації Президента; недієздатність судової гілки влади, відсутність надійних механізмів забезпечення правопорядку в країні; корумпованість державного апарату, низька ефективність його діяльності.

Представники колишньої компартійної номенклатури згуртувалися навколо державного апарату, здійснила перехід від планово-державної (номенклатурної) до державно-капіталістичної економіки, перерозподіливши державну власність відповідно до своїх корпоративних інтересів. Як наслідок вилонилося деформоване суспільство, де 80% народу перебуває за межею бідності, 19% зародкового середнього класу бореться за виживання, а мізерна чисельно бандоолігархія – жирує. Основою її панування є акумуляція та перерозподіл відповідно до своїх інтересів фінансових ресурсів країни, які стікаються до столиці і пізніше розподіляються між регіонами.

На рівень національної безпеки впливає розвиток громадянського суспільства, що забезпечує свободу людини і громадянина. В Україні панівна еліта  ігнорує інтереси громадського суспільства, протиставляє йому корпоративні інтереси. Замкнені олігархічні клани сформовані, як правило, за регіональною ознакою з тісними міжособовими, родинними і земляцькими зв’язками. У них тісно переплітаються тіньовий бізнес і тіньова політика, що зв’язані з кримінальним світом або перетинаються з діяльністю організованих злочинних груп. При такому розкладі сил розвиток місцевої економіки і вільного підприємництва стримується відсутністю умов, які б активізували й мобілізували ресурси на місцевому рівні, а також відсутністю структур, які підтримували б місцеві ініціативи та бізнес. Звісно, про розвиток громадянського суспільства не може бути мови, оскільки вплив громадян, патріотичних партій і громадських організацій на політичний процес номінальний.

Панівна олігархія фінансує лише певні політичні сили, щоб провести до парламент чи інших державних органів своїх ставлеників. Для цього створюються різні партійні бізнес-проекти, які заручаються підтримкою відповідних олігархічних кланів і мвють перед ними відповідні політичні та фінансові зобов’язання. Така партія й політики реалізовують не інтереси виборців, не національні інтереси, а здебільшого інтереси олігархічних кланів, які профінансували їхній прихід до влади. Після чергових виборів настає розчарування населення, бо владні партії міняються місцями з партіями опозиції, але ситуація в країні не поліпшується.

Отже, в Україні сформувалася суспільна система, в якій відбувається деградація продуктивних сил, а панівна верства паразитує, протидіючи  громадянському суспільству. Проте головна перешкода розвитку громадянського суспільства, полягає зумовлена глибокою моральною й духовною кризою. Як наслідок морального релятивізму та бездуховності, утвердження в суспільстві культу збагачення (мамони, «золотого тільця»), політична боротьба набуває особливого цинізму. Політичні сили змінюються при владі, але діють приблизно однаково. Вони обіцяють своїм виборцям змінити ситуацію на краще і провести для цього потрібні реформи, але після приходу до влади про свої обіцянки найчастіше забувають. Коріння моральної кризи в нашій державі мають системний характер, а задекларована боротьба з корупцією й  розрекламована люстрацію не дають очікуваного ефекту.

Отже, загрозами в соціально-гуманітарній сфері є відсутність належної національної єдності й розмитість української національної ідентичності, а також ігнорування українських національних цінностей, панування пострадянської еліти, зрощеної з кримінальними групами,  відмова від побудови національної держави, нерозвинутість громадянського суспільства та глибока духовна криза в Україні. Нейтралізувати вплив цих загроз треба не лише організаційними заходами держави, а й популяризацією й реалізацією української національної ідеї, яка відповідає інтересам української політичної нації.

7.3. Захист національних інтересів у економічній сфері. Утвердження олігархічного капіталізму спричинилося до кризи в економічній сфері. В Україні був порушений баланс інтересів особи, суспільства та держави на користь олігархічних груп, які використовують свої фінансові ресурси для формування органів влади для реалізації особистих і корпоративних інтересів.

Олігархи прагнуть максимізації своїх прибутків зазвичай не економічними, а саме політичними методами, які вони отримують завдяки проникненню у владу і використання протекціонізму останньої у наданні привілейованим холдингам митно-податкових, бюджетно-дотаційних, кредитних, цінових, сировинно-енергетичних та інших переваг над конкурентами. Надмірно централізована система державного управління, коли фінансові ресурси стікаються до центру, а згодом розподіляються між регіонами, в інтересах певних олігархічних кланів. Отож, запорука економічної могутності олігархічних кланів є не власна ефективна підприємницька діяльність, а здобуття влади. Усунення від влади може означати кінець олігархічного клану.

Економічна неефективність олігархічної системи в тому, що вона консервує енергоємну та сировинно-орієнтовану, цебто радянську економічну модель. Найвагоміша частка активів олігархів сконцентрована переважно у тих «важких» галузях, які домінували і до 1991 року (металургія, хімічна промисловість, добувна промисловість, енергетика).

Олігархи не вкладають кошти в модернізацію виробництва, створення сучасної електронної промисловості, програмне забезпечення, телекомунікації, інформаційні послуги, біотехнології тощо. Причини очевидні: для витіснення конкурентів нема потреби вдосконалювати виробництво, запроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, зменшувати його затратність, розвивати нові напрямки, продукувати інновації. Для отримання надприбутків варто лише захопити владу, створити для себе пільгові умови ведення бізнесу, використовуючи різні позаекономічні засоби для нейтралізації своїх конкурентів, і заволодіти їхньою власністю.

Сформований в Україні олігархічний політичний режим позбавляє нинішню демократію реального змісту. У цьому суть фундаментального конфлікту нашого суспільства, який проявляється на таких рівнях:

- на рівні мотивації – це конфлікт між можливістю використання політичної і адміністративної ренти як головне джерело доходу, з одного боку, і необхідністю запровадження інноваційного підприємництва в конкурентному середовищі, з іншого;

- на управлінському рівні – це конфлікт між кваліфікованим менеджером і неефективним «власником-прихватизатором»;

- на рівні економіки – це суперечність між сировинною експортно-орієнтованою, але імпортозалежною економікою і потребою суспільства у створенні високотехнологічної експортно-орієнтованої економіки з належним внутрішнім споживанням, яке забезпечується середнім класом;

- на політичному рівні – це конфлікт між українською громадянською нацією, з одного баку, державним апаратом і провідними парламентськими політичними партіями на службі олігархії, з іншого;

- на рівні суспільства – це конфлікт між нинішнім олігархічним суспільством   і народжуваним громадянським демократичним суспільством;

- на геополітичному рівні – це конфлікт між прискореною інтеграцією за чужими і невигідними правилами, з одного боку, та забезпеченням власного незалежного шляху розвитку, з іншого.

Такий конфлікт можна розв’язати двома способами – еволюційним або революційним. Еволюційний шлях передбачає обмеження егоїстичних особистих і корпоративних інтересів олігархії, підпорядкування їх національним інтересам, що передбачає поступовий демонтаж олігархічного капіталізму та відповідного політичного режиму в законодавчому порядку. При такому варіанті олігархічний капіталізм можна розглянути лише як стадію розвитку України в умовах перехідного періоду. Проте такий шлях малоймовірний.

Зміст революційного шляху розвитку України полягає в позбавленні панування олігархів та утвердженні повновладдя української нації. Для цього  економісти пропонують  вжити такі неодмінні заходи: оздоровити національне господарство шляхом, усунувши фінансових босів партії влади від політики і поставивши їх в економіко-правові умови  більшості вітчизняних фірм; скасувати олігархічні привілеї і реструктурувати холдинги; припинити відкрите приховане захоплення олігархами державних і приватних підприємств; відновити прозорість приватизаційних конкурсів і налагодити ефективну боротьбу Антимонопольного комітету проти порушення законів під час їхнього проведення; схвалити і реалізувати ефективне законодавство проти рейдерства; провести докорінне оновлення міліції, яка часто співпрацює з рейдерами; перейти до непрямого урядового регулювання економіки; запровадити громадський контроль за діями чиновників; врегулювати податково-фіскальну систему відповідно до вимог громадянського суспільства цивілізованого світу; скасувати адміністративне встановлення цін і надання субсидій хронічно хворим підприємствам; запровадити ринкові методи монетарного рефінансування економіки; застосовувати прозорі конкурентні методи розподілу державних замовлень, підрядів та ресурсів; встановити кримінальну відповідальність партійних функціонерів за нелегальне використання коштів на фінансування передвиборних кампаній і встановлення обмежень щодо внесків у фонди кампаній від одного спонсора, а також за парламентську корупцію.

Звісно, привабливішим є еволюційний варіант розвитку країни. Однак провал еволюційного шляху розвитку, як це неодноразово відбувалося в минулому, робить революційний шлях найвірогіднішим для збереження України як нації та держави в умовах російської агресії. Його забезпечить залежить від абсолютної переваги національно-патріотичних сил у парламенті та їхньої рішучості. Така позиція Народного Руху України.

   

                                            ДОДАТКИ

                                                                                                                                               Додаток №1.

                       

                ОСНОВНІ  НАЦІОНАЛЬНІ  ЦІННОСТІ     

                

        

Гідність	Справедливість	Самореаліззація
свідомість; совість;  честь;  свобода; вірність; мужність; перевага прав                людини перед державою;   повага гідності          іншої людини	істина; рівноправність;  толерантність; плюралізм;  критичне мислення; безкорисливість; милосердя; несприйняття зла; утвердження добра	самоорганізація;  працелюбність; самокритичність; патріотизм; саможертовність

11.06.1998 

…Національні  інтереси  України потребують утвердження України 

як  впливової  європейської  держави,  повноправного  члена  ЄС.

Конституції   України   (   254к/96-ВР   ),  що  встановлює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення 

її  національних  інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного    співробітництва    з    членами    міжнародного співтовариства   за   загальновизнаними   принципами   і   нормами міжнародного права;

01.07. 2010 

Стаття 2.Основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики

1.Засади внутрішньої і зовнішньої політики базуються на … захисту її національних інтересів….

2. Внутрішня політика ґрунтується на таких принципах:

      пріоритетність захисту національних інтересів;

…                                                                                                                

3.Зовнішня політика ґрунтується на таких принципах:

…

своєчасність та адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам Україні, її громадянам і юридичним особам.

Стаття 11. Засади зовнішньої політики

забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

…

Стаття 4. Компетенція Ради національної безпеки і оборони України

…

визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;

…

заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

19.02.2004

…

Враховуючи, що всебічний розвиток європейських  інтеграційних процесів   є   одним   із   системоутворюючих   факторів  сучасних міжнародних    відносин,    Україна     розглядає     необхідність повномасштабної  європейської  та  євроатлантичної  інтеграції  як ключовий   засіб   для   якнайповнішої   реалізації   національних інтересів,   забезпечення   успішного   вирішення  фундаментальних завдань   внутрішнього   розвитку   та   участі   в   міжнародному співробітництві. 

…

Участь України у  формуванні  Єдиного  економічного  простору (ЄЕП) з Республікою Білорусь,  Республікою Казахстан та Російською Федерацією може здійснюватись у межах та формах,  що  відповідають 

Конституції   України  ( 254к/96-ВР ),  законам,  іншим актам,  її міжнародним зобов'язанням,  стратегічному євроінтеграційному курсу та національним інтересам. 

…

Забезпечення стратегічних   інтересів   України    передбачає поглиблення    зовнішньоекономічних    відносин,    посилення   її 

присутності як на традиційних ринках,  у першу  чергу  у  державах СНД,  Центральної та Південно-Східної Європи, так і освоєння нових ринків для українських товарів та послуг  на  Близькому  Сході,  в Латинській Америці, Азії та Африці. 

06.03.2008

Розглянувши комплекс  проблем,  пов'язаних  із  приватизацією державного майна,  Рада національної  безпеки  і  оборони  України 

відмічає  наявність  системних  недоліків у цій сфері,  що створює загрозу національним інтересам і економічній безпеці держави. 

  

  

В даному рішені неодноразово зустрічається термін «національні інтереси» :

«Вважати такою,  що не відповідає національним інтересам»

 «Затвердити  Концептуальні  засади  забезпечення реалізації національних інтересів у сфері приватизації (додаються)» 

«забезпечити розроблення з урахуванням Концептуальних засад забезпечення    реалізації    національних   інтересів   у   сфері приватизації та...»

15.02.2004 

1. Воєнна доктрина України (далі - Воєнна доктрина) - це система керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів, принципи і шляхи запобігання їм, підготовку держави до можливого воєнного конфлікту, а також на застосування воєнної сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, інших життєво важливих національних інтересів.

Розділ IV. Підготовка держави до збройного захисту національних інтересів

2014 рік

В даній аналітичній доповіді неодноразово впродовж всього тексту йде мова про «захист національних інтересів»