Динаміка економічного розвитку переважної більшості регіонів протягом останніх двох років негативна. Причому і ці області України, і ті, які демонструють відносну стабільність, наприклад, Волинська, Вінницька, Житомирська здебільшого орієнтуються на традиційні ресурси та фактори конкурентних переваг, одним з яких низька ціна робочої сили. Це, у свою чергу, через відсутність зацікавленості у заміщенні людської праці технікою, гальмує інноваційні процеси.

Переважна більшість регіонів України також екстенсивно використовує природні ресурси. Сьогодні у багатьох регіонах з’явилися ознаки соціальної деградації. Розглядаючи причини такого стану регіонів, їх можна поділити на дві групи:

1) проблеми загальнодержавні, джерело яких знаходиться поза регіоном;

2) проблеми регіональні.

 До першої групи причин належать:

а) розвалена внаслідок стрімкої девальвації гривні та інфляції цін грошово-кредитна система. Наслідком цього стало вилучення інвестиційних і кредитних ресурсів з економіки;

б) відірваність банківського сектора від реального сектора економіки і його деградація. Підприємства не можуть отримати бажаних позик, більш того - не можуть користуватися власними коштами, які є на рахунках проблемних банків. За таких умов сподіватися на відновлення виробництва марно.

в) не достатній розвиток ринкової інфраструктури, монополізований ринок з домінуванням олігархічної складової;

г) фізична зношеність і моральна застарілість основних фондів, у першу чергу у енергетичній і промислових галузях;

д) корупція;

е) непередбачуваність митного режиму;

Зрозуміло, що без зняття цих причин будь-які зусилля регіонів приречені на невдачу.

До причин другої групи (регіональні) належать:

а) обумовлені історичними, природними, демографічними факторами регіонального характеру;

б) неефективне регіональне управління, зумовлене неготовністю керівництва регіонів працювати у нових умовах, брак відповідного досвіду, знань і навиків;

в) соціальні, економічні, політичні інші причини регіонального значення.

 Наслідком дії перелічених причин є збитковість більшості регіонів і втрата ними ринків, що виражається у прискоренні і поглибленні падіння внутрішнього виробництва, скороченні робочих місць, вкрай поганому фінансовому стані суб'єктів господарювання.

Економічна криза переростає у соціальну, а соціальна - у політичну. Україна впевнено рухається до системної кризи. При чому цей процес гальмується не свідомими діями КМУ, у основі яких лежить відповідна політика, а тіньовою економікою. Це та частина економіки, в яку уряд ще не втрутився і яка тому дає можливість українцям виживати. Безпорадність КМУ, НБУ, нескоординованість їх дій дають підстави вважати, що причини першої групи мають принаймні середньостроковий характер, а відтак сподіватися на швидке одужання економіки не варто.

До того ж в Україні дотепер не сформовані пріоритети державної регіональної політики, незадовільно працюють її інструменти, недостатньо враховуються об’єктивні фактори й бар’єри територіального розвитку.

Зрозуміло, що основне завдання сьогодні зупинити економічний спад. Тільки після цього можна реалізовувати стратегії економічного зростання. Очевидно, що при формуванні сьогодні нових стратегічних програм соціально-економічного розвитку регіонів України акценти слід перенести на врахування довгострокових тенденцій. Зокрема:

1.Здійснювати комплексну реструктуризацію господарства індустріально-розвинених регіонів у бік зниження енерго-, ресурсоспоживання.

2. Розвивати в регіонах інформаційно-комунікаційні мережі.

3 Вдосконалити функціонуючий в Україні неефективний механізм регіональної бюджетної політики.

Сьогоднішній стан регіонів вимагає:

розробки нових концепцій, стратегій та програм розвитку і модернізації економіки регіонів;

– формування ефективної системи управління регіоном;

формування ефективної державної підтримки процесу розвитку регіональної інноваційної інфраструктури;

– вдосконалення концепції національної інноваційної системи на засадах стратегічної моделі інноваційного процесу;

– розробки комплексу засобів матеріально-технічного і фінансового забезпечення інвестиційно-інноваційних проектів;

– розробки концепції регіональної інноваційної політики;

– міжрегіонального співробітництва як напрямку соціально-економічного розвитку територій.

– проведення стимулюючої політики підвищення територіальної мобільності населення;

– проведення модернізації економіки на засадах інноваційного розвитку;

– забезпеченням взаємозв’язку шляхом державної підтримки між державою, регіональним розвитком інноваційної сфери та реальним сектором економіки.

Зупинятися потрібно на інноваціях, бо, рухаючись традиційно, ми будемо приречені залишитися на задвірках загально цивілізаційного розвитку.

Зазначу, що розвиток єдиного економічного простору в Україні є важливим. Але не менш важливим є сьогодні формування єдиного ціннісно-гуманітарного простору, згуртування регіонів за всіма параметрами шкали національних цінностей, бо подолати кризу, в якій опинилася Україна, тільки економічними механізмами не можливо, що демонструє досвід інших держав.

Без ідеї, яка гуртує націю, владу і опозицію, без спільного розуміння національних цінностей і інтересів це зробити не вдасться. Думаю, в цьому плані була б доречною загальноукраїнська дискусія щодо національних інтересів, яка б згуртувала націю і заклала основи співпраці між нею і владою, змусила б і владу, і опозицію працювати на реалізацію національних інтересів. З цією метою НРУ запропонував Концепцію національних інтересів.