Дорогі побратими і посестри! Шановне товариство!

На початку свого виступу хочу щиро всіх вас привітати з 27 річницею Народного руху України та 25-літтям Незалежності України. Ці дві дати, як і два свята, нерозривно пов’язані історичними подіями та сучасним сьогоденням.

Президент України у своєму виступі  на День Незалежності України риторично запитав, а чи відбулася б самостійність України, «якби в той час не було Народного Руху, Народної Ради? Якби не енергія та наполегливість В’ячеслава Чорновола?»

 І далі, «проголошення незалежності стало закономірним результатом нашого історичного розвитку, спільною перемогою багатьох поколінь українців, які боролися й гинули за наші національну ідентичність, державну самостійність і власний колір на політичній карті світу».

Можна вважати це дещо спізнілим визнанням історичної місії нашої організації, партії «Народний Рух України», яка на той час була чи не єдиною структурою, що підняла народні маси на шлях національного і соціального визволення, на шлях боротьби за Українську державу.

Я вважаю, що окрім історичного визнання, НРУ не вичерпав свого потенціалу і кожен із сучасних топ-політиків про це знає.

Боротьба за незалежність триває щодня.

Нам не подарувала Москва цю державу, як дехто хоче це трактувати. Українська держава відновилася не «завдяки», а «всупереч» Москві. Наша держава, як фенікс, щоразу відроджується зі столітніх жахів, кривд, мук, болів, смертей, жахів, хаосу, аби зрештою українці могли вбити «осиновий кіл» у «болотяну гниль» Москви.

Кращі представники української нації поклали за неї життя. Кумулятивний ефект накопичених жертв впродовж 3,5 століть дав результат у 1991 році. 

Демократичні, протестні рухи, національно-визвольні змагання ХХ століття дали нам Незалежність, почуття національної гідності, громадянської відповідальності.

Хтось скаже, що ми так і не знайшли своє унікальне місце на світовій карті, так і не маємо довгострокової стратегії нашого міжнародного позиціювання, простими словами - геополітики.

Напевно такі «стратеги» або ж дальтоники, або короткозорі, коли не хочуть помічати велич і могутність українського потенціалу, який за сприятливих умов себе ще проявить «від Карпат і до Дону».

Ми визнаємо, що попередні представники «совка» постійно плуталися в системі геополітичних координат, роблячи ставку то на Москву, то на Брюссель, а то й на Вашингтон. Хтось скаже, що й цього разу ми  поставили все на Європу, але так і не змогли переконати європейців в елементарній чесності наших намірів, що ми буцімто натомили Європу нашими розмовами і гаслами, невідповідністю декларацій і реальності.

Очевидно, потрібно реально оцінювати ситуацію, виходячи з історичних реалій. Нас  не розуміла (їм це не дано!) Москва з її імперськими забаганками. Нас Західна Європа ніколи не розуміла і мало чим підтримувала. Вона виходила з власних (егоїстичних) інтересів.  Ні на початку ХУІІІ століття, коли не підтримала Швецію (Карл ХІІ) і Україну (Іван Мазепа), впустивши своєю байдужістю кацапа (Пьотра 1)  з його дикою ордою в Європу. У не так далекому ХХ-му столітті  (1917-1920 рр.) Західна Європа не підтримала Українську державу, внаслідок  чого було реанімовано Російську імперію у формі Совєтського союза, яка стала загрозою не лише для європейського континенту, а й усіх інших, включаючи й Північну Америку.

І сьогодні (початок ХХІ ст.) мало хто з європейських та й американських (Д.Трамп і К)  реально оцінюють загрози глобального характеру, які вже заявили про себе в регіональних аспектах (відторгнення Криму, східних територій України).

Принцип, що «ми воюємо за ваші цінності» для Європи не аргумент і фактично не спрацьовує. Нас у Європі не чують і не бачать. Потрібні інші аргументи, наприклад, активний розвиток в усіх сферах (розробка унікальних видів продукції) і силові заходи, скажімо, введення візового режиму для всіх європейців).

НРУ робив і робить так звану  «ставку» на Україну і українців, ми за інтеграцію українців в Україну, і це нас обнадіює і об’єднує.  Лише орієнтація і опора на власні сили дасть підстави і створить умови повноцінного існування українців та визнання  Української держави.

Як засвідчує історія,  політична карта світу мінялася тоді, коли падала Українська держава і натомість піднімалася Російська імперія, загарбуючи території і народи.

Україна завжди захищала Європу від навали азійських (московських) орд. Європа ніколи (за рідким словесним винятком) не захистила Україну. Словами Івана Франка: «Нам пора для України жить».

25 років Незалежності і 27 років Народному рухові України. Багато це чи мало?

За цей час завдяки і зусиллям та цілеспрямованої дії НРУ в країні сформовано політичну, економічну системи. Функціонують органи державного управління і місцевого самоврядування.

Україна, як держава, пройшла чверть-вікові багатонапрямні   випробування в економічній сфері (енергетичні, продуктові, сировинні війни), ідеологічні («рускій мір», «братскій народ», мова, культура), військовій (зазіхання на державний, територіальний суверенітет).

За 25 років сформовано нове українське громадянське суспільство, перебуває у стані утвердження українська нація, яка усвідомлює свою відповідальність перед історією за ті глобальні тектонічні зрушення, що відбуваються як у Європі, та і в світі в цілому.

 Для НРУ і сьогодні залишаються неспростованими ідеальними істинами  державницька ідеологія, дороговказами в якій домінують безпека і добробут, релігія (зв'язок з вірою), наука, що потребують осмисленого розвитку та впровадження у суспільство за реального олігархату, корупції, зовнішньої агресії.  

Підставами для такої амбівалентності послуговує сучасна державницька політика, а простіше, - її недостатня присутність (щоб не сказати, відсутність) у всіх гілках влади: законодавчій, виконавчій, судовій та в органах із спеціальним статусом.

За ці 25 років найбільше проявили себе дві тенденції: протест і опір, розвиток не завдяки, а всупереч, як геніальний прояв національного духу, що формує нову націю і нову еліту.

Напевне, першопроблемним  уповільненого державотворення в Україні можна вважати те, що  значна частина українського населення досі не усвідомлює себе складовою частиною української нації. Це проблема самоідентифікації громадян України, проблема відсутності системної гуманітарної політики. 

Не менш важливою проблемою залишається те, що Україна має лише кілька сотень активних борців, що запліднюють суспільство українством. Нам потрібні не сотні, не тисячі, а мільйони. І це завдання нової кадрової (української) політки.

Причинно-наслідковими результатами такого «опірно-протестного» стану в Україні  є відсутність ефективних реформ в економіці, управлінні, силових структурах, гуманітарній сфері, житлово-комунальній сфері і в багатьох інших не менш важливих областях державного впливу.

Доходить до парадоксів, коли з високих трибун лунає, що основною проблемою сьогодні виступає … популізм. Я переконаний, що популізму не було б, або ж він зменшився б до мінімуму, якби були реальні (позитивно відчутні для населення реформи). Що можна сказати про реформу децентралізації і як її може сприймати населення, коли по суті речей  фінансової і бюджетної децентралізації не відбулося. «Потьомкінські села» не беремо до уваги.

Або ж про дерегуляцію, яка буцімто успішно йде. Якби вона йшла, то не було б проблем із розвитком малого і середнього бізнесу, а ми б говорили нині з вами про успішність становлення середнього класу.

Процедурно такі «зміни» можна було б означити як тотальна комерціалізація соціально-гуманітарної сфери, остаточна приватизація об’єктів раніше загальнонародної, а нині державної власності.

За 25 років було приватизовано (а простіше: узурповано, розкрадено) понад 90% «загальнонародної» власності та створено купку мільярдерів, які утворили свої кишенькові ЗМІ, клуби, музеї, фракції у ВРУ, політичні партії тощо. Цей процес триває і у нас є запитання, де межа остаточної «приватизації», якщо у розвинутих країнах Європи (Франція, Німеччина тощо) у державному секторі, а це підприємства стратегічного призначення і відповідальності, залишається 40-30%?

Критикуючи чуже візантійство в управлінні, ми тим часом забуваємо бачити в Україні не менш жахливе «своє» візантійство, підкріплене злочинним недбальством у різних сегментах суспільства, абсурдним копіюванням теорії і практики зарубіжних країн, більшість з яких давно відмовилася від  таких експериментів із псевдо-лібералізмом, відкритістю тощо.

Для прикладу візьмемо економіку, в якій у нас всі спеціалісти. Зауважу, що відкритою економікою може бути  або вкрай слабка економіка, або ж сильна економіка.

Відкритість української економіки можна вважати довгостроковою (стратегічною!) ціллю, до освоєння якої слід йти поступово, шляхом реструктуризації економіки (заміни слабких ланок і державна підтримка сильних).

За оцінками фахівців, для України в найближчі 10-15 років доречно було б взяти за основу в плануванні й організації економічного розвитку середньострокові параметри, аби уникнути помилок, що властиві в орієнтації на короткі терміни, а ще більше, коли цілі довгострокового порядку намагаються впихнути в короткострокове «прокрустове ложе». Таке прискорення неминуче спонукає закриття традиційних галузей виробництва, зменшення робочих місць, безробіття, бідність, соціальне й політичне невдоволення.

На  наш погляд,  у нинішній ситуації тотальної приватизації й пошуку додаткових коштів:

Потрібно визначити і серйозно сприйняти загрозу тотальної лібералізації ринків капіталу («гарячі гроші») та ринку робочої сили (неконтрольовані бюджетні витрати на підготовку, перепідготовку, підвищення, працевлаштування, біржа праці).

Ринок у середньострокових масштабах потребує планування та визначення територіально-галузевих балансів по основних групах товарів.

Регулювання економічного (фінансового, банківського) сектора. Штучна актуалізація принципу дерегулювання є шкідливою в умовах коротко- та середньострокового планування економічного розвитку, оскільки посилює дестабілізацію ринку.

Економічна політика в умовах середньострокового розвитку повинна бути спрямована на дослідження структурних елементів економіки, насамперед, на вивчення динаміки виробництва матеріальних, соціальних і духовних благ та їх розподілу (справедливого\несправедливого; ефективного/неефективного).

Макроекономічні показники (ВВП, інфляція, безробіття, зайнятість,  борг тощо) мають спиратися на мікроекономічний аналіз, що спрямований на: інституційну систему (правила, стандарти кожного з ринків); структурну організацію (походження компаній, стан інфраструктури, якість робочої сили тощо)

Посилення державного впливу (державне втручання!) на здійснення стабілізаційних заходів, що, як правило, зводяться до боротьби з інфляцією, гіперінфляцією. Логіка таких заходів проста: від програми стабілізації перейти до структурних перетворень, щоб затим досягти стабільного зростання. Реалізація таких стабілізаційних заходів потребує інвестицій у державний, корпоративний і приватний сектори економіки. Чи можливе реальне залучення інвестицій в силу високих банківських відсотків (облікових ставок) та скорочення державних (бюджетних) видатків? Запитання риторичне.

Може на ці запитання має відповідь прем’єр-міністр чи новий секретар Національної ради інвестицій? Хтозна…

                У соціальній сфері, що «генетично» зав’язана на економіку, не менше проблем і всі вони гострі.

Нема середнього класу, але є клас олігархів.

Серед соціальних пріоритетів домінує підвищення заробітної плати та «жаловання» представникам силового блоку: поліції, суддям, прокурорам, депутатам. Очевидно, що нам потрібно вірити, що все це робиться для ефективної боротьби з корупцією, а не для самозбереження класу олігархів і їх бюрократичного охвістя.

Низькі пенсії, відміна стипендій, тотальні подачки через субсидії, - все це породжує масову бідність українців у багатій країні.

Підвищення пенсійного віку не можна назвати реформою, тому що такі заходи не призводять до системних змін у системі пенсійного забезпечення.
НРУ вважає, що вирішення проблем пенсійної реформи лежить не стільки в соціальній, скільки в економічній сфері.

Реформування соціальної системи має проводитися шляхом реформування внутрішнього ринку і зокрема національного ринку праці. Важливим чинником у формування соціальної системи виступає упорядкування та оптимізації системи державних видатків, а саме:

• підвищення вартості робочої сили шляхом проведення реформи оплати праці та економічно обґрунтованого розширення пакета соціальних послуг і гарантій працюючому населенню;

• запровадження мінімальної заробітної плати на рівні не нижчому від реального прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

• запровадження мінімальної погодинної заробітної плати, здійснення оплати праці працівників бюджетної сфери на основі Єдиної тарифної сітки;

• розроблення та запровадження у повному обсязі державних мінімальних соціальних стандартів;

• перехід від системи соціального захисту, що ґрунтується на наданні пільг, до політики підвищення доходів та надання державної допомоги соціально вразливим верствам населення залежно від їх матеріального стану;

• забезпечення ефективності системи надання медичних послуг шляхом впровадження в практику страхової медицини із залученням фінансової підтримки держави;

• переорієнтація напрямів використання коштів державного бюджету, спрямованих на розвиток соціальної та транспортної інфраструктури, а також виконання програм енергозбереження та охорони довкілля;

• проведення реформ у бюджетній сфері, спрямованих на зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування та вдосконалення міжбюджетних відносин.

Враховуючи викладене, ми констатуємо, що постановка і стан реалізації соціальних проблем потребує іншої концептуальної позиції, відповідно якій, не вирішивши національних (гуманітарних) проблем, державна політика в соціальній сфері буде зводитися до пошуку новітніх методів здійснення соціального терору щодо українського народу.

Чи зацікавлена влада у покращенні ситуації? Як це не парадоксально прозвучить, але сучасна влада, як і політичні сили, які її сформували, зацікавлена у збереженні перманентного зубожіння українського населення. Знесиленим, знедоленим, зголоднілим до певної межі українським населенням керувати ефектніше, ніж за інших умов. Очевидно, що такий стан більшості українців вигідно експлуатувати та використовувати принагідно в кожній конкретній ситуації: воєнні дії на сході країни або ж перед виборами центральних чи місцевих органів влади декларувати програмні наміри щодо “заможного суспільства”, “подолання бідності” тощо.

 Кадрова проблема. Людей із системним українським мисленням фактично не було у владі за 25 років, бо вони туди не допускалися. 

Ми так і не виростили управлінську еліту країни. При згадці про “еліту”, “істеблішмент”, “кадри” і “кадрову політику” задаєшся запитанням, а хто ж генерує такий нескінченний ряд сучасних “цінностей” як “безвідповідальність”, “вседозволеність”, “безкарність”, “корупція”, рейдерство”, “хабарництво”, “аморальність”, “політичне ренегатство”, що так стрімко набувають хронічних форм і починають загрожувати самому існуванню нинішньої держави?
                Корупція стала невід'ємною частиною життя нашої держави. За 25 років ми так і не змогли довести до кінця жодної великої антикорупційної справи. Ми в цьому плані унікальна країна, тому що корупцією пронизані не лише державний сектор, але і приватний бізнес, де "відкоти" — повсякденна практика.

Намагаючись відповісти собі на ці запитання, приходиш до парадоксальних висновків: якщо зазначені ”цінності” підривають основи саме такої держави, то, очевидно, слід провести перезавантаження держави.

Істеблішмент в Україні немає ціннісних орієнтирів, властивих для всіх з нормальною психікою і потребами людей.

За весь період існування України, як самостійного де-юре утворення, український істеблішмент так і не запропонував загальноприйнятну систему цінностей, яка була б зрозумілою і близькою кожній людині. Це може означати, що ми не маємо або держави, або цінностей, або еліти.
Як правило в теорії питання, принципи державного управління збігаються з ціннісними засадами сучасної соціальної парадигми та особистими цінностями політичного істеблішменту. Багато з них (патріотизм, професіоналізм, порядність, колективізм, служіння народу, політична нейтральність, законність, лояльність, плюралізм, чесність, доступність, прозорість відкритість тощо) святенно декларуються, але не дотримуються. А ще деякі (кругова порука, особиста відданість керівництву політико-ідеологічне прислуговування і т.д.) активно насаджується в практиці державного управління.

Ми ж маємо сьогодні справу не з одними представниками політичного істеблішменту, - ми маємо справу з “абсолютною елітою”, в якій поєднані, як в одній особі, риси бізнесмена, політика і управлінця. Це його величність ОЛІГАРХ і всі ті, хто по різних напрямках забезпечує його “ефективне”, “демократичнее” існування.

Така “гримуча суміш” може все зробити з Україною, окрім добра.
Більше того, “наша” “еліта” навіть, попри всі речитативи, не є демократичною, бо її ніхто не обирав, не дивлячись на вибори та голосування. Демократичні процедури та інститути впроваджуються для того, щоб обслуговувати олігархічний капітал, з одного боку, а з іншого - щоб ті, хто гідний правити, отримали ніколи не отримали такої можливості.

Наші найголовніші досягнення в гуманітарній сфері за останні 25 років, на жаль, не пов'язані з конкретною допомогою держави.

Фінансування й надалі йде за залишковим принципом або ж дуже-дуже вибірково.

Гуманітарний, культурний неоколоніалізм домінує майже у всіх сферах публічно-культурного життя.

Кроків щодо формування культурної нації українців державою не зроблено, здебільшого мова йде про «політичну націю».

НРУ стоїть на позиціях модернізації культурного життя, яке будується та дотримується національних й історичних традицій.

Не можна вважати досягнення у гуманітарній, культурній сфері створення окремих острівців україномовного ринку у фактично русифікованій країні.

В оцінці фундаментальних засад  розвитку Української держави ми маємо скоротити  світоглядну відстань між Україною  і цивілізованим світом, поставивши в основу всієї державної політики національні (українські!) інтереси, що базуються на  світових досягненнях і національних цінностях.

Громадянське суспільство, як таке, може заявити про себе лише у разі, коли воно контролює владу. Ми ж бачимо все до навпаки. Держава (влада) контролює громадянське суспільство (партії, рухи, організації) через систему  складних процедур. Волонтерський, добровольчий рухи відмирають.

Моя доповідь була б не повноцінною, якби я не поставив цілий ряд українських запитань, що починаються з  «чи», «чому», які як правило є риторичними, оскільки відповідь ми знаємо і знаємо методи, способи та механізми для їх реалізації.

Отож, чи популярна в народу політика нинішнього Уряду?

Чи можна вважати нинішній стан у суспільстві як монополізація політичної, економічної, медійної сфер?

Чи державна політика є професійною в інтересах українського населення?

Чи можна вважати провалом у державній політиці залучення «ефективних» іноземних управлінців-реформаторів?

Чи є «грунтовними» реформами ті імітаційні штрихи, здебільшого означені промовами та «стратегіями», якщо вони не підвищують рівня безпеки і добробуту населення?

Чому високий рівень «тіньової» економіки? Чому приховуються доходи? Виводяться в офшори національні багатства? Видаються зарплати у конвертах?

Чи в інтересах і так знедолених українців піднімаються тарифи на комунальні послуги, ціни на товари першої необхідності, реальне зменшення зарплати, пенсій, відміна стипендій в країні?

Якщо це світовий досвід, то й зарплату робіть для людей світову, а не совкову!

Чи ефективний силовий блок, якщо очевидним бачиться непрофесіоналізм поліції, протистояння Генпрокуратури і НАБУ, відсутність змін у корумпованих судах, нерозслідування резонансних справ (Майдан, Іловайськ, Дебальцеве, вбивства журналістів тощо)?

Чи патріотична українська влада?

Чи присутня мораль, порядність у струнких рядах влади?

                Наведу цитату з виступу прем’єр-міністра Канада Джастіна Трюдо, зробленого ним у листопаді 2015 року в Києві: «Голодомор був системним та страхітливим геноцидом мільйонів українців тоталітарною радянською  владою. Дітей, жінок, чоловіків морили голодом та страчували лише за те, що вони намагалися говорити рідною мовою, зберігати рідну культуру, землю та жити у мирі».

Ключовими словами тут є: «рідна мова», «рідна культура», «земля», «жити у мирі».

Скажіть,  будь ласка, чи змінилися об’єкти боротьби в сучасних умовах? І зараз, як і впродовж незалежних 25 років, не знято питань щодо існування української мови, української культури, української землі, власне мирного життя українців.

Ідеалом для українців, як у минулому, так і в нинішніх вимірах, залишається Ідеал державної самостійності, національної і соціальної справедливості. Цей ідеал зможе вдихнути в нас нову енергію, якщо політичний ідеал (а це система політичних поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на практичне здійснення поставленої мети) збігається з гуманітарними та соціальними потребами українського суспільства (рух до досягнення рівності, свободи, справедливості, суверенності тощо).