Правда боротьби, сила держави, слава звитяги
На основі логічно-історичного підходу обґрунтовується боротьба українського народу за свою незалежність, що упродовж більше трьох cтоліть означає визволення з-під московсько-ординського поневолення в різних формах. Спростовуються антиукраїнські концепції російських імперіалістичних ідеологів, які заперечують не лише право нашої нації на державу, а й національну окремішність українців.
Олег Гринів
ПРАВДА БОРОТЬБИ,
СИЛА ДЕРЖАВИ,
СЛАВА ЗВИТЯГИ
Непретензійні нотатки
Львів—2016
Олег Гринів.
Правда боротьби, сила держави, слава звитяги. Непрентензійні нотатки. – Львів, 2016.-- 368с.
На основі логічно-історичного підходу обґрунтовується боротьба українського народу за свою незалежність, що упродовж більше трьох cтоліть означає визволення з-під московсько-ординського поневолення в різних формах. Спростовуються антиукраїнські концепції російських імперіалістичних ідеологів, які заперечують не лише право нашої нації на державу, а й національну окремішність українців.
Орієнтовано на використання педагогами, студентами, українськими патріотами.
Двадцять п’ятим роковинам
проголошення незалежності України
п р и с в я ч у ю
Постав собі дороговкази, порозставляй знаки при дорозі.
Зверни увагу на битий шлях, яким маєш іти.
Книга Єремії, 31:21
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Тарас Шевченко
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!—
а сила знову розцвіла.
Павло Тичина
Україна стягає на себе головну боротьбу за новий світ
і з повноти напруження цієї боротьби черпає свою духовну
міць і своє провідництво.
Олег Ольжич
З м і с т
Вступ. Історичні джерела національного державотворення………………….7
Частина перша. Боротьба за державу – правда і слава нації………………19
Україна в зударі європейської (християнської) і євразійської (московсько-православної) цивілізацій………………………………………………………20
Недовивчені уроки національної гідності ………………………………….30
Державні прагнення нескореного народу……………………………………..41
Обірвемо пута ілюзій – повернемо честь нації ……………………………….60
День Скорботи чи День Перемоги? У Києві чи в Москві?...............................69
Література боротьби, а не самозаспокоєння ………………………………….75
Режим самознищення……………………………………………………………97
1. Проникнення в таємниці авантюри…………………………………………97
2. На краю провалля……………………………………………………………. 99
Перезаснування держави на уламках потоптаної Революції Гідності……..109
Варягоманія як панацея: космополітична клептоолігархія проти
національної меритократії…………………………………………………….121
Виховувати не лише патріота, а громадянина………………………………..135
Сила нації – в зосередженні на ідеалі…………………………………………147
Національна історія в контексті європейського цивілізаційного підходу….172
Літературне століття зі знаком рунічним……………………………………..182
Невмируща надія Майдану…………………………………………………….192
Частина друга. Наша правда, сила і слава проти ординського
Старшобратства ……………………………………………………………….209
Спочатку був грабіж……………………………………………………………210
Висвітлені карти забісованих «русских» націоналістів…………………… ..221
Втрачений розум рашистів-реваншистів.……………………………………242
Загребуща орда з візантійським лицемірством………………………………264
Пошуки панацеї перед розпадом Росії………………………………………..295
Агресія після «нової холодної війни»………………………………………...317
На закінчення. Національні орієнтири………………………………………..342
Додатки. Проекти звернень і ухвал: … …………………………………. 353
«Відродимо масовий Народний Рух України – утвердимо й розбудуємо національну державу». Звернення…………………………………………..354
Заява Проводу Народного Руху України «Про Мінські домовленості».. ..356
Заява Проводу Народного Руху України «Про антиконституційну
діяльність Московського патріархату на території України»……………..359
Постанова Проводу Народного Руху України «Про вшанування
й утвердження перемоги над московським імперіалізмом» ………………362.
Заява Проводу Народного Руху України «Про відзначення Дня пам’яті
й примирення»………………………………………………………………...364
Заява Проводу Народного Руху України «Про телепередачу «Шустер
live» ……………………………………………………………………………366
Звернення Проводу Народного Руху України до Президента України
«Про люстрацію осіб, яким надано звання Героя України»……………….367
В с т у п
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Недалекоглядність авторів Акту проголошення незалежності Українизумовила чимало проблем нинішнього державотворення. Названий Акт проголошував «незалежність України і створення самостійної Української держави – Україна», хоч і виходив з продовження «тисячолітньої традиції державотворення в Україні». Зважмо, що йшлось про абстрактне державотворення на наших землях, а не про українське державотворення. Уже таке формулювання давало підстави декому із західних істориків трактувати українців як начебто «несподівану націю», що було на користь російським реваншистам.
На перший погляд, теоретичний недогляд, але він має серйозні практичні наслідки, з яких випливає неоднозначне ставлення до розпочатої Москвою агресії проти незалежної України. Як наслідок, навіть деякі закордонні дипломати називають донецьких сепаратистів, що фактично стали виконавцями волі московських реваншистів, повстанцями, хочуть прирівняти український Донбас до Косова, хоч подібні логічні операції хибні вже в своїх засадах. Доречно згадати таке застереження незабутнього Джеймса Мейса: «Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти. Щоб стати європейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і європейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І починати сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно».
Звісно, парламент мав проголосити відновлення незалежності України, що була придушена московсько-більшовицькими окупантами. Саме так діяли законодатні органи країн Балтії. При такому підході історія нашого народу творила б своєрідний ланцюг Київська імперія – Галицько-Волинське князівство (королівство) – Литовсько -Українська держава – Запорізька Січ і Гетьманщина – Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка й Українська Держава – Карпатська Україна – незалежна Україна.
Окрім того, треба зауважити, що наші мисленики -- наддніпрянець Євген Маланюк і галичанин Володимир Янів обґрунтували специфічний феномен державного життя українців під назвою «держава в державі». Його суть у тому, що навіть під чужоземним поневоленням наш народ творив елементи самостійного державного життя. Ними були церковні братства, самоврядні громади, громадські суди тощо. Найяскравіше їхня діяльність проявилася в ХІХ і ХХ століттях насамперед у Галичині, а також на інших українських землях. Cтворене місцевою елітою Товариство «Просвіта» фактично виконувало роль національного міністерства культури. Національним шкільництвом заопіковувалося Товариство «Рідна школа». Наукове Товариство імені Т. Шевченка перетворилося в національну академію наук. Активно діяла елітна скаутська структура «Пласт», молодіжні парамілітарні організації, в яких гартувалися майбутні січові стрільці, активісти національно-визвольного, повстанського руху. Значного впливу не лише на бать-ківщині, а за кордоном набули українські кооперативні та інші організації.
Самостійність українського народу підкреслювала Українська Греко-Католицька Церква, яку очолював великий митрополит Андрей Шептицький. Історія внесла корективи в оцінку Берестейської унії, яку спочатку в Україні оцінювали як «дорогу до ополячення і скатоличення»; бо для нових поколінь «унія стала вже вірою народною, українською» (М.Грушевський). В умовах ослаблення національної інтелігенції греко-католицьке духовенство було тією духовною силою, що протидіяла моральній деградації й денаціоналізації української людності.
Українська історія під таким кутом зору спростовує заяложену концепцію українофобів про «бездержавність» чи «неісторичність» українського народу, на чому спекулює Путін і його ідеологи. Водночас вона підтверджує хибність вигадок про українців як про «несподівану націю», що ґрунтується на упередженій московській пропаганді або примітивних публіцистичних виробах доморощених «теоретиків».
На відповідних підставах доцільно визначити в нових умовах засади нашої історії, спираючись на безцінну працю М.Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Повернення до цієї праці має особливе значення, позаяк нинішні українофоби не мають інших аргументів у боротьбі проти українства порівняно з тими, якими розмахували їхні попередники сто чи й більше років тому. До речі, названа стаття нашого історика була надрукована в Петербурзі в збірнику Російської імператорської академії наук «Статьи по славяноведению» (1904. – Вып.1/C.-С.298-304). Вона вийшла українською мовою, що була заборонена в імперії Романових, але наш історик тоді працював у Галичині, яка перебувала в імперії Габсбурґів, і для нього як підданого іншої імперії зробили виняток. Проте мушу зауважити, що нинішні російські історики цієї статті не згадують, бо не спроможні спростувати її засадничих положень.
Слід зауважити, що наш історик не вживає в своїх працях назви «Київська Русь», яку вигадав автор белетризованої російської історії письменник Н.Карамзін. Нема цього гасла і в 11-томній «Енциклопедії українознавства». Попри таке ставлення до цієї назви попередників деякі наші історики й надалі вживають її. Їхні аргументи зводяться до того, що так наголошується на українськості давньої Київської імперії. З таким підходом не погоджувався світлої пам’яті Анатолій Погрібний. Чи не варто задуматися, що Русь – це давня назва України? Якщо йти за такою логікою, то треба створити покруч «Київська Україна». Проте ніхто ніколи не чув аналогічних назв «Лондонська Англія», «Паризька Франція», «Варшавська Польща» тощо. Термін «Київська Русь» вигаданий для того, щоб перейти від нього до «Московської Русі», підтверджуючи «генеалогію московської династії», що критикував наш великий історик. Звісно, такий квазіпатріотизм не витримує логічного аналізу. Хіба доречні потуги патріотів, що спираються на термінологію історіографа Російської імперії Карамзіна? Чи не доречно нинішним історикам повернутися до тієї термінології, якої дотримувалися наші авторитети в науці? Зрештою, в наш час найдоцільніше утверджувати термін «Київська імперія». Водночас українці мають підкреслити її як витвір наших предків, а не москалів. Для цього доконечно утвердити культ Володимира Великого як найвизначнішого державного діяча нашої імперії. На жаль, ні доморощені політики, ні культурні, наукові й освітні діячі ще не осягнули історичного значення нашого Хрестителя в українському національному державотворенні, в протиставленні нашого київського християнства московському цареслав’ю. Гадаю, що ікона нашого святого князя має прикрашати кабінет кожного державного діяча, державні установи, виші, школи, заклади культури, а пам’ятники нашого святого слід встановити в обласних центрах, інших населених пунктах. Так буде відновлена історична справедливість, що матиме важливе міжнародне значення, адже західні політики й журналісти зрозуміють, що українці – це давня історична нація в Східно-Центральній Європі зі славним минулим, а не якась «несподівана нація» чи навіть бастард.
Як наслідок завойовані північні (пізніше московські) землі слід трактувати як колонії нашої великокняжої Київської держави, що відповідає історичним реаліям і водночас спростовує шовіністичні вигадки путінських ідеологів. Приміром, А.Рязанов пише: «В Древней Руси формировалась единая нация, можно назвать ее восточно-славянской или древнерусской,это уже не важно. Нашествие Батыя прекратило этот период и положило начало разделению на три нации».Відповідаючи йому, відомий російський дисидент А. Бессмертний-Анзіміров зазначає: «Где и когда формировались какие бы то ни было нации – не важно для современной ситуации. Для современной ситуации важно: а)то, что сформировалось в итоге; б) решение проблемы на принципах нравственности, здравого смысла, доброжелательности, позитив-ного прагматизма и международного права». Доцільно наголосити, що сама конструкція «східнослов’янських мов не має жодних підстав, адже українська мова, а може й білоруська, ближче до польської, словацької, сербської, хорватської, ніж до російської. Як вважають мовознавці, українською мовою без особливих перешкод можна порозумітися з представниками майже всіх слов’янських народів. У цьому наші переваги перед москалями, які не спроможні вивчити української мови, хоч упродовж цілих десятиліть проживають на нашій землі як окупанти.
Наш великий історик з’ясував питання про етнічний характер давньої імперії ще більше ста років тому, зазначаючи, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської». Отож, хибність тверджень А. Рязанова очевидна: він просто повторює вигадки совєтських істориків, що підпорядковували історичну науку більшовицько-московській ідеології. Інакше кажучи, йдеться про повторення заяложених доґм, які не витримали іспиту часу. На противагу йому Безсмертний-Анзіміров виступає як прагматик. Він пропонує виходити з нинішніх умов, залишаючи поза увагою минуле. Як можна було переконатися, українофоби завше спекулюватимуть на історичних проблемах, загнаних у «глухий кут».
Зі спекуляцій совєтських українофобів випливають трактування інших подій минулого нашого народу, що підтверджує такий «висновок» з багатотомової історії: «Закономірним результатом усієї попередньої історії братніх народів було возз’єднання України з Росією внаслідок визвольної війни 1648-1654 р.». Саме до цього «возз’єднання» зводилося трактування історії українського народу за часів тоталітаризму. Цікаво, що Галицько-Волинському князівству (королівству) тодішні історики не приділяли належної уваги. Ще більше не пощастило такому потужному утворенню як Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське, бо воно не вписувалося в канонізовану схему «возз’єднання України з Росією». Вже такі факти засвідчують шкідливість гуманітарної політики в Україні після Революції Гідності, що спрямовується на викидання курсу історії України з числа обов’язкових предметів у вищій школі, хоч під час тривалого періоду викладання в одному зі столичних університетів автор цих рядків міг переконатися в мізерних знаннях випускників середніх шкіл у різних регіонах України. Те саме, до речі, стосується й знань з української літератури. Анекдот про те, що студенти ототожнюють Тараса Шевченка з відомим футболістом, не далекий від реальності.
Вивчення вітчизняної історії має ґрунтуватися на працях вчених державницької школи. У цьому контексті заслуговує особливої уваги характеристика козаччини істориком Дмитром Дорошенком. Він пише: «Козаччина є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії; вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші ясні й найгірші темні боки української національної вдачі. В козаччині український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію…». Створена нашим козацтвом Запорізька Січ стала своєрідною республікою, християнсько-лицарським орденом на кшталт тих формувань, що виникали в інших європейських країнах. Як зазначають дослідники, українське козацтво відрізнялося від формувань під такою ж назвою в Московській державі «не тільки етнічним походженням, але й ролею, яку воно відігравало в історії України, зокрема в змаганнях українського народу за відродження своєї державности, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського світу»(І.Витанович).
Звісно, найбільше уваги вимагає трактування так званого «возз’єднання України з Росією». Д. Дорошенко пише: «Гетьман і старшина домагалися від Бутурліна хоча писаної декларації про те, що права й вольності України залишаться незмінними, але Бутурлін відмовився від сього так, як і від присяги. Взагалі ніякого писаного документа в Переяславі не заключено: докладне означення взаємин між Україною й Москвою відложено на пізніше». Безумовно, такий підхід легковажний, проте наш гетьман і старшина, виховані на європейських традиціях, не знали підступності нового союзника, ординця за духом.
Як зазначає далі Д.Дорошенко, кожна зі сторін «по-своєму розуміла суть цих відносин». Дослідники також висловлювали різні оцінки українсько-московського договору 1654 року, даючи йому неоднакову історично-юридичну кваліфікацію. Одні характеризували його як договір про персональну унію, що подібний до унії Польщі й Литви 1336 року, коли дві держави об’єдналися під зверхністю спільного монарха. На думку інших, йдеться про «реальну» унію, цебто об’єднання України й Московії в одну державу. Окрім таких крайніх поглядів, висловлювалися інші думки (васальна залежність України; неповна васальна залежність де-юре, але не де-факто; приєднання до Московії на основі автономії; неповна інкорпорація українських земель Московією). Наш історіософ В.Липинський трактував договір з Москвою як мілітарний союз, бо Україна могла самостійно встановлювати дипломатичні відносини з іншими країнами.
Відомий український правник М.Міхновський вважав, що угода між Україною й Московією 1654 року формувала «спілку держав», або, інакше кажучи, конфедерацію. Він пояснював: «Спілка держав – це така форма злуки, при якій шанування і підпорядкування спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і зовнішньої самостійности злучених держав, але, навпаки, зберігання цієї самостійности стає метою злучених держав. Держави – члени спілки зберігають право міжнародних відносин поруч із заступництвом цієї спілки».
Угоду вже від самого початку порушила Московія, яка згодом стала Російською імперією. Таким чином, Україна вже не була зобов’язана виконувати досягнутих умов. Прагнення не допустити московського поневолення проявилося в Конотопській звитязі українських військ над московськими ординцями (1659 р.), а особливо його засвідчив героїчний чин великого гетьмана Івана Мазепи. Наступник славного гетьмана Пилип Орлик створив першу конституцію в нинішньому розумінні. На наш погляд, саме з нею треба пов’язувати як державне свято День Конституції, що припадає на 15 квітня. Цим ми покажемо перед цілим світом, що українці не якась «несподівана нація», а нація з давніми традиціями.До цього часу доморощені політики мавпують совєтський досвід, коли свято конституції залежало від її зміни на догоду черговому «вождеві».
Як правник Міхновський обґрунтовує наслідки зневаження Переяславської угоди з боку Москви: «Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається до вибору: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, в якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі взаємини з контрагентом». Навіть у тих умовах доводиться констатувати, що згадка в титулі російського самодержця про «Малую Русь» засвідчує, що загарбник України все-таки визнавав її окремішність. На початку ХХ століття представники окупаційної влади були переконані, що українці, за словами О.Русова, «хочуть відділення України від російської держави в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами й консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою й своїм власним військом».
На західноукраїнських землях окупаційна австрійська влада видавала себе за захисника інтересів українського народу і виступала в ролі миротворця в суперечностях українців і поляків. Як спроба, звісно, невдала, було виокремлення Королівства Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським, князівствами Освенціма й Затору.У 1873 р. українська мова стала поряд з польською офіційною в цьому коронному краю, хоч за реалізацію цієї норми треба було боротися. Окрім того, на правах герцогства перебувала в Австрійській імперії українська Буковина.
Як зазначає Д.Дорошенко, «український народ у Галичині ставав свідомим і солідарним». Галицькі українці визнавали себе частиною великого українського народу, водночас вони домагалися об’єднання всіх українських земель, що перебували в імперії Габсбурґів, в одну адміністративну одиницю.
Прагнення різних частин українського народу до державного відродження підтвердили національно-визвольні змагання 1917-1921 років. Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Українська Держава – переконливі докази того, що державотворчі прагнення народу набували реального змісту. Неоціненне історичне і морально-політичне значення мав Акт Злуки 22 січня 1919 року. В ньому зазначалося: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина і Закарпаття і придніпрянська Україна в Одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України».
Формально таких прагнень не могли ігнорувати московські більшовики, які проголосили створення Української Соціалістичної Совєтської Республіки, хоч незабаром втягнули її у відновлену російську імперію під назвою «Союз Совєтських Соціалістичних Республік» на основі Союзного договору 1922 року. Ще до підписання цього «нерівноправного, підневільного і колоніального договору» , що передбачав «фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської Федерації», цебто РСФСР, «Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв’язку» (М. Пасічник).
У першій половині ХХ століття ще були дві спроби відновити державну незалежність України. 15 березня 1939 року проголошена незалежність Карпатської України, а 30 червня 1941 року українські революційні націоналісти скликали Національні збори у Львові й схвалили Акт про відновлення Української держави. Звісно, німецькі окупанти не могли змиритися з волею українського народу й арештували провідників Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери.
Революційний національний порив утілив Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, що відбувся 11-15 липня 1944 року біля села Недільна на Самбірщині. Ухвалений універсал наголошував: «В Українській Головній Визвольній Раді зібрані всі представники активно-діючих революційно-визвольних сил сучасної України та передові одиниці з українських політичних середовищ, що в сучасний момент визнали за єдино правильну вповні незалежну платформу визвольної боротьби Українського Народу за Українську Самостійну Соборну Державу та будуть проводити її в життя». Очолив УГВР відомий діяч з часів Української Центральної Ради Кирило Осьмак, що засвідчує спадковість національно-визвольної боротьби.
У часи Другої світової війни Москва формально визнала суверенітет Української Советської Соціалістичної Республіки, щоб забезпечити її представництво в створюваній Організації Об’єднаних Націй. Покликані до життя зовнішньополітичне і військове відомства. Проте останнє через кілька місяців Москва ліквідовала, хоч його існування було передбачено на конституційному рівні. Таке бутафорне членство в ООН полегшило утвердження в найповажнішій міжнародній організації України як незалежної держави, проголошеної 24 серпня 1991 року.
Ставлення до Української ССР за кордоном було неоднозначне. Насамперед її сприймали як колонію Москви. Щоб викрити підступництво Кремля, деякі не лише закордонні, а й на материнських землях патріотичні організації домагалися позбавлення більшовицької креатури в Україні мандату ООН. Натомість В.Винниченко твердив, що «Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» -- Росії. Без цієї творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти». Отож, йдеться не про створення Української держави, а про її визволення з-під московського панування, бо «Совєтський Союз так чи інакше розвалиться». За його словами, «всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров’я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яке зветься Українською Повстанською Армією».
Українські революційні націоналісти дійшли висновку, що після смерті Сталіна Україна, як зазначав С.Бандера, «набуває імперіального значення і сили», начебто стає співгосподарем СССР поряд з Росією, хоч у «фактичному становищі України, поневоленої, гнобленої і знищуваної Москвою, нічого не міняється». Далі С.Бандера, як ідеолог українських революційних націоналістів, зазначає: «Тепер Москва хоче надати українським поселенцям характер колонізаторів й носіїв большевицького імперіалізму нарівні з москалями. Відповідні почуття мають бути викликані створюваним враженням про кондомінацію України з Росією». Слушність такого висновку показали події перед розпадом «імперії зла і брехні», коли Москва створювала в бунтівних республіках, насамперед у Балтії, так звані інтерфронти «русскоязычного» населення, значну частину якого становили змосковщені українці. Від такої настанови денаціоналізованих народів вигравали москалі (етнічні росіяни) як панівна нація імперії. Отож, кондомінація українців і москалів проявилася поза межами України.
Вивчення історії нашого народу дає підстави для ґрунтовного спростування антиукраїнських концепцій за кордоном й доморощених академічних українофобів.
Українці – не якась «несподівана нація», а давній народ, який ще в часи Середньовіччя створив величну Київську імперію, що сягнула апогею за часів Володимира Великого. Її спадкоємницею стало Галицько-Волинське князівство (королівство). Московія без жодних підстав відібрала від нашого народу назву Русь і почала зазіхати на нашу давню і середньовічну історію.
Після монгольського поневолення українці виступали як державотворчий елемент Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського. Державотворчі прагнення втілило українське козацтво, створивши християнсько-лицарський орден Запорізьку Січ і Гетьманщину, що як автономна держава проіснувала більше сотні років.
В умовах московського поневолення, яке М.Драгоманов назвав «пропащим часом» для України, наш народ не мирився з чужоземним поневоленням, боровся за національне визволення. Під тиском чужої влади українці створили специфічний суспільно-політичний феномен «держави в державі», що спростовує вигадки чужоземних істориків, насамперед російських фальсифікаторів історії, про «неісторичність» і «недержавність» української людності.
Відродження наприкінці ХХ століття України як незалежної держави – це наслідок тривалої боротьби, а не кон’юнктурна подія. У такому контексті твердження сучасних рашистів про так званий «украинский проект» не мають жодних підстав. Намагання втягти Україну в химерний «русский мир» чи наддержавні структури під зверхністю Москви не відповідають інтересам українського народу.
Майбутнє України передбачає її членство в європейських і євроатлантичних структурах, що будуть заборолом проти реваншистських планів відновити імперію в колишніх межах.
Частина перша.
БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВУ – ПРАВДА І СЛАВА НАЦІЇ
Українці! Зосереджуймось для утвердження
й розбудови національної держави!
УКРАЇНА
в зударі євроатлантичної (християнської) і
євразіатської (московсько-православної) цивілізацій
Нинішня трагедія українського народу – це наслідок незавершення національно-демократичної революції, розпочатої наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Саме тому вона повторювалася вже двічі, як Помаранчева революція 2004-2005 років і Революція Гідності 2014-2015 років.
Незавершеність нашої революції в тому, що вона не спричинилася до докорінних національних і соціальних змін, лише обмежувалася їх паліативними варіантами, коли на зміну одних компрадорсько-олігархічних груп приходили конкурентні компрадорсько-олігархічні групи, а не національний середній клас як основна соціальна сила Помаранчевої революції та Революції Гідності.
Компрадорсько-олігархічні кола не зацікавлені в тому, щоб довести нашу національно-демократичну революцію до логічного завершення, їхня мета – вульгарно-прагматична: повернутися до важелів державної влади, щоб забезпечити надзбагачення своєї групи, зареєстрованої як політична партія. У цьому міг переконатися кожен громадянин. Після усунення від влади якоїсь олігархічної групи нічого не змінювалося, бо владна інша олігархічна група не планувала докорінної економічної, а водночас і соціально-політичної перебудови.
Революція Гідності 2014-2015 року зашеретилася, що цілком логічно, адже чимала частина власності нинішнього Президента перебуває на території держави, яка веде агресивну війну проти України, протидіє прагненню нашого народу повернутися до євроатлантичної (християнської) цивілізації. Водночас очільник держави належить до конфесії, керівник якої виступає як клерикальний імперський натхненник кремлівсько-кадебістської агресії проти України, щоб утримати наш народ у путах євроазіатської (московсько-православної) цивілізації, проти якої виступила національна еліта, започаткувавши Революцію Гідності.
Звісно, на послідовність не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики такого державного керівництва сподіватися марно. Після приходу до найвищої влади нинішнього очільника незалежність України як суб’єкта міжнародного права опинилася перед надзвичайно серйозною випробою. Оцінка агресивної московської війни проти нашої держави переконує, що президентська команда ставить на перше місце самозбереження при владі, а не забезпечення цілості України як незалежної національної держави. Без жодних на те підстав керівництво повторює як мантру тезу про антитерористичну операцію, хоч насправді вже більше року триває національно-визвольна війна українського народу проти агресивної імперіалістичної Росії. Як відомо, сам Президент на торішніх урочистостях до Дня Незалежності оцінив наш опір кремлівсько-кадебістській агресії як Вітчизняну війну українського народу.
Така непослідовність керівника держави – це не хиба вербального характеру. Хіба не зрозуміло, що не можна ті самі дії в одних умовах оголошувати антитерористичною операцією, а в інших -- оборонною війною?
Непослідовність державного керівництва зумовлює неправильну оцінку воєнних дій на території нашої держави керівниками й дипломатами за кордоном. Нерідко вони сприймають тенденційну кремлівську оцінку агресивної російської війни на наших землях як начебто внутрішню українську кризу. Навіть на засіданнях Ради Безпеки ООН деякі дипломати називають російських терористів на Донбасі повстанцями, що засвідчує нерозуміння справжніх причин нинішньої трагедії українського народу.
Не на користь національним інтересам постійне повторення про без- альтернативність так званих «Мінських домовленостей». Слід зазначити, що вони найбільше на користь московському агресору та його найманцям на окупованих українських землях, оскільки дають змогу перегрупувати свої військові сили й повторити навальні наступи, після чого наші людські втрати ще більші, ніж були до «оголошення тиші», якої агресор ніколи не дотримується. Якщо говорити про безальтернативність подібних «домовленостей», то в такому разі, треба глорифікувати зраду державних інтересів з боку доморощених зверхників, їхнє моральне падіння і правовий нігілізм.
По-перше, так звані «Мінські домовленості» засадничо суперечать міжнародному й національному праву, адже на найвищому державному рівні так звані «ДНР» і «ЛНР» проголошені терористичними організаціями. Чи можуть делегації цивілізованої держави і поважної міжнародної організації сідати за стіл переговорів з терористами чи бандитами? Звісно, питання декларативне.
По-друге, ще гірше те, що на переговори з терористами від «імені України» державне керівництво посилає скомпрометованих у минулому осіб і навіть тих, хто відомий як ворог самого існування нашої незалежної держави. Чи будуть за кордоном шанувати таку державу?
По-третє, в «Мінських домовленостях» лукаво обійдене найважливіше питання, без чого самі домовленості перетворюються в низькопробний фарс: не названий справжній агресор, цебто кадебістсько-імперіалістична Росія. Чи не мали підстав московські засоби масової інформації проголошувати так звані «Мінські домовленості» не інакше, як «блискучою перемогою Путіна»? Хіба не було підстав для такої самохвальби?
По-четверте, «Мінські домовленості» подібні до пудри, якою приховує свої хиби перезріла дівиця, мають цілком визначену мету: заспокоїти українців, що начебто з Росією можна домовитися. Чи так насправді? Не дурімо самі себе! Вже другого дня після розхвалених останніх «домовленостей» агресор розпочав наступ і захопив нову територію, яку ще вчора контролювали українські війська.
Висновокочевидний: так звані «Мінські домовленості» -- це підступний, підленький обман українського народу з боку не лише доморощеного державного керівництва, а й тих європейських керівників, які готові пожертвувати Україною, щоб заспокоїти на певний час агресивне кадебістське керівництво Росії.
Насправді «української кризи» нема, бо кадебістська Росія розпочала Третю світову війну як війну двох цивілізацій:-- євроазіатської (московсько-православної) цивілізації проти євроатлантичної (християнської) цивілізації. Якщо хтось спробує заперечити таке формулювання на тій підставі, що московсько-православна конфесія належить до християнства, то довееться пояснити антихристиянську суть московського православ’я. Воно справді представляє окрему цивілізацію, бо під назвою «православ’я» йдеться про цареслав’я, незалежно від того, як називається фактичний глава тамтешньої церкви (великий князь, хан, цар, імператор, генсек, президент). Нині Російська православна церква – це звичайна імперська структура, одне із знарядь агресивного кадебістсько-кремлівського керівництва. Чи може керівник іншої суверенної держави належати до політичної структури держави-агресора? Зрештою, саме існування на території нашої держави Російської православної церкви незаконне згідно з чинною Конституцією, гарантом дотримання якої є Президент, і грубо суперечить засадам світового православ’я.
Між українським православ’ям і московським православ’ям (цареслав’ям) нема нічого спільного, окрім назви. Українське православ’я – це організаційне оформлення київського християнства, яке ґрунтується на релігійній ідеологемі «Київ – другий Єрусалим» на противагу політичній ідеологемі «Москва – третій Рим». На московських землях ніколи не було різниці між політикою й релігією, а точніше: церква була підпорядкована державі, що підтвердила цинічна церковна політика безбожного царя Петра І.
Інтереси українців у церковній сфері очевидні. По-перше, треба заборонити діяльність на українських землях Російської православної церкви як політичної структури держави-агресора. До речі, як повідомляли засоби масової інформації, навіть у Почаївській лаврі тамтешні клерикали не приховують своєї підтримки путінського проекту «Новоросії», цебто діють разом з російськими терористами в Донбасі. По-друге, мусимо усвідомити, що питання про помісну Українську православну церкву відкладається до грецьких календ, адже цинічний Московський патріарх ніколи не погодиться на такий статус нашої національної церкви, а чотири інші патріархи з правом вирішального голосу фінансово повністю залежать від Москви. Коло замикається, але не все таке песимістичне, адже наші національні церкви (Українська православна церква Київського патріархату й Українська греко-католицька церква) стоять на патріотичних позиціях і спроможні самі виробити оптимальні форми співпраці між собою, а також з християнськими конфесіями в світовому масштабі. Розв’язання цього питання полегшується тим, що УГКЦ визнана в глобальному масштабі. По-третє, держава, яка не має права втручатися у внутрішньоцерковну діяльність, зобов’язана стежити за дотриманням конфесіями вимог чинного законодавства.
Не відповідає національним інтересам те, що в нашій державі безперешкодно діють антидержавні політичні організації. Вони навіть беруть участь у виборах. Хіба не зрозуміло, що діяльність малоросійської компартії не відповідає українським національним інтересам? Як організацію її слід віднести до рудиментів євроазіатської (московсько-православної) цивілізації в нашій державі, адже вона входить до об’єднання компартій колишнього СССР, а на виборах московські клерикал-імперіалісти завше підтримують малоросійських необільшовиків. Це – не виняток! Згадаймо, що в Україні навіть діяла «партия политики Путина», що тепер змінила шапку на «Русь единая». Цікаво, чим вона відрізняється від закордонної партії «Единая Россия»?
Проте наші правові органи реєструють навіть антидержавні організації, а суди затягують розгляд справ, щоб «не порушити демократії». Ніяк не второпаю, як могла брати участь у парламентських виборах партія під назвою «Опозиційний блок», що насправді є тією самою Партією регіонів під іншою шапкою. Як Президент підписав законопроект, що суперечить державним інтересам? Хто за це має відповісти перед Законом? Нині цей блок, який не безпідставно називають окупаційним, вже сформував свій «опозиційний уряд», а їхні партійні однодумці-азаровці подібну затію розрекламувати в Росії.
Чого вони, вороги України, чекають? Нема таємниць! Наближається «День победы». Який для москаля праздник без нових побед? Чи не реальний варіант, що Путін захоче до цього дня в’їхати на білому коні до Харкова, в якому увічнений на громаку відомий українофоб маршал Жуков? Чи не для цього затіяна гра з урядами? Харків – для кадебістів місто символічне, адже воно стало першою столицею поневоленої більшовицькими імперіалістами України! Напевне, такого нового етапу зудару євроазіатської (московсько-православної) проти євроатлантичної (християнської) цивілізації як можливості ніхто заперечувати не буде. Від скаженого Путіна й путіністів ще й не такого можна чекати!
Звісно, це буде остаточний крах оганьблених «Мінських домовленостей» -- і Третя світова війна як війна цивілізацій отримає нове дихання й вийде на новий виток. Така пересторога не безпідставна!
Чому ж ми, українці, прагнемо інтегруватися до Європи із сталінськими догмами? Президент встановив «День пам’яті й примирення», але не скасував «Дня победы». Виходить, що в неділю (8 травня) будемо плакати, бандерівці будуть миритися (?!) з колишніми енкавеесівцями, катами українського народу, а в понеділок (9 травня) веселитися. Де логіка? Мабуть, для президентської адміністрації логіка Аристотеля зайва: тут ніяк не можуть викинути на смітник логіки сталінської! Наш державний очільник осуджує президента сусідньої держави-агресора і водночас святкує те саме «свято», що й агресор! Майже так, як писав поет: йдемо вперед, цебто до Європи, а дивимось назад, цебто на Москву! Куди дійдемо? Звісно, не до Європи! Що ж тоді залишається від Революції Гідності?
Зрештою, Революція Гідності вже залишилася спомином. Злочинці не покарані: одні втекли за кордон, а інші – розкошують на попередніх або й вищих посадах. Дехто з катів Майдану ще й нині отримує прибутки від підприємств, які залишилися на території України. Чи не парадокс? Уявімо собі, що гітлерівським злочинцям надходять до якоїсь латиноамериканської країни прибутки від фабрики з повоєнної Австрії. Не уявимо! Виходить, що доморощені бандоолігархи живуть за своїми законами, цебто не визнають жодних законів держави, перед якою вони вчинили найтяжчі злочини.
Інтереси олігархів -- це паралельний світ, що не підвладний державним законам. Олігархи -- це ворони: незалежно від масті вони мають спільні інтереси, діють за заяложеним правилом: «я – тобі, ти – мені!». Згадаймо, як один з олігархів хвалився власним будинком на Кіпрі. Хто чув про конфіскацію цього будинку державою? Не чув ніхто! А як він нажив кошти для купівлі цієї власності? Феміда мовчить, а Президент доручає йому творити «Мінські домовленості»! Невже наша держава нагадує світ, у якому ходять догори ногами?
А хто тільки з державних чиновників не веде боротьби проти корупції! Що робити? Сміятися? Плакати? Чи хапати вила? Кажуть, що нині проти влади можуть виступати лише вороги держави, бо такі протести на користь Путіну! А кому на користь діяльність начальниці Національного банку? Лише раз послухати її виступи на телебаченні – і не залишиться сумніву, з якого середовища добирають нам керівників! А міністерство освіти, що провокує такі негативні процеси у вищій школі, для подолання яких доведеться працювати не одне десятиліття!
Ще раз переконуємося, що інтереси олігархів та інтереси національні – це лід і полум’я. Нині -- це друга війна на території держави, від якої залежить наше майбутнє. Олігархічна держава, яка ігнорує вимоги Майдану, обдирає як липку тих, від кого залежить її майбутнє. Що далі? Наш народ опинився між двома ворожими силами: перша сила діє відверто й цинічно, а друга -- приховано, хоч також не менш цинічно. Олігархам дозволено все: вони можуть на цілий світ брутально принизити журналіста, бо знають, що жодної відповідальності за таку зневагу не буде; повести на захист своєї власності озброєну групу аж до столиці! Хіба не нагадує таке становище те, яке панувало напередодні занепаду Речі Посполитої?
Чи відповідають національним інтересам деякі засоби масової інформації? Дивишся – і здається, що той самовпевнений закордонний журналіст приїхав у столицю нашої держави, щоб полегшити шпигунам збирати таємну інформацію про нашу армію, нашу промисловість, наші суспільні настрої тощо. В якій ще державі можливе таке неприховане шпигунство? У нас усе дозволено, тому мають рацію закордонні діячі, коли заявляють, що Україна прогайнувала чверть століття своєї незалежності!
Ще один парадокс нашого життя! Європейський Союз і Сполучені Штати Америки запроваджують економічні санкції до Росії як держави-агресора. Звісно, вони підходять до москалів з позицій євроатлантичної цивілізації, не розуміють, що Росії, як писав Ф.Тютчев, розумом не збагнути. У сусідній державі вірили й вірять цареві: добрий цар завше допоможе в боротьбі проти несправедливих поміщиків – такий моральний принцип взаємин російських підданих. Погіршення життя населення аж ніяк не впливає на його ставлення до керівника держави. Не дочекаєшся, наївна Європо чи така сама Америко!
Після застосування європейських і американських економічних санкцій до Росії ставлення до Путіна з боку населення не змінилося. Якщо вірити соціологічним опитуванням, підтримка кадебістського вишколенця постійно зростає: нині за нього проголосувало б приблизно 90 відсотків виборців. Йдеться не лише про пересічних громадян, а й про інтелігенцію. Московський історик Д.Шушарін наголошує: «Російська інтелігенція всіх національностей і громадянства продовжує жити в паралельному світі з паралельною історією». Відповіді на всі питання вона знаходить у телевізорі, бо інших бути не може. Хто не пам’ятає звернення російських діячів культури на підтримку Путіна? На тій підставі цілком очевидна хибність підходів, при яких намагаються протиставити добрий російський народ агресивному керівникові. Дослідження історії спростовує подібні підходи.
Євроатлантична цивілізація -- це цивілізація, яка сформувалася на основі способу життя хліборобів і ремісників. Її не уявити без громадянського суспільства. Таке суспільство ще в минулому столітті існувало на західноукраїнських землях. У Росії, як пише Д.Шушарін, «не було й немає громадянського суспільства», адже йдеться про цивілізацію, що ґрунтується на інших засадах -- на способі життя здобувачів, що не звикли самі нічого виробляти, лише користуються дарами природи й плодами праці інших.
У цьому контексті набуває особливої актуальності питання власності на землю як основне багатство нашого народу. Тут стикаються інтереси нації, сільських виробників і олігархів. Хибні уявлення про фермеризацію спричинилися до того, що селяни змушені віддавати наділену їм землю в оренду, отримуючи за неї злиденні кошти. Олігархи доводять землю до виснаження, що обертається трагедією для майбутнього нації. Питання про власність на землю не розв’язане остаточно. На наш погляд, земля має залишатися у власності держави, але права володільців і користувачів треба гарантовати на основі досвіду хліборобів Європи й Північної Америки.
Останнім часом загострилося питання про ставлення до Росії з боку інших країн (Європейського Союзу й США) і України. Наші західні партнери застосовують санкції до держави-агресора навіть тоді, коли самі зазнають шкоди. Як з’ясувалося, доморощені олігархи чинять інакше. Упродовж року на адміністративній межі з окупованим Кримом і частинами Донбасу процвітала контрабанда, а товари з України переправляли не лише до Криму, а і в різні області Російської Федерації. Безумовно, до таких партнерів не може бути довіри, адже євроатлантична цивілізація передбачає безумовне дотримання правових засад.
Нині західні країни підтримують курс України на асоціацію з Європейським Союзом. Нема сумніву, що вступ нашої держави до об’єднаної Європи передбачає формування не тільки нового мислення, а й нового ставлення до праці, до інших людей, до своїх громадянських обов’язків. Інакше кажучи, йдеться про соціалізацію в демократичному суспільстві, що для наших умов не так просто, адже нерідко безтактна поведінка доморощених парламентарів, урядників на екранах телебачення породжує серйозні сумніви щодо їхньої європейськості.
Як відомо, на виховання людини особливо впливає мистецтво. На жаль, більше двадцяти років після проголошення незалежності наш читач, глядач і слухач перебував у російсько-імперському культурному полі. Ще в позаминулому столітті наш письменник І.Нечуй-Левицький застерігав українського читача від захоплення російською літературою, яка змальовує життя, чуже українцям. Нині таке застереження стосується також телебачення, радіо, інтернету.
Повернення до євроатлантичної цивілізації ставить перед українцями нові вимоги. Йдеться про вивчення мов європейських народів, на чому наголошував М.Грушевський.
Звісно, олігархічна система, яка запанувала в Україні після приходу до президентства Кучми, має своє ставлення до євроінтеграції. Вона хоче таких благ, якими користуються громадяни Європи й Північної Америки, але воліє поводитися за євроазіатськими правилами. Цьому сприяють різні політичні партії, які створені під певних олігархів.
Доки не буде відокремлений бізнес від влади, доти про утвердження в Україні євроатлантичної цивілізації говорити марно. У нинішньому складі парламенту нема потужної національно-демократичної партії, яка захищає інтереси свого народу і водночас прагне забезпечити його євроінтеграцію. У минулому на таких позиціях стояв Народний Рух України. Після трагічної смерті В.Чорновола НРУ втратив свої політичні позиції, що завдало значної шкоди національному державотворенню і навіть створило умови для захоплення державної влади компрадорсько-сімейною бандо олігархією.
Наслідки розгнузданості донбасівської кримінальної групи відомі. Жодна з нинішніх парламентських партій, як засвідчує діяльність їхніх законодавців, не вважає своїм пріоритетом захист українських національних інтересів, чому присвячена стаття. Без відродження Народного Руху України не обійтись. Інакше все залишиться на рівні голослівних декларацій.
НЕДОВИВЧЕНІ УРОКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ
А ми дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби…
Тарас Шевченко
Національне державотворення опинилося перед найтяжчою випробою за останню чверть століття. Маю на увазі не лише небезпеку від імперіалістичної Росії, а насамперед про випотрошення його самої суті. Нам намагаються нав’язати думку начебто етнічні українці настільки нечесні, деморалізовані, що нема з кого підібрати членів уряду, тому треба запрошувати «варягів».
Що далі? Чи не здійснення антиукраїнської концепції про Україну як «родину разных народов», яку проводив на посаді міністра цинічний українофоб Табачник, а тепер реанімує Путін? Відразу зауважу, що чужого досвіду заперечувати не варто, але це не означає, що одного й того самого дня треба чужинця призначати міністром і надавати йому громадянство. Це вже не нормально. Чи може бути міністром імпортований чиновник, який не вивчив української мови? Хіба не пам’ятаємо, що такі вже були за попереднього президентства? Тоді вони очолювати оборонне міністерство, банк і навіть уряд. Дехто з них навіть приховувався під прізвищем дружини.
Коли з’явилось повідомлення про призначення очільника президентської адміністрації, міністра закордонних справ, керівника національного банку, а останнім часом головного прокурора держави, довелося ковтати пігулки, щоб заспокоїтися. Здавалося, що з різних варіантів вибирали найгірший. Вибачте, шановні читачі, але вже на посаду керівника адміністрації було, принаймні, кілька сотень достойників з досвідом. Виникає запитання: чому ж той найголовніший адміністратор не з’являється перед журналістами? Може, сам розуміє, що місце не для нього? Зрештою, подібний орган не передбачений чинною Конституцією, тому в минулі роки його хотіли приховати під іншою шапкою. Насправді має бути президентська канцелярія.
Наслідки діяльності нинішньої керівнички національного банку вже відчув кожен громадянин держави? А скільки було досвідчених дипломатів, які могли плідно працювати на посаді міністра закордонних справ? Призначення державного прокурора – це вже зневага Революції Гідності! Попередні два прокурори також не оправдали сподівань Майдану, що було видно з перших днів.
Інколи державним зверхникам варто заглядати хоча одним оком до газет, де пишуть про «гріхи» їхніх призначенців. Невдалі призначення чимало спричинилися до погіршення внутрішнього й зовнішнього становища нашої держави, життя нашої людності в умовах війни, яку досі прозивають АТО, видаючи бажане за дійсне.
Закликати нині до нового Майдану злочинно, але треба попередити державних зверхників, що їхні дії нерідко провокують збурення серед населення. Скільки дров уже наламало освітянське міністерство за останній рік! Невже наших професорів прагнуть звести до рівня бомжів! Такого боявся навіть Табачник, а тепер маємо! Знайшли найбагатших бюджетників у школах, вишах і академічних інститутах. При такій політиці скоро нашим учителям, викладачам і науковцям доведеться порпатися в смітниках.
Здається, керівник міністерства з Місяця звалився. Навіщо бездумно запроваджувати західний досвід, коли між організацією освіти навіть у Сполучених Штатах Америки й Великобританії чимало відмінностей? Навіщо міністерство продукує нормативні акти, які суперечать одні одним. Ще крок – і біля міносвіти стоятиме велика громада з плакатами: «Ганьба!»
Час уже навчитися на рідній історії і зрозуміти, що самовіддані герої не завжди можуть бути відповідальними адміністраторами. Відсутність професіоналізму не компенсується високим рівнем патріотизму. Хіба нас нічого не навчила так звана «ваучеризація» професора, який стикався з живою практикою лише в студентських аудиторіях? Який наслідок? Народну власність захопили Ахметов, Пінчук, Фірташ і подібні до них, а народ отримав дулю з маком. Чи не з цього почалися всі наші біди? Чи не тут передумови нинішніх подій на Донбасі?
Пригадую, як відомий письменник виступав проти перейменування нашого парламенту на Національні Збори. Оправдання «залізне»: за козацьких часів були «чорні ради». До чого довели тодішні ради знаємо з творів П.Куліша й М.Гоголя! Безумовно, Майдан не може призначати чиновників, хоч право висловлювати їм недовіру треба забезпечити. Майдан – це форма боротьби, а не державотворення, бо жоден збір людей не гарантований від підісланих провокаторів, що виступають з ультрапатріотичними гаслами.
Скільки чиновників, підтриманих Майданом, не справилися зі своїми обов’язками! До цього часу не покарані організатори масакри на Майдані. Неначе на глум, Генеральна Прокуратура порушує кримінальні справи проти тих злочинців, які вже давно втекли до Росії, під захист Путіна. Чи можна було запобігти їхній втечі? Запитання декларативне!
Чи залишатися в таких умовах байдужими? Наш громадянський обов’язок застерегти державних очільників, що, до речі, відповідає нашим конституційним правам. Відкиньмо квазіпатріотичну демагогію і поставмось неупереджено до статті Василя Куйбіди «Ще раз про Революцію Гідності і завдання організованого українства» (Л.У., 22 січня ц.р.). Автор не виставляється як керівник Народного Руху України, а виступає як вчений, педагог і письменник, хоч, безумовно, висловлює позицію цієї ще чверть століття тому найвпливовішої національно-патріотичної організації.
Чи маємо підстави для незгоди з діями чинної влади? Мусимо позбутися хибного комплексу надмірних сподівань на порятунок від харизматичних вождів. Нині, особливо на тлі подій у Донбасі, часто згадують про так звану федералізацію. Офіційні політологи захлинаються успіхами наших дипломатів на чотиристоронній зустрічі в Мінську, бо, мовляв, у підписаному документі нема згадки про федералізацію ні про особливий статус Донбасу. Справді нема! Та нема лише на словах, а на ділі – ще гірше! Як можна проводити вільні вибори при відкритому українсько-російському кордоні? Чи будуть вільні вибори при безроздільному пануванні сепаратистів і терористів, що нині озброєні до зубів? Мають рацію ті, хто стверджує, що Україні приготовано на Донбасі молдавське «Придністров’я»!
Василь Куйбіда пише: «Мінські угоди й антиконституційні закони, прийняті на їх виконання, -- є фактично капітуляцією перед Росією, а їх реалізація веде до втрати Україною державності». Автор мав на увазі попередні Мінські угоди, але його оцінка, на жаль, актуальна й нині. Щоправда, на наш погляд, варто говорити про тимчасову втрату нашої державності на частині території. Чому так? Кому не зрозуміло, що Путін не зупиниться на Донбасі і навіть на нашій території? Вже з’являються повідомлення про другу «ЛНР»(тепер -- у Латвії) під назвою «Леттгальська народна республіка». Стривожені союзники Москви – Лукашенко й Назарбаєв. Хто не пам’ятає опусу «великого гуманіста» Солженіцина про Північний Казахстан як «подбрюшье» Росії? Чи не захоче Путін перетворити «подбрюшье» в частину російського черева?
Отож, в Мінських угодах нема згадки про федералізацію України й автономію Донбасу, але підспудно запрограмовано ще більше лихо для України. Вибори на Донбасі призведуть до того, що хвіст (Донбас на чолі з легалізованими й реабілітованими бандидати) буде крутити цілою коровою (Україною). Фактичним диктатором цілої України спробує стати цинік Захарченко чи хтось подібний до нього. Вже після Мінських угод у Москві на офіційному рівні заявили про ініціативу створити «украинское правительство в изгнании». Інакше кажучи, на Мінські угоди наплювали. Традиційне ставлення Москви до міжнародних договорів!
А тепер найголовніше: ідею федералізації України задекларовано ще двадцять шість років тому не на Донбасі, а в … Львові. Хто з львів’ян не пам’ятає виборчої програми відомого кандидата в нардепи про перетворення України на федеративну республіку? Відтак його концепція була доповнена ще регіональною автономією галицьких областей на чолі з Галицькою асамблею як своєрідним квазіпарламентом. З високої трибуни політик заявив, що скоро Галичина приєднає до себе … Київ! До речі, на цьому зібранні в Оперному театрі був присутній польський генеральний консул.
Нині вже не згадують, хоч одинадцять років тому ідеєю федералізації, як порваними ногавицями, потрясав один з перекинчиків, яких галичани традиційно називають хрунями, бо вже дуже хотілося йому розрекламувати Януковича як українського патріота. Через якийсь час блудний син зрозумів, що вліз у єнакіївське болото, а воно не відмивається. Нині зрозуміло кожному: федералізація й автономізація України вигідна насамперед Москві, щоб шантажувати центральну владу й розхитувати Україну як соборну державу. До речі, у Російській Федерації федеративні ідеї – це звичайнісінька фікція.
Про автономію найбільше галасують кримінальні групи (насамперед донецька і закарпатська), щоб без контролю центральної влади наживатися і грабувати одурманене (автономізоване) населення. Не буду називати прізвищ кримінальних олігархів: вони відомі всім.
Хіба тільки цим завинив харизматичний лідер, який вважав себе не- помильним? На початку дев’ятдесятих років українські патріоти заініціювали процес про Міжнародний суд над КПСС за злочини тоталітарного компартійного режиму. Була розроблена політично-правова концепція на засадах Нюрнберзького процесу, за яким судили гітлерівських верховодів. Малоросійські більшовички всполошилися. Дійшло до абсурду: нинішні пйотрсімонєнки звернулися до керівництва різних країн, навіть до уряду Ізраїля, про міжнародний суд над… ОУН-УПА! Виходить, що боротьба за визволення України з-під московсько--більшовицького ярма підпадає під міжнародний суд! Щоправда, міжнародне співтовариство тепер прирівняло сталінізм (більшовизм) до гітлеризму (нацизму). Додам, що сто років тому навіть лідер більшовиків формально(!) визнав право націй на самовизначення!
Чим все закінчилося? Згаданий харизматичний лідер доручив готувати Міжнародний суд над КПСС … театральному режисерові. Як наслідок, замість суду, все перетворилося на фарс, бо його організатор не мав жодного уявлення про цей процес.
Процес не відбувся ще й тому, що західні керівники перебували в ейфорії! Аякже! Двополюсний світ став однополюсним з домінуванням США, Німеччина об’єдналася в одну потужну державу, Організація Варшавського Договору як військовий блок перестала існувати, СССР, як «імперія зла і брехні», розпалася на п’ятнадцять незалежних держав, а єльцинська Росія почала «демократизуватися»… Чого ще треба?
У Міжнародному суді над КПСС найбільше були зацікавлені постсовєтські держави і колишні країни, яких втягнули в так звану «світову соціалістичну співдружність». Безумовно, на боці України було найбільше підстав для організації такого суду, який мав не лише осудити колишнє більшовицьке (компартійне) керівництво за Великий Голодомор 1932-1933 рр., голодомори 1921-1922 рр. і 1946-1947 рр., масові репресії, знищення національної інтелігенції й трудового селянства та інші злочини. Якби такий суд відбувся, він, безумовно, осудив би діяльність ВЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ, цебто структуру, з якої вийшов нинішній найбільший злочинець Путін і його камарилья! Можливо, кагебіст не сів би в фотель президента.
Наше нинішнє державне керівництво підпорядковує розв’язання доленосних стратегічних завдань частковим тактичним успіхам. Як наслідок ситуація на Донбасі постійно погіршується. Після попередніх Мінських угод терористи захопили 0,5 тис. кв.км, які були під контролем нашої влади. У засобах масової інформації повідомляється, що наша центральна влада вже не контролює більше 410 км кордону, а до нинішнього президентства було 20 км. Під назвою так званих «гуманітарних конвоїв» Москва завозить терористам новітню зброю, а вивозить з українських заводів обладнання. Після таких «гумконвоїв» бойовики активізують бойові дії, вбивають мирних мешканців Донбасу. Спроби «замирити» московського агресора дають протилежний ефект. Хіба не відомо, що Путін не визнає права українського народу на незалежність, називає Україну, визнаний цивілізованим світом суб’єкт міжнародного права, «недогосударством» навіть перед керівниками інших держав. ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ ПРИПИНИТИ МОСКОВСЬКУ АГРЕСІЮ НЕ ВДАСТЬСЯ: ВОНА МОЖЕ БУТИ НАСЛІДКОМ ВОЄННОЇ ПОРАЗКИ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ. У цьому треба переконувати керівників західних держав, а не видавати бажані наміри за дипломатичні успіхи. Якщо в Мінських домовленостях нема згадки про федералізацію України, то Кремль наголошує на зобов’язаннях нашої держави надати Донбасові ОСОБЛИВИЙ СТАТУС, а це вже ВІДЧУЖЕННЯ ЧАСТИНИ НАШОЇ ТЕРИТОРІЇ.
Чи не урок для нас? Чи не нагадування нам, громадянам, про доконечність дотримання першої Божої заповіді, щоб не творити собі кумира? Чи не застереження для нас, що керівник може втратити почуття самокритичності?
У цьому бачу не просто сенс, а й своєчасність статті В.Куйбіди, який пише: «Революція Гідності триває, бо не вирішено проблем, які її спричинили. Відтак, сьогодні треба шукати відповідь, як її допровадити до перемоги і відстояти нашу національну гідність». Над цими словами мають задуматися всі, від державних чиновників до тих, кого називають пересічними громадянами. Затягування з розв’язанням проблем національної революції, заманіфестованих 2013-2014 років, неминуче призведе до третього Майдану! Українці не можуть бути більше ізгоями на своїй землі, яку захистили мечем і окультурили плугом наші лицарі й хлібороби!
Виступаючи як вчений, викладач і письменник, Василь Куйбіда, лідер Народного Руху України, звертається до організованого українства. Він наголошує, що «конче потрібна координація ініціатив і дій громадських організацій та політичних партій – учасників Майдану, які не є частиною чинної влади, бо без них важко тиснути на владу і змушувати її робити потрібні суспільству і державі перетворення». Застереження автора останніх слів надзвичайно важливе. Вдумаймося ще в такі його слова: «Без організаційного центру, який виробляє стратегію і тактику революції, без дієвої і сконцентрованої влади революція загине від внутрішньої анархії і контрреволюції, внутрішньої чи зовнішньої». Зауважу, що таких функцій не могли виконати особи, які залишалися на столичному Майдані після президентських виборів. Навіть попри шляхетність намірів вони лише компрометували Революцію Гідності.
Висновок В.Куйбіди змушує читача повернутися до наслідків «Помаранчевої революції», що закінчилася фарсом. Українці повірили, що вони можуть бути спокійні. Насправді все було не так: уже з перших днів розпочалася боротьба на найвищому рівні, бо взяли гору егоїстичні інтереси суперників. Керівник держави не скористався широкими повноваженнями, які він мав ще упродовж цілого року, а самовпевнена очільниця уряду претендувала на першість у державі. Від взаємопоборення програли обоє, а найбільше – український народ. До влади прийшла цинічна окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія на чолі з колишнім (а тепер – і з майбутнім) кримінальником Януковичем, сином начальника районної німецької поліції в Білорусі в роки війни.
Додам, що досвіду контролю над владою набув революційний Львів напередодні розпаду СССР. За безчинства міліції не лише її керівник, а перший секретар обкому партії змушені були відповісти перед багатотисячним мітингом. Проте В.Куйбіда порушує питання набагато ширше: йдеться про «вироблення, прийняття і реалізацію рішень», спрямованих на виконання завдань Революції Гідності.
Що для цього треба? Насамперед, як стверджується в статті, «відновлення впливу у великій політиці національно-демократичних сил». Гадаю, що починати варто з посилення ролі в національно-духовному житті країни нашої письменницької організації, як було наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Адже без письменників не можливо уявити створення Товариства української мови імені Т.Шевченка (тепер – Всеукраїнське Товариство «Просвіта» імені Т.Шевченка) і Народного Руху України. Сподіваюсь, що нинішнє спілчанське керівництво на чолі з такими патріотами, як Михайло Сидоржевський і Володимир Шовкошитний зможе проаналізувати роботу обласних організацій, щоб повернути престиж українського письменника.
Робота Народного Руху України, як на мене, залежить від трьох чинників. По-перше, йдеться про посилення рухівських організацій на місцях, адже рухівці підтвердили свою спромогу перемагати на місцевих виборах – у деяких обласних радах вони мають свої фракції. По-друге, не можна залишати поза увагою памолодь, особливо наше студентство. Революція Гідності підтвердила, що нашим юнакам і дівчатам не байдуже майбутнє української держави. Пожвавлення Молодого Руху – нині на порядку дня. По-третє, залучення до рухівської діяльності національних підприємців, які борються за надання правових та інших гарантій перед різними контроОсобливої актуальності набуває «народна люстрація». Чи може бути на посаді ректора колишній «губернатор», що так ревно проводив політику Януковича та міністра-українофоба Табачника? Хіба не зрозуміло, що така підтримка ґрунтувалася не лише на любові до «ідеології» Партії регіонів?
Та найважливіше завдання зводиться до усунення агресивних регіоналістів з парламенту й урядових структур, викриття їхніх зловживань за період панування окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії.
Про завершення Революції Гідності марно говорити, якщо патріотичні сили будуть миритися зі спадщиною совєтських часів. Слухаю повідомлення з поля брані -- і не можу не дивуватися, як ми відстали в духовному відродженні. Що можна судити про людність, яка живе в Кіровському й Куйбишевському районах Донецька, в місті Стаханові, в Комінтернові, в Октябрі тощо? Чому в незалежній Україні навіть обласні центри мають імена більшовицьких діячів? До речі, один з них причетний до організації Великого Голодомору 1932-1933 років. Чи можемо уявити, що в нинішній Австрії якийсь населений пункт увічнює Герінга, Гебельса чи Гімлера?
На фронтах Донбасу наші вояки борються за доведення до кінця Революції Гідності, за перемогу над компрадорським олігархатом і за утвердження національної держави, що забезпечить гідне життя своїм громадянам.
До статті Василя Куйбіди можна ставитися по-різному, та її актуальність поза сумнівом. Для мене вона – запрошення до обговорення питань національного державотворення, питань майбутнього української нації і водночас пересторога перед нинішніми викликами.
ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРАГНЕННЯ НЕСКОРЕНОГО НАРОДУ
Проливаючи кров у боротьбі за державність свою,
Ти, Великий Народе, продовжував разом з тим
традиційну місію боронити Західну Європу від
руйнуючого натиску варварів Сходу.
Симон Петлюра
Зберегти самобутність – таке прагнення кожного поневоленого народу, бо поневолювачі нерідко прагнуть позбавити його своєрідності, змусити прийняти їхню мову й традиції, призвести до втрати історичної пам’яті. У такому становищі впродовж цілих століть перебували українці, один з найбільших народів Європи, посідаючи великі простори континенту. «Від далеко на заході пливучих річок Попраду й Вепра до берегів Каспію, від Закарпаття аж поза Дон, від Біловезької пущі – до Кавказу, від боліт Полісся до хвиль Чорного моря простяглася українська земля», -- так визначає межі наших етнічних земель Роман Круцик у путівнику «Народна війна», що вийшов у Києві (2011 р.).
Українці не мирилися з підневільним становищем. Автор праці називає національну революцію під проводом Б. Хмельницького, гайдамацький рух, національно-визвольні змагання 1917-1921 років і селянські повстання після їхньої поразки, оборону Карпатської України, підпільну боротьбу Організації Українських Націоналістів і бойові дії Української Повстанської Армію. Звісно, такий перелік далеко не повний! Як не згадати славної Конотопської звитяги козацьких військ гетьмана Івана Виговського 1659 року, героїчного чину безстрашного гетьмана Івана Мазепи 1709 року, славної битви нашого Січового Стрілецтва на горі Маківці в 1914 році, проголошення національно-державного відродження України 30 червня 1941 року, а вже в нашому столітті-- Помаранчевої революції 2004-2005 років і Революції Гідності 2014-2015 років. Дії наших борців за Свободу завше відзначалися справедливістю, законністю і шляхетністю. Хіба не дивує подвиг націоналіста-революціонера Миколи Лемика, який привернув увагу світової громадськості до більшовицького Великого Голодомору на українських землях 1932-1933 року? Зважмо, що сталінське керівництво зуміло одурити декого з європейських інтелектуалів – і вони переконували, що жодного голоду в Україні немає.
Навіть перелік цих подій української історії дає змогу спростувати концепції московських і, на жаль, деяких доморощених істориків на кшталт сумнозвісного Толочка про нашу Київську великокняжу імперію як начебто «спільну колиску» українців, білорусів і москалів. Наш великий історик Михайло Грушевський змусив московських вчених, зокрема академіка А.Шахматова, професорів А.Прєснякова й М.Любавського переглянути заяложену карамзінську концепцію про походження москалів, а також їхньої мови. На противагу колисці українців на землях між Дністром і Дніпром вони сформувалися в басейні верхньої Волги і Оки «через змішування різних слов’янських племен Східної Європи з фінськими племенами (с.7).
Згодом «збільшовичені» історики затаврували праці М.Грушевського, а його концепцію української історії намагалися занехаяти. Як наслідок була склепана «вкрай примітивна концепція історії України. Вона проголошувала, що в минулому український народ ніколи не мав ні своєї держави, ні своєї самостійної історії, а значить – не може її мати й сьогодні… Мільйони школярів і студентів Росії одурманюються шовіністичною антиукраїнською пропагандою на уроках і лекціях історії»(с.8). Інакше кажучи, зауважує Р.Круцик, як і за совєтських часів у сусідній державі зневажають право українського народу на державну самостійність, хоч де-юре Російська Федерація визнала суверенітет незалежної України.
На «вкрай примітивній концепції історії України» виховували не одне покоління української людності, що ускладнює розуміння національної боротьби нашого народу, адже у совєтських школах і вишах навіть період національно-визвольної боротьби українців 1917-1921 років трактували як громадянську війну. Не варто заперечувати, що така війна була в Росії, але в Україні боротьба мала інший характер. Р.Круцик пише: «Цей період історії України є найбільш замовчуваним і фальсифікованим радянськими, а сьогодні і російськими науковцями та деякими істориками -- громадянами України проросійської орієнтації (а за ними -- і світовою історичною наукою, яка багато років перебуває під сильним російським ідеологічним і фінансовим впливом)» (с.8). Останнє зауваження варте особливої уваги, адже за останню чверть століття нашої історії держава не займалася цілеспрямованою інформаційною політикою за кордоном. Доконечно наголосити, що в Україні також не створюють умов, щоб чужинці зрозуміли нашу боротьбу за визволення. Мають рацію ті, хто пропонує, щоб у самій Україні на вітчизняних історичних пам’ятках україномовні написи дублювали англійською мовою.
Проаналізована в путівнику музейна експозиція Київського «Меморіалу» імені Василя Стуса під назвою «Народна війна» відроджує історичну пам’ять українства на достовірних матеріалах минулого століття. Відвідувач має змогу ознайомитися з періодами національно-визвольних змагань 1917-1921 років (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, зимових походів армії УНР) на наших етнічних землях – від Волині до Одещини і Донщини. Частина архівних документів ще не була відома дослідникам. Оприявлені матеріали засвідчують, що українська революція, розпочата в 1917 році, не мала класового характеру в тому розумінні, що серед російського населення, а була спрямована на національне визволення й створення незалежної держави на всіх етнічних землях.
Доконечно зауважити особливості соціального розвитку поневоленої України. Напередодні революції українська спільнота в імперії Романових не мала повної соціальної структури, що негативно вплинуло на перебіг подій. Селяни становили 92 відсотки населення. Вони були нащадками кріпаків, звільнених, як правило, без землі. Лише 5 відсотків українців належало до інтелектуалів: працювали лікарями, адвокатами, професорами, письменниками і журналістами, а також чиновниками нижчих рангів. Хоч совєтська пропаганда заперечувала, українська національна спільнота справді не мала буржуазії. «Промисловий пролетаріат» у наших містах був інтернаціональним за складом й українофобським за політичними переконаннями. Отож, про повноту соціальної структури української нації говорити безпідставно. Цим українці докорінно відрізнялися від таких сусідніх народів, як поляки і чехи. Неповна національна структура не могла не вплинути на наше національно-державне відродження, адже в містах вершила не автохтонна людність, а напливний російський елемент.
Дослідник наголошує, що після поразки національно-визвольних змагань протест українського селянства вилився в партизанський рух. Щоб придушити непокірних наших хліборобів, які вели народну війну проти московських окупантів, і втягти їх у так звані «соціалістичні перетворення», більшовики вдалися до голодомору як найжорстокішого виду терору. Р.Круцик вказує, що до початку Великого Голодомору зафіксовано 269 збройних повстань українського селянства, які активізувалися в двох періодах (1918-1924рр. і 1928-1932 рр.).
Звісно, на національне пробудження українців вплинула Перша світова війна. З Наддніпрянської України було мобілізовано більше 3,5 млн українців, яких змушували захищати чужі інтереси. Водночас розпочався «жахливий погром української культури». Царська влада заборонила діяльність Товариства «Просвіта» і видання україномовної друкованої продукції. «Нові порядки» запроваджувала російська окупаційна влада на західноукраїнських землях, що відтворив із великою художньою силою Василь Стефаник у новелі «Марія». Трагедія окупованої москалями Галичини відлунювала в серцях братів на землях Великої України. Сергій Єфремов зазначав: «Кров’ю обкипало серце в українців, коли доходили сюди жахливі звістки про те, що діється в Галичині, і тим більше почувалась несила щось подіяти, чимось допомогти під цей проклятий час, коли над усім запанувала гармата» (с11). Українці мали змогу переконатися в правильності передбачення Дмитра Донцова, який за рік до вибуху війни наголошував, що нашій людності треба стати на бік противників Росії як ворога українського народу.
У роки Першої світової війни українство пробудилося на всіх етнічних землях, що становлять майже 945 тис. кв. км. Доцільно нагадати, що незалежна Україна охоплює лише 603,7 тис. кв. км. Майже третину наших етнічних земель загарбала більшовицька Росія, а ще деякі споконвічні українські території Москва «подарувала» деяким нашим сусідам (с.11). Ось до чого призвела «вічна дружба» українців з москалями! Не даремно казали колись наші предки: «Поли ріж, а від москаля втікай». Підступність москалів показав ще Іван Котляревський у водевілі «Москаль-чарівник». Незаперечні матеріали спростовують офіційну більшовицьку пропаганду про «возз’єднання» всіх українських земель після Другої світової війни.
Падіння царського режиму надихнуло українців на нову боротьбу за свої права. Проведені багатолюдні демонстрації в Петрограді, а в Києві 17 березня 1917 року демократичні сили створили Українську Центральну Раду, яку очолив професор М.Грушевський. Як представницький орган революційної України Центральна Рада вимагала від російського Тимчасового уряду автономії для свого народу. Неофіти в політиці не розуміли, що треба домагатися максимального, щоб досягти можливого. Окрім того, у відносинах з москалями треба наступати, а не оборонятися.
Домагаючись автономії, Центральна Рада подала до петроградського Тимчасового уряду прохання про те, що її повноваження мають охоплювати всі українські етнічні землі в складі 9 губерній (Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Херсонської, Катеринославської, Таврійської) і частин Воронезької, Курської і Бессарабської губерній, у яких українська людність переважала (с.13). Російська влада діяла традиційно. Вона чинила перешкоди волевиявленню української людності на Кубані, Курщині і Донщині, протидіяла її прагненню приєднатися до відроджуваної України, а українську автономію хотіла обмежити лише п’ятьма губерніями (Волинською, Подільською, Київською, Чернігівською і Полтавською.
Дослідник спирається на достовірні документи. Він пише: «Революційні події остаточно пробудили національну свідомість кримських українців. Уже в березні 1917 року вони починають об’єднуватися в національно-просвітницькі організації, зокрема в містах Сімферополі й Севастополі» (с.16). Приєднатися до України вимагали українці Берестейщини та інших наших етнічних земель. Подана хронологія історичних подій засвідчує стрімкий розвиток політичних процесів у першій половині 1917 року на українських землях.
Як уже зазначалося, дослідник аналізує різні періоди національного державотворення. Для читача особливу цінність має наголошення на помилках української влади, щоб не допустити їх повторення в майбутньому. Дослідник наголошує: «…Категоричне несприйняття шовіністичним керівництвом «демократичної Росії» навіть вкрай поміркованих пропозицій української сторони щодо полегшення колоніального гніту в Україні засвідчило, що подібні мрії є міражем, адже поняття «демократія» і «Росія» є несумісними» (с.23). Настановою для українців усіх часів має бути пересторога Миколи Міхновського: «Московський народ – не та чи інша партія,але весь народ – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між двома народами. Один бореться за своє визволення, другий – за своє панування над першим» (с.24).
Центральна Рада проіснувала до проголошення Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.У путівнику читаємо: «Це був час двох бурхливих революцій – березневої та жовтневої, що знищили підвалини, на яких базувалося старе життя» (с.25). Треба звернути увагу на неточності автора цитати. По-перше, березнева революція, яку в Росії називають Лютневою, відбулася ще до створення нашого революційного парламенту, а по-друге, у листопаді 1917 року в столиці Росії відбувся звичайний збройний переворот, про революцію говорити не коректно, бо самі більшовики піднесли її до рангу «революції» лише в середині двадцятих років. Захоплення влади ленінцями не спричинило позитивних суспільно-політичних змін у житті населення, цебто вони не виконали того завдання, яке стоїть перед будь-якою революцією.
Треба наголосити, що більшовики, які завше були пов’язані з криміналітетом, не визнавали права українців на самовизначення. Один з їхніх лідерів Г.П’ятаков цинічно заявив: «Самоопределение наций – это бессодержательный голый лозунг…Можем ли мы допустить, чтобы форма существования пролетарско-крестьянской Украйны могла бы определяться исключительно и независимо трудящимися массами Украйны? Конечно, нет!» (с.24). Отож, виходить, що лідер більшовиків визнає право націй на самовизначення, а активний член партії має протилежну думку. Доцільно додати, що П’ятаков був фактичним більшовицьким сатрапом совєтської України.
Після захоплення влади більшовиками в Росії Українська Центральна Рада наголосила в Третьому універсалі: «17 грудня 1917 року уряд Леніна в ультимативній формі висунув УЦР неприйнятні та образливі вимоги, а після цього розпочав проти українського народу воєнні дії. Віроломний напад на Україну підтримали розкольницькі «совєти» Донецького та Криворізького районів, надавши в розпорядження російських окупантів сформовані з російськомовного люмпену Донбасу збройні банди» (с.25). Ситуація повторилася майже через сто років: постсовєтське, кадебістське кремлівське керівництво Росії вчинило так само! Ще раз повернемося до цитати М.Міхновського – визнаємо рацію нашому мисленикові!
Проте не варто знецінювати діяльності Української Центральної Ради. Звісно, вона заявила про право українського народу на свою державу – в тому її заслуга. Однак твердити, що вона добилася визнання цього права не доречно. Можна виправдовувати її невдачі несприятливою політичною констеляцією, та треба підкреслити інше, чого не згадує Р.Круцик. Йдеться про найголовнішу хибу діяльності тодішніх керівників відродженої держави: вони не подбали про її захист, розпустили армію, хоч могли реформувати військові частини, які підтримали незалежність України. Саме тому проти московських більшовицьких військ під Крутами виступили студенти й гімназистами, а не українські регулярні військові частини. Наша біда в тому, що тоді при владі опинилися культурні діячі без політичного досвіду, без державницької ролі. Виховані на російських революційних традиціях, вони ставили на перше місце не національну незалежність, а соціалізм, вірили в «світове братерство» трудящих, не розуміли національної не залежності як цінності, обмежувалися вимогами автономії для українців, не прогнозували своїх політичних дій, а були їхніми жертвами. До речі, членом Української Центральної Ради був навіть згаданий запеклий українофоб Г.П’ятаков, наближений до Леніна.
29 квітня 1918 року відбулися дві несинхронні політичні події: ухвалено проект Конституції УНР, а на Всеукраїнському хліборобському з’їзді проголошено гетьманом генерала Павла Скоропадського. Українську Державу визнало 30 країн світу, а вона відкрила свої дипломатичні місії в 23 державах. Ще раніше була змушена визнати незалежність України більшовицька Москва, але вона не дотримувалася своїх міжнародних зобов’язань.
Наприкінці 1918 року на зміну Гетьманату прийшла Директорія, яка відновила республіканський лад і створила уряд. Найважливішою її заслугою було проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західно–Української Народної Республіки. У відповідному Універсалі зазначалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна» (с.43). Так була заманіфестована воля до єдності українського народу, віками роз’єднаного захланними чужими державами. Цікаво, що прагнення до єдності виявили українці Закарпаття, в якому вороги нашої держави інспірують так зване «політичне русинство», вигадують «окрему» слов’янську націю.
Акт Злуки спростовує нинішні вигадки кадебістського кремлівського самодержця Путіна, що теревенить про Україну як начебто штучне «утворення» з частин земель різних держав. Згаданий Універсал закінчується словами, сповненими надії: «Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу українську на благо і щастя всього її трудового люду» (с.43). Хоч Акт Злуки не був, як тоді казали, «сфіналізований», він мав великий морально-політичний вплив на долю українського народу в двадцятому столітті.
Як урок для наших днів сприймаються такі слова Р.Круцика: «Українські політичні кола, які сформували Директорію, не хотіли війни. Але ще до того, як Директорія взяла в свої руки всю повноту влади, вона була поставлена перед фактом віроломного та несподіваного нападу на Україну російських військ.Зусилля Директорії, спрямовані на залагодження збройного конфлікту дипломатичним шляхом, виявилися марними. Більшовицька Росія не потребувала мирних переговорів. Вона цілеспрямовано знищувала Українську Народну Республіку» (с.44).
Чи не в такому самому становищі опинилося українське керівництво після Революції Гідності? Хіба не ясно, що Росія ніколи не виконає так звані «Мінські домовленості», бо вони не мають жодних міжнародно-правових гарантій? Зрештою, підхід до перемовин хибний із самого початку. По-перше, переговори в Мінську ведуть не уповноважені в законному порядку особи: від імені України виступає скомпрометовані політики -- екс-президент Кучма й кум російського президента та ініціатор антидержавного так званого «руху» «Украинский выбор» українофоб Медведчук, такий собі П’ятаков нашого часу. По-друге, на цих переговорах беруть участь московські холопи з ДНР і ЛНР, що визнані нашим парламентом терористичними організаціями. По-третє, затія з Мінськими перемовинами ставить під загрозу майбутнє України, бо суперечить її національним інтересам, адже від імені маріонеткових ДНР і ЛНР виступають державні злочинці, які домагаються знищення України як незалежної держави. По-четверте, у боротьбі проти агресивної Москви Україна не може забувати про опору насамперед на власні сили, адже західні держави мають власні інтереси, плекають надії, що кадебістське кремлівське керівництво обмежить свою захланність Україною. Тут мають рацію ті політики і аналітики, які шукають аналогій з Мюнхенськими угодами, коли західні керівники були переконані, що Гітлер задоволиться Судетської областю. Треба зважити, що нині Москва відверто погрожує не лише Україні, а й державам Балтії, Польщі та іншим членам НАТО. Отож, на полях України вирішується доля цілої Європи й не тільки. По-п’яте, незалежність України підтримали ядерні держави, учасники Будапештського меморандуму – до них має апелювати українське керівництво, хоч треба наголосили, що в числі цих «гарантів» є держава-агресор Російська Федерація. Факт безпрецедентний у міжнародній практиці!
У період національно-визвольних змагань державницькі прагнення надихали українську людність у імперії Габсбурґів, що підтвердив героїзм січових стрільців під командою сотника Дмитра Вітовського. Вранці 1 листопада 1918 року на Львівській ратуші замайорів український національний прапор – так народилася Українська держава на землях Галичини, Буковини й Закарпаття. Хоч міжнародна констеляція не була на користь українцям, патріотичний порив наших січових стрільців і встановлення української влади в королівському місті Львові зайвий раз викриває кадебістську вигадку Путіна, який просторікує про неукраїнськість давнього нашого міста. Зрештою, навіть школярам відомо, що його заснував український король Данило Галицький і назвав на честь свого сина Лева.
На наш погляд, заслуговує належної оцінки згадка в путівнику маловідомого факту. Більшовицький уряд звернувся до керівника ЗУНР Є.Петрушевича з проханням дозволити похід червоних військ через нашу територію, щоб допомогти угорським комуністам, які захопили владу в наддунайській державі. Р. Круцик пише: «Відмова Є. Петрушевича врятувала від більшовизму не тільки Угорщину, але і Європу. Антанта не оцінила цього факту і продовжила свою антиукраїнську політику» (с.54). Західні держави переоцінювали роль відродженої Польщі як забарола проти більшовицької Москви. На противагу Наддіпрянщині національна державність на західноукраїнських землях не утрималася не через внутрішню слабкість, а тому, що Антанта надала не лише дипломатичну, але й військову допомогу ворогам ЗУНР.
Нерозв’язане українське питання після Першої світової війни чимало спричинилися до нової трагедії, позаяк більшовицька Москва змогла вистояти тільки завдяки матеріальним і людським ресурсам України. Ще один урок для західних політиків нашого часу!
Автор путівника нагадує повчання Лейби Троцького більшовицьким агітаторам: «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен с памяти народа навсегда» (с.57). У цих словах закарбовані стратегічні наміри російського імперіалізму, незалежно від кольору, бо його суть завше одна: знищити історичну пам’ять українського народу, нав’язуючи йому провансальство, цебто трактуючи українців як начебто регіональну частину російської нації. Чи не в цьому підспудність назви антиукраїнської Партії регіонів?
Аналогія з нинішніми подіями вражає: «Не зумівши ліквідувати незалежність України силами «русскоязычных» українофобів, російський уряд вдався до прямої воєнної агресії» (с.57). Як і тепер, Москва розмовляла з українським керівництвом лише мовою ультиматумів. Ленін намагався «надати» совєтській владі на наших землях українського характеру і водночас відмовитися від берестейського зобов’язання поважати суверенітет України. Він заборонив Антонову-Овсієнку користуватися таким складним прізвищем і називатися просто Овсієнком.
Реальна влада в совєтській Україні аж до смерті Сталіна належала чужинцям. Лише від періоду так званої «хрущовської відлиги» республіканську компартійну організацію очолювали етнічні українці, хоч Щербицький сам закреслив у своїй особовій справі національність українець і написав: «русский».
Московсько-більшовицька окупація України мала на меті насамперед «плановий грабунок українського хліба», спираючись на криваву московську ЧК, бо до місцевих чекістів влада не мала довіри. На середину 1919 року «антиукраїнська політика російських окупаційних властей досягла свого апогею. У відповідь на більшовицькі розстріли, продовольчі реквізиції, тотальне нищення української культури і духовності селяни та інтелігенція України масово поповнювали лави повстанців» (с.77).
Формально московські більшовики начебто визнавали «самостійність УССР», але українську мову обзивали «собачою». Голова більшовицького «уряду» Раковський навіть Тараса Шевченка «перезвав» на Шевчука. Згодом на зустрічі з українськими письменниками «фахівець» з національного питання Сталін називав М.Шашкевича Шашком, а О.Федьковича – Федьком.
Особливо цинічно поводився родом з України Л.Троцький. Після третьої московсько-більшовицької окупації українських земель він визнавав: «Советская власть на Украине смогла удержаться лишь силою Москвы, великорусских коммунистов»(с.84).
У путівнику показані злочини московських чекістів на українських землях. Документи ще раз переконують, що совєтська влада була окупаційна: навіть більшовиків українського походження, яких у республіканській партійній організації було обмаль, Москва, як правило, не призначала на відповідальні посади, зокрема в каральних органах. Окупаційна влада карала тих українців, які домагалися справедливості письмовими скаргами.
Суть більшовицького «визволення» передають такі слова Леніна: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность в руках государства, в руках полновластных Советов, является самым могучественным средством учета и контроля и принуждения к труду, посильнее законов Конвента и его гильотины»(с.101). Водночас більшовицький самодержець, якого одописець називав «самым человечным человеком», закликав знищувати духовенство. Варварськими методами більшовики руйнували християнські святині, грабували храми. Своїм вандалізмом на українських землях відзначився сталінський сатрап Постишев. У путівнику читаємо: «Комуністичний режим у ході своїх блюзнірських атеїстичних кампаній цькував не тільки священиків, а й рядових віруючих українців. Місцем антихристиянського виховання української молоді стала Червона армія, до якої всупереч міжнародному праву окупант насильно призивав наших юнаків» (с.115). Під історичним оглядом така практика була безпрецедентною, але треба зважити, що московські більшовики більше не визнавали самостійності України, відмовившись від Берестейської угоди.
Сторінки про злочини більшовицьких окупантів на українських землях проти людяності вражають. Опубліковані матеріали засвідчують, що московський більшовицький режим підпадає під Міжнародний суд, бо його злочини тяжчі, ніж злочини німецьких окупантів у роки Другої світової війни. Як відомо, такі злочини не мають терміну давнини. Треба наголосити, що у цьому розділі опубліковані копії документів, які не залишають сумнівів про антилюдяність більшовицького режиму.
Проте Україна не капітулювала. Попри несприятливу політичну ситуацію не здавалася Дієва Армія УНР, що засвідчують її зимові походи. Становище погіршувалося, бо доводилося боротись проти епідемії тифу. Окрім військових частин, не варто забувати про діяльність партизанських загонів, які перешкоджали вивезенню продовольства з України. У таких умовах Москва організувала перший більшовицький голодомор на наших землях (1921-1922 роки), що зумовило відповідні відрухи серед українців. «У населення України пробудилась національна свідомість, більша відпорність на ворожу пропаганду, в середовищі підпільних організацій і повстанських загонів починає діяти українська національна контрпропаганда» (с.136).
У путівнику не вказано людських втрат від першого більшовицького голодомору, а вони перевищують мільйон життів поневолених українців.
Боротьба нашого народу не припинилася після невдалого Другого Зимового походу наприкінці 1921 року. «Підняти загальноукраїнське збройне повстання не вдалося. Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборювання української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою» (с.134).
Український визвольний рух тривав, що підтверджує його аналіз на регіональному рівні. У путівнику зазначено: «Статистичні дані виведено виключно на основі архівних документів: військових зведень, розвідувальних зведень, зведень та повідомлень ЧК і ГПУ, протоколів особливих, військових нарад, політичних та військових звітів, слідчих справ та інших»(с.138). До речі, подібними статистичними матеріалами закінчуються надалі всі розділи путівника.
Треба наголосити, що національно-визвольний рух спростовує твердження українофобів про відсутність державницького інстинкту нашого народу. Після падіння царату українство почало самоорганізовуватися, не чекаючи якихось вказівок з центра. На батьківщині Тараса Шевченка волелюбні прагнення звенигородців вилилися вже в квітні 1917 року у вільнокозацький рух на широкій соціальній основі: свою причетність до козацтва виявляли не лише селяни, а й робітники, мешканці міст, патріотичні інтелектуали. До його формування особливо спричинилися осередки «Просвіти». «Українське Вільне Козацтво стало першою школою організаційного та воєнного досвіду для багатьох майбутніх українських повстанців» (с.139). Українське селянство переконалося в брехні більшовицьких окупантів, які на поміщицьких землях створювали великі державні господарства (совхози) і комуни, хоч обіцяли передати землі селянам на основі справедливого зрівняльного розподілу. На практиці лозунг «Земля – селянам!» не здійснювався.
Проти московсько-більшовицьких окупантів виступили повстанці Холодного Яру (22 села): їхня республіка на чолі з отаманом Василем Чучупакою боролася не один рік. Тодішню боротьбу холодноярців прославив Горліс-Горський у творі «Холодний Яр» (1937 р.). Не менш відома діяльність тритисячного повстанського загону отамана Зеленого (Данила Терпила). Активно діяло ще не менше 88 партизанських формувань, а національно-визвольний рух на Київщині тривав аж до 1932 року.
Антиукраїнський характер совєтської влади проявився вже в перші роки окупації. Спонукає до роздумів різне ставлення більшовицьких займанців до українських, російських і єврейських організацій. Навіть монархічні російські організації («Союз истинно русского народа» і «Двуглавый орел») та єврейські соціал-демократичні й сіоністські організації діяли легально до 1924 року. До української «Просвіти», Української Автокефальної Церкви та інших національних організацій ставлення було протилежне. Більшовики вигадували українські націоналістичні організації, щоб знищувати національну інтелігенцію, залишити нашу людність без духовного й інтелектуального провідництва.
Після третьої московсько-більшовицької окупації України повстанський рух на Чернігівщині набув масового характеру. Створена підпільна організація «Штаб Лівобережних сил України» охопила кілька районів. Окрім неї, діяла підпільна організація «Мовісти», яка налічувала 1500 повстанців. Принаймні, відомо 77 активних партизанських загонів, що охопили всю Чернігівщину. Звісно, було їх значно більше—приблизно вдвічі.
Не мирилася з поневолювачами Полтавщина. Як і в інших губерніях, навесні 1917 року тут виникли місцеві загони самооборони. У боротьбу проти чужинецьких поневолювачів виступили «Вільне козацтво» й активісти «Просвіти». На Полтавщині прославився отаман Григор’єв. Упродовж тривалого часу проти московсько-більшовицьких окупантів боролися махнівці, яких підтримували повсталі селяни. У травні 1920 року в Полтаві почав діяти «Комітет визволення України» на чолі з директором гімназії Іваном Приймою, який встановив зв’язки із закордонним штабом С.Петлюри. У антибільшовицьких повстаннях брало участь до 15 тисяч осіб. На боротьбу проти повсталих селян Москва прислала М.Фрунзе, але навіть відомий більшовицький полководець не зміг придушити «Народної війни».
Повстанську боротьбу на Харківщині очолювали колишні старшини Армії УНР, що співпрацювали з Партизансько-Повстанським Штабом Державного Центру УНР у екзилі. Р.Круцик пише: «Як правило, під час селянських повстань об’єднувалися групи самооборони кількох сіл або навіть кількох волостей чи повітів. Селяни створювали свої повстанські штаби і по кілька місяців оборонялися, не допускаючи більшовицькі окупаційні війська на свою територію» (с.168). До Харківщини тоді належала й Сумщина, де також селяни вели збройну боротьбу проти московсько-більшовицьких окупантів.
Не здавалося селянство Катеринославщини, яка охоплювала широкі степові простори. Проти повстанців воював більшовицький Південно-Західний фронт, яким керував Сталін. Оскільки до Катеринославщини входила нинішня Запорізька область, то треба зазначити, що там особливо активно діяли махнівські загони.
Проте повстання селянства були приречені, на що вплинули «неорганізованість селянського повстанського руху, стара зброя, незнання тактики і стратегії» (с.175). Зрештою, повстанська боротьба не координувалася з одного центру. У путівнику згадані унікальні випадки в історії українського повстанського руху. Приміром, один із загонів після вбитого брата очолила Олександра Соколовська, що відома як отаман Маруся. Окупанти пробували підкупити декого з українських селян, але таких зрадників чекала сувора розплата: їх знищували самі земляки. Інколи на бік повстанців переходили більшовицькі гарнізони й полки. Масові переходи зафіксовані на Одещині, Херсонщині, Миколаївщині і Катеринославщині. «На придушення повстання більшовики мобілізували всі військові частини, що складалися з великоросів» (с.204). Окрім того, більшовики використовували навіть «уголовно-деклассированный» елемент, якого чимало налічувалося в Одесі.
Для нашого часу особливе зацікавлення викликає український рух на Донщині, цебто землі нинішніх Донецької й Луганської областей. З нашого Донбасу український рух перекинувся на Дон, зокрема в міста Таганріг, Ростов і Новочеркаськ, де українська людність становила значну частину. Проте наші патріотичні організації не змогли вплинути на шахтарів у Юзівці, Берестовому, Горлівці, чим скористалися російські більшовики.
«Після відступу національних військ українці Донбасу не припинили збройної боротьби з російськими окупантами всіх кольорів. Як свідчать документи більшовицьких каральних органів, тут діють «националистические повстанкомы и штабы». Донецький повстанком координував свою діяльністьз Харківським повстанкомом» (с.216). На Луганщині московсько-більшовицькі окупанти застосували схему боротьби проти повстанців, яку в повоєнний час використали на західноукраїнських землях. Насамперед вони встановлювали опорні пункти в селах, відтак закидали в повстанські лави завербованих агентів і нарешті підступно знищували повстанські загони. Уже тоді окупанти створювали псевдоповстанські загони. Як зазначено в путівнику, на території нинішніх Донецької і Луганської областей діяло 112 повстанських загонів і 54 підпільні організації та їхні осередки.
Завершується путівник розповіддю про український національно-визвольний рух на Кубані. Ось якими словами 24 вересня 1917 року вітав представників відродженої України один з діячів революційної Кубані Микола Рябовол: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам’ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Не діждались, бо цього ніколи не буде. Не діждались, бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б» (с.225).
Проти приєднання Кубані до України виступили «червоні» й «білі» російські імперіалісти. Повстанська боротьба української Кубані тривала аж до 1932 року, коли більшовицькі окупанти вдалися до голодомору, який організував присланий з Москви сталінський поплічник Каганович. Зі станиць виселяли українську людність, а натомість привозили селян з Росії. Окупаційна влада доповнювала голодомор деукраїнізацією краю, що дає підстави називати такі заходи україноцидом. «На майданах міст Кубанщини палали вогнища з українських книг. Все це чітко вказує на політичний зміст Голодомору 1932-1933 років, а не на якісь міфічні «посухи», «неврожаї», «перегини місцевої влади», якими намагаються оправдати комуністичних злочинців їх спадкоємці у своїй зоологічній ненависті до українського народу» (с.228). Українська преса також була знищена. (Хто не пригадує совєтських фільмів, у яких таврували гітлерівців як варварів за те, що вони спалювали на вулицях міст антинацистську літературу?). Школи, технікуми і робітфаки при вишах зросійщені, а зачну частину українців-педагогів розстріляно.
З цього випливають серйозні висновки.
По-перше, треба наголосити, що більшовицькі теревені про «тріумфальний хід совєтської влади» в Україні не мають під собою жодних підстав. Всі губернії України охопили повстання проти московсько-більшовицьких окупантів.
По-друге, «колективізація» й інші більшовицькі експерименти на українських землях у 20-30-х роках зіткнулися з різними формами опору нашої людності, на що більшовицька Москва відповіла Великим Голодомором 1932-1933 років.
По-третє, варварство московсько-більшовицьких окупантів на українських землях були україноцидом, що означав геноцид, етноцид, лінгвоцид української людності не лише в УССР, а й у місцях компактного проживання українців за межами України.
По-четверте, треба погодитися з таким висновком автора путівника: «Історія свідчить, що непокаране зло може повторитися знову. Тому ми, сучасні українці, маємо докласти всіх зусиль для найсуворішого покарання винних у здійсненні геноциду українців у ХХ столітті та відшкодування українському народу моральних і матеріальних збитків спадкоємцями міжнародних злочинців. Це необхідно для того, щоб Голодомор більше ніколи і ніде не повторився»(с.238). Слід зауважити, що висновок Р.Круцика вимагає серйозного аналізу порушених питань, адже постсовєтська Москва намагається довести царські й більшовицькі плани україноциду до логічного завершення. Звідси – доконечність Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму. Такий суд у інтересах всіх народів, які були поневолені «імперією зла і брехні».
ОБІРВЕМО ПУТА ІЛЮЗІЙ – ПОВЕРНЕМО ЧЕСТЬ НАЦІЇ
Після чвертьвікових митарств національного державотворення українці доходять до цілком очевидного висновку, що майбутнє держави залежить не від харизматичного лідера, а від громадянина, свідомого свого обов’язку перед спільнотою під назвою нація. Як не прикро, доводиться повертатись до витоків нинішнього державотворення, яке наприкінці вісімдесятих років започаткував Народний Рух України за перебудову. Тодішній фактичний керівник цієї масово-політичної організації світлої пам’яті Михайло Горинь орієнтувався саме на виховання громадянина і патріота, чому служили насамперед такі заходи, як «Жива хвиля» (через недогляд названа «Живим ланцюгом») і Свято козацької слави.
На жаль, славні традиції Руху після проголошення незалежності занепали. Та не тільки Рух втратив колишні позиції! Доводиться констатувати, що втратила свій вплив письменницька організація. Мабуть, комусь був потрібен такий сценарій, щоб посіяти серед нашого громадянства зневіру в правильності національного вибору. Мусимо визнати, що занепад політичної ейфорії, коли відомий вчений у галузі фізики пояснював на прикладі з буханцями хліба особливості державної економічної політики, полегшив прихід до влади вишколених прагматиків з колишньої компартійної й комсомольської номенклатури – саме вони заклали основи компрадорсько-олігархічної системи, яка спричинилася до зубожіння абсолютної більшості населення. У фотелі державних чиновників сіли майбутні «жирні коти», відсунувши на узбіччя злиденності десятки мільйонів довірливих виборців. Компрадорська олігархія почала перетворюватися в бандоолігархію, що потоптала не лише елементарну мораль, а й чинне законодавство. Обіцянка державного очільника постати перед народом в образі «нового президента» обернулася нахабним обманом бородатого циніка, який вже за президентства єнакіївського Хама при наполяганнях господаря Кремля й московського верховного клерикала-імперіаліста посів міністерське крісло, щоб вбивати майбутнє української нації – нашу памолодь!
Отак бандоолігархія захопила й цупко утримувала в пазурях не лише економіку, а й гуманітарну царину. Пригадую, як президент, якому так повірив народ, плакав, що державні засоби інформації охоплюють лише п’яту частину державної території. Плакав, але нічого не зробив, хоч упродовж цілого ще року мав, як казали, «царські» повноваження. Вже в останні дні свого перебування при владі присвоїв звання Героя України прославленим провідникам національно-визвольного руху, хоч в цьому не було жодної потреби, бо народ завше визнавав їх національними героями.
Світ змінювався, а свідомість населення залишалося на рівні часів лиховісного «застою»: панували державно-патерналістські настрої, бо робітники, селяни і навіть працівники інтелектуальної праці не відчули себе громадянами нової держави. Довкілля залишалося совєтським попри галасливу національно-патріотичну риторику. Лише в трьох галицьких областях патріоти беззастережно очищали землю від пам’ятників більшовицькому ватажкові, перейменовували населені пункти, вулиці, майдани, школи тощо. Проте в інших регіонах залишалися старі назви, що влада намагалася оправдати фінансовою скрутою. Чомусь галичани таких оправдань не шукали!
Здається, все котилося по старій колії. Уявімо собі, що в центрі повоєнного Відня майже чверть століття стояв би пам’ятник Гітлерові. Не можемо навіть допустити! А в Києві знову ж шукали оправдань! Теревенили про технічні перешкоди. Виявилося, що скинути більшовицького ідола дуже просто --- треба лише деяких зусиль! Ще гірше те, що в Україні після проголошення незалежності роль першої політичної скрипки виконувала антиукраїнська, московсько-імперська компартія, яка об’єдналася з іншими подібними партіями на постсовєтському терені в «Союз комуністичних партій – комуністична партія Совєтського Союзу». Причина її існування елементарна: компартійні вихованці залишалися на своїх посадах, змінивши назви.
Ще один уламок імперії – Російська православна церква, клерикали якої нині проводить відверту антиукраїнську політику. Навіть у Почаєві, що на Тернопільщині, вони підтримують московсько-кадебістський проект «Новоросії»! Інакше кажучи, маємо ворогів України в сутані! Якого ще треба доказу, щоб заборонити московський імперклерикалізм в Україні! Звісно, не заборонять! Згадаймо, що до прихожан цієї церкви належить дехто з найвищих державних зверхників, зокрема чинний Президент.
Після проголошення незалежності романтики з націонал-демократичних сил показали неспроможність до державотворення, що не було випадковим. Попри галасливі заклики вони не розуміли своєї ролі в національно- державотворчих процесах, сподівалися на те, що все зміниться само собою, а народ відмовить у довірі малоросійським компартійцям, викинувши їх на смітник історії.
Повне невігластво, адже три століття московського поневолення давали свої отруйні плоди! Окрім малоросійських компартійців, не були позбавлені впливу на населення, як вже зазначалося, відверті московські клерикал-імперіалісти, хоч існування цієї політичної конфесії на наших землях грубо суперечило традиціям світового православ’я. Замість активних дій, лідери національно-демократичних сил повторювали як мантру: «Демократія, демократія, демократія!», а дехто з них поводився авантюрно, завдавши такої шкоди національному державотворенню, яка обернулася трагедією для нашого народу. Інакше кажучи, не було забезпечено послідовного державотворення, а копітка, щоденна праця підмінена майже комсомольськими гаслами на кшталт «Похід на Схід!». Звісно, ніякого походу не було. Як знаємо, на Сході залишилися навіть совєтські назви населених пунктів. Не національне державотворення, а його імітація під національними прапорами! Патентовані державотворці не розуміли висновку Степана Бандери: «Революція – це знищування, усування одного ладу та будування нового відразу, в одностайному, послідовному процесі».
Нерозуміння доконечності таких змін призвело до трагічного припинення Помаранчевої революції, яка не змінила олігархічного ладу, а лише привела до влади інші олігархічні сили. Як наслідок їхнього розбрату, незабаром державні важелі захопила окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія на чолі із Януковичем, сином колишнього гітлерівського поліцая в Білорусі.
Водночас малоросійські компартійці мріяли про реанімацію «імперії зла і брехні». Чи допустила б цивілізована держава, щоб у її парламенті засідали відверті вороги й паплюжили цю державу з парламентської трибуни? Питання декларативне! Та тут є ще одна особливість, на що також звертав увагу С. Бандера в середині минулого століття. Вождь революційних націоналістів наголошував, що перед загрозою розпаду «тюрми народів» доморощені компартійці відверто заявлять про себе як про московських імперіалістів. Хіба не так воно сталося в Україні?
Треба наголосити, що український націонал-комунізм не має під собою жодного соціального грунту, бо більшовизм противний нашому національному світогляду. За свої злочини проти українського народу керівництво так званої «комуністичної партії України» має стати перед судом. А що бачимо? Банальну провокаційну гру з використанням правових дір у Кримінально-процесуальному кодексі України. Якщо національно-демократичні сили, насамперед Народний Рух України, не візьмуть під контроль «процес над КПУ», то все закінчиться традиційно, тобто нічим. Чи ми вже забули, як дехто з «правоохоронців» здобував нардепівські мандати від імені малоросійської компартії?
Під загрозою опинилися здобутки Революції Гідності. Треба мати на увазі, що Майдан не може бути інструментом державотворення. Майдан – це національна сила знищення, а претензії використовувати його для розв’язання державотворчих питань перетворюють його в «чорну раду» з найтяжчими для нації наслідками. Скільки посадовців, підтриманих Майданом, не справилися зі своїми обов’язками? Інакше й не могло бути! Хіба може керували міліціонерами громадський активіст, який жодного дня не попрацював у міліції!
Друга крайність – це призначення на керівні посади осіб за колишні особисті заслуги перед керівником держави. Попри їхню бездарність вони й надалі залишаються на своїх посадах і продовжують руйнувати державу. Кажуть, що виступати проти когось з нинішніх урядників – це лити воду на млин московських агресорів. Вибачте! А хіба підтримувати бездар в урядових фотелях – це на користь України?
Революція Гідності – в небезпеці! І це видно кожному! Знову повернемось до слів С.Бандери. Після героїчної боротьби все закінчилося тим, що на зміну одним олігархічним групам до влади прийшли інші олігархічні групи, підприємства яких перебувають на території держави-агресора. Тут коментарі зайві! Виникає запитання: «За кого воюють наші вояки?». Відкиньмо квазіпатріотичні гасла – і подивімося правді у вічі. Хіба може командувати армією міліцейський генерал? Чому на його погонах лише за кілька місяців з’явилася нова генеральська зірка?
Висновок очевидний: «Тут щось не те!». Дехто каже, що нема готових кадрів. Вибачте! Хіба в нас мало досвідчених дипломатів, які можуть очолити міністерство закордонних справ? До речі, вони відомі не тільки вузькому колу політиків, а й широкому громадянському загалу. Таке враження, що не тільки корупція, а й ганебне кумівство не подолане в нашому найвищому ешелоні влади!
Яка реакція поза урядовими кабінетами? На жаль, вона не на користь влади. По-перше, середній клас в Україні навіть не створюється, населення зубожіє, а олігархи жирують. Державне керівництво шукає «резервів» для забезпечення нашої армії серед громадян, які ледве зводять кінці з кінцями, а не за рахунок доморощених мільярдерів і мільйонерів. Чи й надалі на забезпечення армії працюватимуть тільки волонтери? По-друге, наростають протести серед вояків, які без належного озброєння протистоять агресорові. Доки наше керівництво буде як фіговий листок використовувати для прикриття своєї непослідовної оборонної політики так звані «Мінські домовленості»? По-третє, як відомо, власність окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії вже більше року дає прибутки втікачам, що перебувають за кордоном, а Янукович фінансує донецьких бандитів. Якщо такі факти відомі журналістам, то чому на них не реагують правоохоронні органи?
Бійтеся Бога, панове! Чому наше керівництво проголошує бандитів з так званих «ДНР» і «ЛНР» терористами і водночас сідає з ними за стіл переговорів? Хто буде шанувати таку державу? Чому від імені України на переговорах з бандитами виступають скомпрометовані особи? Кучма і Медведчук, а ще Шуфрич! Хіба не зрозуміло, що це за птиці? Прочитайте програму медведчуківського «Украинского выбора» -- і вже не треба жодних коментарів! Про минуле названих осіб -- говорити годі!
Доходить до безглуздя: наше державне керівництво оголошує перемир’я, а бандитам за той час підвозять з Росії новітнє озброєння. Не мине й кількох днів – і вони починають наступ, що призводить до ще більших втрат. Навіщо ми дуримо самі себе? Це – не політика, а її імітація! Доки таке буде тривати! Слушно заявив недавно Євген Марчук: «Україні треба усвідомити, що за нас ніхто не буде воювати. Ми повинні відмовитись від постійно лунаючої риторики, яку пропонують наші партнери, що воєнного вирішення цієї проблеми немає, тому що без воєнного компонента дипломатія завжди слабка».
Справді треба усвідомити, що Москва завше визнавала тільки силу, а до різних міжнародних договорів ставилася як до звичайного туалетного паперу – не більше! Не дурімо самі себе! Не граймося в демократію! Хіба можна уявити, що в повоєнному французькому парламенті засідають гітлерівські колаборанти? Ні! А в нас засідають відверті вороги держави, які змінили назву Партії регіонів на «Опозиційний блок», хоч насправді вже проявили себе як Окупаційний блок! З парламентської трибуни вони, кремлівські найманці, паплюжать незалежну Україну. Хіба не було правових важелів, щоб перекрити вчорашнім регіоналістам дорогу до парламенту? До речі, президент міг заветувати схвалений закон, який передбачав вибори нардепів за мажоритарним принципом. Не заветував! А чому?
Агресивну війну Росії проти України називають гібридною, а в нашій державі її суть завуальовують у вербальну оболонку. Кому не зрозуміле безглуздя самого терміну «антитерористична операція»? Триває війна! Справжня війна! І життя України, всієї України, треба перевести на воєнний стан! Інакше не переможемо! Гра в демократію під час війни – на користь ворога! Життя вимагає рішучих заходів!
По-перше, треба нарешті зрозуміти, що політика «умиротворення» Путіна нічого не дасть. Нині часто аналітики й політики згадують 1938 рік, коли західні демократичні держави намагалися задовольнити Гітлера, віддавши йому частину території Чехословаччини. Гітлер не зупинився – пішов далі. Не даремно Путіна називають Путлером. Про його стратегічну мету свідчать такі слова: «Русские и украинцы – это один народ!». Чи може один народ жити в різних державах? Зрештою, бандити з так званих «ДНР» і «ЛНР» відверто погрожують Україні новим наступом. Отож, «Мінські домовленості» – це не пошук виходу, а ганебне приниження нашої держави на користь не лише агресора, а й кримінальних бандитів.
По-друге, доконечно заборонити діяльність в Україні антидержавних партій і організацій. Чи й надалі буде мутити воду партія «Русь Единая», яка ще недавно називалося «Партией политики Путина»? Де таке видано? Не має права на існування «Опозиційний блок». Законодавцям доцільно розглянути питання про позбавлення його нардепів депутатських мандатів. Права громадянина не можуть використовуватися на шкоду держави!
По-третє, треба тимчасово відновити в кримінальному законодавстві кару смерті. Доки будемо гратися в гуманізм! Якщо через антидержавну діяльність політиків чи військових гинуть тисячі мирних громадян і оборонців держави, їхні безпосередні чи опосередковані вбивці не мають права на життя.
По-четверте, не варто видавати бажане за дійсне. Україна – в стані війни! Теревені про «антитерористичні операцію» вже давно себе скомпрометували. Наш парламент має оголосити, що Росія підступно розпочала війну проти України. Спекуляція термінами тут нічого не дасть: силі треба протиставити силу, а не пробувати умовляти агресора. Хіба не Президент назвав торік війну на наших землях Вітчизняною? Не давати підстав московським, а за ними західним дипломатам називати російську агресію проти нашої держави українською кризою, цебто обмежувати війну цивілізацій міжрегіональним протистоянням. Україна захищає не лише себе, а й усю цивілізовану Європу від московських ординців, які не приховують своїх зазіхань на країни Балтії й Польщу. Така реальність – це аргумент на нашу користь! Західні гаранти не забезпечили належного захисту України від агресора, який зневажив міжнародні домовленості.
По-п’яте, наша держава має порушити питання про позбавлення Росії як держави-агресора права vetoв Раді Безпеки ООН і навіть статусу члена ООН. Хіба не так вчинила Ліга Націй після агресії більшовицької Росії проти Фінляндії?
По-шосте, зваживши те, що Російська Федерація оголосила себе єдиною спадкоємицею СССР, Україна має підстави звернутися до Міжнародного Суду про відшкодування втрат, яких зазнав наш народ від більшовицько-російської окупації. Як відомо, до цього часу Москва не відповіла за геноцид українського народу, що сягнув апогею за Великого Голодомору 1932-1933 років.
По-сьоме, Росія як самопроголошена спадкоємниця СССР має оплатити нашій державі за повоєнне користування українським газом, іншими природними багатствами нашої землі, а також за вивезені в перші місяці Другої світової війни наші фабрики і заводи з території України.
Реалізація таких й інших завдань залежить значною мірою від організованості національно-демократичних сил. Як відомо, чверть століття тому своєрідним штабом Національної Революції була письменницька спілка, яка заініціювала створення Народного Руху України. Мусимо визнати, що нині доводиться знову повертатися до нерозв’язаних питань національного державотворення кінця минулого століття.
Після написаного. Нарешті суд заборонив діяльність малоросійської «комуністичної партії України», але не заборонені інші антиукраїнські більшовицькі організації, зокрема «прогресивна соціалістична партія України», з якими діють компартійці попри колишню гризню. Чи достатньо напівзаходів?
ДЕНЬ СКОРБОТИ ЧИ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ?
У КИЄВІ ЧИ В МОСКВІ?
Школярам повоєнного часу доводилося вивчати тост Сталіна «за великий русский народ»на бенкеті 24 червня 1945 року з нагоди перемоги над нацистською Німеччиною. «Вождь народов» з титулом генералісимуса проголошував: «Я подымаю тост за здоровье русского народа потому, что он заслужил в этой войне общее признание как руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны». Після цього виникають питання принципової ваги. Як відомо, в «імперії зла і брехні» керівною силою називали не народ, а більшовицьку партію. Чому ж така зміна акцентів? З ідеологічного погляду недоречність цілком очевидна. Окрім того, серед народів світу найбільших втрат зазнали українці – 14 млн осіб, що становить від 40% до 44 % від загальних втрат СССР. Інакше кажучи, загинув кожен третій українець. Це – не вигадки: взято з Інтернету – можна перевірити.
Чи остаточні такі показники?Як відомо, Олександр Довженко навіть оплакував 15 млн втрачених своїх краян. Треба зважати на засекреченість совєтської статистики, яка була підпорядкована державній політиці. До речі, аж до розпаду СССР говорили про загальносоюзні втрати, не уточнювали їх на республіканському рівні. Зрештою, суть не тільки в наших національних втратах, а й у ставленні до них. Чи має право два громадяни веселитися на могилі третього? З погляду не лише християнської моралі, а й на засадах гуманізму відповідь однозначна: це – аморально!
Водночас задумаймось над питаннями: що здобула Україна після війни? чому визволені від німецької окупації європейські народи поквапилися відірватися економічно й політично від «імперії зла і брехні»? чому ще раніше угорці, поляки, чехи і словаки хотіли скинути московський хомут? чому керівники західних держав не квапляться на путінський «парад Победы»? чому Путін цинічно зневажає внесок українського народу у світову перемогу над гітлерівською Німеччиною?
Нині наш народ у стані війни з тим народом, якого так глорифікував Сталін. Чи можуть українці святкувати спільно з москаляи перемогу над гітлерівською Німеччиною? Відкиньмо демагогічні оправдання про поганого Путіна і «добрий російський народ», адже більше 85 громадян Російської Федерації підтримує самовпевненого кадебістського ставленика! Дехто скаже, що все сфальсифіковано. Допустимо, але чому не визріває масовий рух противників агресивної війни?
Коли йдеться про оцінку найкривавішої в історії війни, то доцільно порівняти дві пісні – тарабанну російську «День Победы» і сумну українську «Степом, степом». Безумовно, маємо відмовитися від сталінської концепції «Великої Вітчизняної війни», бо інакше доводеться визнати СССР, цебто «імперію зла і брехні», Вітчизною, а це вже ставить під сумнів саме існування України як незалежної держави начебто як уламка Вітчизни. Хибність цієї концепції для України ще наприкінці двадцятого століття доведена нашими істориками. По-перше, підневільна Українська ССР не оголошувала війни нацистській Німеччині, бо не була суб’єктом міжнародного права. По-друге, українці були втягнені у воєнний вир задовго до нападу гітлерівського керівництва на СССР, бо ще 15 березня 1939 року змушені були обороняти свою Карпатську Україну як незалежну національну державу від угорської агресії на Красному полі під Хустом. По-третє, з вересня 1939 року галичани й волиняни воювали проти Німеччини в польських військах. По-четверте, як суб’єкт міжнародного права наш народ виступив у липні 1944 року після створення Української Головної Визвольної Ради на чолі з її головою Кирилом Осьмаком і генералом Романом Шухевичем. По-п’яте, на українських землях аж до середини п’ятдесятих років воювали українські повстанці, які ніколи не капітулювали ні перед нацистськими, ні перед більшовицькими поневолювачами. Вони гордо несли червоно-чорний прапор Української Революції, що нині піднімають патріоти в усіх регіонах нашої держави. Отож, для українців війна не розпочалася 22 червня 1941 року і не закінчилася 9 травня 1945 року, а тривала ще ціле десятиліття.
Такі аргументи проти святкування Дня Перемоги. Справа не лише в тому, що українці мають протиставити себе російським мілітарним традиціям. На наш погляд, ми, як цивілізований європейський народ, на перше місце маємо поставити не чужу державу, а рідну людину, вшанувати пам’ять 14 млн полеглих наших краян. Отож, йдеться про встановлення на державному рівні Дня Скорботи чи Дня Пам’яті й Скорботи. Оскільки Україна інтегрується в Європу, то його доцільно призначити на 8 травня. Вшановуємо полеглих – і не треба військового параду, як було за совєтських часів.
Насамперед доконечно впорядкувати могили військовиків, які воювали на різних фронтах. Осердям вшанування полеглих має стати Могила Невідомого Військовика в столиці держави, а на Майдані Незалежності провести Богослужіння з участю різних конфесій. Цього року на таке вшанування бажано запросити керівників західних держав як наших партнерів у боротьбі проти агресії путінської Росії. Інакше кажучи, Україна протиставляє тарабанному імперському «Дню Победы» традиційно гуманістичний національний День Пам’яті й Скорботи, коли вшановуються полеглі і ветерани. Проте про пошанівок колишніх енкавеесівців не може бути мови. Чи не доцільно брати приклад з інших народів, приміром, з Ізраїлю, який не прощає вбивць свого народу, незалежно від їхнього віку? В Україні все навпаки: ті, хто проливав кров борців за волю, користуються різними пільгами, хоч справедливість вимагає, що вони мають сидіти за ґратами. Інакше – повторення нинішніх подій на Донбасі можливе в інших регіонах!
Проти святкування Дня Перемоги маємо ще один аргумент. Йдеться про цілком таємний наказ народних комісарів внутрішніх справ і оборони СССР за № 0078/42 від 22 червня 1944 року. Раніше навіть дехто з наших істориків заперечував його, вважаючи за начебто німецьку фальшивку. Та російський поет Фелікс Чуєв, до речі, заяложений сталініст, у книжці публіцистики «Солдаты империи: беседы, воспоминания, документы»(М., 1998) все ставить на належні місця, публікуючи цей наказ на сторінках 177-178. Він згадує про свої розмови з колишнім народним комісаром внутрішніх справ Української ССР В.Рясним, який підтверджує існування цього наказу за підписами Л.Берії і Г.Жукова. Як відомо, останній чимало спричинився до масового знищення українських селян під час форсування Дніпра, а владні харківські українофоби вже після проголошення незалежності поставили йому величний пам’ятник у центрі міста. Чи не зневага пам’яті українців, що полягли з «ласки» цього совєтського маршала?
Республіканський нарком визнає: «Адже вся війна йшла в Україні, від цього залежало багато. І справа в тому, що воювати доводилося не лише з німцями, а й українцями. Адже в кожному селі були створені так звані «боївки» -- бойові осередки із санітарними службами, постачанням». Чи не підстава для роздумів усім українцям? Якщо так тотально українці боролися проти Червоної армії, то хто ж тоді святкує в Україні День Перемоги – чужоземні окупанти чи туземні їхні жертви?
Проте не варто забувати, що проти німців воювала також Українська Повстанська Армія. Звісно, енкавеесівець В.Рясной про таку боротьбу не згадував, бо розлітається більшовицька (і путінська) брехня про начебто колабораціонізм українських «буржуазних» націоналістів.
Посилаючись на донесення агентури, автори наказу від 22 червня 1944 року зазначають: «Останнім часом на Україні, особливо в Київській, Полтавській, Вінницькій, Ровенській та інших областях, спостерігається явно вороже ставлення українського населення до Червоної Армії і місцевих органів Радянської влади». Отож, ідеться не про якісь області «західної орієнтації», якими традиційно визнають галицькі області, а й про центральні (Київщину і Вінниччину) і навіть лівобережну Полтавщину. Чи можна при такій оцінці двох всесоюзних наркомів писати про визволення українських земель совєтськими військами?
Далі в наказі наголошується, що українська людяність протидіє нав’язуванню колгоспів, не хоче давати продовольства для Червоної армії, вбиває худобу. В лісах сформовані (згідно з наказом) «зелені банди», які нападають на невеликі військові підрозділи, підривають військові ешелони, вбивають місцевих представників влади. Після цього сказано: «Окремі червоноармійці і командири, потрапивши під вплив напівфашистського українського населення (підкреслюю.-- О.Г.) і мобілізованих червоноармійців з визволених областей України, почали розкладатися і переходити на бік ворога. З викладеного випливає, що українське населення стало на шлях саботажу Червоної Армії і Радянської влади і прагне повернення німецьких окупантів». Останнє положення викриває справжню суть так званого «визволення». Якщо населення прагне повернення німецьких окупантів, то мусимо визнати, що твердження про «визволення» безпідставні.
Відтак іде імперативна частина наказу. Її перший пункт вимагає «вислати у віддалені краї Союзу ССР усіх українців, які перебували під владою німецьких окупантів». Що ж виходить? Самі совєтські воєначальники залишили людність на поталу коричневим окупантам, а тепер хочуть покарати за наслідки своїх дій невинних людей. Другий пункт вже викриває справжню суть лицемірства більшовицького керівництва. Він формулює вимогу виселяти наших земляків лише тоді, коли вони зберуть урожай і здадуть його для потреб Червоної армії, цебто нагодують і тих, хто їх буде виселяти. Цей пункт також застерігає, що виселяти обов’язково лише вночі і несподівано, бо так не зможуть врятуватися члени виселюваних сімей і водночас нічого не дізнаються їхні родичі, які воюють в частинах Червоної армії. Знову парадокс: сини визволяють від німецької окупації інші народи, а їхніх родичів виселяють з рідних земель, позбавляють батьківщини.
Не залишають московські верховоди поза увагою червоноармійців і командирів, які походять з колишніх окупованих територій. Згідно з четвертим пунктом наказу, на них запроваджені спеціальні справи в особливих, цебто енкавеесівських, відділах. На кожних п’ятьох таких осіб виділений один таємний співпрацівник («сексот»), а їхні листи має цензурувати особливий відділ.
Нарешті, керівництво наркоматів внутрішніх справ і оборони СССР наказало кинути дві каральні енкавеесівські дивізії проти «антисовєтських банд», цебто борців з більшовицьким режимом.
Під наказом зазначено: «З невідомих причин цей наказ не був виконаний». Та сам В.Рясной, безумовно, про такі причини знає: хоч «за вороже ставлення до російського народу товариш Сталін наказав виселити всіх українців до відомої матері, а конкретніше до Сибіру», цілком зрозуміло, що «виселяти Україну – це не Чечню, не кримських татар». Після того, коли відіслали кілька ешелонів з України, виконання наказу зупинили.
Треба зазначити, що 20 серпня 1944 року, цебто через два місяці після аналізованого наказу, Раднарком СССР і ЦК ВКП(б) затвердили постанову «Про укріплення совєтської влади на Україні». У ній передбачено виділити 5 тисяч квадратних кілометрів північної Якутії для будівництва Сибіру-№2 і побудувати на цій території 300 виправно-трудових таборів першої черги, щоб заслати «всі ворожі і ненадійні елементи для перевиховання». Окрім того, план хлібозаготівель поточного року для України у 12 мільярдів пудів партійне й урядове керівництво зменшувати відмовилося, вважаючи його реальним, хоч навіть республіканські керманичі просили скоротити вдвічі. Щоб виконати такі завдання, в Україну надіслали «випробуваних товаришів», жоден з яких за походженням не був етнічним українцем. Постанову підписав Сталін. У ній вказано: «Значна частина українського населення помилково вважає, що більшовики не визволили Україну від німців, а окупували її, щоб експлуатувати багатства і знищити український народ» (підкреслюю.—О.Г.). Після цього конкретизовано, що «частина українського населення» дотримується думки, що Україна «не хоче бути залежна від політики більшовицького Кремля».
Хтось може засумніватися в реальності такої постанови, але насправді її виконували: українську людність вивозили з рідних земель, а «плани хлібозаготівель виконували, що спричинило ще один більшовицький голодомор в Україні. Як наслідок голодною смертю загинуло від 1 до 2 млн українців.
Вже такий аналіз дає підстави для висновку про доцільність відзначати в України не День Перемоги, а День Скорботи, щоб вшанувати пам’ять погиблих. Центром таких вшанувань мав би бути Київ, як традиційна столиця народу, який зазнав найбільших втрат у роки Другої світової війни, а не Москва, в якій виношувалися імперські плани кривавої війни.
Після написаного. Уже торік в Україні вшановують 8 травня День Скорботи, а 9 травня – День Перемоги. Як відомо, так чинила баба в співомовці Степана Руданського, яка ставила свічку не лише святому. А й нечистиму. Традиція не порушена, а про логіку говорити марно.
ЛІТЕРАТУРА БОРОТЬБИ, А НЕ ЗАСПОКОЄННЯ
Той, хто бачив тиранів лише в чужих царях, а не
в чужім народі, не раз отямувався під чоботом
щегірших тиранів, тих чужинницьких
«народних вождів», які царів мордували.
Дмитро Донцов
Життя жорстоке і щоби протиставитися йому,
треба не сліз, а відваги.
Дмитро Донцов
Мистець теж збуджує в нас ідеї, лише –
своєю мовою, мовою образів, не
понять.
Дмитро Донцов
У своєму програмовому творі «Націоналізм» Дмитро Донцов обґрунтовував закон боротьби як основний закон суспільного розвитку. У працях з естетики він викривав «світогляд удогідненого життя філістера», що дотримується концепції «мистецтва для мистецтва». «В добу, -- писав мисленик,-- коли світ сповнений лоскотом боротьби різних почувань і тенденцій, коли перемога одної чи другої з них сформує на свою модель світ на багато віків,-- цинік з «своїм свобідним умом», порожнім серцем і легкою совістю сидить збоку, щирить весело зуби і жде». Він хоче дочекатися переможця. Тут можливі два варіанти. При перемозі одного запанує пролетарський реалізм з червоним іконостасом, а в іншому разі доведеться писати про сильних людей (Наполеона, Кортеса чи Мазепу).
Така думка висловлена в середині тридцятих років минулого століття, коли гору брали жорстокі тоталітарні режими: більшовизм у Росії, нацизм у Німеччині і фашизм в Італії. Не варто називати більшовиків фашистами, адже вони встановили на руїнах самодержавної імперії Романових найжорстокіший режим, при якому, як образно писав Іван Франко, людина перебувала під тотальним контролем, від колиски до гробової дошки.
Як теперзнаємо, перемога більшовизму в Другій світовій війні не означала панування пролетарського реалізму «на багато віків», але й за кілька десятиліть наробила чимало лиха, особливо для української людності, приреченої кремлівськими верховодами на геноцид. Новітній варіант такого «реалізму» нав’язала російським літераторам кадебістська команда на чолі з Путіним.
Наш мисленик зазначає, що витвори філістерів мають своїх читачів. Він обурюється «цікавістю «камердинера від мистецтва», що не так цікавиться творчістю мистця, як його «високоякісним чаєм» і його «будуарними історіями». З того часу минуло вісімдесят років – і «камердинери від мистецтва» створили чисельну аудиторію своїх прихильників. Лише задлянути в інтернатівську інформацію з «белокаменной» -- і маємо незаперечні докази висновку Донцова про обмеження зацікавлень таких «камердинерів» насамперед «малими слабощами» мистців, а їхні творчі досяги залишаються поза кадром. Наш філософ М. Шлемкевич називав подібне мистецтво «діркою від ключа», в яку заглядає «порядна людина». У наших умовах такі автори вкладають у вуста своїх літературних героїв грубу московську лайку, щоб посилити сприйняття твору як реалістичного. Дехто з нинішніх белетристів особливо полюбляє описувати статеві збочення у нужниках, переповнених екскрементами. Чому таких доморощених творців рекламують за кордоном, хоч наша література має твори світового рівня, варто задуматись?
Філістер не знає почуття відповідальності за слово, а прагне успіху, популярності серед невибагливої публіки. Не випадково він відкидає саме поняття «рідний край», «кпить з героїзму, з ретельности, з обов’язку, з безкорисности» (Д.Донцов). Для такого нема нічого святого. Ніколи не абуду, як відомий літератор хвалився, що проник «у суть» трагедії під Крутами і назвав тодішні події «ганьбою». Звісно, не варто розкидатися словами, бо своїм життям наші студенти й гімназисти зупинили більшовицьку навалу Муравйова на Київ, у якому засідали бездарні, отруєні соціалістичними бздурами керівники-неофіти, що мріяли про світову федерацію, а не про незалежну державу на етнічних українських землях.
Як зазначає Донцов, літературні сноби «жахаються проблематики життя», «ховаються під ліжком», хочуть «бавитися», тому «їх прудкі, мов електричний вентилятор, язики, радісно лопотять, мов на човні вітрила, надимані північним, полудневим, східним чи західним вітром, раз під одним, раз під другим прапором, мистецтво для мистецтва і для кар’єри». На думку мисленика, «заповажний наш час на ці забави», бо не тільки «життя формує мистецтво», а й навпаки, мистецтво формує життя. Створений мистцем певний тип згодом проявляється в житті. Хіба не Гамлет втілив майбутній песимізм? А що вже говорити про вплив на закоханих юного Вертера? Роман Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» ідеологічно підготував скасування рабства у США. Донцов наголошує на особливому впливі на суспільний розвиток творів Бомарше, Корнеля, Расіна й Руссо. Водночас він осуджує «нехлюйський потік так званого мистецтва, що заслонюючися гарними теоріями, плюгавить, калічить, розгружує або забиває душу цілих поколінь». Тут не може бути мови про якусь толеранцію.
Потреба нового мистецтва у міжвоєнний період стає очевидною. Про таку потребу заговорили в різних європейських країнах (Польщі, Німеччині, Франції, Англії, Італії). Наш мисленик солідаризується з думкою італійського письменника Дж. Папіні, який висловив занепокоєння, бо «до літератури вдерлися ті, що не мають нічого сказати». Як наслідок вони для юрби готують поліційні романи, для «знуджених снобів» -- гру загадок, а про поживу духа не турбуються. Згадаймо, як ще недавно наше телебачення намагалося захопити увагу пересічних глядачів кмітливими «питерскими ментами». Звісно, про якусь поживу духа від таких телевиробів говорити марно, але вони мали чітку мету: тримати українського телекористувача в єдиному квазікультурному просторі з північно-східним сусідом, протидіяти нашому культурному самовизначенню після розпаду «імперії зла й брехні».
Наш мисленик виділяє слова Дж.Папіні, що «в великих добах -- великі письменники це переважно виховники». Очевидно, таке призначення майстрів слова стосується не лише великих діб. Приміром, українські письменники завше прагнули послужитися вихованню своїх родимців. Поетичні твори Г.Сковороди, Т.Шевченка, інших наших класиків ставали народними піснями. Виховний запал Шевченкового «Заповіту» і «Реве та стогне Дніпр широкий», Франкових славнів «Не пора, не пора, не пора» і «Вічного революціонера», революційних гімнів «За Україну» Миколи Вороного, «Червона калина» Степана Чарнецького, «Зродились ми великої години» Олеся Бабія відчув кожен український патріот.
Визнаючи рацію італійському письменникові, що письменство не може служити «самолюбним забаганкам одиниці», Донцов висловлює в час «заливу розкладових ідей» чітку настанову: «Перед їх заливом врятує нас лише естетика як стимул життя, естетика, яка виховувала б у великих ідеях цілі покоління». Мисленик наголошує, що творчість завжди суб’єктивна так само, як і мистецькі уподобання людини. Він зазначає: «Мистецтво мусить формувати нашу волю і наші характери, вивищати одні цінності, понижувати другі, виробляти стиль доби і людини».
Донцов стає на захист тенденційності мистецтва, під чим доречно розуміти ідейність твору. Водночас він застерігає від намагання ототожнювати тенденцію з догмою, від надмірної оцінки форми, навіть вишуканої форми, бо твір бездушний «без того вогню, що палає в душі творця». Формула «мистецтва для мистецтва» насправді орієнтує на витвір мертвих квітів, що проявляються «то в образі філософії битого пса, то філософії цинізму чи філістерства, втечі перед жахом життя».
Особливої актуальності набуває в наші дні застереження Донцова перед нав’язуванням українському читачеві російської тенденційності. Його логіка вбивча: «Не Криленки і Муравйови заволоділи Великою Україною, а перед ними ще – Пушкіни і Достоєвські. Коли ми чинили опір, то його організував Шевченко. Коли опір зламано – то тому, що Шевченко був сам-один супроти плеяди Пушкіних і Блоків». Сказано занадто категорично, адже проти захоплення російською літературою українськими читачами ще майже сто п’ятдесят років тому виступив І.Нечуй-Левицький. Проте не всі наші письменники солідаризувалися тоді (і не тільки!) з видатним майстром художнього слова. Прикро, що серед опонентів особливо активно виступив молодий І.Франко.
Не можна не погодитися з думкою Донцова, що доктрина «мистецтво для мистецтва» в українських умовах готує ґрунт для іншої доктрини, яка обмежує функції нашої літератури домашнім вжитком. Доморощені «мистці для мистецтва», як зазначає мисленик «створять хіба або атмосферу цинізму або гасла «моя хата з краю», «або апотеозу жалю і нездарства». Вони відвертаються від великих проблем сучасності, тому не спроможні творити великі твори. Наше письменство має «надхнути одною душею» різні «народи», на які хочуть розбити вороги українську націю. Йдеться про правобережців і лівобережців, лемків і гуцулів, волиняків і поліщуків та інших. Думка надзвичайно слушна, адже ще нині не лише прихильники відновлення Російської імперії, а й звичайнісінькі невігласи говорять про українців не як про спільноту, лише про якесь «штучне об’єднання». Прикладом мають стати для українських мистців великі письменники інших народів. Донцов згадує Ф.Шиллера, який єднав баварців і пруссаків, А.Данте – співця єдності п’ємонтців і сицилійців, автора «Марсельєзи» К.Ж.Руже-де-Ліля як співця єдності усіх французів. Зрештою, приклад нам дав Тарас Шевченко своїм «Кобзарем», священною національною книгою.
Мисленик наголошує: «Наша доба безладу і страшного змагання ворожих сил вимагає оформлення наших почувань, вимагає того кристалізаційного осередку-ядра, що довкола нього міг би повстати новий світ образів замість зруйнованого старого. Це ядро мусить притягати». Вплив на людську душу думки та образу неоднаковий, бо думку можна витіснити з душі контраргументами, чого не сказати про образ. Донцов сподівається на народження когорти нових мистців, які подарують провідні смолоскипи.
Натомість наше письменство нагадує криве дзеркало, що підтверджують певні приклади. Донцов порівнює відомих героїв у світовій літературі з трактуванням у творах наших письменників. Насамперед мисленик згадує п’єсу Я.Галана «Дон Кіхот з Еттенгайму», в якій письменник «вибрав собі на героя не того, хто сам, по волі, йде на змаг, лише того, кого тягнуть проти волі на Голгофу». Цим він протилежний відомому героєві роману Сервантеса, бо той, «герой серед філістерів», «сповнений жаги чину, шукає небезпеки, напруженої атмосфери змагання».
Український Самсон у змалюванні Д.Николишина втрачає біблійний трагізм, перетворюється на зрадженого коханця, а не патріота свого народу. Так само у кривому дзеркалі постає перед читачем український Антей у трактуванні М.Чернявського. Ніцшеанський тип надлюдини у «Щаблях життя» В.Винниченка більше нагадує підлюдину. Не погоджується Донцов з тими критиками, які дотримуються «легенди» про ніцшеанство О. Кобилянської.
Далі Донцов наголошує, що поети О.Олесь, П.Тичина, В.Поліщук, які звернулися до образу Прометея, ступили крок назад порівняно з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою, бо їхні Прометеї нагадують «карикатуру на цю велику постать», «хочуть дістати волю в подарунку». Прометей Олеся навіть не має наміру встати і повернутися в рідну сторону, у Тичини античний титан скаржиться на жорстокий світ, а в «Муках Прометея» Поліщука стогне: «Я тілом ізнеміг і дух мій знемагає». Ще раніше такого Прометея оспівав С.Воробкевич. Його прикутий титан не проявляє протесту, лиш «думки жалібненькі і пісні рідненькі» та «сльози гарячі, дрібненькі із муки гіркої під небо злітають». «Позбавлена філософської глибини», як вважає Донцов, провина Марка Проклятого, українізованого Агасфера, у відомому романі Олекси Стороженка. Замість «Вічного Жида» письменник показав на «несприятливому малоросійському грунті» «Вічного Хохла» як «ледаря завзятого».
Критично підходить мисленик до відомої поеми І.Франка. «Взято світовий сюжет, взято зміст легенди, до якої не міг допасуватися наш погідно-супокійний темперамент. Твір утратив на цілісності у вічній борні чужого, запозиченого змісту з іншим трактуванням автора». Поемі «Мойсей» Франка Донцов присвятив окрему розвідку. Як наголошує дослідник, автор поеми намагається відповісти на «гнітючі питання», що стоять перед його народом: «Що бракує народові – з однієї сторони, його проводові – з другої, щоб бути великим народом? Щоб доконати великого історичного діла? Щоб виявити сил своїх безмірність? Що треба мати, які прикмети духу, щоб перестати нидіти –
Мов паралітик той на роздоріжжю,
Людським презирством, ніби струпом вкритий,
Щоб перестати бути погноєм, тяглом сильніших націй?».
У поемі «Мойсей» визріває трагічний конфлікт між бездумним, пасивним народом і Божим провідником. «Провідник, який безоглядно вірить у велике післанництво народу, готовий віддати свої сили – свої і нації, щоб через труди, через довгу мандрівку пустинею і тяжку війну вивести нарід з ганьби і рабства на свободу, до обіцяної землі». Дійти до такої мети не просто, бо народ погруз у матеріалізмі, покорений «рабськими інстинктами і нахилами, прищепленими довгою неволею», «ворожий великим ідеалам».
Насправді йдеться не про народ, а про юрбу, що готова послухати «дурних вождів», якими в поемі виступають Датан і Авірон з «підбрехачами». Мойсей одержимий поривом до свободи, у нічні години він думками «поза гори літає», не може заснути, в його серці запанувала велика мета:
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Донцов зазначає: «Ідею визволення, свідомість свого і народу призначення, вогонь, що зійшов на нього згори, свою відвагу, свій дух войовничий, бажання вести приніс пророк своєму народові. Та той нарід, той знаряд, що йому дав Бог у руки, був ворохобний, а іноді, йому здавалося, просто непридатний». Через сорок років мандрів пустинею розчарований народ уже почав сприймати слова пророка про свободу, обіцяний край як якусь казку, бо хотів буденного життя без жодних випроб.Його нові верховоди Датан і Авірон відвертають люд від великої мети нагадуванням про повсякденні речі: голодні кози, некуті коні, а також лютих войовників на нових землях. Зачерствілий люд доходить до такого рівня зневіри й вигадництва, що не тільки вирікається пророка, який «був голосом його совісти», а й навіть Бога, починає вірити тим, хто закликає «честь віддати Ваалу», золотому тільцеві.
На перший погляд, конфлікт двох типів вождів—«вождів з Божої ласки» і «вождів голоти», або «амбітних туподумів». Мудрий Мойсей кидає своїм опонентам як вирок:
Вчора ви уважали спокій
Найблаженнішим станом;
Та чи радився ум ваш при тім
З вашим Богом і Паном?
Мисленик характеризує стан юрби: «Фізичне життя з його радощами стояло для такого люду понад усі свободолюбні мрії, понад веління Бога. В ім’я цього чисто фізичного існування людського стада ладні були в ярмо чужинця повернути». Так створюється грунт для впливу вождя голоти, «який грає на низьких інстинктах людської отари».
Нині, через сто років після написання поеми, розуміємо велич Франка, який застерігав від довіри до тих, хто протиставляє щоденні потреби великій меті. Хіба не передбачення трагедії українського селянства, яке в період національно-визвольних змагань 1917-1921 років не стало на захист відродженої держави, повіривши більшовикам з їхніми обіцянками дарованої землі? Щоправда, подарована земля не була власністю більшовицької партії. Мине десять років – і «щедрі» більшовики відберуть її від селян, щоб перетворити у свою власність.
Треба сказати, що в поемі Франко прагнув показати складність перетворення «номадів лінивих» у «люд героїв», чого не розуміють доморощені провідники. А що вже казати про населення, для якого на першому місці не доля рідної мови, а ціни на ковбасу? Чи не в «ковбасній психології» закорінені трагічні події на Донбасі! До речі, незадовго до натуральної смерті «імперії зла і брехні» про користь дешевшої ковбаси на противагу утвердження української мови як державної переконував на організованому шабаші компартійного генсека Горбачова тамтешній шахтар Ляшко.
Донцов дорікає поетові, що його Мойсей засумнівався в своїй меті, коли «темний демон пустині» Азазель по-своєму передав «софістику «реальних, тверезих» політиків». Щоб посіяти сумнів, демон запитує пророка:
Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,--
А твій внутрішній, власний?
Якщо повірити Азазелю, то хоривський вогонь міг бути не «Єгови наказом», а власним бажанням, яке покликало ту силу, що сама «Єгову створила». Демон нашіптує, що «закон постепенної еволюції» важливіший від «волі фанатичних пророків». Мисленик пише: «Демон пустині стає в обороні фальшивих вождів, лесників маси, демагогів, для яких м’ясо, стан і спокій були найбільшим блаженством».
Відтак роздуми Донцова набувають особливого значення для наших днів: «Ставати на прю з могутнім Єгиптом? З сильними народами, яких треба було щойно збороти, щоб посісти обіцяну землю? Це ж безумство! Руїна народу! Буденна праця й природний приріст людности – ось що єдино на потребу». Чи не такої позиції завше дотримувалися ті, кого Донцов назвав доморощеними провансальцями? Нині її втілює політика «умиротворення» агресора, який після умовної «тиші», односторонньої для українських військовиків, розпочинає новий посилений наступ—і як наслідок гине ще більше оборонців рідної землі. Хіба не зрозуміло, що кадебістсько-кремлівське керівництво не задовольниться жодним перемир’ям, ба воно навіть не приховує свого наміру не тільки знищити незалежну Україну, а й асимілювати українців у так званому «Русском мире»?
Як пише мисленик, демон ставить на перше місце «конкретне, намацальне і близьке» проти «зірки недосяжного ідеалу». Маска демона створює ілюзію гуманности, людяности. Проте й він не обмежується сьогоденням, а орієнтує «номадів лінивих» на осягнення втраченої евентуальної мети:
Може, в Єгипті вони,
Множачись серед муки,
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки.
Такий прогноз замовчує інше: адже ті, хто забирав чужий край «в свої руки», вже не міг належати своєму народові. Прикладів чимало! Хіба компартійний диктатор Сталін діяв як грузин? Хіба Хрущов, Брежнєв чи Горбачов визнавали себе українцями? А скільки «хохлів», які ніколи не будуть українцями, нині в найвищому керівництві агресивної Російської Федерації!
Мойсей протиставляє позиції еволюції вирок, натхненний Божим гнівом, праведною волею Творця:
Горе вам, нетямущі раби
На гордині котурні,
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні!
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.
Щоб увійти до Ханаану, доконечно позбутися тих, хто прагненню волі для народу протиставив земні потреби деморалізованої юрби. (Такими були насамперед Авірон, Датан та їхні «підбрехачі».). У вільну землю увійде лише вільне духом покоління. Донцов доходить висновку: «Основний сенс поеми той, що свобідну землю уздрить тільки вільне духом покоління; те, яке отрясеться від усіх гріхів слабости батьків, від їх охлялости і сліпоти. Таке покоління вже росло в таборі серед блукань у пустині». У наших умовах таким є покоління, яке не знає «єгипетської», цебто советської неволі.
Мойсей не увійде до обіцяної землі, бо він засумнівався в Божому велінні. Лише новий вождь Єгошуа, біблійний Ісус Навин, виконає Божий заповіт. Він не буде церемонитися з опортуністичними провідниками, яких чекає заслужена кара:
Авірона камінням поб’ють,
А Датана повісять.
Донцов наголошує: «Нація, що прагне волі, повинна не боятися йти на небезпеки, як не боявся Ісус Навин і його плем’я…Нація, що прагне волі, мусить не зневірюватись, бути певною в тім, що її провадить Бог до її мети…Нація, що прагне волі, мусить у вічному зусиллі спішити до незримої цілі, любити недосяжне, вірити в невідоме, бажати осягнути фантастичне, хоч би й наражаючи на небезпеку рідне й знайоме». Водночас мисленик вказує на три засади для визволення нації: віру в Бога, ламання чужого ярма, осуд зрадників і слабодухів.
Як твердить дослідник, поема «Мойсей» відрізняється від «Каменярів», бо народ, який йде до обіцяної землі вже має провідників Мойсея, Арона, Єгошуа. Франко не прославляє «громади святої», «обезголовленого народу», що засвідчує, як зазначає Донцов, його перегляд колишніх «демократичних аргументів». Окрім того, мисленик наголошує на двох заповітах автора поеми: по-перше, не бунтувати проти волі Бога і не боятись противників, а по-друге, переносити випроби тяжкої дороги народу «з низин на вершини». Поряд з такими заповітами поет не забуває про «негативну науку», що стосується передсмертних днів «охлялого пророка». Йдеться про «надмір сентиментальности».
Мисленик не може погодитися з Франком, який подібно до Мойсея любить свій народ не лише за «добру вдачу, а й за хиби та злоби», цебто «за все негативне в нім». Пророк так чинити не має права, бо тоді він буде не твердим батьком, а лише поблажливою мамою, що не спроможна вести до великої мети. Саме тому в обіцяну землю приведе свій народ не зневірений Мойсей, а вольовий Єгошуа.
Як бачимо, тепер Донцов звертає увагу не на образ Мойсея, не наголошує на художніх втратах, а називає поему «піснею натхненною», захоплюється нею: «Стільки в цім малім розміром творі глибоких і плідних думок! Стільки пристрасної любови до величного, до героїки! Стільки віри в надію свою! Стільки певности, що з низин упадку вирветься вона на недосяжну височину!». Актуальність поеми дослідник вбачає в тому, що Франко не мириться з пануванням чужих фараонів, осуджує «реальних і тверезих політиків», «рідних» Датанів і Авіронів, яких треба роздушувати як скорпіонів, наголошує на «дорозі великого призначення України» на противагу «логіці фактів».
Нарешті мисленик підкреслює, що в поемі протиставлена заповідь боротьби бажанню жалюгідного існування в спокою. Поет начебто запитує з пересторогою:
Як стріла вже намірено в ціль
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
Я бажаю спокою?..
У свою чергу Донцов наголошує на великому призначенні рідного народу, спираючись на силу Провидіння, адже наш народ витримав такі іспити, яких не знав жоден інший народ і не зламався. Особливо оцінює мисленик висновок Франка про те, що національна збірнота лише тоді житиме, коли з «лінивих кочівників» і орачів перетвориться на «люд героїв», який не терпить гніту чужого фараона. Як вже зазначалося, вивести народ на «дорогу великого призначення», повести його в похід можуть не зневірені провідники, а «люди зовсім нового духу, новітні Єгошуї, які зриваються на ноги в кінцевім акорді Франкової поеми».
Досліджуючи творчість інших наших письменників, Донцов обурюється тим, що вони не спроможні створити яскравих типів на матеріалах власної історії. Він зазначає, що поема Сосюри про Мазепу чимало програє порівняно з творами Байрона й Гюго, які присвячені нашому гетьманові. Як карикатуру на історичного Сірка наш мисленик оцінює його образ, змальований Черкасенком.
Протиставляючи рідне письменство творам інших європейських мистців, Донцов дорікає: «Цікаво, що навіть наші власні динамічні сюжети, безбарвні в руках українців, стають в руках європейця – архітворами, повними темпераменту і глибокого змислу». Окрім згаданих Байрона й Гюго, названі ще Меріме, Рільке, а також Ліст. Як винятки Донцов вважає героїв Лесі Українки, Марка Черемшини, Василя Стефаника, які творять у дусі «недооціненого досі» Т.Шевченка.
Попри революційні зміни в нашій літературі, дорікає мисленик, «криве дзеркало лишається кривим», бо «просвітяни» зостаються «просвітянами», що замість «неньки-України» співають про «неньку-революцію». «Не порив до чогось, не конфлікт двох воль, творця з матерією, енергії з інерцією, мрії з дійсністю, лише біль, жаль і нарікання на жахливий світ». А ще нашим літературним типам властивий «перечулений ліризм», нема того «стремління», що «виносить вгору». Такі літературні типи знають лише «філософію упадку», чекають, коли «зникне насильство і насильники», а «на світі запанує слабий».
Проклинаючи світ боротьби, письменники називають його по-різному: Галан – «світом вовків», Тичина – «звірячим світом», Винниченко -- світом «напруження» і «великих потрясінь», мріють, як, приміром, Черкасенко, про світ «згоди і супокою», а також про «фіялкові гаї», рай для «слабих». Донцов підкреслює, що за таке ставлення до світу Шевченко називав своїх земляків «свинопасами», Куліш – «голотою», а Франко і Леся Українка – «каліками» і «паралітиками». Гірше те, що така «голота» стає в позу, хоче нав’язати іншим свої моральні цінності. Саме тому герої світової класики в нашому письменстві набувають протилежних рис, бо «Дон Кіхот перемінюється в Панса, ворохобник – в філістера, пророк – в неврастеніка, догматик -- в еклектика», хоч «поступ родиться лише з прагнення життя, з волі чину, посідання, з огнистої жадоби скорити собі світ».
У міжвоєнний час народжується нова література, яка відрізняється від попередньої не лише змістом, а й формою, що зумовлено «пульсом новітнього життя». «Людська мова стає коротка, уривчаста, виразиста, часом брутальна», а «натуралізм відходить на другий плян, нове активне відношення до життя викликає і нове активне оперування мистецьким матеріялом». Світова література порушує великі проблеми. На противагу їй наші письменники заперечують навіть засади боротьби й звитяги та їхні цінності. З цього випливає висновок, що треба «до дна» збурити і змінити нашу душу, «ціле наше світовідчування моральних кастратів», які панують у письменстві, мистецтві, політиці. Лише тоді наша література не буде «кривим дзеркалом».
Мисленик передчуває «нову апокаліптичну епоху», «великий День Гніву», про який пишуть деякі наші мистці. Насамперед він згадує відтворену Євгеном Маланюком «апокаліпсу хижих літ». Поет не сподівається на царство ідилії, а оспівує наближення «вихору чорної свободи, нещадного і лихого», «горобиної ночі», «вогню залізних літ», «часів залізних варягів і римлян». «Вогненна кара» виточить «сліпу і рабську», кров. Як наслідок «відродиться стара земля в огні», щоб ми «прозріли в полум’ї пожеж».
Проти «рабів спокою і вигод» виступає Леонід Мосендз. Про свого героя поет пише, що «він сам собі опора», для нього однаково -- «дійти чи впасти», бо він має намір провести борозну «між тим, що буде і що було». На перше місце такий герой ставить не перемогу, а боротьбу, вважаючи, що «змагання дужче цілі», а «в буйному розгоні є насолода більша, аніж в перемозі».
Поет Юрій Клен протиставляє вчителям плебейської моралі конквістадорів як нових людей, людей нашої доби, що народжується «в грозі, у блиску, в громі». Вони розгортають «шаленства прапор», їм не дає спокою «жадоба золота, пригод і слави». Герой Клена прагне іншого світу, готовий, як пише Донцов, «спалити крила й згинути в вогні – коротко, але жити».
Набагато більше уваги приділяє дослідник ще двом майстрам поетичного слова Олені Телізі й Олегу Ольжичу. Позицію поетки Донцов передає такими словами: «Спалити серце в хуртовині сніжній, купати душу у холодній зливі», приймати «всі зневаги» з піднесеним чолом, не відступати ні на крок. Не зігнуть колін, стрінути сміхом біль: бо «тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг». Але й безжурним «весняним вітром» -- часом лунає цей сміх».
Як тут не згадати Лесі Українки, яка прагнула «крізь сльози сміятись»! Герої Олени Теліги воліють «жити напружено, з радістю на «закривавлених, але щасливих лицях». Золотоверха столиця для неї не оспіване іншими поетами миле місто, а «трагічний Київ», що «в боях ранений». Не про спокійне життя мріє поетеса, лише про життя, над яким царює «жорстокий демон бою». Донцов наголошує: «Противенства – її стихія: «вітрами й сонцем Бог мій шлях помітив». Йти тим шляхом – не прикрий обов’язок, бо вабить він те «серце п’яне і завзяте». «Подвійним смаком – меду і полину» є сповнена її душа».
«Співця єдиного, вічно тривалого» Олега Ольжича Донцов називає герольдом нової краси в добу «жорстоку як вовчиця». Подібно до Маланюка поет єднає різні епохи, але «в нім нема нічого з бунтаря-плебея». «Його герої, -- зазначає дослідник,-- це не Спартаки, а готи, здобичники, ловці, наїзники, холодні і веселі, що люблять «жити повно й скоро», носити «життя на опашку на однім плечі». Наснажені «шалом непогамованих хотінь», вони прагнуть «жити повним життям», воліють «путь коротку і квапливу скінчити незміримістю пориву». Протест поета, як вказує Донцов, це «гордовита зухвалість», «тверда мужність», а «не пристрасть і гнів» збудженого раба.
У цих поетах Донцов бачить спадкоємців Шевченкового «Заповіту» й Лесиної «Одержимої», називає їх трагічними оптимістами. Як поети, наголошує далі, «вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування, «п’янкі і завзяті» -- знайшли відвічне джерело гарного». Нову літературну течію мисленик називає новоромантизмом. До речі, така характеристика стосується творчого методу Лесі Українки.
Своє дослідження творчості великої поетеси Донцов назвав «Поетка—пророчиця». Він бачить парадокс у тому, що поетеса народилася й жила «в епоху, у якої колиски стояла сумна постать великого плебея Руссо», але своїми смаками, пристрастями і вдачею утвердилася як «типова постать Середньовіччя». На противагу Середньовіччю в її епоху запанувала поміркованість, «релігія людського розуму», «соціальна упорядкованість, добробут, нівеляція і нудота», а «людське життя стало важніше, як людська честь».
Хіба були підстави для романтики, коли «на Україні зброя спочивала в могилах і музеях»? Покоління «непокірних дідів» змінили «зрівноважені внуки, які займалися наукою, просвітою і «садили картопельку» на Січі. Логічним завершенням такої деградації героїчних предків Гоголевої «Страшної помсти» були змальовані ним персонажі з повісті «Старосвітські поміщики» і «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».
Дослідник звертає увагу на слова Лесі Українки: «На шлях я вийшла ранньою весною». Образно кажучи, весна означала кінець спокійної епохи, пробудження невідомого життя. Нове й непевне пов’язували з «вибуховими силами», що втілювалися в імперіалізмі, соціалізмі й націоналізмі. Вихід поетеси на національну сцену, вважає дослідник, був передчасним. Донцов пише: «Коли б Леся Українка прийшла пізніше, коли й безжурних огортав переляк або радісний трепіт надії на грядущу катастрофу, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, що надходила і яку з страхом і радістю прочувала її візія».
Сучасники поетеси вірили «в автоматичний розвій подій», сподівалися, що визволення можна осягнути «новою зброєю», цебто «зброєю солодкавого народолюбства, пацифізму і мирної просвіти». Передчуття застерігало Лесю Українку. «Дар ясновидіння» давав поетесі «змогу заглядати в майбутнє», а воно, як хвалився російський поет Блок, готувало задушення Європи, а разом з нею й України в лапах північного ведмедя. Донцов наголошує: «Вона майже фізично відчувала цю «тяжку лапу» потвори, занесену над її нацією…». У цьому поетеса нагадувала свою героїню пророчицю Кассандру. Якщо «наївний безжурний Гелен повірив ахейцям, що «відплили від обложеного міста», то пророчиця «знала, що гієна не буде ніколи голубкою, бо такою її створив Бог».
Ворог не буде другом – висновок поетеси, який підтвердила тривала історія українсько-московських взаємин. Донцов передає пересторогу поетеси місткими, майже афористичними фразами: «Яка б гарна ідея не була, її тріумф неможливий без жертв». Далі він уточнює: «Щоб премогла ідея, мусить ллятися кров, мусять в її обороні знайтися жертовні і шляхетні люди». Про мирне втілення ідеї, без чину і жертв, можуть говорити лише «оспалі земляки», або «сонне кодло».
За правду треба боротися! – такий приклад подають у творчості Лесі Українки первісні християни. На «закони еволюції» у визвольному процесі поетеса не покладається. Донцов відкриває душу національної пророчиці: «Від нудної своєї епохи рвалася вона духом і творчістю, як Шевченко в часи козаччини, релігійних війн, перших християн, а Гоголь – в часи нашої героїки, рвалася й Леся в далекі часи чудової, блискучої, повної духовости, але зогидженої в наш демократичний вік, -- часи Середньовіччя або античного світу». Такий стан Донцов називає «правдивою тугою за минулим», а її філософію життя прирівнює до філософії Данте, Ґете, Стендаля.
Поетеса відчувала «трагізм нації, поставленої долею в становище – перемогти або згинути». Її романтизм логічно привів до образу «зірки провідної», бо людина не може обмежитися розумовими аргументами, а прагне все сприймати насамперед серцем. Леся Українка пише: «Юрбі мало наукової схеми…Їй треба не раз хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач». Вона вірить, що нація «мусила перейти вогневу пробу, щоби довести своє право на життя». Заперечуючи залежність Лесиної ідеї національного визволення від ідей інтернаціоналізму, як намагалися переконати більшовицькі ідеологи, Донцов підсумовує: «В двох словах можна схарактеризувати її творчість – вона принесла нам героїчний ідеал життя, героїчне його сприймання. Не мир, а меч; не нудні утопії «кращого життя», а волю до чину, волю здійснити свою мрію, свою правду за всяку ціну».
Звісно, Лесину творчість живила поезія Т.Шевченка, зокрема традиції поеми «Сон» і «Заповіту». Мабуть, до цього варто додати його геніальне «Посланіє». Не буде перебільшенням стверджувати, що поетеса спиралася на традиції Т.Шевченка, який протиставив ідеал лицарських синів гейбиідеалові незрячих гречкосіїв. Дуже сумнівно, що така героїчна позиція могла сформуватися під впливом М.Драгоманова, на чому наголошували в минулому дослідники її спадщини, які замовчували вплив на поетесу матері Олени Пчілки.
Щоб встановити справедливість, Донцов пише статтю «Мати Лесі Українки (Олена Пчілка)». Ідея її творчості полягала в тому, що українське письменство й українська політика «мусять вийти з зачарованого кола простонародности». Інакше кажучи, йдеться про подолання «плебейської літератури», як називав Драгоманов наше письменство, бо національність не може зводитися до простонародності. Це вже висновок Олени Пчілки, яку «займала боротьба за нову людину», бо інакше нація не зможе «піднестися духом»
Як наголошує наш мисленик, Олена Пчілка «малює протест фанатиків духа, шукачів нової правди». Над її творами домінує «змаг активної одиниці з інерцією, з безрухом власної суспільности», коли такі одиниці «з громадою стають на поєдинок». Від матері Леся Українка успадкувала ставлення до соціально-покривджених: не можна співчувати тим невільникам, які не борються за те, щоб скинути ярмо. Письменниця заявляла, що відмовляється від трактування становища жінки в дусі Марка Вовчка. Донцов пише: «Бере вона за героїнь не «тих ніжних коханок, сестер і жінок, а постать жінки-патріотки», цебто активної протестантки, борця».
Біблійна Юдита під пером Олени Пчілки виступає не як ніжна коханка, а як патріотка, яка хоче помститися за кривди свого народу. Подібний підхід також не традиційний для нашої літератури, хоч згодом він проявився в творчості Лесі Українки. Донцов зазначає: «Порівняймо ідейний світ Олени Пчілки з світом її доньки і побачимо вражаючу подібність думок, настроїв, тем, навіть окремих виразів…».
Особливо цінна публіцистика матері Лесі Українки. Вона не вірила російській інтелігенції, як ліберальній, так і соціалістичній, навіть не допускала, що така інтелігенція подарує свободу українцям.
Протилежність поглядам брата М.Драгоманова очевидна! Письменниця не плила за тодішньою політичною течією, бачила дальше від сучасників, що дотримувалися переважно космополітичних поглядів, тому «її земляки й охрестили її дивачкою». Сама ж письменниця вважала, що «облудою є всяка міжнародня нібито ощасливлююча людськість ідея, яку приносить на вістрі своїх багнетів або на кінці свого облудного язика чужинець!». У правильності такого висновку переконалися українці, які повірили більшовицьким ідеям. Дуже скоро вони зрозуміли, що більшовизм – це лише один з різновидів російського імперіалізму.
Оригінально для свого часу Олена Пчілка ставилася до російських письменників, зокрема Пушкіна, Тургенєва, Толстого. Створену ними літера-туру пронизує, як зазначає Донцов, «образа кожного свободолюбного українця». Пушкіну наша поетка «слушно закидала політичне перекин-чицтво, коли цей колишній приятель декабристів-революціонерів став зве-личником царя, того самого, що його приятелів послав на каторгу», а Бєлінського вважала «живим втіленням цілої облуди московщини». Як відомо, цей критик, шовініст за переконанням, не панькався з нашими письменниками, брутально образив навіть Т.Шевченка.
Треба визнати рацію Донцову, що Олена Пчілка перемогла життя, бо її погляди «на російський лібералізм, соціалізм, на чужинецьких агентів російського наїзду на Україну, на культуру Московщини» витримали вогненні випроби часом. Письменниця не мирилася з оспалим українством, вимагала виховувати в своїх краян характер, незалежний дух, відданість ідеї й відвагу.
Мисленик зазначає, що «правдиві мистці творять з ідеї, яку носять у собі, яка – не стоїть їм перед очима як якесь поняття; правдиві мистці працюють підсвідомо, інтуїтивно, «лише почуттям». Навпаки наслідувачі, манеристи, імітатори, епігони в мистецтві виходять від поняття». Ще в довоєнний період Донцов аналізував творчість трагічних оптимістів, характеризував їх як «яскраву заграву блискучого дня нашої літератури». У повоєнний час мисленик виступив проти тих письменників, які на еміграції захоплювалися людською «пересіччю» або «філістерством», протиставляли кастократам людей «маленьких обріїв», цебто кастратів, заперечували тип революціонера, борця, а героїчну літературу відносили до розряду непотрібних.
Проте наш мисленик переконаний, що «доба плебейська» не тільки в духовній сфері, а й у політичній діяльності «зближається до свого безславного упадку», в літературі відродиться «дух старого Києва» і нові твори наших письменників будуть «правити», направляти людей, формувати людські душі», даруючи їм нові ідеї.
Писано 1958 року, коли наша література після смерті тирана готувалася до нового в двадцятому столітті відродження. Хоч московські сатрапи придушили його, але на творах цього періоду виховалося нове покоління. Посіяне зерно дало свої плоди в Народному Русі України, Помаранчевій Революції, Революції Гідності з її героями Небесної сотні.
РЕЖИМ САМОЗНИЩЕННЯ
І.Проникнення в таємниці авантюри
Новий роман Богдана Кушніра «Невидима павутина» -- це фактично друга частина дилогії, яку започаткував гостросюжетний детектив «Помста оперативного розвідника» (К.: Ярославів Вал, 2014), що після своєї появи набув чималого розголосу. У цьому творі діють ті самі герої та й логіка розвитку подій зумовлена не лише часовим виміром. Якщо в першому романі передбачена кремлівська антиукраїнська експансія, то в «Невидимій павутині» оголений її підступний механізм окупації території нашої держави.
Підхід автора інтригує читача, адже в дослідницькій літературі й періодиці неоднозначно пояснюють джерела московської авантюри проти нашого народу. Звісно, найлегше списувати все на психологічні особливості нинішнього фактичного самодержця. Проте треба зважити, чому 89 відсотків опитаних громадян сусідньої держави підтримує безпрецедентні після «холодної війни» плани грубого ігнорування системи світової безпеки. Романіст намагається проникнути в таємниці авантюри, про які абсолютна більшість читачів навіть не здогадується.
Як виявляється, у взаєминах найвищого керівництва сусідньої держави йелітного шпигунського відомства, прозваного «орденом джентльменів», не всетак просто, в чому переконують тертя між їхніми зверхниками ВолодимиромБутином і Борисом Зербіно. Щоправда, на сторінках роману вони з’являються начебто як рідкісні гості, але їхня присутність відчутна постійно, в чому переконують діалоги чільних героїв роману, серед яких на кін вийшли кубанець Антон Чумак і балтієць Олександр Габрілайтіс.
У боротьбіпроти «братнього» українського народу Москва використовує всіх, кого тільки може. У романі названі колишній зек Абрикос, алкоголік Помідор, військовий пенсіонер Якут. Щоб тримати їх у вузді, офіцери вдаються до найжорстокіших способів, аж до загрози фізичним знищенням за найменшу провину, бо знають, що гарматне м’ясо не має жодних ідеалів. Зрештою, «тупе знаряддя війни» зневажають навіть ростовські бомжі, а інші ростовчани сприймають таких «заробітчан» за антихристиянську секту сатаністів. Уже такі факти змушують засумніватися у «всенародній підтримці» режиму Володимира Бутина в сусідній державі, а моральні висновки – очевидні.
Авторові можна закинути публіцистичність певних місць роману, але без неї, як на мене не обійтись: відтворені події – на вістрі бритви, зачіпають кожного нашого громадянина, який не може прожити жодного дня без перегляду теленовин чи ознайомлення з інтернетівськими повідомленнями. Найголовніше, що Б.Кушнір не шукає простого розв’язку. Звісно, найлегше було б довести до фізичного знищення організатора світової небезпеки. Може такого закінчення чекає дехто з читачів, а романіст залишає Володимира Бутина після замаху живим із жорстоким вироком: «Доведеться йому нидіти й засихати у власному павутинні – на очах усього світу. Хай мучиться, помалу осягаючи жахіття того, що натворив. Він безпорадний і безпомічний – ця кара страшніша за смерть».
Якщо перший роман вів до помсти Чумака як оперативного розвідника, то другий – веде до його помсти як запорозького нащадка. Він не став Чумаковим. Чи не зустріч з етнічним росіянином Анатолієм Паховим, що записався Пахоменком і став у лави захисників європейського вибору України, нагадала кубанцеві про прадідівське коріння? Тут вже читач може виступити в ролі співавтора.
«Невидима павутина» -- не тільки роман-перестрога, а й роман-вирок. Читач задумується, але перегортає останню сторінку з надією: зло покаране і перемогла справедливість. Жорстокий режим знищений разом з його конструктором. Б.Кушнір подарував своїм прихильникам футурологгічний детектив, якого не сплутати з творами такого жанру.
Сподіваюсь, що число прихильників романіста збільшиться. Водночас плекаю мрію, що «Невидимою павутиною» зацікавляться за кордоном і визнають книгу за гідну для перекладу на інші мови.
2. На краю провалля
Як письменник Богдан Кушнір посів у нашій літературі належне місце відразу, після виходу роману «Помста оперативного розвідника». Мабуть, доцільно уточнити: майстер пера сам створив собі місце. Хто не відчував потреби в подібних творах у наш час? Та вони не виходили – і залишався вакуум. Автор роману увів читача в новий світ: він показав «кухню», на якій московські авантурники «смажили» плани проти інших країн, зокрема проти сусідньої України, що захотіла повернутися до Європи.
Ще одна особливість. Дослідник не може назвати Кушніра письменником-початківцем. Ситуація пікантна: майстер слова гартувався в іншій царині – в журналістиці, а з неї перейшов у літературу. Як новинар, він змушений був працювати постійно, щоденно, бо такий ритм журналістського життя. Читач здивується, що після нашумілої торік першої книги письменник дарує йому новий пригодницький роман, а фактично продовження першого твору. Все стане зрозумілим, коли заглянеш на останню сторінку. Виходить, що над «Невидимою павутиною» праця тривала приблизно три роки. Звісно, доводилося відвідувати місця, що описані в романі, нотувати різні цікавинки, назрілі думки, описувати природні умови, щоб передати, як тепер прийнято казати, шарм невідомих країв.
Намагаючись заінтригувати читальника, автор звертається до нього своєрідною передмовою, в якій завдає певний ритм. Спочатку відкривається суть попереднього пригодницького роману. Без жодної розлогості, стисло, щоб дати змогу не брати до рук першу книгу. Наприкінці цього звернення читаємо: «Новий роман «Невидима павутина», до якого перекочували мої герої з попереднього гостросюжетного твору, -- це окрема історія про те, як спритно й професійно знешкодили того, хто кинув виклик людству на початку третього тисячоліття».
Перед кожним з трьох розділів роману подано епіграф. Письменник неначе відштовхується від думки Бальзака, Гемінгвея, Ремарка. Ось цитата з твору Оноре де Бальзака: «Життя -- це почерговість різних комбінацій, їх слід вивчати, стежити за ними, щоб усюди залишатися у вигідній ситуації». Доречно! Нема сумніву! Адже йдеться про життя оперативників розвідки чи інакше, для нефахівців, шпигунів, з яких у сусідній державі, як відомо, рекрутують державних чиновників і навіть тих, кого називають державними діячами. Читач, який чув їхні імена, відразу визначить, з ким має справу. Письменник дещо змінює прізвище, але змінює так, що легко здогадатися за звучанням. Безумовно, такий підхід посилює відповідальність автора, адже читальник мимоволі ототожнює літературного героя з реальною особою.
Інколи окремими штрихами передана панорама минулого чи й теперішнього. Хіба не закарбовується картина про те, як вербували в «орден джентльменів», а простіше, як втягали до шпигунського ремесла, литовця Олександра Габрілайтіса? А прізвище Антона Чумака нагадує московську авантуру навколо нашого острова Тузли, коли бородаті нащадки запорозьких козаків на Кубані намагалися оправдати своє ганебне ставлення до землі славних предків часовим виміром. Звісно, води чимало витекло і з Дніпра, і з Кубані, і навіть з Німану. Та чи доречний такий аргумент! Ще не давно показувати на телеекранах героїчну боротьбу спадкоємців Гедимінаса за свою свободу перед самим сконом «імперії зла й брехні». Московські ординці розстрілювали ровесників Габрілайтіса. Чому ж він залишився на службі ворогів свого народу? Чи не защемить українське серце, уявляючи картини боїв на українському Донбасі? Чому син Кубані, української землі, і сам українець Антон Чумак, записаний як Чумаков, їде воювати проти українського народу? Чую іронічну репліку:»Адже етнічний росіянин Анатолій Пахов під прізвищем Пахоменко також воює як український доброволець проти Росії». Правда, а ще точніше, напівправда, бо насправді він поборює жорстокий режим, що панує в його державі, захищає європейський вибір України, без якого Росія також не має майбутнього попри імперські теревені тамтешніх оракулів. Зрештою, час імперій минув – і його не повернеш. Лише безумці виношували план повернути сибірські ріки на південь. Як вирок звучать такі слова роману: «Скільки терпіли Сталіна! Мільйони людей винищив, цвіт народу, а наші діди вмирали зі словами «хай живе Сталін». Третє тисячоліття, з’явився новий Сталін, а ми такі ж, віримо в доброго царя-батюшку,-- потягло Пахомова на відвертість. – Невже не знайдеться хоч один офіцер, який нейтралізує цього карлика? Він же кинув виклик усьому людству. Що з тобою говорити? Ви—хвора нація…»
Чи не парадокс? Українець Чумак воює (принаймні, має воювати) проти України, а етнічний росіянин Пахов бореться за Україну. Ще раз перечитаймо його слова. Спершу він ідентифікує себе з тими, хто вірив у «доброго царя-батюшку», а потім кидає у вічі московському окупантові: «Ви—хвора нація». Треба додати, що хвора нація з хворим «вождем». Ось його характеристика словами українського вояка: «Ваш головнокомандувач як був майором КДБ, так ним і залишився. Собі боїться правду казати. Глянь, як поводяться лідери інших країн. Від них віє благородством, людяністю, а ваш… типовий опер, який думає, як замилити очі».
У розмові з Чумаком Пахов не лукавить, іронізує, з «братнього народу», який підсилює на українських землях «ватників», посилає «на територію України регулярні частини з танками і сучасним озброєнням». Чи не тому кубанець не знищує свого колишнього однокурсника, а відпускає «на всі чотири сторони»? Письменник передає його роздуми: «Долею випадку ми опинилися по різні сторони лінії зіткнення двох світів. Ми обидва, як ніхто, розуміли, що війна йшла не між Росією і Україною, а між старим і новим світом. Але ж не ми збудували штучну стіну, а той, хто хоче переполовинити світ і далі управляти по-своєму. Ми – лише знаряддя для досягнення чужих планів, але ж ми люди зі своїми прагненнями і мріями, а він для нас чужий і далекий, ховається чи лікується від докорів сумління у своєму лігві».
Хтось може дорікнути: ситуація не типова! Та згадаймо, як на Майдані за свободу України вмирали не лише українці. Були сини вірменського, білоруського, російського та інших народів! Погляньмо на телебачення – побачимо серед етнічних росіян, -- і не лише громадян України,-- звинувачів режиму Путіна, що в романі фігурує як Бутин. Нічого дивного в такій поведінці нема. Може, для декого буде відкриттям те, що лідер українських революційних націоналістів Степан Бандера ще в середині минулого століття вирізняв «тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього за мешкання , але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставилися до українського народу й до прав України в минулому та що найважливіше, як вони в даному моменті ставляться до українських визвольних змагань і до Української держави». Таким етнічним росіянам слід «забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин». Безумовно, що не йдеться про забезпечення таких прав і свобод за кошт українців як автохтонної й титульної нації.
Нащадок кубанських козаків Антон Чумак залишав батьківщину далеких предків не з найліпшим настроєм, як сам признається, «повертався в Ростов стривоженим і пригніченим, як буває з людиною, яка отримує чергову порцію розчарування і починає бачити світ в інших кольорах». Раніше він нагадував дальтоніка, що «виразно розрізняв лише два кольори, чорний і білий». Окрім того, тепер він «перестав відчувати страх». Чи не утвердження правильності вибору, який випав на нього, хоч і не з його волі, бо між найвищими ешелонами реальної влади в сусідній державі нуртує прихована боротьба між відомствами? Така боротьба має особисті мотиви, але не варто заперечувати й того, що авантурна політика Бутина поставила державу, багату природними ресурсами, з численним населенням і найбільшою територією на край провалля. Полонений український офіцер пояснює своєму колишньому однокурснику: «За вікном третє тисячоліття. Світ змінився. І виграє не той, хто постійно гнатиме стадо баранів на нові землі, хто намагатиметься розширювати свої території. Нині у виграші будуть ті, хто у своїх країнах створить кращі умови для науково-технічного прогресу, для припливу інвестицій, для комфортних умов життя. Світ змінюється, відкриває кордони. Ось у чому основна помилка вашого Бутина, який кличе росіян у вчорашній день, замість того, щоб освоювати простори Сибіру і Далекого Сходу».
Чи не варто задуматися після цих слів? Як відомо, Кремль простягає захланні лапи до чужих земель, а в азійській частині Російській Федерації постійно збільшується кількість китайської людності, що навіть у Державній Думі перелякалися. Недавно один з китайських керівників відверто заявив: «У Росії велика територія і мало народу, в Китаю – навпаки». Хіба не зрозуміло, про що йдеться? До речі, в Сибіру на один квадратний кілометр припадає менше чотирьох осіб, а на Далекому Сході – лише одна особа.
Найбільше Кремль турбується про свою військову могутність. Проте хибність політика Володимира Бутина розуміють колишні російські державні діячі. У романі читаємо: «Щойно Бутин вибрав жорстокий варіант спілкування із західним світом, як на екрані з’явився Приматов і застеріг: «Ще рано, ми відстаємо від Заходу на піввіку». Однак справа не лише в технічному відставанні, бо армія сусідньої держави, як кажуть, озброєна до зубів. Справа в іншому – в людях, навіть у самому народі. Герой роману роздумує: «Країни, як і люди, мають свою історію, своє майбутнє і свій генетичний код. В України позитивний код живучості. Якщо вона витримає нинішнє протистояння, відійде від Росії, нам пророчать розпад і загибель. Війна йде не на життя, а на смерть. Україна захищається».
А чого шукають в українському Донбасі російські терористи? Невже воюють за «русскій мір»? Та ні! Їх штовхає на війну не якось «російська ідея», а власне виживання. «Гроші й злидні – ось основний рушій цих людських потоків», -- мучиться в роздумах російський офіцер. Він доходить висновку, що у військові прапорщики йдуть, як правило, чоловіки «з тупим обличчям». Ось прапорщик Петрович – «еліта спецназу військової розвідки, перевірений у Придністров’ї, Грузії й Абхазії»: він приволікся в Україну «або на машину заробити, або повернутися в цинковій труні». Про пересічних вояків – говорити годі. Їх підбирають із суспільного дна. Ось колишній зек Абрикос, алкоголік Помідор, військовий пенсіонер Якут. Навіть у бувалих офіцерів вивітрюється почуття оптимізму. Війна знецінює людські чесноти тих, кого трактують як «тупе знаряддя війни». Про моральність окупантів чимало говорить таке спостереження: «Найбільш ходова валюта на війні – спиртне. Рублі, долари – це папірці, а горілка – на вагу золота». Як завше, тамтешні господарники проявляють винахідливість: навіть вогнегасники заповнюють прихованим спиртом, який називають «стратегічним запасом».
Кремль залякує весь світ «ядерною дубинкою», а його громадяни, від тих, кого в армії називають «вовками», і до кадебістського офіцера Бутина живуть за правилом: «Нам нічого втрачати». Скрізь безлад – і військо не може бути винятком. Чумак переконується: «Офіцерів багато, а воювати нікому. Міни ніхто не хоче нести». Ось готуються до «чергової вилазки в тил укропів», як росіяни називають українських вояків. А що виявляється? Половина взводу п’яна, не може встати, а інші – страйкують. Причина банальна: вже третій місяць їм не платять за те, що проливають невинну кров українців. Навіть диверсійної групи не вдається сформувати.
Зацікавлюють сторінки роману, в яких змальований «фільтраційний табір, до якого звозять полонених укропів, просівають їх через сито, а потім розпихають кого куди». З деяких пробують поповнити «п’яту колону», як майбутнє химерного «русского міра». Диверсантів з російської території завозять в Україну «під виглядом гуманітарного вантажу», а їх «на допомогу» мешканцям Донбасу вже прислали більше трьох десятків.
При читанні картин фільтраційного табору виникають асоціації з відомим романом Ярослава Гашека про Швейка. Ось до фільтраційного табору має приїхати міжнародна місія. Окупанти хочуть усе показати якнайкраще, розраховуючи на наївність європейських контролерів. Замість поранених і катованих бранців, у камери привозять переодягнених як полонених українців російських диверсантів, а «укропів» вивозять і розстрілюють серед ночі, щоб приховати злочини. Візитерам не просто розібратися в ситуації, а «полонені» з чистим російським акцентом охоче відповідають на запитання». Наслідки такої перевірки передані з іронією Чумаком: «Інспектори приязно хитають головами, а мене розбирає сміх. Яка блискуча вистава!». Чи до сміху, коли українські полонені розстріляні за межами табору? Гадаю, що вже ця сцена говорить на користь перекладу роману Б.Кушніра на інші європейські мови.
Син кубанського козака заявляє з гумором, що російські солдати воюють «за царя й олігархів». А що їх чекає після повернення додому? Вони, міцні й сильні, від праці відвикли та й нічого не вміють і не хочуть робити. Отож, висновок очевидний: «Далі вбиватимуть і грабуватимуть, бо більше нічого не вміють робити». Це – не «втрачене покоління», про яке писали західні письменники після Першої світової війни про колишніх вояків. Це – набагато гірше: з кривавого поля на українському Донбасі повертаються не люди, а озвірені двоногі істоти, яких вчили ненависті до «укропів», хоч ще недавно, в школі, називали українців «братнім народом». Гадаю, не буде перебільшенням і перебором стверджувати, що Богдан Кушнір започаткував у вітчизняній літературі нову течію, пов’язану з українсько-російською війною на Донбасі, яка має дві сторони: героїзм українських юнаків і деморалізацію совкізованих і путінізованих громадян сусідньої держави і донецьких кримінальних елементів. Серед самих російських вояків ходить анекдот про те, що «росіяни – це здичавілі українці». Ще більше вражає їхня самохарактеристика: «Ми як орда набігли, нагидили й утекли. І вимагаємо, щоб нам данину платили. Весь світ лякаємо, що коли почнемо загнивати, то потягнемо за собою».
Найбільше північно-східні сусіди прагнуть утримати нас, українців. Тепер Кремль орієнтується на нав’язання Україні так званого «чеченського сценарію», що має на меті «тупо скуповувати владну, бізнесову й політичну еліту», а ще використовувати доморощену «п’яту колону». Як відомо, автор «Невідомої павутини» працює над третім романом, який присвячений кремлівсько-кадебістським спробам використати такий «сценарій» у нашій державі. Задовольнити доморощених олігархів і «п’яту колону», посадити в президентський фотель маріонетку на кшталт «єнакіївського хама» -- і як наслідок похоронити європейський вибір нашого народу. А що буде далі? «Сивочолий дідуган» на конспіративній квартирі в Ростові допікає українців: «Бач, у Європу захотіли, а хто буде Сибір освоювати? Нас наодинці з китайцями хочуть залишити. Не вдасться!». Проте не всі так думають. Ще один «сивий дідок» дорікає тим, хто йде воювати, бо «це не наша війна», на неї «за довгим рублем їдуть, медових рік шукають», порівнює своє покоління з поколінням нинішніх росіян: «Ми щось будували, а вам, як мавпам, дали в руки автомати і – заробляйте». Проте Антон Чумак доходить висновку, що «світ справді звихнувся», бо «колись народ від розчарування відволікали великими будовами, а нині глупими війнами». Звісно, кубанець розуміє не весь «світ», а лише той, в якому приречений жити.
За повоєнний час партія допінгувала молодь освоєнням цілинних земель, будівництвом Байкало-Амурської магістралі, окультуренням нечорноземних областей навколо союзної столиці тощо. Нині Кремль шукає нових допінгів. Перший такий стимулятор відомий як «Крим наш!». Тепер наступають на Донбас, зі шкіри лізуть, щоб перекрити українцям дорогу до Об’єднаної Європи. Як зазначалося, гадають, що приборкають українців за «чеченським сценарієм».Та ба! Мабуть, доречно згадати певні відмінності України від Чечні. Окрім того, від часу приборкання Чечні до Революції Гідності чимало змінилося. Антон Чумак зазначає: «Операція «Пояс стабільності» провалилася, бо народ вийшов на Майдан». Отож, українці не будуть терпіти так, як терпіли і терплять чеченці. Наш народ вже попікся після Помаранчевої революції, нині він нагадує притишений вулкан, що може у будь-який момент розродитися «гарячою масою». Після втихомирення Чечні російські можновладці, цивільні й військові, також чимало навчилися. Нема підстав не вірити такій заяві згаданого героя роману: «Більшу частину коштів для «п’ятої колони» ми традиційно розікрали, -- а це були великі гроші». Безумовно! Хіба без частини таких грошей пролізла б у парламент група «п’ятої колони», яку журналісти назвали дотепно «Окупаційним блоком»? Хтось був зацікавлений у її присутності, хоч можна було перекрити їй шлях вже на стадії схвалення антиукраїнського закону про парламентські вибори, на стадії підписання закону чи на стадії його тесту на відповідність чинній Конституції й чинному кримінальному чи кримінально-процесуальному законодавству. Та це вже питання не до автора роману. Його мета інша: формувати громадянську позицію читача.
Кубанець Антон Чумак повертається з України без російського додатка до свого прізвища. Він не став українським патріотом, але задумується: «Перед очима все ще стояв фільтраційний табір на Сході України. Його бранці говорили тією ж мовою, що й мої діди і батьки на Кубані. Вони мирно працювали на своїй землі й ні на кого не нападали. Та набігли ординці й зчинили колотнечу». Доконечне уточнення. Погодимося, що «жоден росіянин не загинув в Україні» після подій на Майдані. Чому ж тоді Бутин «прислав орду захищати «русскій мір»? Мабуть, тут треба додати, що «прислав орду» не лише Бутин. Якби він не мав опори,-- а нині його підтримує 89 відсотків опитаних громадян,-- то, напевно, не послав би «зелених чоловічків» до українського Криму, а орду без розпізнавальних знаків -- на український Донбас. Зрештою, знайомство з інтернетівськими повідомленнями переконує, що не тільки в найвищому російському керівництві чимало українофобів. Не менше їх серед тамтешньої творчої еліти. Хіба випадкова недавня тупоголова заява артиста Табакова? Хто заперечить, що в середовищі «тупого знаряддя війни», яке женуть воювати «гроші і злидні», нема підтримки того, кого автор роману назвав Бутином? Однак такі уточнення адресовані не письменникові, а науковцям, що досліджують українсько-російські відносини, зокрема історикам, психологам, політологам, філософам…
Письменник має право на власну інтерпретацію подій. У художньому творі персонажам відведена різна роль. Хоч Бутин з’являється в романі рідше, ніж, приміром, Чумак, першорядність його ролі очевидна. Коли така особа сходить зі сцени, напрям розвитку подій може докорінно змінитися. Історики зазначали, що всі совєтські воєначальники у роки війни з німцями були змушені підпорядковуватися добовому режимові «вождя народів», який спав у денний час.
З гумором змальовує Б.Кушнір роботу ФСБ. Виявляється, що «опери переписують газети», чим імітують «плідну» роботу шпигунів, а для її підвищеної оцінки ставлять гриф «цілком таємно». Відтак інформація йде на місця. За її недостовірність нема жодної відповідальності. Працівників викликають на різні «оперативки». Ось як саркастично описане враження від однієї з них: «Після розмови в резиденції почувався йолопом, бо там заходилися махати шаблюками. Замість того, щоб проводити хірургічну операцію скальпелем, озброїлися сокирами».
Відповідно до законів пригодницького жанру автор намагається проникнути до витоків звиродніння Бутина, який був переконаний, «що Росію мусять любити не тому, що їм (чужинцям. – О.Г.) хочеться нас любити, а тому, що якщо вона почне розкладатися, то потягне за собою в прірву весь світ». Чи не цим нинішній кремлівський посідалець лякає західних лідерів? Вони воліють не дратувати кадебістського вишколенця, а він розуміє тільки силу.
Не для одного читача буде відкриттям ознайомлення з дитинством Вови Бутина, що пов’язане з грузинським селищем. Ось розповідь тамтешнього діда Гоги: «Він малим був, коли привезли. Віра познайомилася з нашим земляком і переїхали жити в Грузію. Як нині пригадую. Як у першому класі пішов на риболовлю й загнав собі гачок у вказівний палець. Стоїть на березі, реве несамовито… Він у нас мічений». Хоч вітчим Георгій не ображав пасерба, той все-таки відчував свою ущербність як байстрюк. Звідси – його замкнутість, уникання контактів з однолітками. Дід Гога веде далі: «Злості у ньому багато, весь час напружений, як тятива лука. Що більше років – то більше злості, бо впродовж життя почувався неповноцінним. Таких не можна на високі посади допускати». На вершині піраміди Бутин опинився випадково, але він не знайшов щастя не тільки як можновладець, а й у своїй сім’ї, відштовхнувши від себе дружину, доньок і рідних, а ще забув про матір, не хоче навіть згадувати про неї. Таку версію підкинула відома «контора», але в неї почали вірити.
З погляду психологічного, як зазначає один з героїв роману, знайдена ланка, що пояснює поведінку Бутина. До цього автор додає ще один штрих: «Він начитався історичних романів і почав мріяти про лаври Александра Македонського». Скориставшись такою слабиною, бібліотекар підсовував славолюбцеві нові історичні романи.
Аналізований роман завершується трагічно. На перший погляд, Бутин мав би загинути, але «стара гвардія», що називає себе «орденом джентльменів», знайшла інший спосіб, як нейтралізувати ненависника. Антон Чумак зазначає, що самовпевнений Бутин перетворюється в безпорадну й безпомічну істоту, а «це кара страшніша за смерть».
Не варто заперечувати нащадкові запорозьких козаків: він покарав зловмисника, залишивши його загибати у «власному павутинні». Та другий роман Б. Кушніра спонукає до серйозних роздумів. Як можна судити, «невидима павутина» залишилася, цебто небезпека від неї цілком реальна без Бутина. Виникає ще одне питання: хто виліз на вершину піраміди після того, коли Бутин втратив дієздатність. Романіст провокує читача на пошуки відповідей, а вони не прості так само, як і порушені питання.
ПЕРЕЗАСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ
на уламках потоптаної Революції Гідності
Україна напередодні нового Майдану. Вчинок нардепа можна оцінювати як вибрик, та його значення не пересічне. Учасник Майдану засвідчив кінець терпіння національно-демократичних сил упродовж майже двох років після падіння режиму, який журналісти назвали азаровщиною. Безумовно, нинішня влада в нашій державі цілком легітимна, а московські теревені про «київську хунту» -- успадкована від постпереяславських часів безсоромна кремлівська бредня. Українці без жодного примусу з-за кордону скинули з президентського фотелю цинічного пахана як главаря окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії й на цивілізованих демократичних засадах обрали вже в першому турі президентських виборів своїм очільником іншого олігарха, повіривши його обіцянкам, що він у найближчі тижні припинить сваволю терористів на Донбасі й покінчить з корупцією в державі, яка роз’їдає її зсередини. Тепер можемо з повним правом сказати: «Не так сталося, як гадалося». Поміняли шило на швайку. Мабуть, заявники з числа деяких політиків, науковців, мистців, які закликали голосувати за нинішнього очільника держави, ковтають сором, а незабаром позичатимуть очі в Сірка. Пробачимо їм – помилилися. А хто з нас не грішний? Щоправда, гріх може бути різний. Та скільки раз ставати на одні й ті самі граблі?
Чи не час нашим політикам і всім, хто претендує на роль «совісті нації», нарешті зрозуміти, що у посттоталітарному, постколоніальному, пост геноцидному суспільстві нічого не зміниться, якщо населення не стане цивілізованим народом? Серед національних діячів таку політику послідовно проводив Михайло Горинь як фактичний керівник Народного Руху України ще чверть століття тому. На жаль, інші наші діячі підходили до державотворення надмір спрощено, гадаючи, що все залежить від волі демократично обраного очільника держави. Пригадаймо, з яким захопленням у деяких політичних колах було сприйнято поразку на президентських виборах тодішнього президента Леоніда Кравчука. Мовляв, настав кінець висуванцям компартійної номенклатури. Не хотіли розуміти небораки, що новий президент Леонід Кучма також вийшов з тієї ж номенклатури, хоч і з її технократичної частини.
Саме з президентства Кучми розпочалися всі наші лихоліття. Якщо нинішній президент послав Кучму на так звані «Мінські переговори», то цілком очевидно, що фактично він визнає себе спадкоємцем «батька» олігархічної системи в Україні. Навіщо тоді розмови про ліквідацію цієї системи, антиукраїнської за своєю суттю? Окрім того, присутність серед мінських перемовників кремлівського кума Медведчука засвідчує, що Порошенко не переймається моральними аспектами своєї політики. Чи може турбуватися про нашу державу особа, яка створила «Украинский выбор», мета якого спрямована на демонтаж України як незалежної держави і повернення її до колишнього колоніального стану. Ще більше! Як відомо, медведчуківський кум Путін, якого не безпідставно називають Капутіним, недопускає існування незалежної України, називає її «недогосударством», а українців не хоче визнавати окремим народом. Чи буде доморощений кум уболівати за долю України як незалежної держави? Та не дурімо себе! Тут лицемірство піднесено до рівня державної політики!
Чи не мають рацію ті, хто заявляє, що на зміну азаровщини в Україні прийшла аваковщина? Суть її в намаганні видати лицемірство за турботу про знедолений народ, а доленосні перетворення підмінити пудренням старої системи. Приміром, міліцію перейменували в поліцію, цебто змінили дві літери, а населенню подають як реформу правоохоронної системи. Окрім того, проявляються інші симптоми підступництва. На цілу соборну Україну не знайшли гідного керівника для поліції, доручили керівництво поліціянтами, яких на російський штиб називають поліцейськими, грузинці. Журналісти викрили ще один підступ. Спочатку очільником львівської поліції міністр призначив двадцятишестирічного друга свого сина, а тепер цей перевірений правоохоронець уже командує столичними поліціянтами. Практика не нова! Чи не згадати, як за Януковича на керівні посади призначали друзів його сина? Господи, коли вже ми вилікуємося від цієї хвороби?
Насправді лікування зведене до чаклунства: хворобу заговоррюють, а не лікують! Отака боротьба з корупцією в аваковській поліції, що перефарбована з міліції! До речі, для самого правоохоронного міністра конституційної норми про державний статус української мови не існує? Чи не йде все до того, щоб на конституційному рівні визнати державною мовою російський суржик з грузинським акцентом? Президент має в парламенті коаліцію, а не вистачить голосів – підтримає «Опозиційний блок», цебто перегрупована Партія регіонів, для чого було відкрите їй «зелене світло» до державного керма парламентом і президентом після злочинів керівників цієї партії на столичному Майдані! Що це таке? Боротьба з корупцією? Химерна кара за злочини? Чи брутальна зневага полеглих на Майдані героїв Небесної Сотні?
У нашій державі президентську кадрову політику без жодних застережень можна назвати рошенізацією! Хіба не зневагою для наших громадян було призначення міністром оборони міліціянта, який до трьох місяців отримав чергове генеральське звання? Мабуть, заслужив? Як такі керівники будуть боротися з корупцією? Не будемо судити: президент знає ліпше. Та час усе поставив на свої місця. Призначений парламентом за поданням президента міністр скоро показав, що сів не у своє крісло, хоч це було видно ще до нардепівського голосування. Отака принциповість і національна відповідальність парламентарів!
А як рекламували створення міністерства інформації! Що від цього часу змінилося в засобах масової інформації? Не видно, хоч не викликає сумніву інше – повзуча росіянізація телебачення, радіо й вітчизняних каналів Інтернету. Журналісти натякають, що при розв’язанні цього кадрового питання були не інтереси справи, а знову «кумівство» чи щось подібне до цього. Звісно, якщо нема для свої людини теплого фотелю, то треба поставити нове крісло.
Пригадую, як за президентства Кучми розробляли різні постанови, концепції, програми про забезпечення функціонування державної мови. Тепер про таке функціонування української мови навіть не натякають. Послухаймо, як виступають парламентарі. Не кажу про нардепів «Опозиційного блоку»: вони зайшли до парламенту, щоб потоптати такі несміливі паростки українізації. Послухаймо декого з такої гонорової фракції як «Самопоміч». Колись нардепи «Свободи» реагували на суржикоросійські виступи, а нині – й того нема! Народ не довірив кандидатам від «Свободи» захищати свої інтереси. Отож, тепер українофоби мають розв’язані руки. РОшенізація відкрила ворота рАшенізації в усіх сферах нашого суспільного життя.
Найбільшої шкоди завдала рошенізація-рашенізація діяльності Національного банку й Генеральної прокуратури. Хто не розуміє, що очолюють ці державні інституції особи, яким чужі інтереси України? Проте президент не зважає на громадську опінію. Керівничка найголовнішого банку належить до його перевірених кадрів—на протести можна не зважати. Про діяльність Генерального прокурора стільки написано-наговорено, що можна йому закинути чимало статей Кримінального кодексу! Майбутні дослідники вже мають достатньо матеріалів для теоретичного узагальнення. По-перше, рідна прокуратура дала змогу всім злочинцям з числа слуг окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії втекти за кордон. Дізнавшись, що хтось утік, прокуратура порушує кримінальну справу, бо знає, що російське керівництво не поверне їх в Україну. По-друге, останнім часом доморощені правоохоронці почали імітувати бурхливу діяльність проти осіб, що скоїли злочини на Майдані. Знайшли пішаків, давши змогу найвищим функціонерам-злочинцям уникнути судової відповідальності. По-третє, чомусь прокуратура дуже скоро «знаходить» винних у злочинах проти відвертих українофобів на кшталт цинічного Бузини, але вбивць українських патріотів не знаходить. Чи не дивно? По-четверте, як засвідчує друга половина року, шокінська прокуратура цілеспрямовано шукає лиховісного «компромату» проти активістів українських патріотичних організацій. Можна сподіватися, що не далекий той час, коли шокінці почнуть діяти за прикладом своїх московських колег, цебто шукатимуть у наших бібліотеках літератури з «проявами українського екстремізму». Звісно, почнуть з нападів на осередки Всеукраїнського Товариства «Просвіта», бо воно мозолить очі доморощеним українофобам, які мріють про час, коли «Украина полностю заговорит на русском языке». Чи не задумало нинішнє державне керівництво, яке вдома користується російською, про виконання постанови більшовицького політбюро, що планувало в 2017 році закрити останню україномовну школу?
Українці святкують День гідності й свободи. Та святкування лише приховує глум з людської і національної гідності наших громадян. Насправді нинішня Україна перетворена в апартеїд для автохтонної людності. Колись Михайло Грушевський турбувався про захист прав національних меншин, висунув гасло «Україна – НЕ ТІЛЬКИ для українців!». Нині маємо достатньо підстав сказати, що чинна влада послідовно дотримується гасла «Україна – ТІЛЬКИ НЕ для українців!». Чи не готують нинішні функціонери для української людності гетто в межах західноукраїнських областей? Теоретичне «обґрунтування» мають у відомому опусі А.Дуґіна «Основы геополитики». Послухаймо виступи керівників обласних державних адміністрацій, які призначені президентом. Журналісти натякають, що таких кадрів рекомендує зі своїх друзів Ложкін, бо так веде боротьбу з…корупцією! Досвід вартий уваги правоохоронців! Та не дочекаєтесь, бо на сторожі прав найголовнішого адміністратора стоїть найголовніший прокурор.
Не закликаю до нового Майдану, але мушу сказати, що нинішня влада своєю діяльністю провокує Третій Майдан, який повстане за те, щоб покінчити з олігархічним режимом на українських землях, бо інакше Україна приречена на колоніальний статус. Нині імідж України творять не порошенки, яценюки, гройсмани, турчинови, авакови, ложкіни, шокіни, клямкіни, гонтареві, а ті вояки, які в окопах захищають нашу державу і цілу Європу зі зброєю в руках.
Втрачені майже два роки для національного державотворення. Нинішня влада лише ускладнила успадковані проблеми, що були гордієвим вузлом для незалежної України. Як знаємо, гордієвого вузла не розв’яжеш: приклад дав Александр Македонський, розрубавши ґудза. Україна пішла хибним шляхом, продовжуючи політику горбачовської перебудови, яка прискорила остаточний розвал «імперії зла і брехні».
За часів Леоніда Кравчука наша еліта, що вийшла з компартійної номенклатури і слабкого націонал-демократичного прошарку, не спромоглася на рішучі дії, сподівалася на тривалі еволюційні перетворення, не розуміла, що доконечний революційний порив. Чи міг бути обраний президент з націонал-демократичного табору, дуже сумнівно. Треба було орієнтуватися на такого політика, який би об’єднував протилежні регіони відродженої держави. Проте це погляд у минуле, а він нічого не дає на прктиці, хоч змушує задуматися.
Після перших президентських виборів треба було перезаснувати державу, а не перезаватажувати успадковану від розваленої імперії політичну систему. Нерішучі дії національної еліти (екс-номенклатурної й націонал-демократичної) спричинилися до незадоволення серед населення, яке прагло вже нині щасливого життя.
Доконечно наголосити на ще одній хибі: українська влада не творила власного ідеологічного, духовного простору. В Україні й надалі діяла антиукраїнська Компартія України, яка не приховувала свого наміру відродити колишню «імперію зла і брехні», фактично творила одну організаційну структуру з Компартією Російської Федерації, що мала програмним завданням: відновлення Великої Росії, цебто Російської імперії на комуністичних засадах. Окрім того, всупереч православним канонам на території незалежної держави утвердилася імперська Російська Православна Церква, яка не визнавала і не визнає нашої незалежності, заперечує окремішність української нації, нав’язуючи хибну ідею «правороссов», до яких зараховує білорусів, українців і «великорусів», користується чужою для української людності мовою. У сусідній державі вона практично існує як державна церква. Цікаво те, що вірянином цієї українофобської церкви є нинішній Президент України Петро Порошенко.
Мляве державотворення не сприяло зміцненню національної держави, усвідомленню населенням себе як незалежної, державотворчої нації. Ідеологічно різношерсті політики не спромоглися вчасно затвердити Конституції, хоч науковці розробили кілька варіантів Основного Закону. Як наслідок, була відкрита дорога компартійним технократам на чолі з Леонідом Кучмою, який діяв прагматично: в Україні був створений олігархічний режим. Щоб довершити олігархічну систему, його команда на чолі з Табачником розробила виборчу комбінацію, яка забезпечила Кучмі другий термін президентства. Націонал-демократичні сили втратили ініціативу, бо не спромоглися адекватно оцінити зміну настроїв і розрахованої на обивателя передвиборчої демагогії.
Як знаємо, націонал-демократичні сили вже за президентства Кучми здобули перемогу на парламентських виборах, але не скористалися з неї, бо не зрозуміли підступності президентських технологів. Проте поволі населення почало прозрівати. Махінації Кучми з третім терміном президентства й приведення до влади агресивного донецького пахана обурили виборців – і народ вийшов на Майдан, що не мало прецедентів у національній політиці, якщо не брати до уваги студентської «Революції на граніті».
У світову історію увійшов феномен «Помаранчевої революції», революції мирної, безкровної, ненасильницької, національної на противагу збройним, кривавим, жорстоким соціальним революціям. На жаль, і цього разу народ не скористався революційними здобутками. Нова влада знову не проявила рішучості. Державні злочинці, які втекли за кордон, дуже скоро зрозуміли, що їм нічого не загрожує, повернулися в Україну й розпочали реванш. До Києва їхали цілі ешелони донецьких мітингарів, вони бродили як очумлені столичними вулицями, куняли на входах державних установ на вулиці Банковій чи на столичному Майдані. До них постійно звертався червононосий міністр з чинного уряду, тавруючи владу, але його ніхто не проганяв з нагрітого фотелю. Парадокс! Такий уряд не міг нічого зробити для держави, проявивши безвідповідальність щодо антидержавної діяльності самих урядників.
Треба наголосити на ще одній ваді нашого державотворення. Воно стосується насамперед партійного будівництва. Партієманія – це політична чума в нашій державі. Причина в тому, що законодавство не визначило чітких критеріїв для реєстрації партій. У нашій державі зареєстровано більше двох сотень партій, що створені для задоволення «вождистських» амбіцій або діють як бізнес-клуби. Націонал-демократичний табір розділений на різні групи й групки, які ворогують між собою через дріб’язкові питання перед добре ідеологічно підготованим і фінансово забезпеченим з-за кордону політичним противником нашої держави.
Надмірні амбіції політиків, прагнення посісти найвищі посади, некомпетентність урядників перешкоджали проведенню послідовної соціальної політики, що мало вирішальний вплив на негативний імідж чинної влади і повернуло значні частини виборців до підтримки агресивно-демагогічного донецького клану. Противники України звинувачували своїх опонентів у прислужництві «ворогам українського народу» у роки Другої світової війни, хоч насправді батько їхнього партійного «вождя» був засуджений радянським судом за «дизертирство и пособничество немецко-фашистским оккупантам» і відбував покарання як зрадник батьківщини в Донбасі (див.: http:ord-ua.com/2007/09/25/politsajska-уa-blуaha).
Як не дивно, дехто з тих, хто претендує на титул представника «совісті нації», пов’язував з Януковичем євроінтеграційні сподівання. Мабуть, такі діячі не брали до уваги, що за його президентства Україна не могла проводити самостійної не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики. Повернення до активної політики кучмівського українофоба Табачника, як тоді зазначали, за вказівкою з Кремля і «наполяганням» Московського Патріархату – підтвердження такого висновку. Лицемірство тодішнього режиму проявилося в тому, що чиновники не переймалися моральними проблемами. Приміром, під час акцій студентського протесту перед Міністерством освіти й науки деякі ректори виводили оплачених своїх вихованців з гаслами на підтримку освітянського міністра і його антиукраїнської політики.
Брутальний розгін протестувальників на столичному Майдані Незалежності вилився в Революцію Гідності, яка сколихнула цивілізований світ. Мільйони людей за кордоном нашої держави зрозуміли, що Україна і Росія – це не тільки дві окремі держави, а два різні народи з протилежними цінностями, дві протилежні цивілізації. Як споконвіку приналежна до західної (окцидентальної, європейської, євроатлантичної) цивілізації Україна прагнула увійти до Європейського Союзу як політичної родини цивілізованих держав континенту. Для Росії європейські цінності чужі. Спроба скаженого царя Петра І нав’язати своїм підлеглим цінності цивілізованого світу зустріли шалений опір. Його бояри не хотіли навіть голити бороди, бо, як вважали, безборода людина втрачає образ і подобу Бога. Визнавши зверхність московського царя в 1654 році, Україна уповільнила свій цивілізаційний розвиток, бо настав пропащий час, як схарактеризував життя українців під московським гнітом Михайло Драгоманов.
Українська памолодь не хотіла жити в євразійській (російській, православно-російській) цивілізації, що спонукало її вийти на столичний Майдан.
Російське керівництво не допускало такого перебігу політичних подій, бо не розуміло психології активних українців, що докорінно відмінна від пасивної психології російських громадян, які звикли без застережно підтримувати владу, обожнюючи не лише своїх православних володарів (великих князів, царів, імператорів), а й безбожних державців (компартійних генсеків чи президентів). Водночас треба зазначити, що й українське керівництво не було готове до стрімкого розвитку подій. Розгубленість проявилася після втечі Януковича. Звісно, баптистський пастор не міг бути Верховним Головнокомандувачем великої європейської держави. Не спроможне до рішучої відсічі нове керівництво бездарно втратило Крим, а потім допустило до війни на Донбасі.
Як президент Порошенко не виконав обіцянок. Відверто кажучи, народ зневірився в його політичному потенціалі на найвищій державній посаді. Трактування українсько-російської війни як антитерористичної операції засвідчує, що Порошенко не хоче подивитися правді у вічі. Оголошення подій війною вибило б козир московських імперіалістів, що теревенять про внутрішньоукраїнський конфлікт на Донбасі. Якщо президент уже, принаймні, двічі привселюдно заявив, що український народ веде Вітчизняну війну, то треба так заявити офіційно, запровадивши в державі воєнний стан. Така позиція змусила б інакше оцінити воєнні дії на Сході України нині, коли наші противники намагаються применшити роль українського народу у захисті європейської цивілізації, відсунути нашу боротьбу на другий план порівняно з громадянським конфліктом у Сирії. Така постава президента дала б змогу західним політикам викристалізувати ставлення до Росії як агресора проти України і відповідно оцінити пропозиції Москви щодо спільної боротьби з міжнародним тероризмом. При такому підході не було б сумніву, що нинішня Росія – найбільша терористична держава в світі. Про співпрацю з нею у боротьбі проти ісламського тероризму не може бути мови.
Дуже ганебно з позицій міжнародного права і навіть елементарної моралі виглядають «Мінські переговори». Наш парламент оголошує главарів так званих «ДНР» і «ЛНР» терористами, а президент посилає на переговори з ними колишнього президента Кучму, який своїми діями спровокував «Помаранчеву революцію» і кремлівського ставленика Медведчука, що виконує волю Путіна. Порошенківська логіка зведена до абсурду.
Своєрідна логіка нинішнього президента в конфесійних питаннях. Як відомо з Інтернету, він належить до вірян УПЦ МП(Московського патріархату), що не визнає де-факто Української держави. Водночас Порошенко високо оцінює діяльність греко-католицького митрополита Андрея Шептицького, якого в Москві таврують як «немецко-фашистского пособника», запрошує Понтифіка відвідати Україну і визнати згаданого митрополита блаженним. Позиція, як бабусі в церкві з відомої співомовки Степана Руданського.
Лише наївні політикани можуть сподіватися на важливі політичні реформи в Україні за президентства Порошенка. Найголовніше завдання для України – ліквідація олігархічної системи. Чи буде президент Порошенко боротися проти олігарха Порошенка? Та не дурімо самі себе! Боротьба проти олігархів обмежиться демагогічними погрозами – не більше! Саме тому він буде тримати вигідних, слухняних чиновників, зокрема колишніх регіоналістів, щоб вони беззастережно виконували його вказівки. Новий Майдан провокує бездіяльність прокуратури, через яку європейські країни можуть зняти санкції щодо високих посадовців окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії. А це цілком можливо, адже одного чиновника виправдали! Не підтримав Міжнародний Суд звернення Генеральної прокуратури про кваліфікацію злочинів на столичному Майдані у 2013-2014 роках як злочинів проти людяності. Ще один доказ низького рівня кваліфікації чиновників з прокуратури, які не знають Статуту Міжнародного Військового Трибуналу, за яким судили гітлерівських злочинців, адже його стаття 6 дає чітке визначення таких злочинів. Хто винен за таке несумлінне ставлення до службових обов’язків? Насамперед той, хто рекомендував Шокіна на очільника Генеральної прокуратури, а тепер, після відомих скандалів, залишає його на цій посаді!
У державотворенні потрібний комплексний підхід. Народний Рух України розробив Концепцію національних інтересів у нинішній Україні, що передбачає саме перезаснування держави в інтересах народу. Розроблений документ надісланий найвищим посадовцям України. У ньому обґрунтовано послідовність державотворення. Чи прочитають його чиновники? Зрештою, з Концепцією може ознайомитися кожен користувач Інтернету, увійшовши на сайт Народного Руху України. Автори Концепції не закликають до боротьби, до нового Майдану, лише до конструктивної перебудови олігархічної системи в громадянське суспільство, щоб вивести Україну на вищий економічний, політичний і духовний рівень, адже основне призначення нашого народу -- це утвердження провідних позицій у Східно-Центральній Європі, створення справедливого соціального і політичного ладу як прикладу для всіх, без винятку, наших сусідів.
ВАРЯГОМАНІЯ ЯК ПАНАЦЕЯ:
космополітична клептоолігархія проти національної меритократії
Революція Гідності похована, як і десять років тому Помаранчева революція. Похована, бо не виконано її призначення, суть якого в «поверненні захопленої олігархами влади народові», що обґрунтував Василь Куйбіда у письменницькій газеті ( «Літ.Україна» від 16.07.15 р.). Похована Революція, цебто національний порив, прагнення послідовних докорінних якісних змін для прискореного переходу від антинародної олігархічної системи Кучми-Януковича до соціальної і правової держави на засадах чинної Конституції. Хіба випадково Кучма як вітчим олігархічної системи в Україні уособлює нашу державу на переговорах у Мінську, до яких залучені представники двох викиднів «русского мира» в українському Донбасі попри те, що наш парламент визнав їх терористами? Так похована Гідність, Національна Гідність як усвідомлення українцями своєї належності до нації, топтаної табачниками, януковичами, колєсніченками, ківаловами, азаровами… За цю Гідність віддавали юне життя Герої Небесної Сотні, а тепер її оганьбнює Медведчук, «создатель» «Украинского выбора», що не має нічого спільного ні з Україною, ні з національним вибором, бо передбачає повернення України як колонії в московське ярмо, припинення нашого прагнення до Європи і об’єктивно передбачає остаточне знищення(!) українців як національної спільноти.
Чи можуть такі «державники» вести переговори від імені Держави? Питання декларативне. Зрештою, таке саме інше питання: чи може Президент належати до конфесії, що не просто зневажає полеглих героїв за незалежність держави, на території якої вона діє, порушуючи православний церковний канон «незалежна держава – незалежна церква», а й цілеспрямовано розмиває державу в «русском мире»?
Ситуація сидіння на двох нагрітих стільцях -- і страх перед остаточним вибором! Звісно, можна оправдовуватися, посилаючись на війну з агресивною Росією, і водночас галасувати про реформи, хоч насправді йдеться про примітивне словоблудство, в ліпшому разі – про церування деяких соціальних дірок, а не про зміну чинних державних і суспільних форм.
Навіщо приховувати під так званою Антитерористичною операцією те, що насправді є не чим іншим як Вітчизняною війною українського народу проти агресивної Російської Федерації. До речі, так ще рік тому характеризував події на східноукраїнському терені сам Президент. Війна вимагає належного забезпечення оборони держави. Та ба! Вибачте, в якій країні обороною буде керувати особа, яка не служила в армії, чи міліціонер за освітою і покликанням, а міліцейськими військами – бізнесмен?
Чи доцільно говорити про національну гідність українців, якщо в державі діє антиконституційний закон «Про засади державної мовної політики», нав’язаний антиукраїнським режимом Януковича--Табачника? Автори цього закону, як зазначає Тарас Марусик, «зробили спробу не лише нівелювати і без того слабкий статус державної мови, а й вирішили, назвавши закон засадами, прирівняти його до Конституції, що не відповідає юридичній техніці і нормам. У статті 92 (Конституції. – О.Г.) сказано: винятково законами України визначається порядок застосування мов, а не засади державної мовної політики»(«Слово Просвіти» від 9-15 липня 2015 р.). Слід підкреслити, що цей антиконституційний закон підтримали ректори університетів, які ще й нині залишаються(!) на своїх посадах, а один з «творців» ганебного законопроекту також зберіг посаду керівника юридичного вишу в Україні. Чи будуть його випускники шанувати українську мову?
Чому ж до цього часу, після Революції Гідності, і в час, коли Російська Федерація розпочала агресивну війну проти України, державна мова агресора витісняє українську мову, державний статус якої утверджений у чинній Конституції? Цьому сприяли і сприяють нинішні державні очільники. У червні 2014 року О.Турчинов і А. Яценюк «сконструювали» антиконституційний термін «закріплення спеціального статусу для російської мови» і навіть передбачили її захист. Тепер такий спеціальний статус підтримує П.Порошенко, який частину своєї інаугураційної промови як очільник Української держави виголосив російською мовою, мовою агресора. Нині існує реальна загроза збереженню української мови, про що пише Т.Марусик, бо мовне поле українського суспільства абсолютно безкарно «унормовується» на користь «патріотичної русифікації», а українську мову вперто й послідовно випирають на загумінки.
Чому так діється? Адже Революція Гідності – це насамперед боротьба за утвердження гідності Української Нації, яку упродовж століть зневажали московські поневолювачі, нав’язуючи всіма засобами російську мову! Українська держава створена для того, щоб українська нація змогла всебічно виявити свій духовний та інтелектуальний потенціал? Хіба нормально, коли одна з найбільших націй Європи не має лауреата Нобелівської премії в галузі літератури? Якщо Т.Марусик лише допускає ймовірність «патріотичної русифікації», то гадаю, що насправді йдеться про її реальність.
Знову повернемося до думки В.Куйбіди. Чому не відбулося переходу державної влади від олігархів до народу? Звісно, такий перехід не міг відбутися, бо на хвилі Революції Гідності до владного корита прийшли інші клани олігархів, що почуваються не керівниками Української Держави, а чиновниками «государства Украина», з Україною їх пов’язують насамперед корпоративні, а не національні інтереси.
Треба називати речі своїми іменами і не плутати олігархічні інтереси з інтересами національними, про забезпечення яких турбується керівництво Народного Руху України, запропонувавши розроблену «Концепцію національних інтересів України у сучасних умовах». Зважмо, що доморощені олігархи переважно неукраїнського етнічного походження, тому інтереси нашого народу їм чужі. На першому місці для них не розвій України як великої європейської держави, лише збереження свого політичного, а, отже, й економічного статусу, своїх капіталів, які перебувають навіть на території держави, що проголошена агресором на рівні найвищого представницького органу. Чи не цим визначається добір чиновництва до найвищих державних органів з непомітних і миршавеньких чоловічків, що пов’язані родинними зв’язками з тамтешніми краями?
Нинішня влада нагадує гравця, який змінює колір фігур на шаховій таблиці – і вважає, що так легше забезпечити перемогу в грі чи принаймні домогтися нічийного результату. Йдеться й про запрошених на впливові державні посади чужинців. Доведеться погодитися з Андрієм Сенченком, який констатує: «До речі, якщо оцінити якість роботи найманців, то візуально більш-менш виглядає тільки Яресько»(«День», 17-18 липня 2015 р.).
Скажу, як український громадянин: кадрова політика чинного Президента –це зневага гідності десятків мільйонів не лише етнічних українців, а й усіх наших громадян. Коли треба доказів, то останнім з них буде призначення заступницею голови Одеської обласної адміністрації російської діячки Марії Гайдар. Незалежний московський журналіст Семен Новопрудський дав їй таку характеристику: «У Марії Гайдар немає особливого політичного досвіду. У неї є ім’я, й ім’я більшою мірою успадковане». Окрім дворічного перебування на посаді віце-губернатора Кіровської області, ще менше року вона була на громадських засадах радником віце-мера міста Москви. Ось такий адміністративний досвід принесла вона в Україну! Хто не знає, що умови Кіровської області й мегаполісу Москви дещо відмінні від умов українського причорноморського міста-порта Одеси? Не будемо запідоздрювати великого сина Сакартвело Михо в невіданні цього. Отож, тут діють якість незрозумілі для громадянства течії. Можливо, наше керівництво сподівається розпочати в Україні «тимурівській рух», що пішов у покійному «непорушному» Союзі від Маріїного легендарного прадіда-чонівця Аркадія Гайдара, який скосив власноручно з пістолета чи кулемета не одну сотню невинних людей, зокрема в далекій від Москви Хакасії. Варто задуматись – і дійти неупереджених висновків! Щоправда, діти за батьків не відповідають, а правнуки за прадідів – і поготів!
Та ба! Цікавіше ще інше в біографії тридцятитрирічної діячки. Цього року вона виявила бажання стати громадянкою Ізраїлю, а в час призначення на посаду в Одесі була громадянкою Російської Федерації. Доречно звернути увагу на те, що нинішній керівник Одещини Михаїл Саакашвілі запропонував посаду свого заступника особі, яка відома антигрузинськими висловами 2008 року, коли Кремль напав на суверенну південнокавказьку державу. Зрештою, журналісти звернули увагу, що донька економіста Єгора Гайдара і внучка радянського контр-адмірала Тимура Гайдара спочатку не відповіла на питання про те, з ким воює Україна.
Чи варто таку особу запрошувати на керівну посаду в одному з найбільших регіонів України? Яка мета такого запрошення? Мабуть, доведеться визнати рацію московському публіцисту Дмитру Шушаріну, який пише: «Запрошення Гайдар – частина русифікації політичної еліти України шляхом її інтеграції з тоталітарною політичною елітою Росії» («День», 24-25 липня 2015 р.).
Чи можлива подібна ситуація в державі, керівництво якої дбає про її гідність у світі? І все-таки проаналізуймо логіку кадрового забезпечення. Керівником регіону призначено громадянина іншої держави, надано всупереч чинному законодавству громадянство Президентом, який за Конституцією визнається гарантом законності й правопорядку. Тепер цей у незаконному порядку оформлений громадянин запрошує на відповідальну посаду громадянку держави, що розпочала й веде агресивну війну проти України.
Полегшену процедуру набуття українського громадянства самочинно запровадив Порошенко, щоб ті, хто приїхав до нашої держави «на ловлю счастья и чинов», такі собі новітні варяги, могли без жодних перешкод посісти урядові місця в нашій суверенній державі. Виходить, що Президент вище Конституції, а саме так було в абсолютистській і більшовицькій Росії, а тепер -- у путінській Російській Федерації. Варто погодитися з відомим вітчизняним правником Володимиром Василенком: «Безумовно, іноземний досвід треба запозичувати. Але для цього можна знайти відповідну формулу. Наприклад, вони (іноземці.—О.Г.) можуть бути радниками міністрів чи Президента з широким колом повноважень. Але їм для цього не обов’язково ставати громадянами України і обіймати державні посади. Інакше підривається авторитет України, немає самоповаги і гордості. А ми спостерігаємо, як багато хто з іноземців, яких запрошено у владу, не знають навіть української мови. Переконаний, що це спосіб русифікації України» («День», 21 липня 2015 р.).
Визнаємо рацію відомому юристу-міжнароднику. Зрештою, так набувають громадянство не лише запрошені політики, а й пересічні прибульці до України, що покинули свою батьківщину в пошуках «легкого хліба». Ще далі порівняно з В.Василенком йде згаданий А.Сенченко, стверджуючи: «Те, що відбувається з громадянством сьогодні, нічим не відрізняється від того, що робив Янукович. Пригадаємо, коли він аналогічним чином надавав громадянство Саламатіну, який спочатку став народним депутатом, а потім був призначений міністром оборони. Саме завдяки Саламатіну в Міністерство оборони завели купу російських агентів. Сьогодні аналогічним чином порушується закон і роздається українське громадянство» («День», 17-18 липня 2015 р.).
Аналізуючи призначення Марії Гайдар, яка, до речі, лише двадцятидворічною повернулася задля політичної кар’єри на прізвище свого популярного батька, відомий журналіст Валентин Торба уболіває: «Залишається відкритою тема навмисного невикористання внутрішнього кадрового потенціалу країни. Факт запрошення на помітні посади в Україні іноземних громадян із впізнаними іменами натякає на косметичність таких кроків» («День», 21 липня 2015 р.). Слушно сказано:«косметичність», бо не йдеться про докорінне реформування успадкованої від тоталітарного режиму совкової державної практики.
Де ж вихід? Кому не зрозуміло, що церування дірок в архаїчній державній машині -- це не державотворення, а копання ями для національної держави. Доконечно братися за розв’язання вузлових проблем реформування українського суспільства. Такий приклад дав Народний Рух України, запропонувавши «Концепцію національних інтересів України в сучасних умовах».З нею можна не погоджуватися, але вона спонукає до роздумів, бо має українське коріння, а не привнесене із чужих країн. Чи могли б такий проект розробити запрошені варяги? Хай відповідять ті, хто їх запрошує!
Практика запрошення закордонних фахівців має більше негативів, ніж позитивів. Задумаймось над цими негативами, наслідки яких ще довго даватимуться взнаки вже після того, коли прибульці покинуть урядові фотелі.
Підспудно практика запрошення іноземців засвідчує крах попередньої кадрової політики очільника держави, не лише ревізію вимог революційного Майдану, а й зневагу пам’яті Героїв Небесної Сотні. Логічно після Революції Гідності на зміну олігархічній сваволі мала прийти система національної меритократії, цебто влада найталановитіших представників патріотичної еліти, що прагне нової України не лише для своїх дітей і внуків, а й для нинішнього покоління. Чи треба такої України Марії Гайдар? Та біймося Бога і хоч перед собою не лукавмо! Правнучка відомих радянських російських письменників народилася в Росії, виховувалася в Болівії, домагалася ізраїльського громадянства, а тепер вона, громадянка Російської Федерації, несподівано для неї самої стає громадянкою України! Ще раз доведеться звернутися до пояснення А.Сенченка: «Чому взагалі у нас з’явилися іноземні найманці? Все дуже просто: від концепції, яка не реалізується, що всі мають бути з «Рошена» і «Богдана», у крайньому випадку – з компанії Гонтаревої. У нас на патологічному рівні існує небажання ділитися владою з іншими політичними силами» («День», 17-18 липня 2015 р.). Чи не тому тріщить такими зусиллями зібрана парламентська коаліція? Звісно, якби її члени турбувалися про національні інтереси за прикладом Народного Руху України, нардепівські фракції не під порядковували б свою службу на користь національній державі домаганням посад у парламенті чи у державних виконавчих органах. Кому не зрозуміло, що партійні квоти – це ігнорування національних інтересів, підпорядкування їх партійному егоїзмові?
Яскравий приклад – нинішній парламент, правову кваліфікованість якого фахівці оцінюють вельми своєрідно. Хто не переконався, що його нинішнє керівництво не спроможне забезпечити злагоджену роботу законодатного органу! Щоправда, можна діяти так, як колись один з парламентських керівників, до речі, надмірно себелюбний і ще на додачу у переконаннях зациклений лівий, хоч пішов на спілку з доморощеними клептоолігархами: приголомшувати виборців кількістю проголосованих законів! Та задумаймося над їхньою якістю -- візуально доходимо висновку, що серед цих законів переважають додатки до законів, схвалених на попередніх сесіях. Отже, парламент голосує за нікчемні під правовим оглядом законопроекти. За таку роботу студентам ставлять «незадовільно»!Найгірше те, що керівництво парламенту не викинуло на історичний смітник ганебної практики своїх попередників з окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії. Не лише постійні переголосовування, а переголосовування доти, доки голова парламенту не побачить жаданого числа! Ще гірше те, що вже було «таємне голосування» за неприємний для деяких фракцій законопроект! Як оцінити такий «експеримент»? Хіба не зрозуміло? Напакостили національним інтересам – і заховали вуха в шапку! Чи вибрали б у цивілізованих країнах знову парламентарями подібних горе-законодавців! А в нас таке буде доти, доки політична еліта не виховає цивілізованого виборця.
І ще інформація для роздумів не лише для партійних активістів, а й для виборців. Запрошення закордонних фахівців засвідчує, що нинішнє державне керівництво не прагне утверджувати національну меритократію, послідовно проводить політику, спрямовану на збереження олігархічної системи, яка суперечить національним інтересам!
Державні посідальці на Печерських пагорбах тремтять перед національною елітою. Хіба серед представників цієї еліти не було гідних кандидатів на посаду керівника зовнішньополітичного відомства? Їх знає кожен українець, який цікавиться політикою! Чому так безпардонно усунений з посади керівник Служби національної безпеки? Причини залишилися невідомі – тут натяками не обійтися, бо виникають нові питання, а серед них й таке: чому керівник держави не ініціює звільнення керівників Національного банку України чи Генеральної прокуратури?
Простежується чітка тенденція. За рік президентства П.Порошенка деукраїнізація набрала прискорених обертів. Нема сумніву, що нинішній очільник держави послідовно проводить політику колишнього чорнобородого міністра освіти, який турбувався, щоб найвищі державні органи були нашпиговані етнічними росіянами, бо так назавше можна прив’язати Україну до Росії. Не треба ознайомлюватися з біографіями призначуваних чиновників: вже їхні прізвища переконують, з ким маємо справу, а місце народження – і поготів!
Дещо про виконання призначеними чиновниками службових обов’язків. Чому, приміром, керівник Адміністрації Президента не виходить до журналістів? Раніше виходив заступник, а хто тепер пояснюватиме новинарям незрозумілу поведінку небожителів на столичній вулиці Банковій? Зрештою, сама Адміністрація Президента – орган, що не відповідає чинній Конституції, бо мова може йти лише про президентську канцелярію. Чому практично Президент виконує функції міністра закордонних справ? Недовіра до посадовця? Прагнення самовивищення? Чи… інші причини? Які? Рівень кваліфікації міністра?
Ще раз наголошу: Революція Гідності похована! Хто з найвищого ешелону колишньої окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії став перед українським судом? Ніхто! Нинішня влада дала їм змогу втекти за кордон. Тепер вони в Росії, Ізраїлі, Австрії… Чому кримінальні справи порушують лише проти тих, хто безперешкодно поселився поза межами України? Доки в Україні буде тривати комедія саркастично-квазікримінального шокініанства? Бандити жирують на волі! Герої лежать у сирій землі! Учасники революції зневажені під рідним прапором! А відомі члени партії Януковича--Азарова знову сідають в фотелі впливових державних службовців!
Хто буде сумніватися, що після Революції Гідності в Україні при владі утвердилася космополітична й російська клептоолігархія, що найбільше турбується про збереження своїх «зелених» мільярдів, а не про майбутнє України? Чи не пора відділити олігархічні інтереси найвищих державних чиновників від національних інтересів? Невже й надалі олігархи будуть ставитися до держави як до філії своєї корпорації? Хіба не цим треба пояснювати відмову деяких юнаків від служби в армії? Українець має захищати державу, а не олігархів, які знищують цю державу!
Скільки галасу навколо «Мінських домовленостей», що із самого початку були чорною ганьбою для України? Хіба Порошенко не знає, що Путін не зупиниться, бо вже раніше відверто заявив, що для нього «Украина – недогосударство», а кадебіст ставить перед собою чітку мету: відновити Російську імперію в колишніх межах. Як відомо, господар Кремля не приховує своїх зазіхань на захоплення навіть кількох країн, що належать як повноправні члени до НАТО. Чого не розуміють на берегах Дніпра, те добре розуміють за океаном. Американський вчений українського походження Олександр Мотиль заявив: «Донецькі бандити не підуть на жодні компроміси». Вже такі плани і наміри ворогів диктують українському керівництву новий формат переговорів. Україна не має просити допомоги, а вимагати виконання іншими державами своїх зобов’язань перед нею. По-перше, Україна віддала за наполяганням західних держав третій на планеті ядерний потенціал державі, що тепер розпочала загарбницьку війну проти неї, а західні держави-гаранти не захищають нашої територіальної цілісності. По-друге, Україна захищає не лише свою територію: вона стала оборонним валом західної цивілізації від азіатських ординців, що не визнають жодних міжнародних зобов’язань. Повторювані як мантра запевнення очільника України про те, що агресію Росії проти України вдасться зупинити лише дипломатичним шляхом, а він начебто не має альтернатив, -- це обман власного народу й підлабузництво перед лукавими західними керівниками, які прагнуть виторгувати власну безпеку за рахунок продажу України. По-третє, Україна має домагатися розгляду питань, пов’язаних з нинішньою російсько-українською війною, на рівні тих ядерних держав, які гарантували нашу національну безпеку після відмови від ядерного потенціалу. По-четверте, треба розмовляти з Росією наступально, пред’явивши їй свої претензії як спадкоємниці СРСР, керівництво якого знищило мільйони українців під час Великого Голодомору 1932-1933 років і не запобігло наслідкам аварії на Чорнобильській АЕС, а ще вичерпало наші нафтові й газові запаси, затопило найродючіші землі тощо.
Наслідки так званих «Мінських домовленостей» засвідчують їхню химерність і аморальність. Їхня химерність у тому, що ні промосковські сепаратисти, ні агресивне кремлівське керівництво не будуть їх виконувати. Путіну вони потрібні для замилювання очей недолугим західним політикам, що до цього часу не побачили аналогій між Мінськими торгами й відомими Мюнхенськими угодами. Аморальність «Мінських домовленостей» у тому, що Москва та її пахолки на Донбасі свої зобов’язання ігнорують, а українське керівництво сліпо виконує, за що платить тисячами людських життів своїх героїв, захисників Батьківщини та оборонців східного валу Європи, західної, євроатлантичної цивілізації.
Тепер задумаймося, чи будуть турбуватися такими проблемами запрошені іноземці, що так несподівано стали громадянами України? Може, доручити ці питання розв’язувати Марії Гайдар? Не перебільшую. Адже з’являються повідомлення, що для М. Саакашвілі Одеса – це трамплін для стрибка на одну з найвищих державних посад у Києві! А Михаїл вже не залишить Марії, бо сам її запросив до свого обласного уряду.
Ні! Для чужинців з українськими паспортами, за деякими винятками, на першому місці не національні інтереси, а обслуговування доморощеної владної клептоолігархії, космополітичної і російської за своєю суттю. Не дурімо самі себе і не даймо одурюватися!
З похороном Революції Гідності, принаймні, на цьому етапі мусимо похоронити виплекані ілюзії про полегшене національне державотворення. Вже не раз згадувана «Концепція національних інтересів України в сучасних умовах» -- це намагання обґрунтувати цілісне уявлення про творення України як національної, правової, соціальної, демократичної, європейської держави. Її автори спиралися на праці відомих західних учених, узагальнювали досвід інших країн, намагалися виявити перепони на шляху до мети. Наша найголовніша хиба – це примарні сподівання на національного вождя, що переведе народ через Йордан, цебто з берега космополітичної й російської доморощеної клептоолігархії на берег національної меритократії, коли сам народ буде обирати керівництво з найкращих представників нації, людей високого інтелекту, високої моралі, високого патріотизму.
Сподівання не безпідставні. Хіба не такі люди творили Народний Рух України? Серед них – самовідданий державотворець Михайло Горинь, який з перших днів рухівської діяльності був прикладом Сміливості, Патріотизму, Праці! Інші плекали надії на якогось керівника, а він будив народ, бо знав, що від патріотичного, культурного рівня нації, її організованості залежить майбутнє України. Йдеться не про сплеск емоцій на столичному Майдані, а про щоденну каменярську працю чи працю сівача. Це—праця не легка: згадаймо євангельську притчу, що не кожна зернина дає пагін і колос. Та мусимо пам’ятати: така праця неодмінно дасть плоди!
Дорога до незалежності -- це шлях, на якому не лише троянди, а й колючі терни. Після Революції Гідності українці зазнали невдачі. Не додає надії війна. Проте нема підстав для песимізму, не варто забувати про наших героїв, що стримали і стримують навалу найпотужнішої армії світу. Українська нація витримала іспит – і це вже перемога, перемога нації над собою. Наша дорога – це дорога Надії Савченко, а не Марії Гайдар! На гайдарів і подібних до них орієнтуються ті, хто не вірить у справедливість нашої боротьби, в утвердження України як європейської держави. Це – тимчасові посідальці! Вони не мають майбутнього!
Майбутнє – за тими, хто думає про національні інтереси. Якщо наша армія тримається нині на волонтерській праці, то нема сумніву, що народжується нова людина. Нова українська людина! Її виплекала наша література від трактату «Історія Русів» і поеми «Енеїда» Котляревського. Така людина витримала натиск «Комуністичного маніфесту» і «Капіталу» Маркса – вона повертається до «Кобзаря» Тараса Шевченка і «Призначення України» Юрія Липи. У часи лихоліття наш народ зберіг Національний Славень на слова наддніпрянця Павла Чубинського і галичанина Михайла Вербицького, а тепер зберігає Державу!
У надрах цього Народу, що прославлений у поезії Василя Симоненка, гартується нова українська національна еліта. Пам’ятаймо, що варягів запрошували не наші предки поляни чи великі хорвати, а північні племена ільменських словен (новгородців), кривичів й угро-фінські племена чудь і весь.Відтак запрошені чужинцями безбожні варяги захопили нашу Полянську державу, державу християнського володаря Оскольда. Згодом були не одні запросини чужинців. Запрошували поляків, татарів, турків, шведів, німців, москалів.
Треба було великого Шевченка, щоб оголосити опору на власні сили. Безкомпромісний Донцов застеріг нас: Москва здається нам великою тому, що ми стоїмо перед нею на колінах! Українська Повстанська Армія довела, як можна боротися, спираючись на власні сили. Повстанці не капітулювали, а їхні ідеї перемогли наприкінці двадцятого століття. Це були ідеї автора «Кобзаря», його «Заповіту» і славетного «Посланія». Народний Рух України привів Україну до проголошення Незалежності. Чи не урок для нас, українців!
Без заяложеного чужого досвіду Україна може обійтися. Зосереджуймо сили нації задля майбутнього України! Варяги приїжджають і виїжджають, а Україна залишається.
ВИХОВУВАТИ НЕ ЛИШЕ ПАТРІОТА, А Й ГРОМАДЯНИНА
Наш співрозмовник – Олег Гринів, професор, доктор філософських наук, письменник, журналіст, блогер, давній автор «Слова Просвіти», автор книг публіцистики «Україна і Росія: партнерство чи протистояння?» (1997 р.), «Спокута Малоросії: державотворення без парадоксів» (2001 р.), «Плебісцит на Майдані Незалежності» (2006 р.), «Завершальна війна проти нащадків Алтин-Орди» (2015 р.), а також поетичної збірки «Архангел з мечем» (2015 р.), погодився висловити свій погляд на актуальні питання внутрішньодержавного життя і міжнародного становища України.
— Отож, почнемо з найактуальнішого: чи можна було уникнути нинішньої українсько-російської війни? Дехто, переважно в Росії, вважає, що без лютневого (2014 р.) «державного перевороту» і «захоплення» влади «київською хунтою» ще й нині «братерські відносини» України й Росії не зазнали б таких безпрецедентних змін.
— Насамперед наголошу, що вже подібна лексика говорить чимало. Янукович був усунений від влади на законних підставах і підлягає Національному Трибуналу за злочини проти народу. Чому ж він боїться оправдуватися перед судом у Києві, а переховується «за хутором Михайлівським»? Нема сумніву, що його дії під правовим оглядом слід кваліфікувати як зрада батьківщини, хоч маємо підстави стверджувати, що Україна для нього, сина німецького поліцая у роки гітлерівської окупації Білорусі, не могла бути Батьківщиною. Хіба не видно, що він зі своєю бандою, яка нині ховається під назвою «Опозиційного блоку», ставився до України так само як московсько-більшовицькі й німецько-нацистські окупанти.
Тепер до суті питання. Наша біла в тому, що при підході до оцінки політичних подій не хочемо розрізняти причину й привід. Україна не могла мирно «розлучитися з Росією, як, приміром, два народи західної цивілізації – чехи і словаки. Між нами, українцями, й росіянами, яких доречніше називати як етнос москалями, взаємини стосуються зіткнення чи протиборства цивілізацій, про що ще наприкінці минулого століття писав С.Гантінґтон. Ні! Це – не перебільшення і не якась антимосковська спекуляція!
Прошу зважити: українці – хліборобський народ, типовий для західної (окцидентальної, європейської, євроатлантичної) цивілізації, а наші сусіди (москвини, москалі, росіяни) споконвіків належали до протилежної, євроазіатської (російської, російсько-православної) цивілізації як населення збирачів, мисливців, рибалок, здобичників. Інакше кажучи, українці – це виробники, а наші східні сусіди звикли користуватися дарами природи чи плодами праці інших людей. Не виробляють,а забирають від інших! Чи не цим зумовлена пристрасть до підкорення інших народів?
Звернемося до російської державної статистики. Що виходить? У Сибіру на 1 квадратний кілометр припадає 4 жителі, а на Далекому Сході – 1 особа. Необжиті величезні обшири з багатими природними скарбами! З вини метрополії! Що далі? Хіба не зрозуміло? Поруч перенаселений Китай – 1 млрд 360 млн осіб! Коментарі зайві.
Ми лише два роки тому почали переглядати нав’язані нам комплекси меншовартості чи другосортності під різними назвами («братній російський народ», «колиска трьох братніх народів», «єдина давньоруська народність» тощо). До цього минуло майже чверть століття, а наша гуманітарна освіта не зазнала суттєвих змін. Чого хотіти? Мені доводилося працювати більше семи з половиною років у одному зі столичних університетів. Історію України там викладала колишня викладачка історії КПРС. Колеги жартували, що вона все оцінює в дусі сімнадцятого (!) з’їзду ВКП(б). Які наслідки від подібних викладачів і учителів? Лише одиниці в студентській аудиторії могли назвати роки життя Тараса Шевченка, а для більшості «Шевченко – известный украинский футболист». Студентство – це відтворення суспільства, з якого виходять нинішні державні функціонери! Лише послухайте одну з керівниць освітянського міністерства!
Українсько-російська війну, хоч і не таку жорстоку, можна було передбачити. Пригадайте події навколо нашого острова Тузла. Проте доморощене чиновництво не лише не вчиться, але й, мабуть, нічого не читає, окрім урядових паперів. Найбільше страждає сфера освіти.
Були й інші симптоми небезпеки. Дехто може сприймати Жириновського як блазня. Скандальний «син юриста» хоче видавати себе за породистого москаля, хоч до 10 червня 1964 року мав прізвище Ейдельштейн, а батько його виїхав до Ізраїлю. Отож, проаналізуймо. Жириновський виголошує божевільні імперіалістичні ідеї, «філософ!» А.Дугін «обґрунтовує», а Путін «проводить у життя». Хіба наші політики не читали опусу Дугіна «Основы геополитики. Геополитическое будущее России» (М.: Арктогея, 1997. – 608 с.)? Порівняймо імперські плани Дугіна з діями Путіна! Те саме стосується опусу С.Кара-Мурзи «Матрица «Россия» (М.:Алгоритм, 2007.—320 с.)чи В.Мілітарева «Русская колонна» (М.:Алгоритм, 2008.—240 с.). До речі, ще два роки тому такі й подібні книжки можна було купати на столичній «Петрівці».
Зрештою, сам Путін кілька років відверто і цинічно назвав Україну перед керівниками західних держав «недогосударством». Хіба таке ставлення до нашої держави не мало насторожити її керівників? На жаль, наше державне керівництво в ліпшому разі «латало діри» в українсько-російських відносинах, а не розробляло серйозних проектів. А така змога була…
— Як?
— Вдатися до наших вчених, а не діяти заяложеними методами «проб і помилок». За цей час Україна домоглася лише того, що кілька десятків держав визнало Великий Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. Проте наші керівники зупинилися на пів дорозі . Нинішня Російська Федерація самочинно «визнала» себе спадкоємцем СРСР. Якщо так, то вона має нести відповідальність за всі злочини більшовицького режиму, за голодомори, -- а їх було аж три! -- за репресії, за виснаження наших природних надр, за наслідки аварії на Чорнобильській АЕС…Так мало би діяти державне керівництво, яке відповідальне за майбутнє свого народу. Треба залучити вчених з академічних інститутів, університетів, а наші політики не спромоглися вийти з полону політиканства: на першому місці --урядові крісла для партій!
— Але ж нинішня Верховна Рада обиралася на демократичних принципах. Хіба доречно звинувачувати в її роботі російські сили?
— На жаль, демократії (влади народу) було аж стільки, що вона перелилася в охлократію (владу натовпу). Як наслідок нині в парламенті легально діє московська «п’ята колона» під назвою «Опозиційний блок», який експерти назвали «Окупаційним блоком». До речі, цей блок вже на одному з телеканалів веде передвиборчу(!) кампанію. Хіба цього не бачить чиновництво, що має обов’язок контролювати дотримання чинного законодавства? Навіщо тоді створене міністерство інформації?
Признаюся, мені страшно слухати більшість нардепів на телебаченні, дивитися сесійні засідання. Чи не мають рації експерти, які наголошують на постійних порушеннях парламентського Регламенту? Ніяк не збагну, чолу голова парламенту постійно запрошує до зали парламентарів для голосування. Вибачте, а якщо так буде діяти чиновництво на місцях? Хіба університетський викладач може за рахунок часу, відведеного для лекції, курити в коридорі?
Західний парламентаризм виробив різні форми праці. Проте його набутки -- не для наших зверхників. У нас чомусь панує думка, що можна перефарбувати шахові фігури – і все піде як по маслу. Як мантру повторюють, що майбутнє залежить від залучення до управління молоді. А нині молодь різна, як було завше. Згадаймо «молоду команду» Черновецького в Києві. Хіба для керівника законодатного органу достатньо досвіду очільництва міською радою?
Сам законодавчий процес наших парламентарів алогічний. Чому так часто на сесіях розглядають доповнення до законів, за які ще не так давно проголосували? Все дуже просто: закони готують лобісти, зацікавлені особи, а не фахівці з наукових і навчальних закладів! Лобісти не творять законів, а шукають нових джерел для збагачення себе і своїх хазяїв!
За рівнем правової культури нинішній склад парламенту посідає найнижче місце за останні двадцять п’ять років. Дивує керівництво парламентських комітетів і самого парламенту: на першому місці особисті й партійні інтереси. Гадаю, що деяких з нинішніх парламентських партій чекає доля відомої партії, нардепи від якої приїхали до стін Верховної Ради на велосипедах.
— Картина дуже сумна. А де ж вихід?
— Гадаю, вихід є. Треба думати не про себе, не про парламентські вибори, а про майбутнє України. Саме так думав світлої пам’яті Михайло Горинь. Наші ж партії проявляють свою активність перед парламентськими виборами, а потім забувають про свої обіцянки. Для них існує електорат, а не політична культура народу. Якщо буде так надалі, то ми, українці, опустимося до рівня зневаженого населення. Нині треба виховувати не лише патріота, а й громадянина. Та ба! Про це не турбувалися чверть століття. От і маємо окуповану значну частину Донбасу, не кажучи вже про Крим!
— Знову повернемося до першого питання. Чи могла Україна уникнути трагічних подій на Донбасі?
Донбас -- особливий регіон. Про його особливості ще наприкінці дев’ятнадцятого століття писав Володимир Сосюра в романі «Третя Рота». Про деякий свій досвід також можу сказати на прикладі поведінки донбасівців у Києві. Моїми студентами були вихідці з Донбасу. Не будемо всіх натягати на один копил. Бути й такі, що хотіли збагнути суть національного державотворення. Інші — беззастережно підтримували Януковича ще перед парламентськими виборами 2005 року. Ось дівчина з типовим українським прізвищем, за походженням із Сєвєродонецька, мала оправдання: «Понимаете, он – наш! Наш!». Аргументів проти слухати не хотіла.
Як знаємо, тоді регулярно приїжджали цілі ешелони з Донецька на підтримку Януковича. У пресі писали, що серед донбасівців переважали учні професійно-технічних училищ, а між ними – пенсіонерки, що куняли на залізничному вокзалі, і навіть … жінки легкої поведінки. Молоді «борці за правду» бродили центральними вулицями столиці, дрімали на сходах будинків, пиячили. Лайка, як завше, брудна, чорніша від дьогтю! Враження жахливе! Прошу зважити, так було ще десять років тому. Де зараз ці юнаки? Чи не серед бандитів «ДНР» і «ЛНР»?
Мене здивувало,коли патріотичний президент заявив, що державні засоби масової інформації охоплюють лише п’яту частину людності нашої держави. Минуло більше 15 років після проголошення незалежності, а держава залишала відкритими двері для ворожої пропаганди! Чого ще хотіти? Нас завойовували брехнею, звісно, не всіх, але цілі регіони на Сході і Півдні! На Майдані щодня виступав проти держави чинний міністр з уряду, очолюваного патріотичним прем’єром! Виступав, ганив державу, а відповідальності жодної! Не відповів він і тоді, коли стало відомо, що державним коштом возив на літаку коханку аж до… Парижа!
За совкових часів полюбляли спекулювати на думці Степана Бандери про те, що наша влада має бути страшна, але не додавали останніх слів речення «до ворогів Української держави». За незалежної України ворогів нашої держави почали притягати до судової відповідальності лише тепер.
-- Отож, чинна влада має успіхи? Чи не так?
-- Тут треба підходити зважено. Не люблю слова «критика», надаю перевагу термінові «аналіз». Якщо вдатися до аналізу, то однозначної відповіді нема. Не підтримую закликів до нового Майдану, бо вони – на користь ворогам! Проте не можемо чекати милостині від влади! Нинішнє державне керівництво втрачає кредит народної довіри, особливо через підспудну кадрову політику. Доходить до парадоксу: голова уряду погрожує вже восени звільнити чимало міністрів і керівників регіонів, що мають безглузду назву «губернатори». Як відомо, в Україні губерній нема, а губернатори є! – чи не безглуздя?
Виникає запитання: чому масове звільнення урядників розпочнуть аж восени, цебто прив’язують до виборів? Навіщо ченкати? Хіба не відомо, що ряд посадовців, рекомендованих Президентом, лише підірвали престиж керівника держави? Невже в нашій державі не було інших кандидатів на посаду керівника Національного банку? Нинішня його очільничка призвела, як зазначають експерти, до знецінення гривні, а залишається в урядовому фотелі! Чому після Революції Гідності міністром оборони парламент (!) затвердив міліцейського генерала, який ще раніше до трьох місяців почепив на погони чергову генеральську зірку? Хіба не зрозуміло, що не все тут чисто? Не все так просто з міністром внутрішніх справ!
А що вже казати про так званих «варягів» на високих державних посадах? Чому Президент надає їм громадянство, ігноруючи чинне законодавство? Гадаю, що призначення Марії Гайдар – це вже зневага національної гідності українців!
Чи не маємо підстав стверджувати, що в Україні керівні посади віддані космополітичній клептоолігархії? Чи не мають рації ті, хто заявляє про страх нинішнього державного очільництва перед національною меритократією? Сумно, гірко, а це може призвести до трагедії. Ось міністр закордонних справ…
-- Мушу перебити, адже на міжнародній арені наші успіхи чи не найвідчутніші?
-- Заперечувати успіхи не варто. Однак не можемо не бачити того, що фактично обов’язки міністра зовнішніх справ виконує сам Президент, а Клімкін – лише помічник реального міністра. Так жартують експерти! Що їм заперечити?
У роки мешкання в столиці мені доводилося брати участь у різних політичних заходах, зустрічатися з політиками, починаючи від першого Президента Леоніда Кравчука, тому маю підстави твердити, що на посаду керівника зовнішньополітичного відомства був широкий вибір. Не буду називати кандидатів. Зрештою, такі політики, дипломати в Україні добре відомі.
Наші успіхи на міжнародній арені знецінені пасивністю проти агресії з боку Росії. Щодня чуємо критику бандитів з «ДНР» і «ЛНР», що не хочуть дотримуватись «Мінських угод». Та хіба такі «угоди» мають правову силу? Це – по-перше. Навіщо видавати бажане за дійсне? По-друге, кого представляють на цих переговорах знеславлений Кучма, чванькуватий кум російського президента Медведчук і скандальний колишній «соціал-демократ (об’єднаний)» і перефарбований «регіонал» Шуфрич? По-третє, чому парламент називає «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями, а посланці (чиї?) з Києва з невизнаними і невизначеними повноваженнями від України сідають за стіл переговорів з офіційно визнаними терористами і про щось домовляються, хоч ми вже не раз переконалися в марності якихось домовленостей? Це – безпрецедентна у міжнародній практиці цивілізованого світу гейби-дипломатична гра. Це – ганьба для України як для держави!
Проаналізуємо наслідки «Мінських угод» з погляду моралі, не кажучи про хоч якусь прагматичність. Бандити діють підступно: вбивають наших вояків, а офіційні речники розхвалюють дотримання нашими військовиками «Мінських угод»! Як відомо, бандити воюють проти України навіть тією зброєю, що заборонена міжнародним правом.
Наша влада не здатна захищати національні інтереси. Так вже майже чверть століття! Дипломатія Києва щодо Донбасу – це політика меншовартості на міжнародній арені. Нам гарантували непорушність кордонів і змусили подарувати свій «ядерний щит» державі-- агресорові. Інакше кажучи, вовкові вставили додаткові залізні зуби!
Чи не час вже заявити про національні інтереси? Звісно, ложкіни, клімкіни, турчинови, гонтареви цього не зроблять! Задумаймось: за час нинішнього президентства Україна втратила контроль над 400 кілометрами державного кордону. Росія постійно привозить бандитам зброю. Чому? Все дуже просто, аж до наївності. Українське військо не зупинило першого російського так званого «гумконвою», який порушив наш державний кордон, захищений міжнародним правом. Чи могло бути інакше? Чи могло захищати державу військо, Верховним Головнокомандувачем якого був протестантський пастор!
Чому наше державне керівництва і дипломатична служба не вимагають від держав-гарантів, що підписали Будапештський референдум, виконання своїх зобов’язань перед Україною? А може таких гарантій і не було, а лише наміри без жодних зобов’язань! Подивимося правді у вічі: західні держави бояться Росії, гадають задовольнити апетити Путіна коштом України! Про нашу державу згадали аж тоді, коли московські найманці збили малазійський літак -- і загинуло майже 300 осіб. А скільки наших вояків загинуло, захищаючи Європу від московської орди! Чи не час перестати «бавитися в політику»?
Україна – це східна межа європейської цивілізації! Наш вояк грудьми зупиняє азіатську навалу, а на Заході дискутують, чи давати йому зброю для захисту! Добре ще те, що нас розуміють Польща і держави Балтії (Литва, Латвія, Естонія). Щоправда, останнім часом зазнала змін на нашу користь позиція впливових західних держав. Позиція, а не дії!
Усе пізнається в порівнянні. Отож, порівняймо активність нашого міністра закордонних справ з активністю керівників зовнішньополітичних відомств сусідніх держав. Доки нашим дипломатам сидіти в запічку? Доки захищатися, коли треба наступати.
-- Проте погодьтеся, активізація нашої прокуратури без жодного сумніву.
-- Дозвольте уточнити. Треба розрізняти позірну активність від активності реальної. Голосні заяви про порушення кримінальних справ проти колишніх активістів окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії на чолі з Януковичем – це не боротьба зі злочинністю, а примітивна імітація. До того ж, як повідомляють наші засоби інформації, капітал цих осіб на українській території надалі працює на користь втікачів. Лише останніми тижнями на таке майно начебто почали накладати арешт. Раніше не зачіпали так само, як і відомої шоколадної фабрики в російському Липецьку. Чи не підстава для роздумів?
А ось вже яскравий приклад! Екс-міністр Табачник, «доморощений Гебельс у таборі регіоналів», причетний до злочинів проти нашої держави, приїжджає в Україну, перебував кілька днів – і накивав п’ятами. Аж тоді прокуратура галасливо порушує кримінальну справу!
Навіщо рекламувати боротьбу проти злочинців? Навіщо показувати злочинця на телебаченні, а потім випускати його під грошову заставу, щоб зміг утекти за кордон? Навіщо називати головним воєнним злочинцем російського генерала, коли відомо, що злочинець № 1 нині Путін?
-- Які ж пропозиції в таких умовах?
-- Насамперед треба покінчити з політичним аматорством. Серед російських політиканів чимало цинічного скалозубства. Прочитаймо глупі теревені віце-прем’єра Рогозіна. Проте за такими теревенями стоять певні сили. Не варто надмірно іронізувати з азаровського «Комитета спасення Украины» і «президента-спасителя» Олійника. Це, гадаю, новий путінський план після очевидного провалу проектів «ДНР» і «ЛНР», а він зводиться до того, щоб у першому окупованому хуторі проголосити про створення «украинского правительства».
У внутрішній політиці найголовніша вимога Революції Гідності -- не виконана: це – демонтаж олігархічної системи! Звідси – всі наші нинішні біди! Хіба можуть олігархи вдаватися до суїциду? Ігнорування національних інтересів олігархами – основна причина, як вважають експерти, того, що військовозобов’язані ухиляються від мобілізації. Президент заявляє про Вітчизняну війну українського народу проти російського агресора, а проводить антитерористичну операцію! Операція – це акт короткочасний, що не розрахований на роки! Не дурімо самі себе! На Майдані патріоти вмирали за Україну, а тепер їх посилають демонструвати «виконання «Мінських угод». Україна не зниділа патріотами! Скільки їх на донецьких полях!
Нарешті треба забезпечити у державі правопорядок! Навіть нині проти України «воюють» у доморощених засобах масової інформації. Напочатку серпня було повідомлення в Інтернеті, що «популярний львівський тележурналіст закликав солдатських матерів не посилати своїх синів до війська». До речі, за півроку до путінської агресії проти України цей самий журналіст переконував патріотичних галицьких глядачів, що вмирати за батьківщину аморально. А ще згадаймо, що в патріотичному Львові без жодних перешкод діють філії «Сбергбанку России», хоч повідомлялося в пресі, що цей банк фінансує терористів на Донбасі! Чи треба коментарів!
Хочу ще раз застерегти, що закликати нині на Майдан – це злочин! Водночас треба нарешті зрозуміти, що нинішній парламент не виконує завдань Майдану, Революції Гідності. У законодатному органі нема потужної фракції національно-демократичних сил! Парламент не вживає заходів проти посилення повзучого зросійщення України. Погляньте телебачення. Чиновники різних рівнів грубо порушують державний статус української мови. Чи буде нинішній харківський «губернатор», як пишуть у пресі, ставленик чинного керівника Адміністрації Президента, турбуватися про дотримання чинного законодавства про державний статус української мови? Логічно виникає питання: чи не проводять доморощені чиновники «тихой сапой» путінської політики «приращения» України до «русского мира».
Як діяти? Маємо досвід кінця вісімдесятих—початку дев’ятдесятих років. Патріотичні сили, об’єднані в Товариство «Просвіта», Народний Рух України, інші національні організації, Національну Спілку письменників, Спілку українських офіцерів, мають виступити спільно з вимогами до керівництва держави, нагадати про ті проблеми, які вивели українців на Майдан, за що гинули герої Небесної Сотні! Інакше – Революція Гідності повторить долю Помаранчевої революції!
Перед нами – озброєна орда, але вона в агонії. Про це пишуть самі російські аналітики. Розпад Російської Федерації неминучий! Та ворог, який конає, особливо небезпечний.
Українці мають утверджувати не лише патріотизм, а й громадянську позицію. Попри непростий час треба думати про майбутнє України, давати принципову відсіч різним авантурникам і водночас позбутися легковажності в оцінці нинішнього становища. Не тільки завершити люстрацію, а й прискіпливо поставитися до кандидатів у депутати на осінніх виборах.
Зосереджуймось для розбудови України як великої європейської держави! Кожен – на своєму місці!
Дякую за увагу.
Розмову вів Богдан Залізняк.
СИЛА НАЦІЇ -- В ЗОСЕРЕДЖЕННІ НА ІДЕАЛІ
Чорноморський простір – це життєдайний
простір України.
Юрій Липа
«Чорноморська доктрина» -- друга книга знаменитої трилогії Юрія Липи, в якій обґрунтована ідеологія українського національного державотворення. Слова в епіграфі лаконічно передають її суть. Наш ідеолог прагне всебічно обґрунтувати думку, висловлену в попередній праці «Призначення України», про вісь нашої землі, що має північним склепінням Білорусь і тягнеться до Чорного моря. У цьому – новаторство мисленика, який називав своє вчення традиціоналізмом, закоріненим в історії рідної землі, а не спорідненим ідейно з розповсюдженими тоді ідейно-політичними течіями в інших країнах.
Працю Ю.Липи можна оцінювати як подвиг. Сам автор вважав її видання справою честі попри несприятливі воєнні умови. У передмові до другого видання зазначено: «Чорноморська доктрина» писана одною людиною, хоч і випадало б, щоб цілі групи вчених і публіцистів зайнялися проблемою чорноморської спільноти». Нині аналогічні проблеми досліджують цілі академічні інститути, а тут один дослідник, якому доводиться працювати лікарем, бо такий головний фах. Як не дивно, діяльності, що найбільше прославила його, мисленик присвячує час поза основним заняттям. Назвати його відпочинком – кривити душею, бо список використаної літератури охоплює кілька сотень джерел не тільки українською, а й російською, німецькою, англійською, французькою, польською мовами. Звісно, йдеться про працю не аматора, а поважного дослідника. «Чорноморська доктрина» -- дослідження на міждисциплінарному рівні. Ю.Липа спирається на висновки нашого політичного географа С. Рудницького та інших вчених, не лише українських.
Мисленик ставиться уважно до критичних зауважень зичливих читачів, сприймає їх з розумінням і вдячністю. Водночас він не погоджується з тими закидами, які не зважають на особливості нашої доби, недооцінюють впливу друкованого політичного слова, намагаються підтердити свої погляди некоректними аргументами і хибною методологією. Не слід безпринципно ототожнювати, застерігає Ю.Липа, княжої чи козацької доби з новітніми часами. Великий князь Святослав Завойовник міг обійтись без політичної доктрини, але для двадцятого століття такий підхід ризикований.
Не погоджується ідеолог і з тими, хто протиставляє політичну стратегію безпосередній тактиці, яка залежить від двосторонньої гри сил. На тій підставі заперечується доцільність будь-якого одностороннього планування майбутніх подій. Ю.Липа зазначає, що «до політики як до двоїсторонньої гри треба зі своєї сторони вже принести і певний політичний розмах, і певні ідеали», бо «в тім є внутрішня сила, без якої не можемо уявити собі доброго висліду української політики».
Непокоять нашого мисленика твердження про «абсолютний занепад традицій в українстві». Песимістам Ю.Липа відповідає без жодних застережень: «Ті люди не розуміють природи мас українства з його інстинктивною здібністю правильної оцінки, вичікування і блискавичного зосередковання в разі потреби». Кінець ХХ і початок ХХІ століть підтвердив його висновок. Українська еліта, яку дехто із владних українофобів називав «тоненьким прошарком», активізувалася і створила масову громадсько-політичну організацію Народний Рух України, що підготувала проголошення незалежності України.
Не могла миритися наша людність з політикою компрадорської олігархії – вийшла на столичний Майдан Незалежності. Наша Помаранчева революція здивувала цілий світ, засвідчивши, що на зміну насильницьким червоним революціям приходить доба безкровних революцій з помаранчевим знаменом. Та радість була передчасна: захланний сусід не хотів випустити України з ведмежих обіймів – до владного корита прийшла окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія як бізнес-партія, в якій злочинний донецький олігархат злютувався з доморощеними і закордонними кримінальними групами. Бандити не визнавали правил суспільного співжиття цивілізованого світу, цупко трималися за ординські євроазіатські порядки. Як наслідок українське студентство розпочало Революцію Гідності. Вдруге помилилося кадебістсько-кремлівське керівництво сусідньої ядерної держави -- не розраховувало на «блискавичне зосередковання», як писав Ю.Липа, нашого народу, який за кілька місяців спромігся створити боєздатну армію, що чинить відчайдушний опір найпотужнішій новітній орді.
Як син Івана Липи, одного із засновників «Братства тарасівців», автор «Чорноморської доктрини» зазначає на відданості гаслу українського самостійництва: «Розвивати сили свого народу – уважаємо за свій найвищий моральний закон, а будову держави за річ найважнішу». Чорноморську політику Ю.Липа вважає за мету нашої держави і називає великою реальною політикою України, джерела якої сягають часів славного понтійського володаря Митридата Великого.
Чорноморський простір, як зазначає ідеолог, об’єднує море й країни, що прилягають до нього і нагадує фортецю, оточену різними країнами. Серед них широке українське склепіння, що сперте з одного боку на Дунаю й Карпатах, а з іншого на Кавказі. Отож, Кубань визнано як українську землю. Такою вона була ще в першій половині ХХ століття, до Великого Голодомору 1932--1933 років, хоч московсько-більшовицькі окупанти відірвали її від українських матірних земель. Нині кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації намагається позбавити нашу державу навіть виходу до Чорного моря.
Мисленик не має жодного сумніву, що перше місце серед чорноморських держав належить Україні. Підставами для цього є не лише те, що наша країна -- «найбільша та найбагатша країна над Чорним морем», а й «з огляду на характер України». Наше багатство – це не лише багатства рідної землі, а й чисельність населення і його швидке зростання, а також національний характер. Ю. Липа пише: «З глухою завзятістю виносить українець супротивності, протиставлення й перешкоди». Чужі впливи на нашій землі зустрічають відпорність. Проте українець вагається при виборі з різних варіантів.
Наші сусіди не завдавали собі труду перекручувати риси українця, виставляючи його як «карного вояка», «вродженого консерватиста», «релігійного фанатика».
До такої характеристики не варто підходити однобічно. Якщо йдеться про фанатизм, то він справді сильний у царині моралі, бо для українців найперше значення у міжлюдських взаєминах має справедливість,чим зумовлені постійні повстання проти царської влади. Як пише Ю.Липа, «війни за справедливість цілком відповідають натурі українця». Про релігійний фанатизм можна говорити лише в період християнізації нашими предками москалів і білорусів за великокняжих часів. Проте українці не зазнали сильного впливу сектантства.
Безпідставні вигадки чужинців про неспроможність українців до державного життя, адже чимало найліпших керманичів у Російській імперії походило з України. Наш мисленик посилається на спогади німецького мандрівника Й.Г. Коля, який відвідав нашу землю в 1838 році, і доходить висновку, що «українці, як керівна верства, більше як хто, надаються до будови великодержави».
Далі Ю.Липа наголошує: «Повстання української держави, зрештою, різниться від повстань таких малих «трактатових» держав, як Фінляндія чи Албанія. Початки її, навіть на невеликій території, будуть завжди зав’яззю великодержави (підкреслюю.—О.Г.). Тим-то й міжнародні зовнішні труднощі при її повстанню будуть більші, як при котрій-будь державній творчости». Не дивно, що невелика Карпатська Україна опинилася під перехресних вогнем, не лише сусідніх держав (Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини), а й великих тоталітарних потуг -- сталінського СРСР і гітлерівської Німеччини.
Чи не в тому, до речі, обережне ставлення західних держав до нинішньої московської агресії проти незалежної України? Сильна європейська Україна неодмінно змінює співвідношення політичних і економічних сил не тільки на континенті, а й у глобальному масштабі. Звісно, на першому місці завжди будуть внутрішні чинники, які в трактуванні Ю. Липи слід розглядати всупереч «об’єктивних даних» і водночас як «об’єктивні дані». «Багатобічна війна на знищення» нашого народу стимулювала українців до боротьби за справедливість не лише для своєї нації. Наш мисленик зазначає: «Відроджена справедливість народів – це її (української нації. О.Г.) провідна ідея серед морального занепаду сучасності». За двадцять років між двома світовими війнами було сім спроб відновити нашу державність (Центральна рада, гетьманщина, Директорія, «локальні уряди на північному заході», в Бессарабії, на Кубані і нарешті в Хусті), що засвідчує нелегкість завдання, але не заперечує такої можливості.
Для аналізу виконання цього завдання важливе значення має така коротка геополітична характеристика нашої землі: «Україна – це склепіння довкола Чорного моря, склепіння, що має й свій ключ, і свої пункти опертя, і свій геополітичний зміст». Ключем цього склепіння, як зазначалося, названа Білорусь, командним осередком півострів Тавриду, цебто Крим, а крайніми опертями – Дунай і Каспій.
Білорусь схарактеризована як територіальна сила, а Таврида -- як морська сила України. Ю.Липа пише, що «державна спільнота з Білоруссю – це питання життя для України». Попри дані радянської статистики мисленик наголошує, що в Криму більшість становить українська людність. Особлива увага приділена сточищам Дністра і Дону. Значення першого сточища визначено однозначно, адже без нього наша незалежна держава не буде мати «ані повного вислову історичної місії», «ані стратегічної забезпеки», бо Дністер не тільки пов’язує з українським розселенням Угорщини, Молдови й Буковини, а й «дає можливість опанувати гирло Дунаю». Дон названо «вартою на сході» «з можливостями контролі гирла Волги й взагалі Каспійської східної брами», а найбільшим багатством його – Донецький басейн.
При окреслені кордонів України Ю.Липа використовує методу, яка надає перевагу «окреслюванню приналежності якоїсь місцевості на підставі історичної пам’яти з кількасот або й більше літ, ніж на підставі вбогої пам’яті мешканців». До речі, так підходив до визначення меж розселення української людності наш сучасний історик В. Сергійчук.
Підстав для визначення меж розселення української людності мисленик шукає «не в минулому, а в можливостях будучини, в енергетизмі української етнічної маси», поряд з культурно-історичною методою і використанням мовно-етнічних прикмет ставить методу енергетичних передбачувань. Йдеться, по-перше, про «енергію розмноження української етнічної маси», а по-друге, про «колонізаційний похід українських мас».
Перед розглядом українського колонізаційного (осадницького) руху двох останніх століть, Ю.Липа зазначає: «Цей велетенський рух є другим актом того солідаристичного воєнного руху, що його звемо українською козаччиною». Колонізаційні походи спрямовувалися на Південь і в Сибір.
Після цього мисленик обґрунтовує закон розселення українців, зазначаючи, що воно пов’язане з чорноземом, але застерігає від неп родуктивного розселення «поза найближчі території». Ю.Липа пише: «Закон розселення українців дає поняття про етнічну цілість України. Ця етнічна цілість покривається з цілістю українського простору».
Якщо розселення характеризує прикмети зовнішні, то, як наголошує дослідник, остання чверть століття вплинула на українську людність як «державний матеріал», що пов’язано зі змінами, розпочатими ще в попередньому столітті. По-перше, вироблена сільськогосподарська продукція зменшується. По-друге, змінюється психологія селянства, яка наближається до психології міського населення, що працює на фабриках. По-третє, так само змінюється мислення селянства, бо воно набуло динамічності. Проте дослідник звертає увагу на почуття непевності, яке охопило нашу людність, що відчула «маловажність матеріальних благ».
Динамізм посилює схильність українців «до воєнного і суспільного зриву», коли на зміну доби держави-плебісциту приходить доба держави-експансії. Як зазначає Ю.Липа, в підрадянській Україні керівництво рекрутоване з напливового російського елементу, а до нього примикають змосковщені українці, німці, поляки, що «з опортуністичних зглядів причисляють себе до пануючої державної народності». Більша частина таких «росіян» і навіть чистокровні росіяни, як переконує мисленик на прикладі відродженої Польщі, вважатимуть за честь співпрацювати з українцями «над розбудовою великої чорноморської спільноти».
Актуально сприймається такий висновок: «Російська ідея так опльована росіянами в самій Москві й на вигнанню, що вже тепер нікого не може підносити морально, а незадовго стане, правдоподібно, тільки знаряддям чужих авантюр». Звісно, не легко сприйняти громадянам інших держав, чому 88 відсотків опитаних громадян Російської Федерації схвалює авантюрну політику Путіна, зокрема агресію кадебістсько-кремлівського режиму щодо України. Проте московський історик Д.Шушарін таку, на перший погляд, кон’юнктурність переносить на всі часи: «У Росії будь-яке життя, присвячене громадянському служінню, проживається даремно, бо це служба порожнечі. Тут не було, немає й не буде суспільства й нації. І служба державі, імперії – теж даремна. Їх немає – це завжди чиїсь приватні володіння. І так було в усі часи: результати колишніх помилок перед очима».
Як і передбачав наш мисленик, чимало етнічних росіян нині працює для України як європейської держави, визнає її своєю батьківщиною на противагу непевній євроазіатській Російській Федерації. До речі, таке ставлення частини етнічних росіян до України як незалежної держави ще наприкінці п’ятдесятих років минулого століття передбачив провідник українських націоналістів С.Бандера, про що замовчують доморощені українофоби з числа малоросійських компартійців і колишніх прихильників окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії.
Наш мисленик висловлює слушні думки щодо фізичної й духової оборонності України. На його погляд, фізична оборонність залежить насамперед від твердої волі керми та духових і матеріальних сил людності. Енергетичні засоби України творить трикутник Донбас – Кривий Ріг – Керч, нафтові райони зосереджені на Підкавказзі, а хліборобсько-харчові – в Центральній Україні, насамперед Січеславщині й Херсонщині. З цього бачимо складність нинішнього розвитку України, адже Керч і більша частина Донбасу окуповані, а Підкавказзя після розпаду Російської імперії так і не було приєднане до України.
Коли йдеться про призначення України, то треба мати на увазі не лише державні, а й великодержавні інтереси, бо великість передбачає творення держави «як великої економічної одиниці з великими політичними крайобріями». Такий висновок зумовлений покликанням України, що може органічно проявитися на теренах Чорноморського простору, відкрити шлях «до спільноти народів цілого світу». Воно передбачає «встановлення вищого морального порядку в себе, піднесення на вищий щабель моральності й добробуту цілого Чорноморського сточища. Цим збагатиться світ на нові людські цінності, на незнані досі над Чорним морем нові людські сили (підкреслюю.—О.Г.). Чорноморський простір не тільки визначає роль нашого народу в світі, а й дає українцям моральне право для реальної дії на цілі століття».
До Чорноморського простору Ю.Липа підходить як до системи, осердям якої є Чорне море, що нагадує площу з різними вулицями, або фортецю з брамами (Залізними воротами на Дунаю, Каспійською брамою на сході, брамою мореплавців з Босфором і Дарданеллами на півдні й Анатолійським плато в Туреччині). Як пише наш мисленик, «Чорноморська фортеця має своє й дуже широке склепіння, що оперте з одного боку на Карпатах, а з другого – на Кавказі». Географічна цілість Чорноморського простору зберігає давні торговельні, культурні й державні традиції, що вимагає «знайти волю до одності та динаміки». Таку ініціативу саме Провидіння призначило Україні.
Визначаючи етнічні межі України, Ю.Липа зазначає, що поза межами союзної республіки опинилися чималі території, зокрема Донщина, південне Приозів’я та Кубань, Крим, частина Центральної Чорноземної області, Холмщина, Лемківщина, Карпатська і Пряшівська Україна. Уже після війни до України було приєднано Карпатську Україну як Закарпатську область і півострів Крим. Нині цей півострів і більше половини Донбасу окуповала Москва. У цілому територія, заселена українцями, якщо брати до уваги землі з етнічно змішаним населенням, становить майже 1 млн. кв. км. Як відомо, після проголошення незалежності територія нашої держави становила 603 628 кв. км., цебто становила лише 60 відсотків від заселеної українцями суші. Щоправда, несприятливе для українців повоєнне становище внесло корективи аж ніяк не на нашу користь.
При окресленні геополітичного змісту України не варто забувати про динамічність процесів навіть після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Як довершені факти Ю.Липа констатує політичну сформованість Чорноморського узбережжя, соціальні зміни українства, що, безумовно, в основному завершило «процес національної освідомленості», і «перенесення осередку економічної ваги України» з центра на південь і південний схід. Таке трактування вимагає певних коректив. Справді наша людність не може вважатися лише хліборобською і сільською, але пов’язувати з такими змінами довершення «процесу національної освідомленості» нема підстав. Треба пам’ятати наслідки сталінських репресій у тридцяті роки, а також лінгвоциду й етноциду повоєнного періоду, коли форсовано формувався так званий «совєтський народ» як начебто «нова інтернаціональна спільнота» на російському етнічному грунті. Першою жертвою цього процесу стали українці.
Тепер безпідставно, наголошує Ю.Липа, називати Україну житницею Європи, бо вже перед Другою світовою війною вона перестала імпортувати хліб за кордон. Мисленик називає дві причини: індустріалізацію і витіснення пшениці й жита іншими сільськогосподарськими культурами (буряком, коноплею, соняшником, городиною, бавовником тощо). Проте слід зазначити, що основна причина інша: неефективність колгоспно-радгоспної форми організації сільського господарства, чим, до речі, були зумовлені постійні партійні постанови щодо розвитку цієї галузі. Як наслідок Ю.Липа визначає такі три головні натуральні області України: а) Чорноморське побережжя з Кримом і Одесою; б) «Озівський промисловий чотирикутник», до якого віднесена Кубанщина з Майкопом; в) Правобережжя, Північне Лівобережжя і Західна Україна, де найбільше збережені історичні традиції нашої нації. Не на користь геополітичної синтези, як вказує мисленик, нерозбудована мережа шосейних доріг, залізничного сполучення й каналів, що доведеться розв’язувати в майбутньому.
Аналізу інших держав Чорноморського простору присвячена окрема частина «Чорноморської доктрини», а також написані згодом додатки до книги. Ю.Липа розпочинає з Підкавказзя, або низинної Підкавказької України, що «є всесторонім продовженням властивої України». Кавказ, що складається з багатьох різних народів, «все менше здобувається на одність», бо на шляху солідарності тамтешніх народів чимало перепон. Насамперед названі численні націоналізми при невеликій кількості людності, занепад «провідних народів» (грузинів, черкесів і вірменів), а також підступна політика Москви, що підтримує міжнаціональну ворожнечу.
Державне життя для таких народів можливе лише з великою державою. Зваживши історичний досвід цих народів, наш мисленик доходить висновку, що на роль їхньої визволительки найліпше підходить Україна як велика незалежна держава. У додатках Ю.Липа йде далі, зазначаючи: «Протягом останніх десятиліть виявилося, що з’єднання України з кавказькими народами находить найширше угрунтування як під оглядом географічним і господарським, так і історико-політичним». Як видно, наш мисленик не заперечує ідеї «евентуальної великодержави», порти якої на Чорному, Озівському і Каспійському морях забезпечать жваві морські зносини з Європою, Близьким Сходом, Індією й Америкою. Мисленик пише: «Під оглядом історико-політичним промовляють за цим традиції колишньої Понтійської імперії з часів Митридата VІ Євпатора».
Ще раніше на підтвердження свого висновку про роль України на Кавказі Ю.Липа вважав проживання на Підкавказзі нащадків запорозьких козаків. Звісно, дослідник не міг допустити, що на початку ХХІ століття яничаризація цих вихідців з наших земель сягне апогею і вони навіть спробують спровокувати військове протистояння з нашою державою, претендуючи на український острів Тузла.
Доречно нагадати, що своєрідно до оцінки міжетнічних взаємин на Північному Кавказі підійшли українські революційні націоналісти. С.Бандера виступав за федерацію тамтешніх народів, у якій український елемент посяде належне місце.
Оригінально обгрунтовує Ю.Липа захист українських державних інтересів у регіоні Каспію (Каспійської брами). Він підтримує як доцільність створення буферної держави казанських татарів, чувашів і башкирів під назвою Ідль-Урал. Творення такої держави, яку ще названо Казанською, хоч і зі столицею в Уфі, буде третім найтяжчим ударом для московського імперіалізму після втрати України і Кавказу. Окрім того, така держава забезпечить причорноморським країнам можливості для розвитку торгівлі з Далеким Сходом.
Відтак Ю.Липа шукає інших союзників нашої держави. Об’єктивно не тільки Україна, а й Туреччина зацікавлені у взаємозближенні. Падіння Османської імперії спричинило зміни Туреччини, керівництво якої відкинуло не лише османські традиції, протиставивши їм «міт переселення від Сумеру». Водночас відкинено політичну ідею пантуранського руху, що нагадував слов’янофільство, було скасувало каліфат (релігійну владу), а світська влада стала на позиції реалізму й націоналізму.
Після Першої світової війни Туреччині найбільше загрожували три імперіалізми (британський, французький та італійський). Ю.Липа наголошує на протилежності республіканської Туреччини Османській імперії: «Османська імперія була сама джерелом натиску на сусідні держави, а сучасна Туреччина лякається тільки одного, щоб самій не стати жертвою натиску сусідів». Намагаючись утвердити турків як повновартісних європейців, її ідеологи називають себе форпостом Європи в Азії, бо начебто «Азія починається за кордоном Туреччини».
Геополітичне становище Туреччини визначається тим, що вона пов’язана з Іраном, а Перська затока – це «вікно в широкий світ», «командна висота в геополітиці». Окрім того, Туреччина змогла встановити мирні відносини з Грецією, яка зазнала особливих втрат у роки Першої світової війни. Наш мисленик вважає, що Туреччина дала приклад для москвинів, як вони мають діяти після розпаду євразійської імперії.
При аналізі Дунайської брами і значення Балкан Ю.Липа використовує багатий історичний матеріал, який цінний для історика, але менше для політолога. Зрештою, у другій половині ХХ століття чимало змінилося. Водночас цікаве застереження мисленика, який передбачає протилежні наслідки між націоналізмами в Туреччині та Югославії. Якщо в першій країні націоналізм сприяє відродженню, то другу -- він роз’їдає і «допроваджує до самознищення». До речі, таке передбачення справдилося наприкінці ХХ століття, цебто наш мисленик мав рацію. Сусідні албанці схарактеризовані як народ, що чужий країнам Чорного моря і в цьому подібний до мадярів (угрів).
Серед чорноморських народів Ю.Липа визначає як накоптимальніших партнерів України, окрім Туреччини, ще Болгарію, з якою нашу країну єднають історичні зв’язки. Вплив на болгарське національне відродження мали українці Юрій Венелін, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов.
Надзвичайно цікаві характеристики двох сусідніх до України держав -- Румунії та Угорщини. Якщо Румунія – «держава нескристалізована», пістрява за своїм складом, то Угорщина посідає перше місце серед «типу псевдонаціональних держав». Окрім вдалого міту «Корони святого Стефана», «від тисячоліття своєї держави мадяри не дали світові і світовій культурі нічого» -- такий висновок нашого мисленика. До речі, він наголошує, що після поселення на берегах Дунаю мадярський королівський двір спілкувався давньоукраїнською мовою. Хоч Ю.Липа вважає «одиноким натуральним союзником Угорщини» тогочасну Італію, треба зауважити, що найбільше її традиційним союзником була Польща, підтвердженням чого було спільне несприйняття Карпатської України як відновленої нашої держави.
Підсумовуючи аналіз чорноморських країн, Ю.Липа зазначає: «Дивимось на всі чорноморські країни, як на спільну власність. Цю власність, це майно протиставляємо всім чужинцям, звідки б вони не приходили. Чорноморські країни належать тільки для себе. Це є окремий простір. Творить його спільноту лучба й характер людности, спільний круг торгівлі і пам’ять про великі держави, що намагалися об’єднати землі цього простору. Творитиме його ще й спільна воля». Чужинці вважають його за колоніальний простір і трактують як Європу другого чи третього рівня. Росія називає його так само «Росією нумер 2», «Росією нумер 3», якоюсь «Малоросією», а ще «Придунайським краєм».
Як підкреслює Ю.Липа, чужинці вважають Чорноморський простір за колоніальний, бо він політично неорганізований і економічно відсталий. Звісно, тепер настав час великих державних господарств, «боротьби цілих світів, а навіть «осей» цих світів». Для створення такого великого державного господарства Чорноморський простір має достатньо підстав, але треба спиратися лише на власний капітал.
Турецький досвід переконує, що націоналізм має особливе значення в пошуках національної індивідуальності, «утвердженні власних форм суспільного життя і праці», виступаючи проти беззастережного перенесення чужого досвіду, опори на власні моральні й економічні сили. Мисленик наголошує, що народи на Чорноморському просторі витворили «традиційну форму організації праці»: це – трудові артілі, які мають різні назви («дружество», «сябрівщина», «ватага», «дом», «братство», «складня», «скупщина», «задруга»). Вони організовують спільну господарську працю на засадах родинності чи територіяльності. Вже «Руська Правда» згадує тип артілі, який називає верв. Своєрідною формою артілі Ю.Липа вважає Запорізьку Січ.
На зміну артілям прийшли кооперативи як «нові форми давньої солідаристичної засади», заявивши про себе в різних сферах (кредитній, споживчій, хліборобській). Кооперативи об’єднуються в різні союзи. Ю.Липа допускає, що над Чорним морем може постати «своєрідний тип солідаристичного капіталізму» на противагу іншим його типам (індивідуалістичному капіталізмові в Західній Європі й «касарняно-поліційному капіталізмові» в більшовицькій Росії).
Чорноморські народи опинилися перед тотальною ненавистю -- вони починають усвідомлювати доцільність одності. Як пише Ю.Липа, «їх обудив націоналізм і вони гостро відчувають всі спроби ззовні їх визиску і пониження». Вони зберігають пам’ять про пропащий час, бо три імперії (Османська, Російська й Австрійська) зупинили їхній розвиток порівняно з іншими народами. Тепер ці народи доходять висновку про доконечність єдності, щоб подолати перепони.
У час написання «Чорноморської доктрини» небезпека для чорноморських народів, як вважає Ю.Липа, виходила від трьох імперіалізмів: «совітського», італійського і франко-британського. Найбільше уваги приділяє Ю.Липа совітському імперіалізмові як спадкоємцеві царської Росії, основним фактом історії якої була колонізація, що проявилася в номадській Московії. Водночас він наголошує на зміні її «поземної осі»: за царизму вона йшла від Петербурга до Севастополя, а за більшовицької влади – від Москви до Сибіру. Наш мисленик пише: «На схід пересувається не тільки людність, але й цілі і зміст московської світської політики».
Справді так було до розпаду Совєтського Союзу. Проте кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації, як можна судити, повернулося до попередньої «поземної осі», що з’єднує Петербург із Севатополем, для чого були вагомі причини. Москва вважає своїм найбільшим ворогом Європейський Союз і Сполучені Штати Америки, ігноруючи те, що об’єктивно найбільша небезпека для неї походить з Азії. По-перше, нинішній перенаселений Китай вимагає нового життєвого простору. По-друге, Сибір належить до найменш заселених територій у сусідстві з Китаєм: за офіційною російською статистикою, там проживає 26 мільйонів осіб. По-третє, як вважають фахівці, економічний центр планети незабаром пересунеться в Азійсько-Тихоокеанський регіон, в якому впливи Москви незначні.
На основі аналізу Чорноморського простору Ю.Липа доходить висновку про доконечність не тільки фізичного, а й духового визволення його народів, що можуть створити Союз чорноморських держав, започаткувавши «нову державну форму буття і новий зріст європейської культури в її чорноморській відміні». На користь такого виснову, принаймні, три підстави. По-перше, Чорноморський простір, як пише Ю.Липа, «має своє призначення, свою власну мораль і ритм суспільного життя», по-друге, «чорноморські народи доповнюються взаємно і в своїх матеріальних добрах, і в своїх духових змаганнях», а по-третє, «приходить відновлення давньої ролі Чорного моря».
Об’єктивно Союз чорноморських держав – це торжество справедливості проти спроб імперіалістичних держав перетворити його в колоніальний простір. Основою для такого об’єднання є спільні економічні інтереси чорноморських держав, які творять господарський комплекс. Окрім того, треба зважати на світову тенденцію в «добу великих державних господарств». На цьому ґрунтується «Чорноморська доктрина» як «доктрина розвою і наступу», яку ініціює Україна, як найбільша держава на Чорноморському просторі, хоч вона може увійти найпізніше до такого союзу.
Наш мисленик зазначає: «Союз Чорноморських держав – це союз живих державних організмів, що їх єднає спільний економічний і політичний інтерес і відчуття нової вищої справедливости» (підкреслюю.—О.Г.). На противагу «Союзу Трьох Русей» він «не нищить національних ідеалів», не передбачає розмивання національних сил і продуктивності націй.
Як можна судити з пізніших напрацювань, Ю.Липа надавав «Чорноморській доктрині» особливого значення: після її першого видання були підготовані доповнення з новими аргументами для кристалізації концепції. Мисленик ще раз повертається до минулого Чорноморського простору і характеру його населення, відштовхуючись від тези: «Все, що діялося в минулому, може нас попередити, усвідомити чи навчити в можливостях сучасності». Такий підхід особливо цінний для державного керівництва («керми»), дає змогу ліпше підготуватися до майбутнього.
В умовах Чорноморського простору сформувалися специфічні типи, серед яких згадані османський урядовець, український козак, вірменський купець. Життя біля моря загартовує характер людей, додаючи їм відваги, витривалості, сприяє передбачливості. Дослідник не погоджується з поняттям «замкненого моря», бо замкнути море можна лише від напасників, що підтвердили події Першої світової війни.
Чорне море має особливе значення для України, адже вітчизняні вчені вже давно обґрунтовували роль Тавриди для нашої державності. Географ С.Рудницький писав: «Тепер і на будуче політично-географічне значення Криму для України дуже важливе, без володіння Кримом вже не могутність, а й самостійність Української держави може бути проблематична». Такий висновок змушує інакше оцінити наслідки путінської окупації нашого півострова в 2014 році.
З Чорним морем пов’язані ріки, значення яких для розвитку торгівлі обґрунтовує Ю.Липа. Приміром, Дніпро схарактеризоване як «перша державна українська ріка, третя щодо великості в Європі, друга – в Чорнім морі». Окрім Дніпра, приділяється увага Дністру, Богу(Бугу), а також Дунаю і Дону. Дослідник заперечує офіційну російську статистику щодо етнічного складу людності Подоння, бо принаймні дві третини донських козаків «і мовою, і фізичним типом» належать до українського народу.
Оригінальні для нашого часу характеристики рік Кавказу, які зараз вважають російськими. Ю.Липа пише: «Кубань, головна річка давньої домінії українського Києва, Тьмутаракані і донедавна головний осідок українських кубанських козаків, п’ята велика річка українців тече в чорноземних полях, де, крім усіх порід збіжжя, розсіяні на великих площах культури тютюну, бавовни, сої, рицинної рослини (важної в літунстві), а також рису в долішній Кубані». Ще сто років тому над Кумою і Тереком українська людність мала абсолютну більшість (60-70 відсотків). Як зазначає дослідник, українці становлять «одну з найбільш міцних груп» серед 30 племен і народів Надкаспійського Закавказзя.
Народи над Чорним морем, як довели вчені ще в давнину, становили спільноту. У цьому регіоні розвинулися трипільська і хеттська пракультури. Трипільска культура – це культура мальованої кераміки на широкому просторі, хоч і відкрита на наших землях. Тамтешня людність вшановувала Велику Матір як найвищу богиню, користувалися річним календарем, орієнтуючись за рухом планети Венери, тому рік трипільців налічував 292 дні, поділені на 10 місяців.
Хеттська культура панувала в Анатолії і на Південному Кавказі, бо держава хеттів існувала від 2000 до 1200 рр. до Різдва Христового. Проте хетти (їх ще називають гетитами) не витримали натиску траків, вірменів і фрігійців. До нашого часу збереглися хеттські впливи в топоніміці на Кубані й над Каспієм.
Ю.Липа наголошує на релігійному житті чорноморських народів. Воно розвивалося під впливом мітології геленів, іранського культу Мітри, а відтак християнства, що прийшло з Балкан. На давній культурі, що належить до хліборобського круга, сформувалася характерна для більшості чорно морських народів здатність до солідаристичної організації праці, а також визнання ролі жінок у суспільному житті. Окрім того, Ю.Липа звертає увагу, що чорноморська культура не лише давніша, а й глибша від західноєвропейської. Він пише: «Не дарма українські письменники протиставляють чорноморського Прометея західному Фаустові». Незабутній образ титана в Шевченковій поемі «Кавказ», рядки з якої пролунали на Майдані в дні Революції Гідності. Водночас наш народ надає перевагу святому Юрію, до чого особливо спричинилося козацтво.
Культура не можлива без торгівлі. Наші предки утвердилися в торгівлі над Чорним і Каспійським морем після того, коли великий князь Святослав Завойовник знищив Хозарський каганат і розпочав об’єднання Чорноморського простору. Завдяки такій торгівлі Чорне море називали Руським. Проте Києву довелося витримувати суперництво з Візантією, яка в своїх інтригах підтримувала торгівлю тюркських народів (печенігів і половців).
Пожвавлення української торгівлі на північному і східному берегах Чорного моря пов’язане з козацтвом, яке створило своєрідну «торговельну і воєнну солідаристичну систему з перевагою українського етнічного первня». Наш мисленик спростовує тезу про «традиційну» боротьбу наших козаків проти татарів і турків, адже не менше наше лицарство воювало проти християнських народів. Водночас співпраця гетьмана Богдана Хмельницького з Кримським ханством і Османською імперією не була випадкова.
Унія України з Москвою не на користь українському експорту, хоч у Західній Європі підвищилися ціни на хліб. Проте, як пише Ю.Липа, «Росія не вміла господарювати на Чорнім морі» і нищила українську торгівлю. Наш мисленик зазначає: «Втрати, що їх мала українська торгівля від унійного зв’язку з Москвою, треба поділити на дві групи: втрати від російських торговельних тарифів і втрати від російської мореплавської господарки». Насамперед був знищений важливий торговельний тракт української торгівлі, що йшов від Лейпцігу через Одесу і Редут-Кале, а відтак з Грузії далі до Азії. Як пише Ю.Липа, «російська господарка нищила українську ініціалтиву». Заниділо попри потуги надморських українців дрібне мореплавство на Чорному морі, а також вирощування риби на Кубані й Дону. Таврида стала «місцем відпочинку знуджених аристократів». Перевезення до Чорного мора донецького вугілля обходилося значно дорожче ніж до далекого Балтійського моря. Незадовго до Першої світової війни проти такої економічної політики виступила навіть група «промисловців південноросійських».
Проте царизм плекав амбітні плани на півдні. Хоч Росія зазнала ганебної поразки в Кримській війні, її уряд не втрачав надії захопити Стамбул, щоб контролювати протоки Босфор і Дарданелли, володіння якими вважалося «осередковим пунктом царської політики». З такими намірами Росія вступила у вир Першої світової війни.
Колоніальний визиск України і наших портів не зазнав змін за більшовицьких часів. Як зазначає Ю.Липа, «назагал справа чорноморських портів є для Москви справою другорядною». Ще один доказ того, що розвиток Чорного моря вимагає державної незалежності України.
Дослідник зазначає глибину релігійних переживань населення Чорноморського побережжя, що засвідчує історія релігій аж до своєрідного християнства тамтешнього населення. Збагнути їхні джерела дає змогу таке твердження: «Безпосередній зв’язок з землею, ритм і певність праці дало потяг до традицій, до відчування різнорідності і таємничості зросту». Цікаво, що найдавніше прабожество, знане на берегах Чорного моря, -- це богиня Велика Матір. Хоч її походження не з’ясоване, достеменно відомо, що «ця богиня була і в давніх українців».
Відтак на берегах Чорного моря розповсюдилася релігія геленів. Від Землі-матері пішов «міт Деметри-землі, що перемагає смерть», з чим пов’язані тодішні містерії. Таку містерію начебто справляв скитський філософ Анахарсіс (Анахарсій). Як пише Геродот, «він загинув через те, що хотів завести іноземні звичаї, і через те, що спілкувався з еллінами». До речі, давні греки зачислили Анахарсіса до тодішніх мудреців. Окрім того, були містерії Діоніса, Орфейські містерії, а ще існували загальні культи олімпійських богів і місцеві культи, зокрема Ахіллеса. З іранськими віруваннями мисленик пов’язує постать Дажбога, як втілення Сонця в українській мітології.
Релігія, а також державний розвиток дали поштовх розвою мистецтва. Своєрідне понтійське мистецтво, яке проявляється ще й тепер в українському орнаменті, відчутне вже в трипільській культурі, а готи перенесли його до середньовічної Європи. Як твердить Ю.Липа, «в понтійському мистецтві є виразні іранські впливи».
Християнство прийшло на наші землі своєрідно: спочатку його сприймали низи. У цьому різниця християнізації людності Чорноморського простору порівняно з іншими народами (французами, німцями, англійцями і москалями). Такою своєрідністю утвердження нової релігії на наших землях Ю.Липа пояснює відмову приймати нову релігію Святославом Завойовником, який не хотів «понизитися» до мас, бо цього не зрозуміє дружина. І все-таки християнство стало органічним для нашого народу, бо «старі культи були якби передчуттям християнства в чорноморських народів». Йдеться насамперед про широке розповсюдження іранських культів. Розвинений культ Божої Матері, якого, до речі, нема серед москалів, зумовлений тим, що наші предки особливо вшановували богиню Велику Матір.
Найбільше об’єднує чорноморську людність переказ про подорож апостола Андрія Первозваного, який «проповідував християнство серед чорноморських народів і врешті прийняв мученицьку смерть на скісному хресті, що від того часу зветься Святоандріївським хрестом. Цей хрест символізує народи Чорного моря, об’єднані вищою духовною владою».
Царгород вважає апостола Андрія Первозваного за свого першого єпископа, що дало підстави для прав Вселенської Церкви. Однак захоплення міста турками підриває авторитет цього християнського центра, хоч його занепад розпочався ще раніше. Уже в Х-ХІІ століттях фактично унезалежнилися від Царгороду Болгарська Церква і Церква Великого Києва. В умовах турецького поневолення Царгород перетворився в «патріархат невільників». Отож, вважає наш мисленик, «міт апостола Андрія опустив Царгород».
Зваживши те, що український народ визнає апостола Андрія Первозваного засновником своєї Церкви, Ю.Липа доходить висновку: «Відновити тим часом занепалу в Царгороді традицію апостола Андрія зможе тільки християнська великодержавність над Чорним морем – Україна. Там стане він символом розцвіту і благословенства наново. Патріярхат повинен бути перенесений із завмерлого, потурченого Царгороду на береги землі, благословенної словом апостола Андрія Первозваного». Треба нагадати, що на наших землях проповідував християнство святий Климент, один з перших римських пап. Отже, релігійні зв’язки наших предків не обмежувалися Царгородом. З цього виходили великі церковні діячі Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий, які обґрунтовували доконечність створення Української Християнської Церкви, що буде підтримувати повноцінні зв’язки зі східними церквами, зокрема Вселенським Патріархом, і водночас зі Святішим Престолом.
Аналізуючи державотворення на Чорноморському просторі, Ю.Липа звертає увагу на те, що в цьому регіоні творилися великі держави, починаючи від Боспорського царства. Серед них була й Київська імперія, яка належить до «державних спільнот воєнно-торговельного типу». «Великодержавність Києва,-- пише Ю.Липа,-- була оперта головно на спільних торговельних інтересах і шляхах, на спільності релігії і династичній політиці, що її напрямні вказував за кожним разом з’їзд князів (королів) з усіх держав-князівств цієї імперії».
Проте не всі великодержави на Чорноморському просторі були близькі духові чорноморської культури, як, приміром, Боспорське царство й Київська імперія. Протилежністю їм була Хозарія, яка прийняла юдаїзм і «не зоставила по собі жодних традицій». Так само не мала органічного зв’язку з Чорним морем Візантія як «перша чисто адміністративна великодержава», «світ адміністративної самоволі, з дивним і ексцентричним осередком, що мав необмежену владу». Аналогічна характеристика повністю підходить до Московії, якій Візантія дала державницький світогляд, «тип зручного адміністратора-номада, що привик служити тільки центральній владі, не зв’язаний нічим і далекий від інтересів довколишнього населення». Звісно, впливу Візантії, особливо мілітарного, на інші народи не варто заперечувати.
Її наступниця Османська імперія також була «інтернаціональною державою», бо переважну частину адміністраторів становили греки або слов’яни, які прийняли іслам, як «релігію пустельних номадів», а отже, чужу для чорноморських хліборобських народів.
Новим суспільним явищем у Причорномор’ї було козацтво, що творило, як пише С.Рудницький, «передню сторожу поступу й культури в граничних пустирях». Наше козацтво мало вплив на балканські народи, але Москва дивилася на нього упереджено. Російська влада протиставляла донських козаків, яких вважала за москалів, нащадкам нашого козацтва, що творили українське військо на Кубані.
Спроба відновити вільне козацтво була за гетьмана Павла Скоропадського. Групи таких козаків існують на еміграції. Проте Ю.Липа доходить висновку: «Правдоподібно, козацтво, цей вислів українського воєнно-економічного солідаризму не відродиться в давніх, трохи занадто несучасних формах. Але тому, що це є вислів українського духа, треба сподіватися його відродження в нових формах зі старим елітарним змістом». Такий прогноз наш мисленик обґрунтовує тим, що козак – це «повний елітарний тип», протилежний захланним сервілістичним урядовцям з числа номадів, властивий Османській імперії і Російській імперії.
З Чорним морем пов’язане чумацтво. Проте розвиток залізничного сполучення призвів його до занепаду, а торгівля опинилася в руках чужинців.
На Чорноморському просторі сформувався особливий чорноморський характер, що цінний, як стверджує Ю.Липа, для цілої Європи. Наш мисленик відчуває несприйняття цього характеру: «Можна закинути йому, що він є теоретичний, що надає більше значення змісту, як формі, дії як вислову. Але не можна закинути йому, що він яловий, що він уже не буде ніколи висловлюватися повніше. Є в нім сила!». Ця сила безпосередня, а в ній проявляються «нестримні вибухи, повні свіжості і далекі від теоретизму», життєвої радості, що інколи має трагічне забарвлення. Такі почуття радості, кривди і помсти безмежні, інколи навіть завдають шкоди. Чорноморським народам не властива «отруєна самоаналіза, самопідкопування, як то є в росіян». Чорноморським народам властива воля до героїчного.
Своєрідно характеризує наш мисленик еліту чорноморських народів: «Еліта цих народів на схрещенню азійських і європейських первнів культури ще дуже часто не відрізняє в культурі свого п р и р о д ж е н о г о від накиненого ззовні. Не раз навіть еліта приймає і деякий час пропагує ідеї, шкідливі для власного народу. Єдиний вихід з цього стану – це віднайдення власних мітів».
Забезпечити організоване співжиття чорноморських народів, як вважає Ю.Липа, може насамперед український народ, бо «в лоні його історії перебуває найстаріший символ політичної одності Чорного моря». Таким символом наш мисленик вважає понтійського цісаря Митридата VI, прозваного Великим (134 р.до Р.Хр.—63 р. до Р.Хр.), якого римський філософ і правник Цицерон прирівнював до Олександра Македонського. Сам володар вивищував культуру чорноморських народів, а латинян вважав за «шкідливих варварів». Як зазначає Ю.Липа, «він сполучав у собі чорноморську упертість з грецькою освіченістю», розмовляв двадцять двома мовами, підтримував мистців. Цісар Митридат VI не тільки багато будував, а й проявився як блискучий стратег, перемагаючи римські війська. Під його владою перебували всі держави на Чорному морі. Опинившись перед загрозою полону, він, оточений змовниками, наказав своєму слузі відрубати йому голову мечем. Діяльність славного правителя – це політичний заповіт народам Чорного моря, що прагнуть мирного співжиття на цьому просторі.
Працю «Чорноморська доктрина» Ю.Липа писав у непевні воєнні часи, коли вирішувалася доля світу, а з ним і доля поневоленого українського народу під «молотом стахановщини і серпом колрабства». Несприятливі умови не давали змоги відшліфовувати книгу, в якій наш мисленик на прикладі Чорноморського простору розвивав ідеї, започатковані в попередній праці «Призначення України». Як переконують доповнення до написаного, автор не вважав, що текст завершений. Мабуть, робота над ним тривала б і в майбутньому. Звісно, автор не допускав, що через два роки закінчиться його земний шлях: Більшовики, яким він передбачив неодмінний загин, не могли простити цього вироку українському патріотові.
Після виходу «Чорноморської доктрини» минуло не одне десятиліття. Чимало змінилося в світі. СРСР, як «імперія зла і брехні», припинив своє існування. Проте його спадкоємниця кадебістсько-кремлівська Російська Федерація підтвердила, що й нині від Росії походить «смертельна небезпека для життя всіх людей і всіх народів». Під цим оглядом «Чорноморська доктрина» вимагає серйозного вивчення, але цим не маємо права обмежитися: розпочата Москвою війна проти України, окупація української Тавриди й частини Донбасу ставить нові завдання перед вітчизняною політичною думкою.
НАЦІОНАЛЬНА ІСТОРІЯ В КОНТЕКСТІ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ
Інформаційна інвазія російських імперіалістів вимагає посиленої уваги до вивчення української історії. Треба визнати рацію нашим ученим, які наголошують, що національна історія не лише у вітчизняній школі, а й навіть у вишах показує ленінську борідку, цебто постає як історія соціальних рухів. У цьому розумінні питання, порушене Василем Расевичем («День», 2015, №222-223), набуває особливого значення, вимагає зваженого підходу, а не емоційного збурення.
Звісно, декому, якщо не більшості читачів, не легко переосмислити рідну історію під кутом національних інтересів, бо успадкований від тоталітарного режиму підхід до неї, як до історії соціальних рухів з метою начебто «возз’єднання України з братньою Росією», висить над нами дамоклевим мечем.
Новий підхід неодмінно передбачає дотримання певних вимог. По-перше, доконечно уникати догматизму. Звісно, можна витягати певні цитати, приміром, із творів Шевченка, але треба навчитися визначати головне і не підпорядковувати його другорядному. По-друге, не варто ігнорувати того, що погляди Тараса Шевченка зазнавали змін. Визнаючи їхню послідовність в основному, що зводиться до державного відродження України, треба зважати на нові історичні факти, адже часова відстань дає змогу переоцінити події минулого, зваживши пізніші наукові здобутки. Нарешті, по-третє, не маємо права надягати на рідну історію російську шинелю, або, інакше кажучи, дотримуватися заяложеної російської методології історії, прихованої під невдало підфарбовану національну термінологію. Якщо ми йдемо до Європи, то маємо поглянути на власну історію як європейці, причому сучасні європейці, брати з них приклад, не забуваючи про особливості нашого розвитку як постсовєтської, постколоніальної, постгеноцидної країни.
Біда наших науковців у гуманітарній сфері в тому, що вони не спромоглися стати вченими і з погляду методології залишаються примітивними марксистами, хоч хибність такого підходу обґрунтував вже Іван Франко. Ще 1895 року в статті-рецензії «Ukrainairredenta» на працю Ю. Бачинського під такою ж назвою він викрив спрощеність марксистської методології, що згодом була зведена до безглуздя у писаннях більшовицьких ідеологів Леніна, Троцького і Сталіна, директивних документах партії. Наш великий поет і мисленик писав: «Кілька формулок – і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі свого світогляду вся будучина відкрита перед тобою мов на долоні». Пригадую, як на початку сімдесятих років минулого століття один аспірант, що навіть потерпів за «прояви українського буржуазного націоналізму», захищав права рідної нації на марксистських засадах. Зрештою, він дійшов таких самих висновків про майбутнє націй, що й кремлівські оракули.
Напевно, настав час, коли джерела нашого державотворення треба шукати не лише в козацько-гетьманській, а й у великокняжій добі. До цього нас підштовхують, принаймні, нинішні ідеологи й політики в Російській Федерації, намагаючись відірвати від української історії «київський початок». Про наслідки «пришивання Київської держави» до російської історії М.Грушевський писав: «Тому, що «київський період» прилучається до державної й культурної історії великоруського народу, зістається без початку й історія українсько-руської народности». Виходить, що історія України «починається доперва з ХІV—XVIвіком», хоч, як знаємо, її джерела сягають Трипільської цивілізації, що відома на українських землях з IV тисячоліття до нашого літочислення.
До речі, московська історіографія спричинилася до того, що західні історики називають українців «несподіваною нацією», хоч насправді бастардом були москалі. Відразу зауважу, що екзонім «москаль» не може вважатися принизливим для наших (на жаль!) сусідів, адже він походить від назви їхньої столиці, а те, що вона в перекладі означає «багнюка», «теляча вода» чи «смердяча вода», -- то вже їхня біда. Нагадаю, що наш великий Гоголь у повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» не побоявся написати: «Кляті кацапи, як я потім дізнався, їздять навіть щі з тарганами». Як знаємо, царська цензура дозволила друкувати збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», а Пушкін високо оцінив твори нашого земляка. Таким чином, -- «москаль» позначає етнічну приналежність, а «росіянин» -- громадянство, тому ним може бути не лише москаль, бо чукча, тунгус чи калмик – також росіяни.
Об’єктивне трактування нашої історії вимагає з’ясування терміну «Київська Русь», що занесений у російську історію з почину тамтешнього белетриста Н.Карамзіна. Наші вчені не використовують його в Енциклопедії українознавства. Нема його і в працях М.Грушевського. Зрештою, європейські народи не пишуть про «Краківську Польщу», «Празьку Чехію», «Паризьку Францію», «Лондонську Англію», бо знають, нема чого називати столицю, коли відома назва давніх держав Польщі, Чехії, Франції чи Англії. У російській історії термін «Київська Русь» має переконати, що «Московська Русь» -- повноправна спадкоємниця Київської імперії. Проте цієї підступності не хочуть розуміти навіть маститі історики, хоч ясно, як Божий день, що Русь – це давня назва України, а країна Моксель чи Московія не має на неї права.
Повернемося до питань, які порушив Василь Расевич. Хочемо чи не хочемо, але мусимо визнати, що позиція освітянського міністерства, яке звільняє наших студентів від вивчення рідної історії, не відповідає національним інтересам. До речі, ще за тоталітарного режиму в школах Вірменії вивчали історію вірменського народу, якого лиха доля розкидала по різних континентах. А що маємо в Україні після проголошення незалежності? Відповім однозначно: студенти не мають елементарних знань з історії українського народу. Чи варто після цього заїкатися про патріотичне виховання?
Тривала педагогічна праця у вишах столиці й міста Львова спонукає до висновку, що викладання історії в нашій вищій школі потребує докорінної перебудови. Чи не час переорієнтуватися на вивчення історії так, як її трактують історики державницької школи (Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Стефан Томашівський, Наталія Полонська-Василенко, Іван Крип’якевич), а не школи народницької, що ґрунтується на селоцентризмі. Засновник народницької школи великий історик М.Грушевський дуже боявся, що хтось наважиться звинувачувати українців у експлуатації національних меншин і етнічних груп на нашій автохтонній території. Щоб запобігти таким звинуваченням, він був готовий навіть на приниження українців як автохтонного народу.
Настанови Грушевського живуть і торжествують після проголошення незалежності України 1991 року. Хто не переконався, що після останніх президентських виборів нинішнє державне керівництво проводить політику апартеїду, дискримінації автохтонної людності, особливо на вищому рівні? Виявляється, що серед етнічних українців нема чесних, порядних людей, тому президент надає самочинно, грубо порушуючи чинну Конституцію нашої держави, громадянство грузинам, литовцям, росіянам, іншим чужинцям, щоб призначити їх на впливові державні посади.
Василь Расевич екстраполює висновки історії на наш час: «…Ми програмуємо наше молоде покоління на те, що українці – це соціальні низи, яких немилосердно експлуатували вороги, які, як правило, були іншої (не православної) віри та іншого етнічного походження. Ми дуже легко, оскільки влада ж не українська, віддаємо шляхту та аристократію полякам та росіянам. Так само чинимо з урядниками, чиновниками і військовими».
Звісно, з таким узагальненням погодитися не просто: треба чітко розрізнити шляхту й аристократію, з одного боку, а урядників, чиновників, військових, з іншого. Нема сумніву, що історію Запорозької Січі не уявити без аристократа князя Дмитра Вишневецького, відомого з народної пісні як Байда, чи галицького шляхтича Петра Сагайдачного, не кажучи вже про гетьмана Богдана Хмельницького, що також зі шляхетського роду. Не варто забувати про героїчний чин шляхтича Василя Капніста чи підполковника Андрія Красовського. Та чи прислужилися українській справі урядник Влас Чубар, чиновник Михайло Юзефович, генерал-фельдмаршал Іван Паскевич, митрополит Стефан Яворський? Лише останнім часом почали належно оцінювати далекозорість шляхтича гетьмана Івана Виговського, викривати московську політичну підступність з анафемою великому гетьману Івану Мазепі.
Аналогічної зваженості вимагають інші проблеми нашої історії. Звісно, погодитися з характеристикою В.Расевича гайдамаччини як «історії невдах і різунів» не маємо права. По-перше, історик бере до уваги лише поведінку однієї сторони, забуваючи про причини, що спровокували дії збуреної української людності. По-друге, в його оцінці проявляється некритичний підхід до тих концепцій, що постійно нав’язувалися нашими противниками – москалями й поляками, які виходили зі своїх національних (і навіть імперських!) інтересів. По-третє, на жаль, підхід історика не конкретно-історичний, орієнтується на якийсь абстрактний гуманізм. По-четверте, автор статті оцінює гайдамацький рух однобічно, зводить його лише до руху соціального, хоч треба зазначити, що особливо наголошує на конфесійний чинник. Безумовно, такий підхід доволі ризикований, бо намагання «відкрити Америку» може перетворитися в банальне «відкриття Москви», цебто переспів вироблених там фальшивок.
А московська брехня не знає меж! Чого дивуватися чи сумніватися, коли московські засоби масової інформації заговорили, що їхній літак збили «турецькие бандеровцы»? Безглуздя, аж зашкалює! Звісно, московських гебельсіянців безглуздя і навіть безсоромність не тривожить. Уявімо собі, що Сатана судить праведника. Який може бути результат, бачимо на процесі у російському Донецьку, де судять нашу льотчицю Надію Савченко!
Оцінюючи гайдамацьке повстання під проводом Максима Залізняка й Івана Ґонти, наш історик має зважати на те, що на боці наших опонентів (москалів і поляків) імперський, а, отже, антиукраїнський, інтерес. На противагу їм на українському боці – не тільки національний інтерес, а й історична правда. Якщо в історії російській чи польській наші гайдамаки – «не воины, разбойники, воры, пятно», то в нашій історії вони заслуговують іншої оцінки, оцінки зваженої. Не будемо ультрапатріотами в підході до Ґонти, але не будьмо водночас абстрактними гуманістами. Історик запитує: «В чому полягало геройство вчинку Ґонти, який зламав присягу і, будучи сотником надвірної міліції, яка мала захищати місто, перейшов на бік бандитів? Чому ми не задумуємося над тим, що, будучи звичайним селянином, Іван Ґонта дослужився до сотника і що таких ґонт було пре- достатньо. Чому маємо плекати симпатії у сучасних українців до зрадника, а не до тих, хто справно виконує присягу».
Прочитавши ці рядки, починаю пригадувати щось подібне. Чи не так само звинувачують у «зраді» московські українофоби великого гетьмана Івана Мазепу? Безумовно, не будемо приписувати до їхньої компанії сучасного історика. Він мав інше завдання: прагнув підійти до трагічної сторінки нашої історії з європейських позицій. Та зважмо, що, приміром, вороги завше лізли зі шкіри, щоб викликати відразу до наших героїв, борців за національне визволення. Як тільки не називали їх? Виговцями, мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями… Водночас царський блюдолиз Пушкін глорифікував справжніх зрадників Іскру й Кочубея. Якщо хтось нині осуджує Ґонту, то треба задуматися над тим, кого він має прославляти. Звісно, тих, проти кого воювали гайдамаки! Отож, він мав би стати на бік конфедератів, про яких пише наш поет:
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить.
Боронять, прокляті…
Чи, може, шановний історик на боці корчмаря, що називав сірому Ярему не інакше, як «хамом» чи «хамовим сином»?
Зрештою, український люд не був винятком у тогочасній Європі. Читаючи осуд Коліївщини, згадаймо, що чинилося в Франції у роки Великої Французької революції, а це вже було через двадцять років після Уманської різні. А ще порівняймо дії наших провідників з діяльністю французького революціонера Робесп’єра. Не оправдовуймо Ґонти, але намагаймося зрозуміти.
Якщо вже ми так прагнемо до Європи, то перегорнімо твори Адама Міцкевича, якого наш Іван Франко назвав «поетом зради». Чи осуджують поляки головного героя поеми «Конрад Валленрод»? Та ні! Вони навіть схвалюють таку позицію, коли патріот начебто позірно служить ворогові, а в слушний час завдає йому вирішального чи відчутного удару. Така доля патріотів поневоленого народу! Якщо вже бути послідовним, то автор «Історії невдах і різунів» мав би таврувати як зрадників колишніх формальних компартійців, які здобували за тоталітарного режиму титули, посади, премії, ордени, медалі, грамоти, а наприкінці вісімдесятих років минулого століття організовували Товариство української мови імені Тараса Шевченка, «Меморіал», Народний Рух України, Наукове Товариство імені Шевченка… Цікаво, чи міг би без їхньої подвижницької праці шановний історик писати наукові праці, не відчуваючи компартійної цензури і звинувачення в «антирадянській агітації та пропаганді» чи навіть «зраді батьківщини» ?
Польський поет оспівує подвиг свого героя:
…Зірвав свій плащ, магістра топче знаки
І каже з усміхом несамовитим:
«Мої гріхи? Хай знає їх усякий!
Я смерть прийму, чого ж іще вам треба!
Велику на землі зробив я справу!
… Війська там ваші гинуть – і надії!»
Якщо так підходить Адам Міцкевич, то історик, який таврує Ґонту за зраду, мав би чітко відповісти на питання: кого зрадив уманський сотник – польську шляхту чи свій народ? Безумовно, про факт зради треба говорити тоді, коли він склавприсягу на вірність ворогам свого народу. Перехід же Ґонти до гайдамаків був покутою за цю зраду! Дуже прикро, що Расевич називає гайдамаків бандитами? Задумаймося, чи так називав би борців проти поневолювачів свого народу польський історик? Ні! Поляк знає, що абстрактного патріотизму нема! Чи не доречні тут великі слова нашого поета: «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить!»? Сумніваюсь, чи наш історик буде хвалити за бездоганне дотримання присяги відомогоукраїнофоба Юзефовича чи ідеологічну послідовність україноненависника Бузини!
Безумовно, як європейський народ українці не мають права зневажати прав наших сусідів! Та хіба ми не господарі на землі, яку з діда-прадіда наші предки захищали мечем і окультурювали плугом? А хасиди, які щороку «десятками тисяч приїжджають на могилу цадика Нахмана», не мають забувати того, що вони відвідують землю українського народу. Зрештою, хай згадають й те, як на їхній землі вшановують праведника світу Андрея Шептицького, рятівника євреїв від нацистського знищення в часи воєнного лихоліття!
Чи ще довго ми, українці, будемо просити в усіх вибачення за спровоковані чи навіть вигадані нашими поневолювачами злочини? Берімо приклад з наших сусідів? Чи повернули нам словаки Пряшівщину? Чи покаялися поляки за геноцид українців під час операції «Вісла»? Чи віддала Білорусь нашу рідну Берестейщину? Чи визнала Москва злочином те, що більшовицька влада відірвала від маріонеткової радянської України територію, яка дорівнює середній європейській державі, й уморила голодом мільйони етнічних українців не лише на рідних землях, але і в інших союзних республіках?
Пригадую недавній випадок у Львові. У трамваї дві жінки розмовляють російською, обурюються, що міське керівництво «нашло проблему», бо хоче поставити пам’ятник авторові музики Державного Славня Михайлові Вербицькому? Невже ж вони вважають традиційне українське місто частиною «русского мира» і вже розпоряджаються в ньому? А чому ж вони не повернулися окультурювати свою Тамбовщину, Рязанщину чи Вологодщину? Чи не варто згадати слова Дмитра Донцова про те, що Москва нам здається великою, бо ми стоїмо перед нею на колінах? Устаньмо з колін – і відчуймо себе європейською нацією!
Такі роздуми не заперечують доконечності переоцінки історичного минулого. Написавши поему «Гайдамаки», Шевченко висловив біль не лише землякам, а й сусідам: «Серце болить. А розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами». Можна сказати, що поляки й українці роблять висновки зі своїх відносин у минулому. Однак треба зауважити: переоцінка не означає, що ми, українці, маємо поступатися своїми національними інтересами!
Історик В.Расевич висловлює своє незадоволення тим, що «українці одразу після виступу польського президента у Верховній Раді ухвалюють закони, спрямовані на глорифікацію ОУН». Дивна позиція! Чи не просити нам дозволу в поляків на прославу нашої патріотичної організації, яка перекреслила польські плани за 25 років «розв’язати українське питання», цебто завершити етноцид українців! У моїй родині зберігається свідоцтво матері про закінчення сільської школи: написане польською мовою, а українська мова названа руською. Як відомо, поляки не мали наміру виконати своє зобов’язання перед міжнародним співтовариством, що передбачало надання Галичині прав автономії. Про такі права для Волині, з якої походить В.Расевич, навіть не йшлося: окупанти вважали, що тамтешня українська людність не готова до самоврядування, трактували українців так само, як і наш сучасний історик гайдамаків, цебто як невдах і різунів. Така політика лише посилила національно-визвольну боротьбу, покликала до життя ОУН.
Чи не час у боротьбі проти стереотипів у національній історії зрозуміти, то спрощена оцінка минулого так само шкідлива для нинішнього державотворення, як і «класова» (насправді – імперіалістична) більшовицька методологія? Погоджуюся з В.Расевичем, який визначив хворобу нашої історичної науки і водночас вивчення історії: «… Виклики, поставлені Помаранчевою революцією та Революцією Гідності, промовисто сигналізують, що з історією, в якій є місце лише соціальним низам, козакам, гайдамакам та повстанцям, треба щось робити». Проте визначивши діагноз, лікар вдається до вельми сумнівного лікування, підмінює його знахарством, висловлює незадоволення, що «цю «бунтарську» історію кладуть в основу сучасної історичної політики держави». Признаюся, що не можу втямити поняття «історична політика». Та мушу сказати, що все набагато гірше, бо чинне міністерське керівництво вже два роки відкидає «історичну політику» так далеко, щоб майбутні покоління не тільки не знайшли її, але й не пробували шукати.
Чи не так само діє й історик, забуваючи заглянути в праці своїх попередників? Історик Борис Крупницький пише, що після оволодіння Уманню у червні 1769 року «повстанці організували територію за козацьким зразком із поділом на традиційні сотні», а Максим Залізняк був проголошений гетьманом. Звісно, називати таких повстанців бандитами сумлінний історик ніколи не буде. Марно заперечувати, що не все відбувалося гладко. Та ще раз задумуймося: хто спровокував гайдамацьке повстання? Може наші відчайдухи збунтувалися на польських землях?
Нема сумніву, що гайдамацьке повстання було приречене на невдачу. Та хіба польські повстання у ХVIII і ХІХ століттях закінчилися перемогою? У такому разі історик мав би дорікнути керівникам Варшавського повстання наприкінці Другої світової війни, бо вони закликали людність на боротьбу проти німців, що закінчилася трагічно. А як оцінити тривалу боротьбу самовідданих українських повстанців проти московсько-більшовицьких окупантів після Другої світової війни?
Уявімо себе в час Гайдамаччини. Релігійний чинник відігравав тоді чималу роль. На жаль, гайдамацькі керівники надіялися на допомогу російського війська, хоч вже була ліквідована наша автономна держава Гетьманщина. Однак до знищення Запорізької Січі ще залишалося сім років, що породжувало певні ілюзії серед повсталих. На початку ХХІ століття історик бачить підступність «брата москаля» (М.Старицький), чого не хотіли допускати гайдамацькі старшини.
Тепер українці переконалися в облудності московського цареслав’я як антипода київського християнства, що творить духовний ґрунт для об’єднання національних церков (православних і греко-католицької). Двісті п’ятдесят років тому наші предки сприймали уніатство не так, як нині, що зумовило ставлення до нього гайдамаків. М.Грушевський писав, що через певний час «унія стала вже вірою народною, українською», «незадовго стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна».
Слід наголосити, що з часом українці побачили всі хиби московського цезаропапізму. Т.Шевченко викривав його підступність:
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог…
Чи не на такий висновок треба зважати, коли йдеться про оцінку Берестейської унії? Зрештою, українські уніати постали наприкінці минулого століття як справжні патріоти, а греко-католицький митрополит Андрей Шептицький вшановується як один з найбільших діячів у нашій історії.
Осудивши «радянсько-російсько-православну інтерпретацію історії» після проголошення незалежності, історик порушив слушні питання. Чи відповів він на них? Чи вніс ще більше плутанини? Слово за істориками, які досліджують гайдамацький рух! Та вони стосуються не лише науковців, а й кожного громадянина!
ЛІТЕРАТУРНЕ СТОЛІТТЯ ЗІ ЗНАКОМ РУНІЧНИМ
За різнобічністю своєї обдарованості Юрій Липа нагадує видатних діячів європейської доби Відродження. Медик за фахом, він збагатив нашу духовну скарбницю як поет, прозаїк, літературознавець, ідеолог національного визволення. Син українського Примор’я закінчив земне життя недалеко від королівського міста Львова, загинув як герой з терновим вінком на голові. Львівське видавництво «Каменяр» вже подарувало читачеві кілька томів десятитомового зібрання його творів. Звісно, кожна царина, на якій працював невтомний трудівник, заслуговує окремого дослідження.
Нині найбільше уваги привертає його трилогія «Призначення України», «Розподіл Росії», «Чорноморська доктрина», що цілком зрозуміло. Проте не менше значення має літературознавчий есей «Бій за українську літературу», хоч від його написання минуло вісім десятиліть. Як зазначає літературознавець Михайло Гнатюк, це справді бій, що має на меті подолання комплексу меншовартості як хвороби поневоленої людності. Треба наголосити, що Липа підходить до розвитку нашої літератури в європейському контексті, намагається накреслити її шляхи в майбутнє на концептуальному рівні.
Підходячи до українського літературного процесу міжвоєнного періоду, Ю.Липа намагається «окреслити вражіння від руїн романтизму, як цілости», після Першої світової війни. Нову ситуацію він характеризує доволі песимістично: «По усадках і льотах, по страшних війнах, фанатизмі, голоді – все скаталоговано, все занумеровано, все сплощено доктриною найбільш нівеляційною, яка була в Европі від початку її історії». Попереднє століття, як вважає автор есею, мало за ідеал «золотий сон», з яким пов’язані «марксизм робітників, месіанізм поневолених народів, лібералізм покаліченої урядом інтелігенції».Серед «присиплювачів» есеїст згадує М.Костомарова, М. Драгоманова, М.Грушевського.
Лише один край залишається в минулому столітті, яке Липа називає «століттям найбільшого обману людства». «Це – край, де панує російська інтелігенція, дух Пісарьова і Нечаєва. Совіти, що пробують творити свій щораз безсиліший і понуріший апокаліпс економіки. Тим часом творять найбільший еклектизм минулого століття – потворне, ропуховате, роздуте Бюро Ідеї. Маркс і Ленін – це апостоли Дев’ятнадцятого, з усіма його штучками і векселями».
Дещо незвично оцінено дев’ятнадцяте століття для українців: «Століття майже порожнього для України, століття найбільш невикористаного для українського «я», століття тіста з заглухлими дріжджами». Хто спричинився до такої оцінки? Ю.Липа пише: «Це ж Гоголь надламав саме поняття українців, зробивши з цієї південної раси повільне, обезголовлене опудало. Це ж Драгоманів навчив боятися призначення власної раси. Чи ж мало ще зосталося в нас людей Дев’ятнадцятого, що вчать, як утікати в еротоманію, в бронзівський еклектизм снобів, в хуліганство, в мрію про царство комуністичної Посади?». На щастя, зазначає есеїст, нове століття повертає українство до розуміння свого призначення, бо «нове століття із знаком рунічним, норманським, знаком Київських конунгів-каганів», а дев’ятнадцяте століття було «тільки епізодом у п’ятнадцятивіковій історії української духовости».
У дев’ятнадцятому столітті в письменстві запанувала «релігія без абсолюту», а природничі науки були визнані її «непомильним жерцем». Відголосками Липа вважає «такі спізнілі твори», як «Соняшна машина» В.Винниченка й «Ярина Курнатовська» В.Поліщука. Зрештою, наука розглядає цілий Всесвіт як величезну машину, а «поняття людини обертає в поняття своєрідного механізму». Есеїст наголошує, що «позитивізм не може бути тепер релігією, бо чиста наука, наука сама зреклася абсолютних тверджень». «Завершенням величезного перевороту» він називає релятивістичний ідеалізм. Тепер у центрі всього, як пише Липа, «стала Людина, або життя людське, тканина з побоювань, прагнень і пристрастей».
Упродовж тисячоліть темами літератури є «вісь людських почувань», синтези й концепції «основних елементів почуття», що дає змогу сприймати чужі літератури. Приміром, наша «Наталка Полтавка», вважає один з політичних емігрантів, буде «близька своїми вселюдськими почуваннями і ситуаціями» англійцям. Читачам твору важлива не сама розв’язка, бо вона знана, а «дороги розв’язання». У цьому суть взаємин науки і людини. Липа зазначає: «Надлюдські закони природи, котрі приходили десь від натуралістичних наук, стратили свій абсолютний авторитет. Можемо шукати організації людської істоти тільки в самій людській істоті». Цим зумовлене значення образів рідної літератури, які близькі людині мовою, ритмом і напруженням.
Виступаючи проти «анархії почуття», Липа заперечує роль мрійництва в письменницькій творчості, протиставляє йому уяву, яка синтезує почуття, прагне передати своє схвилювання читачеві, наголошує на «магізмі слів». Він пише: «Слова, що є зв’язками образу, завжди можуть зацвісти життям, як зрошені вологістю сухі єрихонські троянди. Але без живої води творчої дійсности вони не будуть цвісти». Йдеться про те, щоб у світ вдихнути живого духа. Есеїст аналізує підстави людської істоти, насамперед інстинкт будівництва, який «перемагає жах смерти і жах крови».Липа наголошує: «Творча одиниця, повна віри в будівництво, стає в центрі всіх світоглядів нової Європи. Іде боротьба за нову одиницю».
Люди відрізняються своєю освіченістю, критичністю, відвагою. Звідси висновок: «Щоб врятувати людство, треба утвердити примат видатної одиниці над суспільством, громадою». Липа наголошує на конструктивній ролі вищих одиниць, зокрема в забезпеченні національної єдності. Такі одиниці творять сузір’я. Для українців – це насамперед Тарас Шевченко. Автор есею констатує: «В хвилину небезпеки для культури – Европа звертається до відважної думки одиниць й до найглибшого почуття своїх народів». Цього не має права забувати український письменник, бо настає час найбільших велетенських рухів, яких ще не знало людство.
Актуально звучить застереження Липи, який попереджає письменників: «Тільки глибоким переживанням, злютованням із пристрастями може письменник впроваджувати ідею в твір». Не даремно японці зауважили, що ідеї треба переживати, а не лише знати й висловлювати. Автор згадує мотив тривоги в творчості Євгена Маланюка, а відтак пояснює: «Тривога сучасного українського письменника за відпорність української духової раси, за її живучість і здібність до творчости зрозуміла всім українцям. Напруження тої тривоги виросло зі свідомістю широчини обріїв українського ренесансу». Липа звертає увагу на доконечність «організації українського почуття», бо Україна – це «бойовище», «поле, де ворожі сили (духові чи матеріяльні) випробовують себе взаємно в сутичках і герцях». Писано вісімдесят років тому, але йдеться неначе про наші часи, коли глуха Європа не хоче розуміти, що нині Україна – це оборонний вал західної цивілізації проти московських ординців. Водночас слід зауважити, що наш мисленик трактує расу не з позицій біологічних, а з позицій духових.
Покликання письменника Липа вбачає у тому, щоб «організувати духове життя нації». Як висновок сприймаються такі його слова: «Література без відпорности, без гордости, без віри в вищість своєї раси відчиняє кордони для чужих духових організмів, відчиняє шляхи для хаосу незсинтезованого почуття». Звісно, не забуваймо, що писано в часи, коли московські, польські, мадярські, румунські поневолювачі нав’язували українцям комплекс національної меншовартості. Приклади негативного впливу літератури наш есеїст бачить у тому «великому спустошенні», «духовій деструкції», до чого спричинилися «босяки Горького» і «садисти Арцибашева» в Росії, знищивши «надутих Печоріних» і «слабовитих Рудіних» на тлі «Бєсів», «Юдушок», «Мертвих душ» і «Мєлкіх бєсов» декаденщини. Аналогічні приклади впливу, позитивні й негативні, дають й інші літератури.
В Європі не стихає «духова війна», що не залишає в спокою мистецтва. «Закони цієї духової війни, -- пише Липа,-- є ще більш жорстокі, підступні й немилосердні для безборонного, як досі були звичаї озброєних армій. Перемога в цій війні є більшою перемогою, як спалення сил і виголоджування населення». У міжвоєнний час протистоять одна одній дві позиції: письменник «касарняного режиму совітщини» і тип «найнайвільнішого» письменника без жодних обов’язків, з «верхоглядністю газетярства» й «абсолютною безвірністю». Прикладом для українських письменників есеїст вважає Івана Франка. Вплив мистецтва зумовлюється тим, що воно переважає «силу абстрактних теорій». Висновок есеїста однозначний: «В серці кожного українця повинна бути його почуттєва Україна, заселена постатями й почуваннями. Письменник може тут багато зробити».
Ю.Липа наголошує, що надрукований твір впливає на читача і спроможний змінити довкілля, бо «в глибині кожного твору є певний догматизм» і сила цього догматизму зацікавлює оточення. В цьому – провідницька місія письменника й водночас його відповідальність за свою творчість, але така відповідальність не нав’язана, а добровільна. Насамперед вона спричинена почуттям патріотизму, яке намагалися викорчувати з української душі московські поневолювачі. Вже за Петра І доходило до заборони книжок київського друку, що відривало українців від латинської культури. Слід зазначити, що латинською мовою користувалася тодішня українська еліта, духовна і політична. Особливої популярності набула «Енеїда» Вергілія, яку наприкінці ХVІІІ ст. перелицював І.Котляревський.
Сатиричний роман Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» -- це вже, як пише Липа, «крик загнаного звіра, плач безсилости». Есеїст зазначає, що «постає свідомість козацтва як стану – губиться свідомість єдности нації… Джерело козацького світогляду, культури, що визволювала енергію нації, висихає». Козацькі нащадки стають письмаками в російських канцеляріях. Окрім того, «велетенські здвиги» охопили українське селянство, що було «вибухом колонізаторської енергії» і водночас «боротьбою з офіціальним російським осадництвом». Йдеться про землі, які нині Москва знову починає прозивати «Новоросією».
Від ХVІІІ століття московські поневолювачі нав’язують українцям «чужу культуру, чужу адміністрацію, а вкінці й чужі міста». Проте, як пише Липа, «велика частина козацтва, міщанства і шляхти вернулась до сел, скінчивши на тім гравітування між чужинністю і рідним селом». З такого села вийшов великий поет Тарас Шевченко, до якого селянство ставилося як до провідника, що захищав свій народ перед чужим царем. Він виріс серед селян, які тоді висловлювали своє ставлення до поневолювачів такими словами: «такий тупий ніж, що ним і москаля не заріжеш». Наприкінці життя він мріє про «власну осаду» в українському селі.На противагу письменникам, які «були закохані передусім у власних творах більше, як у власнім життю, свої чинах, характері», наш поет на перше місце ставив життя, «ненавидячи теоретичну естетику». Джерелом його світогляду була Біблія.
Серед західних діячів наш поет особливо шанував Гуса, як «реформатора релігії з його національно-селянськими війнами», і Вашингтона, як «будівничого потужної держави фармерів». Після каторги, зазначає Липа, маємо підстави говорити про зміни в світогляді Шевченка, бо «яскравішає зерно його думок, більше, повніше виступає його думка про «палення» сучасного йому світа». Культ «Кобзаря» набуває особливого значення, адже «в нім є патос нового світу». Саме тому есеїст називає Шевченка королем свого краю. Силу його влади відчувають не лише земляки, а й чужинці висловлюють здивування нею.
Традиції національної гордості українців Липа шукає в княжих часах, згадує проповіді митрополита Іларіона, які через століття відгукнулися в історіософському трактаті «Історія Русів». Далі Липа переходить до характеритики впливу на українство творів Миколи Гоголя, називає його «батьком дефетистів», який «систематично нищив по-мистецьки українську гордість». Чимало уваги есеїст приділяє творчості нашого краянина як російського письменника. Проте наприкінці доходить висновку: «Для українця найважливішим є той етап гоголівського розвою, де він старається нищити рідний край, у методичній ненависти надламує гордість, паплюжить свою расу, щоб збудувати на тому не знати чи фікцію, систему, чи «власне тривале місце» серед чужих авторитетів, чи одно й друге разом».
Як зазначає Липа, «перекинчик» Гоголь «мав блюзнірське бажання створити нову расу, надрасу». Проте незабаром він зрозумів, що Росія – «механізм без коріння в історії, в расі, впроваджений в рух принагідними фантастами, сатрапами», «дивна мішанина німецького автоматизування, татарської резолютности, української відданої тверезости, польської зручности і московського закохання в болю і газарді». Як письменник, Гоголь добився успіху в час, коли в царській Росії, «камінному Петербурзі» була мода на висміювання «чужої» провінції (чухонської, української, кавказької). Есеїст вбачає «безсоромність, огидну безстидність» Гоголя «в тому, що він перед обличчям чужих хоче довести, що раса його уже впала, обезголовлена, знищена після того, як він її зрадив». Оцінюючи Тараса Бульбу, Липа наголошує, що в «цій випадковій постаті методично, бузувірсько подана синтеза цілої історії».
Порівняно з Шевченком, якого росіяни вважали «зовнішнім ворогом», Гоголя вони сприймали як «троянського коня», що сіє в російському середовищі зневіру. В повістях на українську тематику письменник нав’язував своїм краянам «патос самознищення» в добу, яку Драгоманов назвав «пропащим часом».
Поразка національно-визвольних змагань спричинилася до вибуху серед українства гніву, що проявляється навіть у побутовій сфері. Липа характеризує новий ритм мелодій у нашому письменстві: «Вони – неспокійні, а одночасно певні, скромні, а одночасно войовничі, лагідні, а одночасно повні найбільших, майже надлюдських амбіцій нашої крови, повні туги найбільш самотної великої раси в Европі». Змінилося світовідчуття українців, а водночас настали зміни в усіх сферах національного життя. «Сталий неспокій» поєднувався з прагненням до пошуку нових вартостей. На порядок дня вийшли проблеми української літературної мови, а слово, як пише Липа, «звістувало єдність на початку нації».
Спираючись на відоме ще з давньоримських часів положення про історію як вчительку життя, Ю.Липа наголошує, що «в мурашнику йде робота перебудови того, що зробили попередники». Така робота підтверджує думку Поля Валері: «Історія не є наукою, це – мистецтво. Її місце дійсно серед муз мистецтва». Зрештою, такий підхід підтверджує цікавість до художніх творів на історичну тематику. Проте треба зважати на практичне значення історії для нації, щоб минуле стало вічним або хоч його тінню. Найцікавішим для читача історичних творів є «життя одиниць, що творили історію».
Як зазначає есеїст, західна історична белетристика «зміцнює сили суспільства в наші переломові часи, помагає орієнтуватись на сучасних роздоріжжях думки». Для українців знання минулого дає змогу відчути національну індивідуальність і протистояти московським «нівеляційним впливам». Окрім цього, треба мати на увазі, що ліві історики також підходять упереджено до минулого, зокрема до подій національно-державного характеру. На жаль, з наших історичних романів нерідко віє «страшенною порожнечею», не «сильним відчуванням історії», якого не можуть дати також «примітивний Аркас чи каталоговий Грушевський». Приклад треба брати з великих народів, для яких історичні романи – це своєрідна подорож у минуле нації.
Трактуючи письменство як «боротьбу за зорганізування почувань», Липа ще раз наголошує на ролі письменників свідомих «духових провідників», що вимагає нових творців. Він пише: «Письменницьке покликання – це утвердження особи письменника, утвердження його в душах живих сучасників, міцний зв’язок із минулим і цілою його духовою расою». Український письменник характеризується динамізмом, особливо тоді, коли він відірваний від рідної землі. Під більшовицьким поневоленням література орієнтується на виконання партійних директив, що знецінює вартість художніх творів. Навіть на з’їзді совєтських письменників акцентували на «убогості світогляду» і «нужденності засобів і постатей» такої літератури. Перетворені в агітку художні твори стають «сірою» літературою. «Письменники жовтої книжки» орієнтуються на грошову винагороду. Такий підхід, зазначає Липа може стати «сліпим кутом у піднесенню і розвою української духовости». «На пограниччі белетристики і оповідей щоденности» стоять «червоні книжки», що є «джерелами віри не раз дуже великої, а тим самим і великим джерелом духової сили».
Досліджуючи український роман у руслі європейських літератур, Липа наголошує на різних типах композиції: німецький історичний міщанський роман, «спеціальна розтріпаність» імпресіоністів і футуристів, «розповсюджений роман просвітянський». Водночас есеїст пише про «новий роман українців», у якому проявляється «певний розмах, широкі синтези, потужність пригод». Його персонажі («вже не тільки селяни») «переходять в інший вимір», бо замість скигління, безпорадності, одчаю, виходять «цілина, м’язистість, вольовість», усвідомлення доконечності боротьби й віри в свою силу і перемогу.
Під впливом «вмираючої Росії» виник новий тип не лише роману, а й новели. Липа пише: «В центрі, незалежно від дії, завжди стоїть герой, людина безпосередня, «людина природи»; ціла дія – це більш чи менш примхливо сполучені фізіологічні пригоди героя». В Україні такий роман започаткував Винниченко. У поезії «людину природи», що «досить розперезана», оспівує Валеріян Поліщук. Есеїст зазначає: «Така людина живе моментом, як звірина. Сучасність для неї – це відчування насолоди або болю». Своїм життям вона подібна до звірини, яка «не має почуття відповідальности».
Як наголошує Липа, «війна 1914-1918 змінила таблицю вартостей в Европі», а «на них зісталась печатка смерти», чого не знало попереднє століття. В умовах повсюдної «печаті смерти» особливого значення набуває відвага перед її лицем, «піднесення вартости змісту людського життя». Українці перебувають у становищі, коли до них ставляться як до «убогих кревних з провінції», «борються з найменшим проявом української гордости». Есеїст підкреслює: «Та боротьба з великою українською расою не має собі рівної в Европі. Може, тільки кілька століть тому можна було б порівняти її з боротьбою релігійною».
Перед українцями стоїть мета: «ставати собою, утривалюватися, щоб бути тривалим на цілі століття». Щоб цього досягти, потрібна «кристалізація української духовости», а вона означає, як писала Н.Кобринська, «берегти прикмети нашої питомої вдачі», а не підпорядковувати «нашого духа чужині». У повоєнний час з’явилися тисячі українських ліриків, що організовують власну духовність, використовуючи досягнення чужих культур. Липа називає грецьку й римську поетику, вергарнівський вірш, петербурзький акмеїзм, англійську простоту, французьку легкість і німецьку повагу. Як наслідок починає розкривається «образ ще укритої повноти життя української духової раси».
Праця Ю.Липи «Бій за українську літературу» не втратила своєї актуальності. По-перше, вона обґрунтовує розвиток нашої літератури в європейському контексті, по-друге, наголошує на особливостях української літератури між двома світовими війнами, а по-третє, застерігає від «сліпого» перенесення на наше письменство художніх здобутків чужих літератур.
НЕВМИРУЩА НАДІЯ МАЙДАНУ
Слабошпицький М. Гамбіт надії. Україна: констатації, матеріали,
виклики, сподівання.—К.: Ярославів Вал, 2014. – 312 с.
Навіть при побіжному ознайомленні з книгою Михайла Слабошпицького впадає у вічі намагання справити всебічне враження про недавні події нашої героїчної історії. Насамперед треба сказати про ілюстрації. Ось перша з них: під золотим Тризубом дівчинка в національному вбранні, на голові вінок із живих квітів, а в руках прямокутник синьої та жовтої барв з написом «Україну не зламати!». Зосереджений погляд, по-дитячому стиснені вуста переконують, що так буде попри ворожі зазіхання на сході й півдні нашої Батьківщини.
Звісно, боротьба триватиме, в чому переконують уже чорно-білі ілюстрації. Приміром, на с.142 Путін серед тиражованих різностатевих своїх близнюків з поясненням: «Весь народ России поддерживает Путина». Нижче Путін у гітлерівському однострої підніс праву руку під п’ятикутною зіркою кремлівської вежі. Суть передана чітко, та доведеться уточнити, що більшовицький (сталінський) режим був не менш жорстокий порівняно з нацистським (гітлерівським): він розтягував мученицьку смерть у часі, а його двійник винищував невинних людей в газових камерах відразу. Проте різниця лише в методах, а не в етичній оцінці.
А ось с.155: перешіптуються два кадебісти – у цивільному костюмі підполковник Путін і його партайгеноссе в одязі патріарха Кирил. Обидва усміхнені – зрозуміло, що затіяли нову пакість для «братнього» українського народу, бо турбуються про химерний «Русский мир».
Нікого не залишить байдужим ілюстрація, на якій кадебістсько-кремлівський диктатор з кривавою плахтою на плечах намагається втихомирити в розпачі жінку на колінах. На її спині відбиток підошви. Придивившись уважно, побачимо: жінка з мармизою вчорашнього малоросійського сатрапа, якого сам народ викопав з президентського фотелю. Чи думав неборака, що не мине два роки – і йому доведеться оплакувати смерть сина під кригою озера, далеко від Києва? Символічно? Мабуть, так! Кара за злочини проти народу, особливо за намагання натягнути йому московський зашморг, обернулася трагедією для родини! Як знаємо, на могилі сина жодного напису. Тваринний страх перед наругою від мільйонів скривджених навіть на окупованій українській землі! Не врятував золотий батон! А попереду ще страшніша розплата!
Не тільки художні ілюстрації урізноманітнюють книгу: її автор публікує поетичні твори. На самому початку книги – вірші Мар’яни Савки й Павла Щириці, вірші, присвячені Героям Небесної Сотні. Уболіваючи за втратами самовідданих патріотів, поет закарбовує як Істину: «Незамінних, кажуть, нема, н е п о в т о р н і – є!». А на с. 193 Сергій Борщевський дає поетичну відповідь Євгену Євтушенку:
Шевченко тут у вицвілій шинелі,
Франко з Карпат прибув сюди притьма…
Тут Петефі, Міцкевич, Руставелі,
Та поміж ними Пушкіна нема.
Так наш краянин спростовує твердження російського поета, до речі, з українського коріння, хоч його батько балтійський німець Олександр Гангнус. Євтушенко писав:
… невидимками на Майдане
Вместе Пушкин, Брюллов, мы стоим.
Залишимо в спокою художника зі змосковщеного французького роду, та звернемось до трактування М.Слабошпицького про згаданого поета: «В образі Пушкіна українці ніколи не могли мати спільника, як, зрештою, ніколи тим не змогли б похвалитися ні поляки, ні литовці, ні грузини і взагалі ніякі народи, бо великий російський поет був імперіалістом, а тому не мав жодного співчуття до жодного народу (звісно, окрім москалів.—О.Г.). Коли він звертався до інородців, його розпирав шовінізм. Тому в символічному ряду оборонців Майдану Пушкіна (хулителя волелюбця гетьмана Мазепи і всього українського.—О.Г.) і близько не могло бути. Духовний зір Євгенія Євтушенка тут явно підвів. Пушкін у Майданному контексті – постать неуявлена»(с.193-194).
Хіба тільки Пушкіна? А несамовитого Бєлінського, оганьблювача поезії нашого Тараса! Так само й Михалкова, не лише Нікіти, а й Сергея, одвічних блюдолизів після царських (кремлівських!) бенкетів! Зрештою, чи міг співчувати бешкетний поет українцям, побачивши кров на Майдані, адже його російські життєписці не згадують, скільки він сам пролив крові й укоротив людських життів на дуелях. Це тільки в нас голомозий негідник закинув брудну лапу на Шевченка! Окрім того, поетична велич Пушкіна перебільшена! Хіба хтось писав про його вплив на поезію європейських народів?
Здається, така увага Пушкіну відвертає увагу від стрижневої ідеї. Та ні! Згадаймо про тих російських діячів культури, які беззастережно підтримують політику великого лілі-Путіна. Підтримують – і жодного сорому! Хіба не спадкоємці царедворця Пушкіна, якого рекламували як «співця свободи»? Насправді інакше: були гріхи юності – не більше!
Нині дуже мало росіян наважуються підтримати боротьбу українців за Свободу своєї нації. Таких попередили кулями, що укоротили життя Борису Нємцову!
Книга М.Слабошпицього – не тільки художній літопис подій на Майдані, а й пересторога всім, хто не хоче миритися з незалежністю України, зневажає її народ. Можна сказати, що вона побудована на антитезах, не обмежуються спростуванням сентенції стожалого Євтушенка, який уїдливо запитував світ: «Хотят ли русские войны?». Хочуть, хочуть, Євгенію Олександровичу! Не вірите – запитайте своїх козачків, що розперезалися в українському Донбасі!
Наш письменник не просто полемізує з українофобами. Його відповіді нагадують вербальні удари, подібні до тих, яких завдають наші боксери на міжнародних змаганнях. Приміром, він згадує відомий пропагандистський хіт «С чего начинается Родина?», а відтак – дотепну пародію в інтернеті, як відповідь Путіну й доморощеній окупаційній компрадорсько-сімейній бандоолігархії під назвою «регіональна» команда:
С чего начинается гадина?
С удушливой лжи на ТВ,
С попов, пешеходов таранящих
На «Лексусах» и «БМВ» (с.195).
Аналогічно сприймається пародія на ще один «хіт» совєтських часів, які надіслала харків’янка Люцина Хворост:
Вижу горы и долины, вижу реки и поля.
Это русское приволье, это родина моя.
Вижу Прагу и Варшаву, Будапешт и Бухарест.
Это – русская держава, сколько здесь любимых мест! (с.196).
Як з’ясовується, «русская сторонка», «родина», «любимый край» - це також «пагоды в Шри Ланке, и Корея, и Китай» і «речка Амазонка», цебто все, що мріє побачити російський солдат «с танка». Чому ж дивуватися, що він «визволяє» український Донбас, який вважає своїм? Хіба він може змиритися з тим, що «мать городов русских» Київ «захватили» агресивні українці, яких він називає не інакше як хохлами -- і не гадає, що цим може образити волелюбний народ?
До речі, наші закарпатські краяни згадують ще один «хіт», який співали російські емігранти довоєнного часу:
Вижу русские просторы
от Попрада до Кремля,
Высокие эти горы.
Это – родина моя!
Така політична географія російського імперіаліста! Чого хотіти, коли в 1939 році «красные командиры” називали польського короля, пам’ятник якому свояв у Львові, не Собєським, а «советским»? Переконували львів’ян, що тепер усе «советское»!
У час написання книги згадані факти ще не виходили на перше місце. Проте час вніс корективи – божевільні витівки Путіна привертають до них особливу увагу, засвідчують закостенілість імперіалістичного світогляду московитів. Російський письменник Андрій Безсмертний-Азніміров характеризує не лише нинішню владу в своїй країні: «Ця влада глибоко аморальна, влада злодіїв і шахраїв. І Україна повинна це чітко усвідомлювати. Домовитися з нею, напевно, не вийде, оскільки росіяни, в принципі, не розуміють, що таке компроміс – це одна з головних їхніх відмінностей від цивілізованих народів. А ідеологічне виправдання самої ідеї, що Україна та Північний Казахстан суть нібито «частини Росії», радо підніс луб’янсько-кремлівській номенклатурі на тарілочці із золотою облямівкою наприкінці життя ніхто інший як великий правдолюб Солженіцин. Це незмивна пляма з його совісті, і я про це написав статтю, в якій порушив питання про Солженіцина як засновника російського неофашизму» (День, 2015, 7-8 травня).
Наш письменник дає лаконічну вбивчу характеристику, яка ще більше викриває суть самої Росії: «Російська історія – це невпинна експансія для «прирастания России» за рахунок уярмлених народів і приєднання до імперії нових і нових територій»(с.174). Отож, Путін не оригінальний, навіть більше: він – епігон своїх попередників. М.Слабошпицький зазначає: «Путін – це театр одного актора. Щоправда, бездарного. Міміка його не гармонує зі словами. Слова – з жестами. І слова – з діяннями. А вчора сказане – з сьогодні сказаним»(с.173).
Спростовуючи путінську нісенітницю, що Хрущов (очевидно, «попьяну») «вдруг решил отдать Украине Крым -- исконно русскую землю», наш майстер художнього слова наголошує, що Москва відірвала від підрадянської України чимало наших земель, «що дорівнюють території півострова Крим» (сс.172, 173). До речі, чомусь про таку компенсацію не згадують не лише наші політики, а й нинішні дослідники.
Ставлення росіян до українців М.Слабошпицький передає словами: «Брати» хочуть нашої крові. Злочинні наміри Путіна таки мають масову підтримку й схвалення в Росії. Легенди про нерозривну духовну й культурну спорідненість наших народів, про «чуття єдиної родини» виявилися примітивною байкою для розумово відсталих» (с.180). Якщо для декого агресивна війна кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації проти України була несподівана, то, як наголошує, наш письменник, її вже раніше передбачив Солженіцин, який писав: «Украинский вопрос – из опаснейших вопросов нашого будущого, он может нанести нам кровный удар при самом освобождении, и к нему плохо подготовлены умы с обоих сторон»(с. 180).
Якщо підходити коректно до так званого «украинского вопроса», то треба зазначити, що йдеться про реалізацію українським народом свого органічного права на державне самовизначення. Як наголошує М.Слабошпицький, Путін просторікує про те, що «нам не безразлична судьба братского украинского народа» (с.181). Якщо б він справді турбувався про українців, то мав би не заперечити права великого європейського народу самому вибирати собі майбутнє.
Та ба! Кадебістові не варто вірити. Він намагається переконати європейських лідерів, що Україна не може називатися державою, бо вона начебто «недогосударство», а своїх журналістів переконує, начебто «русские и украинцы -- это один народ». Таке твердження заперечує право нашої нації на державну незалежність.
Аргументи автора книги вбивають наповал. Він посилається на енциклопедію Нижнього Новгорода, в якій обгрунтовується походження російського народу, що не залишає навіть мокрого місця з кадебістських просторікувань. У енциклопедії згадується: «Русских принято относить к славянским народам. Хотя известно, что этническая основа нации складывалась из огромного количества народов и племен. Центральное положение среди них занимал финно-угорский народ меря…Меря жили на территории современных Ярославской, Ивановской, части Костромской, Владимирской, Московской и Тверской областей. Именно здесь происходило формирование этнического ядра великорусского народа…Ярославское, Московское, Владимиро-Суздальское княжества практически совпадают с границами расселения Мери»(с. 181). Далі деталізується процитоване положення, вказується, що психологію і ментальність російського народу склали три руські племена. Очевидно йдеться про племена в’ятичів, ільменських словен і частково кривичів як предків москалів (етнічних росіян). Окрім них, до формування цього народу спричинилося ще 50(!!!) інших племен угро-фінського, монгольського та іранського походження. Серед них названі, зокрема, весь, карели, ікорці, ладожани, вежами, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваші, чемериси, комі, перм, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджуїт, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, болгари, численні племена монгольського еміра Хушитая, еміра Байку та ін. До речі, Московський улус Алтин-Орди для свого пахолка князя Данила, сина Олександра, прозваного Невським, що обидва визнані святими (?) Російської православної церкви, створив хан Менгу-Тімур в 1277 році. Чи не з цього часу доречно розпочинати історію москалів?
Слід нагадати, що російські дослідники уникають пояснення назви своєї столиці. Пробують приписати їй праслов’янське чи балтійське походження, шукають аналогічних слів у різних європейських мовах. Мовляв, у праслов’янській мові воно означало «вязкий, топкий» чи «болото, сырость, влага, жидкость». Порівнюють слово «Москва» з нинішнім російським «промозглый», хоч цілком очевидно, що тут не обійшлось без притягнення за волосся. Чи не варто визнати рацію тамтешньому вченому С.К.Кузнєцову, який наголошує, що назва російської столиці марійського походження?
М.Слабошпицький посилається на дослідження харківських біологів, а вони дійшли висновку, що «геном українців наближений до геному хорватів, чехів і поляків, але не має нічого спільного з російським» (с.181). Спираючись на такі дослідження, гадаю доречним відмовитися від безпідставного віднесення українців до групи східних слов’ян, адже, як стверджують дослідники, українська мова найбільше серед слов’янських мов віддалена саме від російської, зате нею можна порозумітися з усіма слов’янськими народами. На цій підставі ризикну стверджувати, що українці творять самостійну групу серед слов’янських народів, яку доречно назвати центральнослов’янською. Так само треба наголосити, що Україна належить не до Східної Європи, як Росія, а до східної частини Центральної Європи.
Цілком солідаризуюсь з таким висновком автора книги після аналізу різних досліджень: «Тим самим остаточно була поставлена крапка в ретельно культивованому міфі про спільне історичне коріння і братерство українців і росіян, які не є для нас в етнічному плані навіть далекими родичами»(с.181). Такий теоретичний висновок логічно виходить на практику: «Просто акцентую увагу на тому, що ми – зовсім різні, з різного кореня. З різних традицій. Ми обоє – інші. Тому всі педалювання російських політиків на фальшивій тезі про єдиноутробність нашого з росіянами походження – безпардонна демагогія, спрямована на задурювання наївних і довірливих людей» (с.183). Додам, що до безпардонних демагогів належить академік Петро Толочко як ідеолог кадебістсько-кремлівської «п’ятої колони» в Україні. У цивілізованій державі такому «вченому» уже давно показали б на вихідні двері з академічного інституту!
Висновок письменника виводить на вищий рівень узагальнення: йдеться про цивілізаційну належність двох народів. Прагнення українців повернутися до європейської (євроатлантичної, західної) цивілізації настільки сильне, що вони вийшли на захист свого цивілізаційного вибору на Майдан. Подібної жертовності серед росіян тамтешні дослідники навіть не допускають. Причина очевидна: росіяни належать до євроазіатської (російсько-православної) цивілізації. Як відомо, кадебістсько-кремлівський диктатор наголошує, що Росія – це окрема цивілізація чи навіть держава-цивілізація.
Ще один доказ того, що українцям з росіянами нема спільної дороги в майбутнє! Наша цивілізація – це цивілізація хліборобів, що має певний річний цикл; вона не протистоїть ритмізованому способу життя ремісників. Росіяни ж будуть свій побут і діяльність на своєрідному способі життя мисливців (ловців) і здобувачів (завойовників), які не звикли до життєвого ритму, чергують тривалі періоди байдикування з несподіваними мобілізаційними сплесками. Звідси – традиційне для російського менталітету совєтське гасло « Пятилетку – за четыре!», що чуже західній цивілізації, де за перевиконання норми карають, протидіючи випуску неякісних виробів.
Російська цивілізація як цивілізація кочового населення проявилася навіть у двадцятому столітті. Перед розпадом СССР апологети його збереження наголошували на тому, що поза межами РСФСР проживає більше 25 млн. етнічних росіян. У зв’язку з тим виникає запитання: чому вони покинули рідну землю? Відповідь знаходимо, коли аналізуємо євроазіатську цивілізацію. В її умовах виховується людини, що не звикла виробляти продукції, бо живе, в основному, за рахунок дарів природи (фруктів, ягід, грибів тощо) і привласнення плодів праці інших людей. За совєтських часів пасажири поїздів, що їхали з Росії до України, при переїзді республіканського кордону відразу могли переконатися в протилежності способу життя українців і росіян. Отож, проживання українців у державі, де панують росіяни, -- згубне для майбутнього нашого народу. М.Драгоманов характеризував як «пропащий час» для українців період, коли наші предки потрапили в царську неволю.
В умовах євроазіатської (православно-російської) цивілізації сформувався своєрідний людський тип. Наш письменник згадує слова росіянина Александра Невзорова: «Русский рождается, живет и умирает с коренной уверенностью, что государство имеет полное и неотъемлемое право разорить его, изорудовать, убить и заставить кланяться любому идолу. Если бы не эта, вбитая в каждую голову «святость власти», то в 37-м товарищей в кожанках везде втречали бы вилами и огнем дробовиков, а не позорной покорностью» (с. 189-190). Чи не таким російським менталітетом пояснюється «всенародна» підтримка Путіна? 88 відсотків опитаних росіян готові йти за свого диктатора у вогонь і воду! Фальсифікація? Можливо, але де активні масові протести проти його безумних планів?
Резонно звучать такі слова М.Слабошпицького: «Важко сьогодні в усьому світі знайти агресивнішу й кровожерливішу істоту, аніж російський обиватель. Нема нині в нас більшого ворога за цього індивіда з його вождем Владіміром Путіним. Такий росіянин зовсім не задумується про те, чи має він право втручатися у внутрішні справи чужої держави. Він свято переконаний у тому, що має. Бо він – росіянин, отже, йому на все дано право. І все на світі не так, як воно є, а так, як він говорить. Він і сам уже давно увірував у те, як в «Отче наш». Це вироблялося в нього століттями, і це не можна так просто зжити. Тим більше, що державна пропагандистська машина й далі те насаджує й на тому паразитує. Аномалія в Росії стала нормою»(с.205-206). Сказано пристрасно, публіцистично, але в цих словах така глибока думка, що варта цілих томів наукових досліджень! Наш автор передав суть істоти, яку витворила євроазіатська (російська, православно-російська) цивілізація!
Революція Гідності втілила протест українців як представників європейської цивілізації проти спроб окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії на чолі з донбасівською мафією накинути нашому народові нове московське ярмо, бо Митний Союз, Євразійський Економічний Союз – це лише перехідні форми до відновлення Російської імперії. Наш письменник розкриває підсудність кремлівської українофобії, що засвідчують такі слова російської захисниці Валерії Новодворської: «Не хотелось бы вас огорчать, но скажу правду: пророссийские митинги в Украине закончаться только вместе с Россией. Но, оглядываясь вокруг, я понимаю: Россия кончаться не собирается. И меняться не собирается. Пока вы занимаетесь мирным демократическим строительством внутри Украины, на вас, как в романе Герберта Уэллса «Война миров», глядят очень холодные, очень недоброжелательные глаза. Не сомневайтесь: при первой возможности, когда в Кремле поймут, что это стоит дешево, Россия займется юго-восточной Украиной всерьез». Саме цим зумовлені настійні вимоги кадебістсько-кремлівського керівництва «федералізувати» Україну, хоч сама Російська Федерація не відповідає (і ніколи не відповідала!) задекларованій назві.
Парадокс очевидний! Російська Федерація централізована, а унітарній Україні хочуть нав’язати «федералізацію», щоб знесилити центральну владу, яку нині безцеремонно прозивають «хунтой», а потім відривати від нашої держави регіон за регіоном. Те саме стосується державної мови. У Росії заявляють, що без єдиної державної мови «федерація» може розпастися, а від України вимагають запровадження «регіональних» мов. В.Новодворська застерігає, що в умовах «федералізації» «в украинских регионах начнут выдаватьроссийские паспорта и готовить так называемое «мирное присоединение» через «референдум»(с.184).
Ще один чесний росіянин професор Андрій Зубов, якого усунули з посади університетського викладача, викриває «насквозь лживые лозунги о якобы имевшем место многолетнем жестоком притеснении русскоязычных граждан Украины киевскими властями»(с.184). Після цього він наголошує на абсурдності путінських заяв, що «государственную власть в Украине захватили фашисты и бандеровцы» (с.184). Треба наголосити, що саме батько В.Януковича був начальником районної поліції в Білорусі за часів її німецької окупації. Співпрацював з нацистськими окупантами батько В.Медведчука, що відомий як кум Путіна. Проте нікого з них Кремль не звинувачував у фашизмі, цебто німецькому нацизмі. До речі, під час перебування В.Медведчука на високій державній посаді два продажні писаки (історик і журналіст) видали у Львові том про його батька, описували його «зв’язок» з бандерівцями. Син не заперечував. Чи не цікаво!
Як сумлінний дослідник А.Зубов пише: «Слова, произнесенные г-ном Путиным о воссоединении Крыма с Россией, являются ничем иным, как лживой агиткой. Также можно объявить о воссоединении Казахстана и Киргизии с Россией, ибо до 1936 года они были частью РСФСР, Финляндии и Польши, ведь до 1917 г. они являлись частью Российского государства…»(с.185).А може ще згадати про Аляску, яку Росія продала США? Щоб Росія проявила послідовність, треба повернути Німеччині Східну Пруссію, а Японії – Курили і половину Сахаліна! Логічно! У книзі згадано анекдот: «У Монголії, прослухавши виступ російського президента на цю тему, вирішили заявити свої історичні права на Рязань, Коломну, Владімір, Курськ та всі прилеглі до них території»(с.191).
Вражають аналогії путінської Росії з гітлерівською Німеччиною Нерідко дивуються, «як могла Німеччина Гете, Шіллера, Бетховена, Гегеля, Канта стати державою із затьмареним фашизмом розумом»(с.203-204). Дико, коли задуматися! Та М.Слабошпицький простежує ґенезу Росії як «хрестоматійно фашистської держави». Він пише: «Зачатки фашизму, які спостерігалися в ній наприкінці горбачовської «перестройки» й у часи правління Бориса Єльцина, проросли й метастазами пронизали все російське суспільства»(с.203). Хто не визнає рації? Водночас гадаю, що цей «фашизм» не зачався в роки «перестройки», адже ленінсько-сталінський більшовизм був ще жорстокішою формою тоталітаризму, ніж нацизм (гітлеризм), який безпідставно називають фашизмом, що існував лише в Італії за часів Муссоліні (1922-1943 рр.).
Російський «фашизм» тамтешні «каторжники імперії» всотали з молоком матері. А що вже говорити про шкільне ксенофобське виховання! Залишимо в спокою галасливого підлабузного одописця Г.Державіна. Згадаймо такі слова «співця свободи» Пушкіна:
Иль русского царя уже бессильно слово?
Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Зважмо, писано майже 175 років тому! А вже кінець цього вірша (не поезії!) «Клеветникам России» може як мантру щоденно повторювати Путін:
Так высылайте к нам, витии,
Своих озлобленных сынов:
Есть место им в полях России,
Среди нечуждых им гробов.
Цього Пушкіну здалося замало, тому він не тільки бачить, що «Польши участь решена» і від неї залишаться лише «кости», через які переступатиме Європа. Що писав цей поет про «братніх» українців («хохлов»), не приховували навіть за совєтських часів.
Американська дослідниця Ева Маєвська Томпсон у книзі «Трубадури історії. Російська література і колоніалізм»(К., 2006) дослідила вплив на російську імперіалістичну й шовіністичну свідомість не тільки Пушкіна. На її прищеплення спрямований роман Л.Толстого «Війна і мир». Чимало спричинився до пандемії ксенофобії «правдолюб» Солженіцин! Не забудьмо М.Лермонтова і Ф.Тютчева і вже сучасних «інженерів людських душ».
Отож, Путін не виник на порожньому місці. Йому прокладали дорогу Пушкін, Толстой, Тютчев, Булгаков, Солженіцин і ще, ще, ще… М.Слабошпицький пише: «Путінські політеси дуже серйозно впливають на суспільство, яке стає їхньою жертвою. Потужна пропагандистська машина Кремля випродуковує тупого «совка» на всьому пострадянському просторі, не кажучи вже про саму Росію»(с.204). Сузвучне з думкою нашого краянина твердження грузинського актора й співака Вахтанга Кікабідзе, що звучить афористично: «Усе тече, все змінюється, крім російського шовінізму»(с.220).
Мало тих, хто виступає як совість Росії, та тим більше ми проявляємо до них шану. Згадаймо ще раз добрим словом Валерію Новодворську, Бориса Нємцова, Андрія Зубова, Андрія Безсмертного-Анзірова, Дмитра Шушаріна, Лілію Шевцову та інших. Похвально, що автор книги процитував оцінку нашого народного здвигу словами російської письменниці й публіцистки Олени Фанайлові, яка писала, що «Майдан у вас був повстанням сторіччя, бо дуже багато хто не хоче так жити» (с.205).
Ще десять років тому український народ започаткував новий тип революції, протиставивши кривавій, насильницькій, червоній революції революцію мирну, ненасильницьку, помаранчеву. Символом нашої Помаранчевої революції став колір не крові, а Сонця. Така могла бути Революція Гідності! Могла, але не вийшло! Помаранчева революція не допустила до влади нахабну донецьку бандоолігархію, а Революція Гідності мала набагато складнішу мету: треба було усунути від державного керма окупаційну компрадорсько-сімейну бандоолігархію, захистити євроатлантичний цивілізаційний вибір. Якби місцеві бандократи не мали зовнішньої підтримки, все було б набагато простіше, але навіть у таких умовах претендентові на доморощеного сатрапа довелось утікати. Та за малоросійським васалом стояв кадебістсько-кремлівський сюзерен, що намагався утримати Україну в імперських лабетах – і розпочав війну.
Нинішні події на Донбасі не були випадкові. На початку цих подій з’явилося звернення «Донбасс проснись!», а в ньому були такі слова: «Тебя с детства растили на убой. И ты вырос самодовольным беспомощным овощем. Твой конец предрешен: либо ты сгниешь на грядке, либо тебя съедят. Третьего не дано». Лише виховані в таких умовах обирають своїми керівниками негідників. Саме тому керівником держави став примітивний завгар, дружина якого, майбутня «перша леді», оганьбилася на цілий світ теревенями про «проколотые апельсины». Деморалізація не лише населення певного регіону, а всього суспільства! Такій примітивній істоті написали докторську дисертацію, готували титул академіка і навіть місце в Президії Національної Академії Наук України! До речі, чи не час уже їй називатися українською, без додатку «України».
На закінчення книги М.Слабошпицький шукає відповіді на питання: «Світ хоче дорозумітися, що, як і чому сталося в Україні. І взагалі, що це за феномен такий – Україна?»(с.254). Письменник радіє, що пощастило знайти в інтернеті дорогоцінний матеріал під назвою «Причини, які змусили мільйони українців стати патріотами за кілька тижнів»(с.254-259). Перелічено аж 70 пунктів. Один з них розбиває наповал «аргументи» московських українофобів: «Де євреї, росіяни, татари та інші нації називають себе гордо – ми БАНДЕРІВЦІ? Це Україна»(с.259).
Що сказати після цього? Чи не варто запитати: чому московські поневолювачі намагалися паплюжити тих наших провідників, імена яких ставали прапором національно-визвольної боротьби? Спочатку ми були виговцями, потім – мазепинцями, відтак – петлюрівцями і, нарешті, -- бандерівцями. Нічого дивного! Вороги силкувалися втримати Україну в своїх ведмежих лабетах і ганьбили наших вождів! Хіба вони могли змиритися, що Українська Повстанська Армія воювала аж до середини п’ятдесятих років без жодної зовнішньої допомоги з озброєною до зубів «імперією зла і брехні», яка пишалася лаврами переможця в Другій світовій війні? Українська Повстанська Армія не капітулювала, а українські повстанці не припиняли боротьби навіть у більшовицькому царстві під назвою ГУЛАГ! Свою ганьбу московські окупанти намагалися перевернути в ідеологічну перемогу!
НЕ ВИЙШЛО! М.Слабошпицький пише: «Ми не тільки зробили свій історичний вибір.
Ми сказали всьому світові, що ми – не Азіопа; ми -- Європа. Нас не обходить, що там про нас думають у Кремлі чи в російській глибинці. Для нас важить те, ким відчуваємо і як розуміємо ми самі себе.
Звичайно, за свій вибір треба платити і захищати його» (с.222, 224).
Як не згадати перестороги Донцова, що Москва здається нам великою, бо ми стоїмо перед нею на колінах! Ми встали з колін – і побачили, як маліє Москва! Така стрижнева ідея книги нашого краянина.
ЧАСТИНА друга.
Наша правда, сила і слава проти ординського
старшобратства
СПОЧАТКУ БУВ ГРАБІЖ
Люди Московского царства считали себя
избраннымнародом.
Николай Бердяев
Термін «русская идея» вперше вжив філософ Владимир Соловйов, задумуючись «о смысле существования России во всемирной истории». Шукати чогось оригінального в його підході не доводиться: у цьому питанні великий філософ виступає як пересічний московський імперіаліст. Для нього «русская идея» розпочинається від князя-хрестителя Володимира Великого й досягає свого злету в діяльності скаженого царя-богозневажника Петра І. Як видно, нащадок нашого мудреця Григорія Сковороди не переймався тим, що його предок належав до іншого народу, відмінного від московитів, який лише іронією долі пристав до північних ординців, вважаючи їх за «православних братів».
Проте проникнення до джерел «русской идеи» переконує, що її найдоцільніше розпочинати з 12 березня 1169 року, коли орди князя Андрія Суздальського під командою його сина Мстислава захопили Київ. Про наслідки пише літописець: «І грабували вони два дні увесь город – Подолля і Гору, і монастирі, Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими». Другий похід суздальців, предків москвинів, організований 1173 року, закінчився їхньою повною поразкою. Тоді суздальці начебто казали: «Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками».
Після цього очевидні принаймні три висновки. По-перше, літописець називає нападників поганими, цебто не вважає їх за християн. По-друге, суздальці відверто протиставляються нашим предкам, трактуючи їх як «вони». По-третє, північні нападники очікують небезпеки від галичан, що й нині не дають спокою московським імперіалістам. Саме тоді зародилася «русская идея» в московсько-ординському варіанті. Ось що пише історик Р.Іванченко: «Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств». Тут, до речі, треба нагадати, що матірю Андрія Суздальського (Боголюбського), друге ім’я якого Китай, була половчанка.
Твердження про якусь начебто єдину «русскую идею» вже тоді не витримує жодної критики, бо простежуються дві зовнішньополітичні орієнтації: «Подніпровсько-Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово-Суздальський (пізніше Володимиро-Суздальський) – повністю переключається на проблеми, якими живе Схід» (Р.Іванченко). Чи не з такою орієнтацією пов’язане нинішнє трактування хана Батия, як вигаданої особи, якій приписані діяння північних князів – Ярослава і його сина Александра, що прозваний Невським? Російський белетрист А.Бушков пояснює: «Стоит лишь допустить, что Батый – чистейшей воды вымысел, как все становится на свои места. Прослеживается и умелое, жесткое руководство «татарскими ордами», и продуманная система борьбы с соперниками, претендентами на великое княжение. Снова возникает стройная система, основанная на строгой логике. Уже нет ничего удивительного в том, что потомки Невского методично прибирают к рукам власть над Русью». Не будемо ні погоджуватися з російським белетристом, ні заперечувати йому – хай такими питаннями переймаються тамтешні фальсифікатори історії! Українці мають свою думку. Її передав не лише нам, а й нашим нащадкам самовідданий історик Володимир Білинський у дослідженнях про країну Моксель.
Описуючи «Россию, которой не было», Бушков звертає увагу на те, що Александр, визнаний московськими клерикалами за святого, був «приемным сыном» Батия. Цікаво, що серед інших покорених народівтакі «приемные сыны» не відомі. Та дивна логіка в іншому: прибраний син невірного монгольського хана стає московським святим!
Звісно, В.Соловйов не впадає в подібну крайність. Намагаючись обґрунтувати «русскую идею», філософ чомусь не згадує ні Александра Невського, ні Дмитрія Донського з його преславутою перемогою на Куликовському полі, де до цього часу археологи не можуть знайти хоча б якийсь доказ доленосної битви. Чи не варто задуматись! Хіба ці два визнані як святі князі не втілювали «русской идеи»? Адже Соловйов пише: «Органическая функция, которая возложена на ту или другую нацию в этой вселенской жизни, -- вот ее истинная национальная идея, предвечно установленная Богом».
Якщо вже «русская идея» така всевічна і розпочинається від Володимира Великого, то від князя-хрестителя й до царя Петра І мало би бути місце двом святим князям! Не знайшлося, що також спонукає до серйозних роздумів про джерела цієї «идеи», адже ще наприкінці минулого десятиліття в сусідній державі найвизначнішим історичним діячем визнали Александра Невського. Логічно, від нього має розпочинатися обґрунтування історичної місії Московії-Росії, а Соловйов чомусь його навіть не згадав.
Звісно, згадка у статті Соловйова «Русская идея» про київського князя Володимира Великого, з яким пов’язане утвердження на наших землях Тризуба як українського національного (державного) герба, навіює уявлення про те, якби дослідники минулого Румунії розпочинали історію свого народу від Ромула, легендарного засновника Риму.
Щоправда, Соловйов «копає» в глибшу історію, що стосується «запрошення варягів». Він повторює відомі слова з літопису: «Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет, приходите княжить и владеть нами». Хто лише не цитував цих слів? Та забували інше: запрошували варягів ільменські словени (новгородці), кривичі й фінські народи чудь і весь. Треба нагадати, що згодом кривичі створили Смоленське й Полоцьке князівство.
Ось у яких землях не було порядку! Ще раз наголошу: ні поляни, ні волиняни, ні великі хорвати, ні інші племена, що проживали на українських землях, варягів не запрошували, а Київ уже тоді був столицею Полянської держави, володар й еліта якої охрестилися ще майже за 130 років до Володимирового хрещення. Чи не час відновити історичну справедливість і перенести акт навернення нашої людності до Христа на 860 рік? Адже наш володар Оскольд охрестився як Микола, що підтверджує назва церкви на його могилі! Безумовно, Володимира Святого треба вшановувати як творця великої держави, що відновив християнську релігію на наших землях після антихристиянської реакції варязьких зайд!
Водночас треба визнати рацію Соловйову, який заявляє, що «идея нации есть не то, что она сама думает о себе во времени, но то, что Бог думает о ней в вечности». Мабуть, над цими словами варто задуматися нинішнім російським державним посідальцям, що поводяться як у відомій байці претензійна жаба, яка роздувалася, бо дуже хотіла бути більшою від вола. Чи не так закінчить путінська Росія? Прецедент маємо: згадаймо ганебну долю її попередниці «імперії зла й брехні» з планами «Мировой Советской Социалистической Республики», що були виписані навіть у першій конституції СРСР. Та біда московських політиків у тому, що історія їх нічого не вчить. Якби вони вчилися на власній історії, то в нинішньому уряді не було би комедіантів на кшталт Дмитрія Рогозіна, які забули про роль в історії їхньої держави Лже-Дмитрія.
Порівняно з подібними недотепними гумористами й цинічними брехунами на російському державному Олімпі філософ Соловйов не заперечує того, що Росія «по многим второстепенным вопросам приняла европейскую цивилизацию, упорно отбрасывая ее по другим, более важным». Як пише далі цей мисленик, таким способом його «огромная империя» зберегла оригінальність, але ця оригінальність «чисто отрицательная». Чи не таку негативну російську оригінальність намагається зберігати й нині Путін зі своїм реваншистським кодлом?
Путінське керівництво не може змиритися з тим, що Росія втратила статус світової держави і в ліпшому разі може претендувати на роль регіонального лідера. Ідеологи російського імперіалізму, подібні до маніяка Дугіна, не хочуть розуміти, що «своеобразное величие» Росії, про яке писав Соловйов, уже залишилося в закамарках історії, бо двадцять перше століття – це не століття імперій, а століття рівноправних міждержавних спілок типу Європейського Союзу. Залишимо теревені про російську державу-цивілізацію путіним, дугіним, рогозіним, песковим. Проте вони мріють не просто про «величие» Росії, а про її домінування в світі. Мають приклад жаби з байки. Якщо в цивілізованому світі державні керівники докладають зусиль, щоб створити краще життя для свого народу, то наміри російських імперіалістів спрямовані на одне – посилення озброєння. Як тільки не вихваляються трубадури реваншу, що на їхніх заводах виробляють таку нищівну зброю, яка може перетворити в пустелю цілі континенти! Зброя – найголовніше, хоч тамбовські й рязанські мужики будуть світити перед Європою голими сідницями!Чи не наміри знищити людство – призначення Росії?
Обґрунтовуючи «русскую идею», Соловйов не заперечував якоїсь особливої місії Росії. Не випадково в своїй статті філософ неодноразово посилається на ідеолога московського слов’янофільства І.Аксакова, прізвище якого засвідчує татарське походження. Чого дивуватися? Хіба нині ідеологом російського імперського реваншу не виступає С. Кара-Мурза? Зазвичай, Соловйов видає бажане за дійсне. У його статті читаємо: «Призвание, или та особая идея, которую мисль Бога полагает для каждого морального существа – индивида или нации – и которая открывается сознанию этого существа как его верховный долг, -- эта идея действует во всех случаях как реальная мощь, она определяет во всех случаях бытие морального существа, но делает она это двумя противоположными способами: она проявляется как закон жизни, когда долг выполнен, и как закон смерти, когда это не имело места».
Звісно, автор «русской идеи» проявляє своєрідний підхід до «верховного долга» Росії, закликаючи на допомогу навіть «мысль Бога». Чи така «мысль Бога» зумовлює безпрецедентну підтримку політики безбожного кадебіста Путіна? Майже 90 відсотків підтримки– це вже не жарт! Де вже тут «моральное существо»? Чи не цей «верховный долг» погнав Путіна в далеку мусульманську країну Сирію? Що там загубив тамбовський чи рязанський мужик? Чи не ліпше докласти зусиль, щоб окультурити російське Нечорнозем’я? Навколо Москви лежать облогом широкі простори, а Путін посилає юнаків на Близький Схід зі зброєю в руках. Погляньмо на мапу Російської Федерації. Тамтешня державна статистика подає, що в Сибіру й на Далекому Сході проживає лише 26 мільйонів росіян, а на південь від цих необжитих земель перенаселений Китай. Чи не варто задуматися, що, крім Близького Сходу, існує ще Далекий Схід? Москва хвалиться, що якась газета зачислила Путіна до мислителів глобального масштабу. Хіба таких «глобальних мислителів» вже не було в минулому столітті? Троцький мріяв про «перманентну революцію» в світовому масштабі. Гітлерові не давали спокою плани тисячолітнього «Третього Райху». Сталін планував створити «Світову Совєтську Соціалістичну Республіку». Хрущов «творив» у партійній програмі «світову соціалістичну систему». Брежнєв уже побачив у хворобливих мареннях у «світовій соціалістичній співдружності» Лаос і Камбоджу, а потім почав затягати до неї Афганістан. Минулося – тепер згадуємо про такі божевілля, як про страшні трагедії для десятків і сотень мільйонів людей. Залишимо подібні плани Жириновському, який не миє закаляних чобіт, бо хоче обполоскати їх у теплому Індійському океані.
Читаю настанову Соловйова у статті, що написана ще 1888 року: «Проявлять свою мощь, преследовать свой национальный інтерес – вот все, что надлежит делать народу, и долг патриота сводится к тому, чтобы поддержать свою страну и служить ей в этой национальной политике, не навязывая ей своїх субъективных идей». Все ясно, як Божий день! Навіть філософ Соловйов перетворює індивіда в бездумного виконавця державних планів, заперечує право мати власні «суб’єктивні ідеї». Згодом подібну думку висловив Маяковський у поемі про Леніна. Пригадуєте прославу партії, порівняно з якою кожна людина – це нуль.
Такій підпорядкованості особистих інтересів державній політиці суперечить твердження Соловйова, пов’язане з глорифікацією царя Петра І: «Отбросив слепой национализм Москвы, проникнутый просвещенным патриотизмом, видящим истинные потребности своего народа, он не останавливается ни перед чем, чтобы внести, хотя бы насильственно в Россию ту цивилизацию, которую она презирала, но которая была ей необходима; он не только призывает эту чуждую цивилизацию, как могучий покровитель, но сам идет к ней, как смиренный служитель и прилежный ученик; и несмотря на крупные недочеты в его характере как частного лица, он до конца являет достойный пример преданности долгу и гражданской доблести».
Як змінилася Росія з того часу! У путінській Росії навіть не заїкаються про «крупные недочеты» нинішнього самодержця, а, навпаки, хвалять кожен його крок. Дарування Путіну царської корони можна сприйняти з гумором, але не тільки. Уявімо собі, що в Росії оголосять вибори царя. Ідея химерна, але на таких химерах з давніх-давен будували Московію-Росію. Пригадаймо час, коли московським царем обрали сина тамтешнього патріарха, розпочавши династію Романових з татарською кров’ю.
Можна вважати за анахронізм таке твердження Соловйова: «Русский народ – народ христианский, и, следовательно, чтобы познать истинную русскую идею, нельзя ставить себе вопроса, что сделает Россия чрез себя и для себя, но что она должна сделать во имя християнского начала, признаваемого ею и во благо всего христианского мира, частью котрого она предполагается». Якщо філософ писав про «благо всего христианского мира», то «християнин» з кадебістського середовища Путін переглянув такий висновок, заявив на весь світ, що російське православ’я ближче до ісламу, ніж до католицизму. Можна сподіватися, що незабаром московські клерикали будуть читати в церквах не Євангелія, а Коран, щоб остаточно протиставитися католикам. Кадебістський підполковник ліпше розуміє релігію, ніж духовенство. А може таку ідею його підказали тамтешні клерикали? У подібне можна повірити, адже вони поширили «Русский мир» і на територію Молдови!
Отож, нові підходи очевидні: з католиками не може бути жодного спілкування. А Соловйов ще писав: «Русская Церковь, поскольку она сохраняет истину веры, непрерывность преемственности от апостолов и действенность таинств, участвует по существу в единстве Вселенской Церкви, основанной Христом». Таке трактування вимагає з’ясувати питання про «непрерывность преемственности от апостолов» РПЦ. Звісно, московські клерикали лукавлять, бо їхня конфесія не може похвалитися спадщиною від апостолів, адже літописне твердження про перебування апостола Андрія Первозваного в їхньому Новгороді, як твердять фахівці, -- примітивна фальшивка. Навіщо йти з Києва до Риму через далеке північне місто? Щоправда, москвини мали свою геометрію, свій вимір, що не відповідає «общему аршину». Чи не тому тамтешні клерикали не відпускають зі своєї вузди українських християн? Без нашої Церкви Московський патріарх має вийти з числа п’яти особливо шанованих православних патріархів, а про його «премственность от апостолов» не може бути мови.
Московський Патріархат ігнорує ще одну пересторогу В.Соловйова: «Если церковь в деле верыприбегает к орудиям недуховным, к грубому вещественному насилию, то это значит, что она отрекается от своей собственной духовной стихии, сама себя отрицает, перестает быть «церковью», -- становится государственным учреждением…». Чи не до такого рівня опустилася нині РПЦ, перетворившись насправді в державну інституцію відповідно до вимог візантійського цезаропапізму? Ще в позаминулому столітті московський слов’янофіл А. Кошелев писав: «Без православия наша народность – дрянь. С православием наша народность имеет мировое значение». Лише православ’я в московській інтерпретації «створює» квазіпідгрунтя для російського клерикального імперіалізму на наших землях. Як зазначає Соловйов, «на страже русского православья стоит государственная власть, с обнаженным, поднятым мечом». Для філософа очевидно, що московська «Церковь покинута Духом Истины и Любви, и посему не есть истинная Церковь Бога».
Проте Соловйов не погоджується з державною політикою «тиранической русификации», з «гнустной системой русификации» поляків. Він пише: «Эта тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко-униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременем лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы». Здається, що після цього філософ мав би стати на захист українців, яких намагається асимілювати царських уряд. Та до цього він не доходить: його турбує зневага національної свободи поляків, релігійної свободи уніатів і «русских раскольников», а ще громадянських прав євреїв.
Визнаючи, що «национальные различия должны пребыть до конца веков»,і захист церквою прав націй як «обособленных членов вселенского организма» є її обов’язком, Соловйов не згадує про насильницьку русифікацію українців, що за його життя набула брутальних форм. Не варто дивуватися: для тодішніх російських інтелектуалів українці навіть не мали права називатися «другою руською народністю», а лише невід’ємною частиною одного народу, разом з великорусами та білорусами. Українофоб М.Катков обурювався: «Возмутительный и нелепый софизм – будто возможны две русские народности и два русских языка!». Сказано 1863 року, коли царський уряд заборонив право українців на рідну мову. За більшовицького тоталітарного режиму антиукраїнська політика проводилася під гаслами інтернаціоналізму.
Критик совєтського режиму Андрей Безсмертний-Анзіміров писав: «Большевизм и членство в СССР были украинцам навязаны силой, подобно тому, как при царе было нав’язано преславутое «единство с русским народом», существовавшее только в официальных учениках истории и умах шарлатанов и демагогов от истории».
Імперське ставлення Москви до українців набуло особливо звироднілих форм на початку ХХІ століття, коли «открылась заветная русская национальна идея – недопущения Украины в Европу любой ценой» (А.Бессмертный-Анзимиров). У нових умовах А.Бессмертний-Анзіміров дуже чітко висловив політику нинішнього російського керівництва: «Удушение Украины как русская национальная идея». Проголосивши себе спадкоємцем СССР, кремлівське керівництво не спромоглося на покаяння перед Україною за злочини своїх попередників, зокрема за три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.). Замість того, путінські кадебісти докладали усіх зусиль, щоб утримати надалі Україну в московських лабетах, ізолювати наш народ від Європи, паралізувати національну волю. Дворічна московська інвазія – це лише один з періодів безперервного нищення українців.
Звернемося знову до характеристики нинішніх українсько-російських відносин у статті А. Бессмертного-Анзімірова «Мне никогда еще не было так стыдно быть русским». У ній читаємо: «Стоило украинскому народу захотеть реальной независимости, как Кремль немедленно показал, что не считает независимость Украины реальным историческим фактом и не признает украинцев за отдельную нацию. Поведение российской администрации не может иначе интерпретироваться Украиной и всем миром, как то, что русские считают ее население своими холопами, силой держат в ней (как и в Белоруссии)недемократический режим, относятся к украинцам высокомерно, намерены призвать их «к повиновению», чтобы со временем включить их в свою территорию». Писано два роки тому, але змушує нас пам’ятати й робити висновки.
Як видно, з Москвою нам не по дорозі. Інакше – триватиме й надалі «пропащий час». Боротьба за національну свободу вимагає активності кожного українця, бо ворог постійно паразитував на політичній байдужості населення. Наша історія диктує настійну вимогу: передбачити на законодавчому рівні відповідальність за україноцид, що охоплює лінгвоцид, етноцид і геноцид нашого народу. Наша позиція в цьому питанні має уподібнитися до позиції євреїв щодо антисемітизму. До цієї справи треба залучити науковців, насамперед юристів. Історія дала нам ще шанс, може, останній, щоб утвердити Україну як лідера Східно-Центральної Європи. Не маємо права забувати лукавства нашого одвічного ворога! Не може бути нашим святим князь Андрій Суздальський (Боголюбський), портрет (вибачте, ікона) якого висить у столичному Володимирському храмі!
ВИСВІТЛЕНІ КАРТИ ЗАБІСОВАНИХ «РУССКИХ» НАЦІОНАЛІСТІВ
Попри те, що після виходу опусу Віктора Мілітарева «Русская колонна» (М.: Алгоритм, 2008.—240 с.) минуло більше семи років, її не варто відкидати як баласт. Цікаво, що сам автор називає себе «убежденным русским националистом, но этническим евреем по происхождению». Гадаю, що тут етнічне самовизначення не має жодного значення, бо насправді перед нами забісований печерний україножер з відвертими проявами російської політичної шизофренії, що засвічує його характеристика всіх, хто дотримується інших політичних позицій. У ліпшому разі вони «сволочи», але цього замало, тому «убежденный русский националист» називаєїх ще «навозными мухами, крысами и тараканами», що начебто самозароджуються «из грязи и навоза». Інакше кажучи, Мілітарев переносить на них свій родовід.
Як видно, Мілітарева не хвилює те, що тамтешні націоналісти в усіх бідах Росії традиційно звинувачують євреїв. Нічого дивного, в сусідній державі «обрусілі інородці» завше були найпослідовнішими шовіністичними «держимордами», що зазначив ще етнічно різнокровний Ленін. Наш час, після розпаду «імперії зла і брехні», не може бути винятком. Треба зазначити, що саме на таких «обрусілих інородців» орієнтується московське видавництво «Алгоритм». Серед його авторів слід назвати ще одного «убежденного русского националиста» С. Кара-Мурзу, який саморекламується як козак, в чому має переконати його типово козацьке прізвище.
Ознайомлення з подібними публікаціями доконечне для українців, адже в них розкриті плани нинішніх реставраторів-реваншистів, що становлять ідеологічний фундамент путінізму як найагресивнішої й найаморальнішої форми рашизму. Такі опуси дають нам, українцям, змогу подолати накинені підневільними віками ілюзії про наших сусідів, зокрема їхню національну еліту, з якої завше випирав імперіалізм і зневага до інших народів, насамперед українців. Пошкрябай московського рафінованого інтелектуала – і відчуєш невиліковно хворого україножера. У цьому путіністи й антипутіністи як пара чобіт, що обидва на одну ногу, ліву чи праву. Винятки рідкісні, трапляються як сліпій курці зернина.
Ідеологічно путінізм становить еклектичну єдність примітивної ксенофобії, православного цареслав’я й більшовицького імперіалізму. Підтверджує такі висновки палітурка аналізованої книжки, на якій відтворена відома з більшовицьких часів скульптура В. Мухіної «Робітник і колгоспниця» з молотом і серпом, а біля ніг колгоспниці -- бані московської церкви Василія Блаженного. Таке химерне поєднання символів атеїзму і клерикалізму логічне з погляду путінського реваншу, націленого на відновлення імперії на традиціях більшовицького диктатора Сталіна та імперських зазіханнях Івана Грозного й Петра І.
Нема чого дивуватися, що Мілітарев розпочинає опус із рекламування своєї ненависті до противників. Мабуть, таке його розуміння суті московського православ’я, що насправді перетворилося в агресивне, атеїстичне цареслав’я? Він ненавидить усіх, хто спричинився до падіння СРСР, що неофіційно названий «імперією зла і брехні», хоч насправді її смерть цілком природна, тому обійшлося без отрути, удавки, биття, кулі чи утоплення. Це вже тепер путінські реставратори використовують озброєних бандитів для придушення волелюбних українців, грузинів чи чеченців, погрожують народам Балтії. Їхні бандитські групи названі «русской колонной». Вони ведуть так звані «гібридні» війни, використовуючи суспільних покидьків, бо шляхетних лицарів у такій хижій зґраї, не може бути, що засвідчує московська кримінальна авантюра в українському Донбасі. Хіба гідні імення козаків путінські урки з почервонілими білками каправих очиць?
Ненависник Мілітарев виступає «против всех», цебто тих, хто для нього «красно-коричневая сволочь». Виходить, що він не мириться з падінням «красного» СРСР і водночас таврує «красную сволочь». Така вже діалектична логіка «убежденного русского националиста»! Хіба лише його? Своїм противникам «убежденный националист» кидає як вирок: «Это вы призывали народ признать ничтожными результаты референдума о сохранении Советского Союза и поддержать Беловежский сепаратистский беспредел». Не хоче визнати безталанний неборака, що так звана «Співдружність Незалежних Держав», про яку нині вже не згадують, була чи не єдиною маскою, яка приховувала другий упродовж століття натуральний розпад клаптикової за етнічним складом євразійської імперії. Як відомо, затаврований «Беловежский сепаратистский беспредел» лише зафіксував доконаний факт, що більшовицька імперія перестала існувати, адже її не могли врятувати навіть вигадливі горбачовські «перестройщики»: жоден з пропонованих варіантів «перестройки» «Союза нерушимого» уже не сприймався.
Як «убежденный русский националист», хоч і не москаль за кров’ю, що сам підтверджує так демонстративно, Мілітарев зі шкіри лізе, щоб оганьбити українців, природне право українського народу користуватися рідною мовою. Ось його характеристика нашої еліти 1993 року: «В Киеве в те же месяцы призывали «крепко дать по харе обнаглевшим украинофобам, уже закинувшим свои грязные ноги на стол». Так свидома сволочь квалифицировала людей, желающих преподавать в вузах на своем родном языке». Серед таких «людей» був завідувач кафедри Донецького національного університету Александр Корабльов, який отримував платню за кошти українських платників податків і водночас публікував у московському журналі «Дружба народов» пасквіль «Те, что у края» (2008, №7), за який у цивілізованій державі не лише позбавляють права викладати в університеті, а й притягають до кримінальної відповідальності. Ось як, приміром, шанує цей «украинский ученый» статтю 10 чинної Конституції України у своєму «витворі»:
«Приходит к товарищу Сталину делегация украинских деятелей культуры.
: -- Товариш Сталин, мы хотим издать словарь украинского языка.
-- А что, есть такой язык?
-- Да, есть.
-- Интересно… А как же по-украински будет рука?
-- Рука, товариш Сталин.
-- А нога?
-- Нога.
-- А голова?
-- Голова…
-- Хм, а как же по-украински будет ж***?
--Дупа!—радостно оживились представители инициативной группы.
-- Дупа? Интересно…Но стоит ли из-за одного слова целый словарь издавать?».
Зважмо, тоді очільником держави був Віктор Ющенко, якого обирали як народного президента, а університетські кафедри могли очолювати цинічні українофоби Корабльови. Чи не така безпринципна політика відкрила дорогу до президентського фотелю донецькому пахану, який привів на Печерські пагорби цілу банду? До речі, подібний анекдот московські ксенофоби розповідали не лише про українську, а й про польську мову. А що вже казати про анекдоти, в яких зневажали чукчів, молдован, грузинів, вірменів, народи Центральної Азії та інші. Лише москаль – ідеал для всіх етносів на планеті!
Ще раз повернімося до виплеску ненависті «убежденного русского националиста». Повернімося тому, що його підходи типові для тамтешніх українофобів.
По-перше, московський великодержавний шовініст цитує чиїсь слова, але не називає автора. Звісно, у подібних випадках йдеться, як правило, про примітивну провокацію. Після цього зрозуміло, чому в Інтернеті Мілітарев названий «пропагандистом-провокатором»! Провокатор підбурює інших, відвертаючи від себе удар. До речі, його українофоби-однодумці, також провокатори Ківалов і Колєсніченко все-таки закидали «свои грязные ноги на стол» вже за часів панування окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії Януковича, сина німецько-нацистського поліцая, нав’язуючи українцям антиконституційні українофобські основи національної (насправді антиукраїнської) політики, за якими десять відсотків неукраїнського населення могло знущатися з мови автохтонної української людності, що становить абсолютну більшість на певній території. Противників подібних диких антиконституційних актів Мілітарев таврує як «свидому сволочь». Чи не цікаво? Та йдемо далі.
По-друге, відповідно до міжнародних стандартів унітарна Україна – мононаціональна держава на противагу федеративній за конституцією Російській Федерації. Проте в цій «федерації» як державна функціонує російська мова. Тамтешні діячі переконують, що без єдиної державної мови квазіфедерація не може існувати! А унітарна Україна, виходить, може обійтися без єдиної державної мови? Знову типова московська логіка!
По-третє, україноненависник закидає керівництву українських вишів те, що в них начебто дискримінують «людей, желающих преподавать на своем родном языке». А в якому московському, петербурзькому чи іншому університеті перевертні з татарського, чеченського чи вірменського роду читають лекції своєю рідною мовою, не кажучи вже про українців? Чому ж російське керівництво не бере прикладу з федеративної Швейцарії, де у франкомовному кантоні не дозволять проводити заняття в університеті німецькою чи італійською мовами? Виходить, що Росія завжди має бути винятком, а українці не мають права на державну мову на своїй споконвічній землі. Чи не так?
Ненависть Мілітарева до України не знає меж. Він пише: «… По сравнению с тем, что происходит на братской Украине, наша (російська.—О.Г.) дурка (!- О.Г.) может считаться санаторным отделением дома скорби. А уж там на Украине – сплошное раздолье для буйно помешанных. Площадь Независимости превращена в майдан невменяемых». Чи не доказ того, що Мілітарев міряє всіх по собі, називаючи патріотичних українців «буйно помешанными». Знущаючись з «братской Украины», «убежденный русский националист» переконує, що «рядовой кучмовский номенклатурщик с лицом Вия – есть последняя надежда украинского народа», хоч на час публікації пасквільного опусу Мілітарева подібної надії вже не було. Проте українофобові однакові «недобитые бандеровцы», «недопосаженные остатки лазаренковского клана», «оранжевая плесень», «оранжевые урки», «разумное тупое быдло». Чи варто після цього апогеєм безсоромності вважати геббельсівських пропагандистів? Безумовно, гітлерівський прислужник програє порівняно з путінськими брехунами-блюдолизами!
Для своєї країни Мілітарев має формулу: «Россия --для русских, свобода, справедливость, солидарность, демократия». Уявімо, що в нашій країні патріотична політична сила проголосила: «Україна – для українців!». Який галас здійняли б у Москві! А ось Мілітарев пише: «Слова «Россия для русских» ничего фашистського не обозначают. Они просто обозначают, что это страна нашого народа, нам в ней жить, и мы бы хотели строить здесь жизнь так, как мы хотим, а не так, как нам навязывають чужие дяди». Цікаво! «Чужие дяди» не мають права нав’язувати громадянам Росії свого стилю життя, а життя в Україні має залежати від волі кадебістського «дяди» з московського Кремля. Ще один прояв «русской» логіки!
Як відвертий провокатор Мілітарев усе трактує так, як йому вигідно у певній ситуації. Приміром, «русский народ» він визначає не етнічно, а соціально, зачисляючи до нього «и робочих, и крестьян, и интеллигенцию, и мелкий, средний и крупный национально ориентированный бизнес». Всупереч елементарній логіці, за недотримання якої студентові ставлять незадовільну оцінку, автор опусу слово «русский» вживає «в широком смысле слова», а слово «россиянин», яке полюбляв використовуватиЄльцин, називає «лживым». Таким способом «убежденный русский националист» фактично заперечує, що в Російській Федерації проживає на своїх етнічних землях не один десяток народів, приречених на вимирання.
Намагаючись оправдати формулу «Россия для русских», Мілітарев пише: «Это нормальное сочетание мягкого национализма, либеральных ценностей, социал-демократической экономической политики, политики выращивания предпринимательского класса…». На такій підставівін протиставляє «нормальных русских предпринимателей» «недобросовестным» підприємцям, «приехавшим из очень коррумпированных регионов», як він таврує відроджені й новостворені держави на уламках колишньої імперії. Знову типово російський шовіністичний підхід: все добре, що «русское», а все інше нікуди не годиться, заслуговує на зневагу. Чи варто з такими політиками, ідеологами, науковцями, діячам культури мати справу? Однак далі Мілітарев сам заперечує собі, тавруючи доморощених корупціонерів.
Проте для Мілітарева на першому місці інше. Він прагне «создать большой проект на будуще», який не можливо втілити без придушення тих, хто виступає під прапором антифашизму. Хіба не дивно, якщо зважити, що борців за національну незалежність інших народів, насамперед українців, москалі традиційно називають фашистами? Водночас він самовикривається: «Некоторые организации увлеклись выдуманным антифашизмом. Антифашизмом была технология, которую год назад пара моих друзей предложили администрации президента как внешнеполитическую технологию борьбы за права русских и в Прибалтике. А какие-то то ли дураки, то ли вредители решили использоавать эту технологию для внутреннего пользования, называя фашистом любого человека, который говорит: «Я русский» или «Я боюсь миграции». Отож, виходить, що москалі в одні й ті самі терміни вкладають різний зміст, залежно від території використання. Якщо «русский» називає себе націоналістом, то в цьому нема нічого поганого, а от уже бути українським націоналістом – це непростимий гріх. Мілітарев твердить, що пересічному москалеві взагалі властивий «странный синтез национализма, консерватизма и социал-демократии». А тепер уявімо, як би зреагував москаль на подібну заяву українського публіциста! Для українофоба нема жодного сумніву, що поняття націоналізм і патріотизм тотожні. Він пише: «Быть националистом – это значит: любить свою страну и свой народ, ставить интересы своей страны и своего народа выше интересов других стран и народов, бороться за суверенитет и свободу своей страны, за справедливое место своей страны в международном распределении статуса и ресурсов, добиваться национальной солидарности внутри своей страны по вопросам, затрагивающим весь народ».
Суть нинішньої кремлівської політики за кордоном вимагає, «чтобы российское государство защищало права русских, русскоязычных и русского языка в сопредельных странах», бо «интересы России гараздо важнее интересов других государств, и уже тем более важнее любых общечеловеческих ценностей». Чи можна після цього сподіватися, що Росія буде дотримуватись так званих «Мінських домовленостей»? Цинічне ігнорування вселюдських цінностей і міжнародного права з боку путінської Росії демонструє її позиція у структурах Організації Об’єднаних Націй та Організації Безпеки і Співпраці в Європі. Як недолугість мислення треба оцінити сподівання деяких західних діячів на те, що Кремль буде дотримуватися підписаних договорів.
У цьому протилежність ментальності України й Росії. У нашій чинній Конституції записано, що в разі суперечності норм національного й міжнародного права діють міжнародно-правові норми. Така позиція характеризує західну (європейську, євроатлантичну) цивілізацію. Нинішня Росія заявила про належність до іншої цивілізації (російської, російсько-православної, євразійської), яка праву протиставляє грубу фізичну силу, на чому ще майже півтора століття тому наголошував наш видатний історик Володимир Антонович. Така орієнтація тамтешньої людності не змінювалася від князювання Андрія (Китая) Суздальського, орди якого ще 1169 року зруйнували нашу золотоверху столицю. Відтак україноцид протягся до нашого часу, охопивши Алтин-Орду – Московський улус – Московське князівство – Московське царство – Російську імперію – Советський Союз – Російську Федерацію.
Доки московське керівництво буде претендувати на статус імперії, доти Росія залишатиметься основною небезпекою для світового миру. Мілітарев не приховує, що імперські інтереси нинішня Росія буде обстоювати всіма засобами, «вплоть до вооруженной интервенции», бо «у России нет других друзей, кроме собственной армии и флота». Як не згадати солдатський анекдот про єфрейтора, що тільки один з цілої роти марширує в ногу! «Убежденный русский националист» спростовує традиційне для українців протиставлення «поганого царя» і «доброго народу». Він однозначно заявляє: «… Мы видим у нашего молчаливого большинства ярко выраженные не только умеренно правые взгляды, но и взгляды почти радикально правые в духе Ле Пена и австрийской Партии свободы». Чи треба після цього якихось коментарів?
Агресивність путінського керівництва стосується не лише «захисту» «прав русских, русскоязычных и русского языка в сопредельных странах». Як підтверджують останні події, Росія не змирилася із втратою статусу світової держави після падіння «імперії зла і брехні», прагне реанімувати його, втручаючись у справи держав, далеких від її кордонів. А заява про захист російської мови в інших державах – це вже пряма загроза для народів Балтії, на території яких проживають чималі російські меншини. Чи не цим пояснюється майже 90-відсоткова підтримка розбійницької політики Путіна в середовищі підданих його імперії!
Спадковість «убежденного русского националиста» із совком проявляється, принаймні в тому, що він характеризує вигаданий термін «советский народ» як «тезис совсем не глуп», бо він «во многом сохраняет свое значение до сих пор». Щоправда, Мілітарев приписує цей термін Брежнєву, хоч більшовицькі пропагандисти використовували його ще за довоєнного періоду. Та справа не лише в цьому, адже формування «советского народа» насправді означало прискорену масову русифікацію всіх народів більшовицької імперії, чого не вдалося забезпечити голодоморами, концтаборами, страшними енкаведистськими (кадебістськими) репресіями.
Особливу роль у денаціоналізації різних народів Мілітарев відводить прислужницькій російській інтелігенції. Проте він визнає, що «западная интеллигенция точно также, как и другие классы западного общества, находится на целую эпоху впереди». Хоч Мілітарев забуває, що інтелігенція – це чисто російський феномен, бо в інших країнах використовується термін інтелектуали, який не тотожний інтелігенції в традиційному російському трактуванні, та суть не в тому, адже, пропагуючи переваги всього «русского», він фактично запрошує до минулої епохи, інакше кажучи, кличе в безвихідь, у глухий кут. Отож, задумаємося над питанням: чи не тому наш народ вийшов на столичний Майдан, щоб не гнити разом з москалями в епосі, яку вже перейшли народи Об’єднаної Європи?
Зухвальство Мілітарева відповідає ординським засадам євразійської (російсько-православної) цивілізації. Ігнорування норм міжнародного права випливає з такого твердження: «Мы должны потребовать от наших соседей признания русского языка официальным на всех территориях компактного проживания русскоязычного населения. В особенности это относится к сферам высшего и среднего образования. Мы должны также потребовать, чтобы на всех этих территориях русскоязычное населения имело возможность избирать и быть избранными в местные, региональные и центральные органы власти стран проживания». Щоб прояснити ці положення треба з’ясувати кілька питань. По-перше, кого вважає Мілітарев під займенником «мы»? Росiйську державну владу? Таких самих, як і він, «убежденных русских националистов»? Чи населення, що мовчазно cхвалює агресивну політику путінського керівництва? По-друге, чи таких самих вимог буде дотримуватися Росія щодо неросійського населення на своїй території? Хто чув, щоб у їхній Державній Думі представники від Татарстану, Башкортостану, Дагестану чи Евенкії виступали рідною мовою? По-третє, ординство Мілітарева проявляється в тому, що він вимагає права вибирати і бути обраним навіть для тих «русскоязычных», які не є громадянами певної держави. Це вже щось нове. Та знову питання: чи такими правами будуть ощасливлені іммігранти в самій Росії?
Проте безцеремонність Мілітарева щодо сусідніх суверенних держав цим не обмежується: «убежденный русский националист» переконаний, що подібні до нього мають право змушувати ці держави надавати повні права громадянства тим «русскоязычным», хто з них цього побажає. Та цього ще мало! Розперезаний імперіаліст домагається більшого: «Мы должны требовать от окружающих нас стран недопущения политики антироссийской фальсификации истории, в особенности в сфере высшего и среднего образования». Не просто уявити, як московські реваншисти будуть здійснювати контроль за виконанням цієї «норми». Може вони захочуть, щоб підручники з історії України затверджувало російське міністерство освіти. Чи дійде до того, що дозвіл на видання наших підручників і посібників буде давати скажений Жириновський (Ейдельштейн), його партія чи політбюро котроїсь з російських націоналістичних партій? Такі вимоги Мілітарев вважає мінімальними, а недотримання їх трактує «как сочетание серьезных и массированных нарушений прав человека с политикой, откровенно враждебной России». Така любов народів з московськими погрозами. Звісно, українські історики мають і надалі писати про «колиску трьох братніх народів», хвалити зрадників Іскру й Кочубея і водночас таврувати борця за свободу України великого гетьмана Мазепу, а також усіх, хто намагався скинути з України московське ярмо. А ще будуть вилучені з повного зібрання творів Тараса Шевченка поезії, в яких осуджуються московські поневолювачі! Хіба не такий приклад дав компартійний українофоб Валентин Маланчук (Мільман), що заборонив друкувати в Шевченковому п’ятитомнику шість поетичних творів, які збуджували почуття українського патріотизму?
Наївність західних діячів щодо постсовєтської Росії підтверджують такі слова Мілітарева, які розкривають далекосяжні плані московських націоналістів і водночас путінського керівництва: «Надо понимать, что эта политика никогда не будет эффективной, если не будет сопровождаться массовой (!--О.Г.) информационной кампанией в России, в соседних с ней странах и в важнейших странах Запада» (!--О.Г.). Щодо держав так званого «ближнего зарубежья» ксенофоб не обмежує інформаційної інвазії виявленням «конкретных нарушений прав человека»: йдеться про постійний наступ («принципиальную политику»). Традиційне московське зухвальство «убежденного русского националиста», яке ґрунтується на тому, що лише в Росії все зразкове, а в інших народів, звільнених від її багатовікового ярма, насамперед в українців, має панувати безлад.
Як бачимо, москаль не має жодного наміру відмовлятися від втручання у внутрішні справи інших суверенних держав. У боротьбі проти країн Балтії, Молдови й України Москва шукає союзників. Серед них Мілітарев називає, приміром, Ізраїль і міжнародні єврейські організації «в борьбе с политикой ренацификации». Цікаво, про яку ренацифікацію йдеться, якщо ключові посади в нашій державі посідають етнічні грузини, євреї й росіяни, -- і це в умовах агресивної російської війни проти українського народу. Окрім того, московська підтримка сирійського диктатора-банкрута засвідчує непередбаченість стратегічних цілей Кремля. Зрештою, нині на його користь працюють найрізноманітніші сили – від крайньолівого північнокорейського диктатора Кім Чен Ина до скандальної французької правофюрерки Марін Ле Пен. Для підкупу зовнішньополітичних «союзників» путінське керівництво створює різні «фонди зовнішньої політики».
На внутрішній арені, як визнає Мілітарев, «нынешняя официальная пропаганда зачастую романтизирует и героизирует бандитов во многих телевизионных сериалах. Одной из целей такой пропаганды как раз и является отучение людей от сочувствия тем, кто подвергается насилию. В этом же направленими «работает» и сращивание криминала с официальной властью». В Україні така злютованість посилилася за другого президентства Кучми й сягнула апогею в роки панування окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії на чолі з двічі кримінальним донецьким паханом Януковичем.
Для українського телеглядача романтизація та героїзація бандитів мала ще й інше завдання, що пробивалося стихійно. Нерідко кримінальники й інші негативні персонажі мали українські прізвища, а проти них боролися «кришталево чисті менти» з типовими російськими прізвищами. Якщо в західних областях, насамперед галицьких і волинських, з такою політикою в галузі культури ще боролися навіть на офіційному рівні, то в Південному і Східному регіонах злочинців на демократичних засадах приводили до влади. Останні приклади – це обрання відвертих ворогів нашої держави на посади голів великих міст Харкова (Кернеса) і Кривого Рогу (Вілкула). Окрім того, призначені керівники правоохоронних органів самоусувалися від боротьби з організаторами демонтажу нашої держави (Табачника, Єфремова, Бойка та інші).
Як не дивно, Мілітарев пише, що після розпаду СРСР у Росії запанував окупаційний режим. Смішно, та «публіцист-провокатор» переконує в шансах своїх громадян: «Дело в том, что инстинкт самосохранения у русского народа в конце концов проснулся, и задача политически активных патриотов состоит в том, чтобы преобразовать этот инстинкт в постоянное твердое осознание людьми их подлинных интересов и научить людей не бояться эти интересы отстаивать».
Після такого висновку «убежденного русского националиста» доходимо, принаймні, двох висновків, що стосуються українських національних інтересів. По-перше, нема сумніву, що «пробудження» інстинкту самозбереження в москалів Мілітарев пов’язує з приходом до державного керма кадебістського підполковника Путіна, якому не можуть не імпонувати романтизація й героїзація бандитів у чекістських одностроях, «пітерських ментів» з його малої батьківщини. Щоправда, ті, хто уболіває за майбутнє Росії, побачили в цьому «другому пришесті» енкаведистського годованця «мрачное предзнаменование» не лише для Заходу і, звісно, для України, а й для самої Росії. Лише біснуваті імперіалісти на кшталт «філософа з гнилими зубами» Дуґіна теревенили на екранах телебачення, що задля новоявленого «лидера нации» варто потоптати навіть конституцію, щоб Путіна «обрали» президентом на третій термін. А чому не проголосити кадебістського підполковника ВВП за прикладом північнокорейської чучхекратії й покійної тітоїстської Югославії довічним керівником Росії? До речі, лідер чи вождь по-німецькому називається фюрером. Фюрер Путін ! Хіба не звучить? По-друге, якщо в сусідній багатонаціональній державі так бідкаються про національні інтереси, то українська політична еліта мала б задуматися!Проте майже за чверть століття після проголошення незалежності доморощене чиновництво не потурбувалося про обґрунтування національних інтересів. За цю роботу взявся Народний Рух України на чолі з професором Василем Куйбідою. Як наслідок створена Концепція національних інтересів України для нинішнього періоду. Її текст надісланий до найвищого державного керівництва, а тепер доводиться чекати на відповідь. Минуло майже півроку, а віз – ані руш!
Лукавство ксенофоба Мілітарева не знає меж. Він прагне постати перед читачем як людина не лише моральна, а й релігійна, заявляє: «…Как человеку религиозному, мне не хотелось брать грех на душу, вставляя в свои тексты здоровенные цитаты про очередной съезд КПСС и Леонида Ильича. Ну, а как человеку, обладающему хотя бы минимальным вкусом, -- мне было противно». Може й так, але нині читачеві, який не втратив крихти сумління, гидотно брати до рук пакісний людиноненависницький опус самого Мілітарева. Хто повірить йому в рік, коли Москва загарбала частину території суверенної Грузії, що «именно мораль определяет нынешнее состояние российского общества» і «мораль регулирует отношения власти»? Для порівняння скажу, що на попередній сторінці він обезвічив тих, для кого «морды Ельцина, Лужкова и Гайдара» стали «настоящими человеческими лицами». Чи таке порівняння не підтверджує заявленої релігійності Мілітарева?
Як теоретичне досягнення «убежденного русского националиста» можна вважати його висновок, що «люди делятся на три основных типа», цебто «лохов», «ломщиков» і «философов». Ті, кого Мілітарев називає лохами, становлять майже 90 відсотків населення Російської Федерації. Він пояснює: «Лохи характеризуються неспособностью противостоять малейшему давлению в денежных и политических вопросах». Такий тип воліє пристосуватися до умов.
Другий «массовый тип» названий «ломщиками», що можна перекласти українським словом «ломкарі», становить десяту частину населення. Як твердить Мілітарев, вони несвідомо прагнуть влади, багатства, слави, високого соціального статусу, а «выстроены на манер бандитской иерархии», хоч їм властива «когерентно-стадна поведінка». Чи не вони втілюють моральність російського суспільства? Російський автор удосконалює відому тезу Гобса, наголошуючи, що не завжди «людина людині – вовк», бо інколи вовкові може протистяти баран.
Приблизно 1 відсоток російського населення Мілітарев називає «філософами», бо «они готовы платить и хотят, чтобы им платили». Представники цього типу бачать суспільну несправедливіcть і прагнуть змінити суспільство.
Такий поділ на три типи Мілітарев переносить на всі країни, що дає підстави розрізнити три типи моралі: «мораль рабів», «мораль панів» і «мораль філософів».
Наголосивши на парадоксальності «совєтського» досвіду, який поєднував насильство й демократичні завоювання, Мілітарев називає чотири головні причини його поразки: незадоволення інтелігенції своїм становищем; «тромбоз вертикальної мобільності», починаючи із сімдесятих років; неможливість розпочати власний бізнес; протидія компартійної номенклатури запровадженню стандартів споживання, властивих західному суспільству. Попри хиби «совєтського» досвіду Мілітарев допускає, що «переосмысленное советское наследие окажется уникальным вкладом России в мировую цивилизацию».
Як видно, «убежденный русский националист» допускає помилку, що властива всім ідеологам у сусідній державі: це – ігнорування національного питання в багатонаціональній імперії. Зважмо, ініціатори «перебудови» були переконані, що імперія може вийти з брежнєвського «застою», спираючись на досягнення науково-технічного прогресу. Відтак зрозуміли, щонауково-технічний прогрес не можливий без демократичних перетворень, а їх гальмує «керівна роль партії». Насправді причина була в іншому – імперія розпалася під впливом національно-визвольних рухів. У цьому розумінні треба наголосити, що «уникальный вклад России в мировую цивилизацию» за совєтського часу має однозначно негативний характер. Розпад так званої «світової соціалістичної співдружності» підтвердив хибність не лише більшовицького, а й людиноненависницький характер комуністичного експерименту, що обґрунтував ще на початку минулого століття Іван Франко.
Постсовєтського російського керівника Єльцина Мілітарев називає «безответственным и хамоватым тираном», який утвердив свою владу при «пассивности и попустительстве большинства», що засвідчує його «коллективную вину». А хіба після цього щось змінилося? Адже майже 90 відсотків населення підтримує агресивну політику кадебістського підполковника Путіна, яка заводить Росію в глухий кут!
Як «убежденный русский националист, но этнический еврей по происхождению» Мілітарев оминає розгляд національного питання в Російській Федерації, але зупиняється на єврейському питанні. Він наголошує, що в часи «перебудови» була ліквідована «система кадровых ограничений для лиц еврейского происхождения». Чи такі кадрові обмеження за етнічним принципом також становлять унікальний внесок совєтської влади в світову цивілізацію?
Після усунення цих обмежень «евреи сами не заметили, как захватили прессу» в Російській Федерації, а «в ходе перестройки и ельцинских реформ неожиданно обнаружились сотни, а может быть, и тысячи евреев-банкиров и финансистов, причем влиятельных, и среди них десяток или даже пара десятков сверхбогатых». Чи не приємно, що бізнесмен навіть не помічає, як начебто мимоволі стає мільярдером? Проте Мілітарев задумується над питанням, чому «среди успешных ворюг так много евреев». Та більше цікавить його зауваження, що «у массового русского относительно евреев, как и относительно других меньшинств, существует устойчивая уверенность в том, что это сплоченная группа уровня секты или корпорации, занимающаяся постоянной, неизбывной взаимопомощью». Чи не переконливий доказ особливої ваги національного питання навіть у нинішній Росії, що розбиває традиційний міф про якийсь начебто природний інтернаціоналізм москалів?
У російській літературі ХІХ століття упереджене ставлення до чужинців Мілітарев називає штампом. Таким було ставлення не лише до євреїв, а й до німців і поляків. Хіба тільки до них? Згадаймо про ставлення Лермонтова до черкесів, осетинів, грузинів, інших кавказьких народів. А що вже казати про ксенофобію Пушкіна? Для нього найгіршим народом були хохли, навіть найгеніальніший серед українців Гоголь!
Російські націоналісти протиставляють два періоди більшовицького панування: у першому періоді, цебто до тридцятих років, владу утримували «плохие жидокоммунисты», а потім, у другому періоді, на зміну їм прийшли «хорошие руссокоммунисты». Проте Мілітарев не заперечує, що «среди еврейской интеллигенции очень силен карьеризм и чувство конъюнктуры, причем часто сопряженные с самообманом».
Серед різних питань, порушених Мілітаревим, особливо треба виділити таке: «Может ли еврей быть русским патриотом и что этому препятствует?» Упереджена «аргументація» автора опусу настільки уразлива, що не варто приділяти їй уваги. Запобігаючи перед панівним «русским» етносом, Мілітарев переконує: «Если сегодня мы и видим в Росси в чем-то очень талантливых евреев, то стоит понимать, что своими талантами они обязаны вовсе не собственному этническому происхождению, а, напротив, ассимилировавшей их культуре русского народа, которой русские с ними щедро поделились. И это еще одно чудесное свойство русского народа». Чи не бездарне оправдання асиміляційної московської політики? Будемо вважати, що про представників свого народу Мілітарев знає ліпше, а для українського народу така асиміляція перетворилася в трагедію. Хіба Драгоманов не мав підстав для того, щоб назвати період московської неволі пропащим часом для України? Назвемо лише трьох геніїв, які стали жертвою московського духовного поневолення нашого народу: це—Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артемій Ведель. Звісно, на перше місце серед таких втрат українці завше будуть ставити втрату геніального письменника й мисленика Миколу Гоголя, який писав мовою поневолювача України.
Якщо вірити Мілітареву, то нині перед «русским патриотическим движением» стоять дві небезпеки: залякування фашизмом і страх за свій патріотизм. Звісно, тепер становище змінилося, тому в Росії відверто відроджують більшовизм, що набагато страшніший, ніж італійський фашизм, а своїми злочинами перевищив навіть гітлерівський нацизм. Як «убежденный русский националист, но этнический еврей по происхождению» автор опусу заявляе: «Реально национализм – это всего лишь здоровый национальный эгоизм… Национализм является естественной здоровой реакцией народа и страны на ограбление и унижение». Мілітарев відверто солідаризується з лідером французьких крайніх правих Ле Пеном. Щоправда, створений ним Національний фронт зазнав поразки на виборах у грудні 2015 року. Мабуть, французи розуміють ціну цієї політичної сили ліпше, ніж «убежденный русский националист».
Окремий розділ у книжці про Російську православну церкву. Хоч у Росії православними називають себе приблизно 50 мільйонів громадян, але насправді відвідує храми десь 3-4 мільйони, що набагато менше, ніж в Україні, в якій лише греко-католиків, цебто східних християн, що визнають зверхність Папи Римського, налічується не менше 5 мільйонів, а вони відвідують храми регулярно. Звісно, вірян УПК Київського патріархату набагато більше. Якщо додати ще тих, хто й надалі відвідує храми, підпорядковані колишньому кадебістві патріархові Кириллу, доходимо висновку, чому московські клерикал-імперіалісти так протидіють автокефалізації Української православної церкви. Без України так званий «Русский мир» втрачає сенс!
Щоб вийти з парадоксального становища, Мілітарев використовує дивні поняття: «народное православие», «полуправославные», «невоцерковленные православные». Ось їхня характеристика: «Посты не соблюдаются. Молятся редко, чаще всего в сложных ситуациях и, как правило, своими словами. Церковные молитвы знают редко. Часто не знают даже «Отче наш», «Богородице» и Символа Веры». Зрештою, таке «народное православие» формально визнає кадебістське державне керівництво. Хіба міг «православний християнин» Путін, якби він був «воцерковленным православным», заявити на весь світ, що московське православ’я ближче до ісламу, ніж до католицизму?
У книжці читаємо признання Мілітарева, що «наша церковь в ХХ веке оказалась, по сути, лишенной богословского и пастырского осмысления наиболее серьезных проблем и ситуаций мирской жизни. У нас по-настоящему нет сегодня церковных концепций семъи, дружбы, профессии, политики и социальной справедливости». Водночас Мілітарев розрізняє в конфесійній сфері «два перспективных направления деятельности». Перший напрям він називає «політичним православ’ям», а другий – «православным освоением мирской сферы». Після цього вже виступає в ролі наставника: «Думаю, нам надо двигаться в сторону сочетания догматического, канонического и обрядового консерватизма с практическим, политическим и социальным модернизмом».Цікаво, що Мілітарев намагається повернути Росію в Середньовіччя, висловлюється за створення «православных силовых структур в виде казачьих частей».
Попри агресивність намірів «убежденный русский националист» змушений визнати, що «Российское государство и его государствообразующий народ – русский – находятся в одном из самых глубочайших кризисов за всю свою историю», бо нема всенаціональної солідарності щодо найважливіших питань державного життя. Проте треба визнати, що за цей час відбулися суттєві зміни: така солідарність настала після путінського захоплення Криму, що засвідчило підтримку кремлівської політики населенням сусідньої держави.
Завершується опус Мілітарева економічними рецептами. Найважливішою проблемою нинішньої Росії називано розкрадання. Він згадує, що ще Карамзін характеризував життя населення своєї країни одним словом «крадуть». Після розпаду СССР більше частина російської економіки перебуває в двох зонах: «сірій» і «чорній». Вона вимагає реструктуризації, а її треба проводити відповідно до загальної ідеї глобалізації. Безумовно, в умовах санкцій західних держав проти Росії про таку реструктуризацію не може бути мови. Окрім того, треба брати до уваги різке падіння ціни на нафту, що негативно впливає на прибутки держави, а також падіння курсу рубля порівняно з доларом. Отож, виходить, що економіка сусідньої держави зайшла в глухий кут і пропозиції Мілітарева не відповідають сучасним умовам.
Далі «убежденный русский националист» пробує розробити «цивілізаційний проект Росії», але зводить його лише до розв’язання економічних питань: «либо «Большая Европа» в режиме «ассоциации» Россия + ЕС, либо «Большая Россия», представляющая собственный интеграционный проект на евразийском пространстве и взаемодействующая с Европой на началах партнерства, но не интеграции». Як підтверджує третє президентство Путіна, кремлівське керівництво прагне здійснити другу модель, але без Європи, що приречено із самого початку. Спроби «енергодіалога» з країнами Європейського Союзу зазнають краху після захоплення Росією деяких українських територій (Криму і частини Донбасу). Західні держави почали переорієнтовуватися на альтернативні джерела енергії, щоб унезалежнити національні економіки від непрогнозованої Росії. Заморожені економічно необґрунтовані проекти, що мали на меті завдати економічного удару Україні й змусити відмовитися від незалежної від Кремля зовнішньої та внутрішньої політики. Як наслідок Мілітарев наголошує на «создании на постсоветском пространственовой, «нероссийской» структуры энергопоставок в ЕС». Звідси – висновок про нереальність домагань Росії стати «великой неевропейской державой».
Як не дивно, Мілітарев завершує свій опус не відповідними висновками, а публікує майже не пов’язані з порушеними проблемами додатки. В одному з них він пише: «Если сейчас для Путина все же имеет некоторое значение его репутация в глазах культурных знаменитостей, то через некоторое время, по-видимому, эти знаменитости будут бороться за репутацию в глазах Путина». Чи не таку боротьбу за репутацію засвідчує нинішня підтримка тамтещніми «культурными знаменитостями» агресивної політики кадебістського самодержця після захоплення українського Криму?
Ще менше стосується «русской колонны» стаття, в якій Мілітарев пробує проаналізувати проблеми російської літературної фантастики в глобальному контексті. Викликає здивування, чому автор опусу публікує в агресивно-політичному опусі рецензію на роман С.Прокопчик «Корректировщики».
У цілому «Русская колонна» засвідчує лише одне: примарні прагнення кадебістського керівництва Росії повернути статус світової держави, якою був СССР. Нині Російська Федерація – це колос на глиняних ногах, що втриматися вже не в змозі.
ВТРАЧЕНИЙ РОЗУМ РАШИСТІВ-РЕВАНШИСТІВ
Роздуми над книжкою С.Кара-Мурзи «Матрица «Россия»
(М.: Алгоритм, 2007.—320 с.)
Что не доделал русский штык, доделает русский
чиновник, русская школа и русский поп.
Иван Корнилов
На початку своєї книжки С.Кара-Мурза, який хизується козацьким походженням, хоч прізвище спонукає до дещо інших висновків, дає визначення матриці як системи відтворення суспільства, що утверджується історично і залежить від природних особливостей і ресурсів, конкретних геополітичних умов і культури й характеризуються сильною інертністю. Серед найважливіших матриць Росії автор називає армію, що підтверджує Червона Армія, без якої не могло бути мови про совети. Ілеалізуючи таку армію, Кара-Мурза пише: «Це була перша сучасна армія, що не просякнута мілітаризмом і кастовою свідомістю»(с.7). Безпідставність такої оцінки очевидна, бо навіть на конституційному рівні Москва ставила завдання створити Світову Совєтську Соціалістичну Республіку, що мала бути результатом світової комуністичної революції.
У дусі сучасного рашизму Кара-Мурза осуджує горбачовську перебудову й тодішні реформи, бо вони не тільки зумовили хаос у суспільній свідомості, а й спричинилися до державного безладу, що в Росії традиційно називають Смутою. Як наслідок була начебто підірвана велика світоглядна конструкція, названа російським комунізмом, а сімдесятирічний період історії перетворився в «чорну діру».
Розглядаючи російський комунізм як своєрідне явище, Кара-Мурза зазначає, що під ним розуміють різні течії, навіть ворожі між собою. Відповідно до його трактування в цьому комунізмі злютувалися традиційний «селянський общинний комунізм», заснований на «народному православ’ї» й російська соціалістична думка, що назвала марксизмом «спадщину всіх російських проектів модернізації, починаючи від Івана ІV» (с.16). Так виник більшовизм, що спирався на «спілку робітничого класу й селянства», хоч вона була «єрессю для марксизму». Цим зумовлена протидія тамтешніх «західників» проти більшовиків-«азіятів», що трактувалася як боротьба москалів і євреїв. Після громадянської війни гору взяли «червоносотенці» як основа сталінізму. Саме тому був подоланий конфлікт «грунтянської» й «космополітичної» течій у російському комунізмі. Проте в сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття державні важелі захопили «космополіти», зокрема в особі «перевертнів» на кшталт Гайдара. Чи не варто йти далі й характеризувати путінізм як реванш антикосмополітичних сил, хоч його підтримують не лише москалі, а й євреї, що начебто мали трактуватися як «космополіти»?
Звісно, така схема російської історії совєтського і постсовєтського періодів занадто спрощена, бо має на меті обґрунтувати закономірність виникнення нинішнього кремлівського кадебістського режиму. Приміром, автор не бере до уваги третій «блок» -- ідеологему «Москва – Третій Рим», що втілилася в ленінському «Третьому Інтернаціоналі». До речі, на цій особливості більшовизму наголошував ще Н.Бердяєв.
Для Кара-Мурзи російський комунізм унікальний, позаяк має переваги перед народниками й есерами, лібералами-кадетами, марксистами-меншовиками, консерваторами-модерністами, консерваторами-реакціонерами, анархістами. Він пише: «Більшовизм подолав цивілізаційну роздвоєність Росії, з’єднав «західників» і «слов’янофілів». Це відбулося в совєтському проекті, в якому вдалося забезпечити синтез космічного почуття російських селян з ідеалами Просвітництва й прогресу. Це – винятково складне завдання,і сьогодні, з’ясовуючи її суть, дивуєшся, як вдалося це зробити» (с.17-18).
Як заслугу більшовиків названо «великий проект модернізації Росії», що спирався на «культурні ресурси російської общини». «Цей проект був у головних своїх рисах реалізований – у вигляді індустріалізації й модернізації села, культурної революції і створенні специфічної системи народної освіти, специфічної наукової системи й армії»(с.18). Апологет більшовизму «забуває» про деякі особливості індустріалізації й модернізації села. Про наслідки цієї «індустріалізації» нині можемо судити на основі аварії на Чорнобильській АЕС. «Модернізація» села призвела до того, що в останні роки існування «імперії зла і брехні» лише в Російській СФСР щороку зникало не менше ста сільських населених пунктів. До речі, Кара-Мурза пише навіть не про «модернізацію села», а про «модернизацию деревни», під якою в Росії розуміють малий сільський населений пункт, цебто сільце, що практично не підлягає модернізації через віддаленість від міст. Як зазначали інші дослідники, більшовицький проект передбачав дивну єдність «найманого безправного робітництва» в умовах державного (партократичного) капіталізму, соціально незахищених колгоспних селян як різновиду «модернізованого» кріпосництва й гулагівських рабів-каторжан.
Більшовицькому проекту його апологет протиставляє намагання розпочати в Росії постсовєтські реформи західного типу, що спиралися на громадянське суспільство й ринок. Його висновок однозначний: такі реформи приречені, бо вони означають, що «Росія як цивілізація та як велика країна буде ліквідована» (с.18). Отож, для Росії західна цивілізація не підходить, тому Москва буде постійно протистояти Європейському Союзу, до якого магнетує Україна. Звідси – логічна доконечність відмови України від участі в будь-яких структурах під зверхністю Москви, нав’язуваних іншим державам.
Змушує задуматися такий вислів: «Росія в особі СССР стала наддержавою, а москалі («русские») – повноправною нацією»(с.19). Коротке речення, але з нього випливають серйозні запитання. По-перше, автор ототожнює Росію і Совєтський Союз. Звісно, говорити в такому разі про СССР як союз рівноправних суверенних республік не доводиться. По-друге, не уточнено, з якими націями стали повноправні москалі. По-третє, проігноровані інші нації в імперії, а більшість з них чисельно дорівнює середнім європейським націям. По-четверте, не згадано про українців, що за своєю чисельністю посідали друге місце в СССР і двадцять перше місце в світі.
Після глорифікації більшовизму читаємо: «Надо сказать, что сейчас, всеми своїми телодвижениями демонстрируя свою лояльность Западу, мы получаем в ответ не знаки уважения и любви, а более или менее вежливое презренне. Очень там тонка прослойка дальновидных людей, которые понимают значение России и ценят ее независимо от конъюнктуры, даже «всеми плюнутую» (с.19-20). Цитата передана мовою оригіналу, щоб уникнути будь-яких кривотлумачень. Висновки очевидні: москалі не мають права ставитися лояльно до Заходу. Таким чином, протистояння Заходу – нормальна позиція Росії.
Як показує практика, жодних зобов’язань Кремль не визнає! Чи можна передбачати якісь зміни в зовнішній політиці після Путіна, коли у владних кріслах сидять цинічний Чуркін, хижий Лавров, комічно-мавп’ячий Рогозін, самовпевнений Іванов, бундючний недоросток Медведєв? Питання декларативне! Москалі шукають союзників серед «презренных» політиканів на Заході, нехтуючи елементарними вимогами моралі. Навіщо тоді скаржитись на «более или менее вежливое презренне»?
Найбільшу заслугу більшовиків Кара-Мурза вбачає в тому, що вони знайшли спосіб, як знову «зібрати землі «Імперії» на новій основі – як СССР» (с.20). Для цього комуністи «нейтралізували етнічні еліти», протиставивши їм «республику Советов». Звісно, йшлось про безсоромний обман, спекуляцію на низьких почуттях зведених до злиденності мас, що вимагає критичного аналізу. Насамперед апологет більшовицького імперіалізму підмінює поняття: національну еліту поневолених царизмом народів називає етнічною. Який висновок? Простий, аж до наївності: в царській Росії лише москалі, хоч далі ще будуть названі поляки й фінляндці, доросли до рівня державного життя, а всі інші народи не перетворилися в нації, тому не мали права створювати власні держави. Водночас термін «нейтралізувати» означає на практиці фізичне знищення національних провідників. Щоб обезголовити український народ, більшовики вигадали суд над «Спілкою Визволення України». У прискореному порядку на робітфаках з комсомольських активістів готувати квазіінтелігенцію, демонструючи національний розквіт.
Як пише Кара-Мурза, «російський комунізм допрацював ту модель державності, яка була потрібна для Росії в нових, надзвичайно тяжких умовах ХХ століття»(с.21). Він договорився аж до «селянського самодержавства», що було стягнене в совєти і перетворене в «мобільну сучасну державу»! Як бачимо, апологет більшовизму повторює пропагандистську брехню, що начебто совєтська влада не нав’язувалася більшовиками згори, а творилася знизу, за народною ініціативою.
Серед відкриттів совєтського періоду апологет більшовизму називає насамперед «автомат Калашникова», що втілює «геніальну простоту і красу» (с.22).Дивне хизування, адже йдеться про знаряддя знищення людей, а не про полегшення їхньої праці. Окрім того, в конструкції цього автомата помітний вплив і навіть «запозичення», цебто плагіат, винаходів різних закордонних конструкторів. Не забуває Кара--Мурза про «советскую колхозную деревню», школу, науку, охорону здоров’я і, звісно, армію, проголошуючи себе і своїх ровесників «наследниками русского коммунизма», хоч цей комунізм не витримав випроб часу.
Більшовизм Кара-Мурзи відверто проявляється при намаганні з’ясувати уроки російської Лютневої революції (1917 р.). Він наголошує, що після розпаду СССР у Росії тимчасово владу взяли «спадкоємці Керенського», якого називає «керівником масонів», об’єднаних у «помаранчеву» коаліцію в Держдумі. На противагу їм більшовики запропонували «самодержавно-народну» совєтську владу» як «продовження Російської державності від самодержавної монархії до совєтського ладу», бо «советська влада і царська в принципі не були антагоністами» (сс. 26, 27, 30).
Цікаво дізнатися, що «вбивцями СССР» були «ЦРУ і Горбачов, дисиденти західники і грунтяни, Нуйкін і Шахрай» (с.31). Однак треба відповісти на питання, чому тоді «величезним народом» оволоділа «воля до смерті». Насамперед Кара-Мурза нагадує відому формулу кадебістського зверхника Андропова: «Ми не знаємо суспільства, в якому живемо» (с.33). Таке незнання, твердить далі Кара-Мурза, перетворилося в нерозуміння.
Нинішній апологет більшовизму погоджується з думкою філософа Розанова, що «російську монархію вбила російська література» (с.34). Окрім того, він нападає на «просякнуту антисовєтизмом» післябрежнєаську «владну команду», до якої належали М. Горбачов, А.Яковлев і Е.Шеварднадзе. Їхнє звинувачення відтворено такими словами: «Було заявлено, що перестройка є революцією, тобто ставить собі за мету радикальну зміну суспільного ладу» (с.35).
Ще раніше, звинувачує Кара-Мурза, ХХ з’їзд КПСС «перевернув долю країни», започаткував «руйнування легітимності совєтської держави», що кваліфіковано як державний злочин (с.36, 37). Захисник більшовизму називає сталінізм не казарменним, а мобілізаційним соціалізмом, а відтак заявляє, що «без тієї сталінської казарми ми б війни не витягли» (с.37). Однак тут треба повернути питання інакше: чи була би без змови Сталіна й Гітлера Друга світова війна? Від ХХ з’їзду КПСС Кара-Мурза переходить до перестройки, як начебто «завершальної стадії в демонтажу совєтського народу»(с.38). Нема сумніву, що в цьому проявляється відверта й цинічна ресталінізація, яку послідовно проводить путінське керівництво в Російській Федерації. Як повідомлялося в засобах масової інформації, навіть порушували питання про повернення Волгограду попередньої назви Сталінград.
«Епоха Брежнєва «заморозила розпад» СССР. Саме тому вона найвище оцінюється мешканцями Росії з усіх історичних епох. Водночас Кара-Мурза доходить парадоксального висновку: «Брежнев с его мудростью, интуицией и обтекаемостью создал идеальные условия для вызревания того нарыва, который прорвался катастрофой перестройки»(с.43). Логіка дивує, бо переконаний більшовик-імперіаліст нагадує вже згаданого єфрейтора з відомого анекдота, що на противагу всій роті один крокує в ногу. Та безглуздя Кара-Мурзи цим не обмежується, бо в «епоху Брежнева», як виявилося, в СССР почали «строить свою самобытную православную цивилизацию» (с.43). Хто апологет православ’я не задумується над парадоксом: як можна будувати «православну цивілізацію» під керівництвом антихристиянської КПСС?
Ще один парадокс. «Режим Брежнєва» опинився перед доконечністю модернізації. «Модернізація вимагала урбанізації, а урбанізація підтяла під корінь цей самий селянський общинний комунізм – ту саму галузу, на якій насправді сиділа радянська ідеологія»(с.45). Урбанізація зумовила оновлення світоглядної основи суспільства, бо поставила перед потребою опанувати «мислення міської людини». Саме тоді виникла думка про повернення до «справжнього Маркса», а в ньому побачили: «крутий європоцентризм, крайню русофобію, блискучий доказ «неправильності» всієї совєтської життєбудови й заперечення «грубого зрівняльного комунізму» як реакційного викидня цивілізації, безвихідної галузі історичного розвитку»(с.46). Сталінське керівництво ховало всі ці ідеї від суспільства, якому подавали «вульгаризовану, очищену версію марксизму». За часів Брежнєва загальмували перегляд світоглядних основ совєтського ладу, спрямувавши силу на конструктивну роботу. Кара-Мурза характеризує «період застою» як «золотий вік, що вже не повториться» (с.49). Глорифікація того періоду вражає безпардонністю, але все зумовлене тим, що СССР набув «статусу великої держави», чого не можна сказати про нинішню Росію.
У книжці Кара-Мурзи читач бачить, що його висновки нічим не відрізняються від верзіння кадебіста Путіна. Кому не зрозуміло, що СССР перестав існувати як штучна конструкція, яка втратила перспективи для свого розвитку? Попри такі очевидні обставини апологет більшовизму пробує переконати: «СССР не «розпався сам собою, а був знищений у ході великої воєнної операції, проведеної спільно силами Заходу і його союзниками всередині країни» (с.52). Треба визнати йому рацію: така «воєнна операція» справді була – в історії вона відома як афганська авантюра, а розпочали її політбюрівські геронтоархи за «режиму Брежнєва». Можна натякати на якусь вину Горбачова, але він лише підтвердив доконаний за «періоду застою» факт.
Нема підстав звинувачувати в розвалі СССР демократів на чолі з А.Сахаровим, бо його прихильники не розвалювали «імперію зла і брехні», а, навпаки, намагалися пригальмувати її природний розпад. На такий варіант орієнтувався сахаровський проект «Конституції Союзу Совєтських Республік Європи й Азії»»(1988 р.). Зрештою, російський історик Ю.Афанасьєв зазначав: «СССР не є ні країною, ні державою… СССР як країна не має майбутнього». СССР був побудований на хибній сталінській ідеї автономізації, а спроби виправити ці хиби в часи перестройки не могли дати позитивних результатів, що призвело до розпаду полінаціонального монстра.
Як імперіаліст Кара-Мурза намагається визначити діагноз хворої постсовєтської Росії, начебто здорової на вигляд. Причину хвороби він убачає в тому, що «розібраний» народ як головний двигун і творець історії. Його висновок однозначний: «доки народ не буде знову зібраний, не поверне своєї пам’яті, розуму й волі, не може бути виходу з цієї кризи», яку він називає «Смутою, особливою національною хворобою» (с.62). До такого становища спричинилося захоплення західними ідеями, зокрема ідеєю класів для одних та ідеєю громадянського суспільства – для інших.
Трактуючи народ і державу як дві іпостасі країни апологет російського імперіалізму зазначає, що «населення збирається в народ на спільній світоглядній матриці (навколо спільного «культурного ядра»)»(с.63). Якщо «культурне ядро» підірване, послаблюється суверенітет, розпочинаються «помаранчеві революції», втрачається право на свій «проект майбутнього», а шлях визначають зовнішні сили. На думку Кара-Мурзи, в майже такому становищі опинилася Грузія, Україна – на грані, а для Росії готують аналогічний сценарій. Звісно, безглуздя й примітивізм, бо воля народу на незалежне існування потрактована як зовнішнє «замовлення». До речі, аналізований опус вийшов за рік до московської агресії проти Грузії. Чи випадково? В Україні Помаранчева революція була спрямована саме проти агентів зовнішніх (антиукраїнських, кремлівських) сил на чолі з Кучмою та Януковичем, які позбавляли український народ власного «проекту майбутнього», прив’язуючи націю до колишнього колонізатора з метою повної денаціоналізації.
Апологет московського більшовицького імперіалізму не церемониться, висвітлює карти колишніх кремлівських геронтоархів. Він заявляє: «У другій половині ХХ століття народ Росії існував як совєтський народ» (с.64). Цікаво, що Кара-Мурза допускає начебто непомітну підміну понять: використовує термін «народ Росії», а не «російський народ». Все дуже просто, бо перший термін охоплює всі народи держави, а другий – лише етнічних москалів. Окрім того, з Росією ототожнюється весь СССР. Всі біди «народу Росії» він пов’язує з перестройкою, що начебто була спрямована «на зруйнування духовного й психологічного каркасу цього народу» (с.64). Тоді начебто розпочалася «холодна громадянська війна нового народу (демосу) зі старим (совєтським) народом», який перевели в розряд «совків», «бидла». «Холодна громадянська війна проявилася в інформаційно-психологічній і економічній війнах, щоб позбавити населення «цілісної системи ціннісних координат», завершити демонтаж народу, зруйнувати його самосвідомість, підмінити народ квазінародом.
Для апології російського імперіалізму Кара-Мурза ігнорує елементарний поняттєвий апарат. Якщо раніше він називав народ і державу іпостасями країни, то тепер такими іпостасями вже називає народ і країну, а державу трактує як конструкцію, що забезпечує їхнє буття. Перестройка характеризована як план довести «контужений» народ до демонтажу. Захисник російського імперіалізму не погоджується з твердженням, що «российскую нацию надо еще сформировать»(с.89), хоч його прихильники не спромоглися уточнити самого поняття «нація». Слід зауважити, що путінська самовладна партія заперечує право народів на самовизначення, який схвалений Генеральною Асамблеєю ООН ще 1960 року. Доходить до того, що таке «право на самовизначення» приписують більшовикам, хоч воно було схвалено Женевським конгресом Інтернаціоналу 1865 року, цебто ще до народження лідера більшовиків. Звідси – вимога прихильників Путіна «роздержавлення національних автономних формувань всередині Росії» (с.93). На противагу таким пропозиціям Кара-Мурза ставить завдання «собрать вокруг русского ядра многонациональную российскую нацию». Багатонаціональна нація – це вже щось нове в теорії нації!
Як російський імперіаліст Кара-Мурза не міг не обійти проблем православ’я. Він хвалить Сталіна за те, що той 1943 року легалізував діяльність Російської православної церкви, а натомість антирелігійну кампанію Хрущова називає антинаціоналістичною, бо вона полегшила демонтаж совєтського народу. З православ’ям Кара-Мурза пов’язує «собирание народов», хоч раніше йшлося про «собирание народа», забуваючи, що значна частина населення Російської Федерації сповідує іслам, а також буддизм, юдаїзм, належить до інших конфесій. Попри таке релігійне становище в державі апологет більшовизму заявляє, що в умовах конфлікту інтересів розколеного суспільства православ’я виконує системотворчу місію, маючи на меті збереження Росії. Водночас він доходить до дивовижних звинувачень тих, кого вважає винуватцями «розвалу» безбожної «імперії зла і брехні», заявляючи: «Каша, заваренная Горбачевым с его «демократией»и Ельциным с его «олигархией», никоим образом не отвечала православным нравственным нормам, и расхлебывать ее надо на чисто земной социальной основе, не сваливая эту ношу на Церковь» (с.105).
Не будемо з’ясовувати прирівняння демократії до «каші», бо нелогічність спростувань Кара-Мурзи очевидна. Спочатку він пише про несумісність демократії й моральних норм православ’я, відтак ставить демократію й олігархію на «земну соціальну основу» і нарешті застерігає від перенесення цієї «каші» на Церкву. Доходить до того, що православ’я називається стрижнем, без якого москалі як народ не можуть існувати, а просто зникнуть. Бредня –і не більше! Інші народи можуть існувати в умовах двоконфесійності чи багатоконфесійності (німці, чехи, угорці, американці тощо), лише москалі не можуть. Зрештою, всі європейські держави побудовані на національному принципі, а на конфесійному -- держави азіятські.
Водночас Кара-Мурза зазначає, що православні народи також розрізняються між собою (москалі від греків, серби від румунів). Слід наголосити, що навіть серед одного народу православ’я може мати особливості, адже нині поряд з так званими «канонічними» церквами, існує стільки ж «неканонічних». Навіть у самій Росії близько двох мільйонів православних («древнеправославных») вірян вважає себе старообрядцями, цебто не визнає зверхності клерикалів на чолі з Кирилом Гундяєвим.
Після цього Кара-Мурза заявляє, що «люди стягаються в народ» спільною світоглядною матрицею, в якій особливе місце «посідає образ своєї країни і всіх її іпостасей – рідної землі, народу, що живе на ній і творить її, його символів і святинь, її держави й особистості» (с.106-107). Дотримуючись фальсифікованої версії Росії, апологет російського імперіалізму ігнорує те, що його країна до 1721 року називалася Московією, на противагу якій європейські народи Руссю визнавали нинішню Україну. З Лівонської війни ХVI століття розпочалася «війна цивілізацій» між Заходом і Росією, цебто Московією. Звісно, тоді не могло бути мови про русофобію, а лише про москвофобію, образ «ворога на порозі» Європи. Сам Кара-Мурза дотримується образу Росії-Євразії, що відтворює двоголовий орел, її герб. Самі москалі уявляють себе в різних образах (народа-визволителя, творця великої культури, народа-будівника, захисника народів) (с.115). Нема сумніву, що для підтвердження кожного з таких образів можна знайти певні факти. Проте найголовніше інше: після розпаду «імперії зла і брехні» всі народи прагнули відокремитися від Росії, відмовлялися вивчати російську мову на користь англійської! Українці зрозуміли, що незалежність України – це незалежність від диктату Москви.
У своїх імперіалістичних нісенітницях Кара-Мурза не оригінальний. Винятковість Росії він убачає в «особливому типі співжиття народів», «її багатонаціональній «розквітлій складності» (с.116). Якщо вірити йому, то «русский народ» об’єднує всіх східних слов’ян, які на величезному європейському просторі створили «імперію неколоніального типу». Насправді концепція про східних слов’ян – це не що інше, як політична конструкція. Не будемо зачіпати білорусів, але щодо українців маємо підстави твердити, що вони творять центральнослов’янський народ, якому легко порозумітися з усіма слов’янами, чого не можуть москалі.
Особливостей москалів не підтверджує те, що їм служили підкорені народи, бо в кожному народі можна знайти зрадників, які ставлять власні інтереси вище від національних. Вже в наш час великий чеченець Джохар Дудаєв загинув за визволення свого народу, а зрадник Рамзан Кадиров пішов у найми до московського кадебістського диктатора. Як відомо, чимало шотландців й ірландців служили Британській імперії, в якій також пропагувалася британська ідентичність. Сумлінні російські інтелектуали, починаючи з Герцена, дали Росії характеристику «тюрми народів». Хіба інакше ставилися до Росії геніальний польський поет Адам Міцкевич чи наш великий письменник і мисленик Іван Франко! Якби Росія була «розквітлою складністю», то не розпадалася б двічі впродовж одного століття! Кара-Мурза не хоче цього бачити. Проте він, як зазначалося, не заперечує спадковості національної політики царської монархії й більшовицької диктатури. Процитуємо його «висновок» мовою оригіналу: «В советское время продолжался процес, который шел уже при монархии – формирование большой многонациональной «гражданской» нации с общей мировозренческой основой, общим миром символов, общими территорией и хозяйством» (с.119). Що сказати? Нема сумніву, що імперіаліст видає бажане за дійсне. Перші подихи свободи призвели до того, що «багатонаціональна «громадянська» нація» розлетілася, як опущений на землю горщик! Який з народів колишнього СССР, за винятком путінської Російської Федерації й лукашенківської Республіки Білорусь використовує «спільний світ символів»? Жоден! Не врятували спільної території штучно накинені міжреспубліканські економічні зв’язки. Кара-Мурза договорився до того, що приписує поневоленим москалями народам етнічний націоналізм як різновид «племінної» свідомості.
Не може Кара-Мурза змиритися з тим, що перед розпадом «імперії зла і брехні» розпочалася руйнація «історичної пам’яті народу», в чому він звинувачує західників. Особливе його обурення зумовлено тим, що в постсовєтській Росії перестають відзначати штучно нав’язані «свята», бо вони забезпечували «зв’язок» совєтського народу. «Главным праздником» він називає «День Победы», погоджується з Л.Гудковим, що це «опорний образ національної свідомості».
Імперіалістів можна зрозуміти: за сім десятиліть совєтської історії вони можуть похвалитися лише перемогою над нацистською Німеччиною. Кара-Мурза пише: «Остался у нас один скрепляющий почти всех символ – Великая Отечественная война» (с.133). Нема сумніву, спільне святкування з Росією «Дня Победы» лише гальмує самоусвідомлення українців як окремої національної спільноти, відмінної від москалів.
Для розуміння суті путінізму важливе значення має така теза Кара-Мурзи: «И в царской и в советской России русский народ пребывал в форме идиократического общества» (с.140). Безумовно, тут горе-дослідник ототожнює суспільство з державою, що було вже й раніше. Нічого дивного в такому твердженні нема, адже більшовики відновили Російську імперію, «зібравши» москалів («русский народ») на оновленій, совєтській матриці» (с.140), на що не спромоглися їхні опоненти. Смішно читати далі: начебто в 60-80-х роках «взяв гору альянс геополітичних противників Росії, нашої антисовєтської інтелігенції і злодіїв» (с.141). Як могли злодії стати противниками Росії, коли відомо, що традиційно в цій країні крали майже всі.
С.Кара-Мурза трактує більшовизм дуже своєрідно, хоч його твердження не далекі від істини, що «світоглядною основою совєтського ладу був общинний селянський комунізм, «прихований тонкою плівкою європейських ідей – марксизму» (с.141). Протидією такому комунізму зумовлена громадянська війна, бо марксисти-західники (меншовики) не мирилися з таким комунізмом і виступили проти нього разом з лібералами. Так само ставилися до нього більшовики-космополіти (троцькісти). Як наслідок переміг сталінізм. Однак у 60-ті роки минулого століття становище змінилося. Не витримує жодної критики твердження, що «свідомий авангард перестройки – спадкоємці троцькізма і, меншою мірою, ліберали й меншовики»(с.141). Відверто кажучи, «спадкоємці троцькізму» тут нагадують відому українську приказку про «приший кобилі хвіст». Насправді ініціатори перестройки побачили, що сталінізм завів велику «імперію зла і брехні» в глухий кут і почали шукати виходу, тому трактували перестройку як революцію, що має повернути суспільство до виправлення на засадах автентичного ленінізму.
Як відвертий сталініст Кара-Мурза заперечує такі заходи, а перестройку характеризує однозначно негативно, бо вона завдала значної шкоди самосвідомості народу, орієнтуючись на західні карби. Таке саме його ставлення до реформи 90-х років, що орієнтувалася на зміну типу цивілізації, що неможливе «без революції в самосвідомості, глибинних трансформацій у ядрі культури» (с.144). У кінцевому підсумку нав’язаний «системний підрив народних традицій» мав на меті знищення народу – такий закид тим, кого автор книжки називає «перестройочно-реформаторською елітою».Колективним смертельним ворогом москалів Кара-Мурза називає «рать професорів, поетів і клоунів, яка із середини 80-х років обпльовувала, фальсифікувала й осміювала головні цінності російської культури» (с.144). А ким тоді вважати українофобів, які вже не одне століття паплюжать українську культуру? Такі ганебні дії не припинилися навіть після проголошення незалежності України, хоч Конституція забезпечує гарантії для національно-культурного розвитку української національної культури.
Як твердить Кара-Мурза, єльцинська реформа розділила народ на дві різні цивілізації -- на багатих і бідних, незалежно від їхньої освіти. Щодо так званих «самопроголошених республік» погляди Кара-Мурзи відповідають кремлівській концепції. Він доходить до того, що південних осетинів трактує як частину «российской нации» (с.158). Якщо вірити імперіалістові, то «самопроголошені республіки» борються проти «етнократичного націоналізму» (с.158-159). Безглуздя цього терміна очевидне. Та ще безглуздіше таке звинувачення: «Латвия и Эстония отделились, «утащив» с собой почти два миллиона русских»(с.160). Звісно, він замовчує те, що ці москалі заселили литовські й естонські етнічні землі після депортації значних частин латишів і естонців зі споконвічних земель до Сибіру. У міжнародному праві таких поселенців прийнято називати окупантами. Зрештою, тамтешні москалі мали всі можливості переїхати в необжиті райони Російської Федерації. Проте вони залишилися на чужій землі. Чи не варто задуматися?
Як типовий московський імперіаліст Кара-Мурза дає поради: «Разумный способ разрешить конфликт – согласие и в будущем добрососедские отношения. Тем более, что глобализация резко снижает значение границ для хозяйства и культуры, но повышает значение добрососедства. Самый неразумный способ попытаться действовать силой. Общий рецепт в таких случаях – постараться образумить неразумных»(с.160-161). Отож, виникає питання: чому ж кадебістське кремлівське керівництво не слухає свого ідеолога й діє силою? Мабуть, тут типова ситуація, коли москаль вчить інші народи правил, яких сам не хоче дотримуватися? Його «аргументація» зводиться до того, що «тяга к России определяется долгосрочным цивилизационным выбором. Привлекает и мировоззренческая матрица русского народа как ядра России, и большая культура и язык, через которые братские русским народы включаются в мировую культуру, и тип межнационального общежития, который сложился в России» (с.161-162). У контексті такої типової московської самохвальби виникає принаймні кілька питань. По-перше, цивілізаційний вибір Росії, як підтверджує історія, веде лише в глухий кут, бо так звана євразійська (російська, російсько-православна) цивілізація не придатна для постіндустріального, інформаційного суспільства. По-друге, європейські народи входять у світову культуру безпосередньо, жоден інший народ не нав’язує їм свого посередництва. Чому ж Росія має бути винятком з такого загального правила? По-третє, наприкінці двадцятого століття СССР як «тип міжнаціонального співжиття» отримав чітку назву «імперія зла і брехні», в якій за образним порівнянням нашого поета Володимира Самійленка всі народи живуть «так дружньо як собаки».
Відтак апологет імперіалізму все ставить на свої місця: «Наше дело – понять, что для нас означают «непризнанные республики». На мой взгляд, они для нас – огромная ценность, данные судьбой зародыши матриц для сборки будущей крепкой и растущей России (о Белоруссии, как другой большой части такой матрицы, надо говорить особо)» (с.163). Все ясно, але замовчується інше: не сказано, що саме Росія провокує такі «непризнанные республики», яких не хоче визнавати цивілізований світ! До речі, Кара-Мурза вигадує навіть новий народ під назвою «приднестровцы», хоч відомо, що у Придністров’ї проживають українці, молдавани й москалі. Водночас ставлення Кара-Мурзи до Нагірного Карабаху, а також для Косова протилежне. Звісно, тут він «знаходить американський слід».
У словах Кара--Мурзи викривається путінська теза про розпад СССР як «величайшую геополитическую катастрофу ХХ века»: «Да, мы не уберегли историческую Россию, ее на какое-то время расчленили. Это стало катастрофой для большинства из 280 миллионов граждан Советского Союза. Мы за это расплачиваемся и извлекаем уроки» (с.166). Висновки очевидні. По-перше, покійний Совєтський Союз названий історичною Росією. По-друге, загин СССР названий тимчасовим розчленуванням, а не природним розпадом штучного утворення. По-третє, за покійним СССР начебто плаче більшість із всього населення «імперії зла і брехні».Нарешті, по-четверте, Кара-Мурза натякає на якісь уроки. Які це уроки, нині відомо. Москва продемонструвала в Грузії та Україні. На підставі таких висновків Україна має будувати своє ставлення до так званих «Мінських домовленостей», безперспективність яких безсумнівна.
Безсовісність Кара-Мурзи доходить до того, що він переконує начебто «в советское время по многим признакам мы жили гораздо богаче, чем люди из того же социального слоя на Западе»(с.169). Такі ознаки він «знаходить» у споживанні кількості кавунів, популярній верховій їзді і навіть в опаленні квартир у зимовий час. Звісно, про дефіцит товарів першої потреби забуває, про психіатричне покарання за інакомислення не згадує, про карткову систему на масло й м’ясо також, а про переслідування так званих «дисидентів» навіть не заїкається. А ще апологет більшовизму хвалить колгоспи за «високу врожайність», нагадує про те, що Росія «годувала» населення околиць, як зневажливо називає народи, поневолені Москвою, але «забуває» про те, що в останні десятиліття совєтське керівництво закуповувало хліб в західних країнах, чи, за офіційною термінологією, в «країнах капіталізму», що загниває.
Як критик перестройки й єльцинських реформ Кара-Мурза запитує, а відтак відповідає: «За що люди шанують Путіна? За те, що він знову підморозив (! – О.Г.) цю розгнузданість («разгул»), запровадив Великий похід у бюрократичне болото і навіть начебто загнав частину розплоджених бісів у пляшки» (с.188). Не тільки образно, а й смішно, а для пересічного росіянина прикро, бо путініст начебто не бачить реальності, зокрема безглуздя політики свого кремлівського монстра. На противагу йому Горбачову та Єльцину приписує такі гріхи: «безжальність до населення», «культурний садизм», «брехню, що руйнує раціональність», «вульгаризацію», «русофобію». За політичною культурою Кара-Мурза розрізняє серед нинішніх москалів «два народи»: «нову еліту» й «совки». Чому ж ті «два народи» так «шанують Путіна»?
Розв’язання проблем нинішньої Росії Кара-Мурза пов’язує із зміною свідомості, насамперед з «ремонтом суспільствознавства» (с.219), а відтак з «ремонтом світогляду» (с.224). Перестройку він характеризує як диверсію. Всі нинішні біди начебто зумовлені «зруйнуванням держави», бо інтелігенти –західники нав’язали антиетатизм, цебто ненависть до держави, до чиновників як бюрократів, вибрали за мету роздержавлення. Кара-Мурза обурюється тим, що об’єктивні дослідники доходять висновку про нежиттєздатність путінського режиму.
Повторюючи заяложені постсовєтські байки про «разорванныеэкономические связи», апологет імперії видає бажане за дійсне: «Постсоветские куски пространства зашевелились и потянулись сращиваться (? – О.Г.), обнаружилась опасная живучесть имперского организма. При этом люди вовсе не строили иллюзий» (с. 260). Де ж ці «куски пространства» почали зростатися? Та бійся Бога, зухвальцю! Вони не «зростаються» навіть під загрозою новітньої московської зброї! Хвора фантазія Кара-Мурзи вбачає майбутнє Росії в тому, що Путін побудував трамплін – і його треба використати! Він пробує створити образ майбутньої Росії, що лише за одне століття пережила «два катастрофические срыва –1917 и 1991» (с. 265). Імперіаліст не може замовчати, що в «обидвох проектах», цебто царської і советської імперій, були «слабинки», але не спроможний їх виявити, хоч звинувачує в цьому інших – професорів і політиків. Насамперед він наголошує на тому, чого не має бути. Звісно, треба визнати йому рацію, що «в нинішній світовій ринковій системі, побудованій за типом «центр --периферія», РФ не может получить места в центре» (с.266-267). Не може, але зі шкіри лізе, щоб доказати протилежне! Чи не в цьому основна причина загострення нинішніх міжнародних відносин з вини кадебістського кремлівського керівництва? Ще звернена увага на дві небезпеки: постійне зменшення населення й загроза розчленування країни!
Як вихід для Росії Кара-Мурза пропонує «Новий совєтський проект», хоч застерігає від вживання слова «советський», щоб «не дразнити гусей» (с.269). Останнє зауваження змушує задуматися. Воно означає, що до совєтського минулого ставлення неоднозначне, адже такий лад може існувати лише при керівній ролі партії, а про неї автор проекту не згадує. Окрім того, треба зважити, що нині політологи й правознавці вважають найоптимальнішим лад, що названий меритократією, цебто владою фахівців, а совєти на перше місце ставлять формальне залучення до управління всього населення. Апологет совєтизму відкидає ліберальний соціальний лад з відмовою від державного патерналізму. За його вихідне положення можна вважати таке: «Господарство майбутнього має дотримуватися не ідеологічних догм (марксизму, лібералізму чи традиціоналізму), а фундаментальної засади»: «забезпечити життя і відтворення народу і країни, з надійним зростанням матеріального й духовного добробуту» (с.271). Щоб досягти такого рівня, треба відмовитися («прикрыться») від глобалізації. Звісно, завдання не реальне, що засвідчує вплив на російську економіку санкцій західних держав. Проект Кара-Мурзи заперечує дилему «план—ринок», підтримує з певними застереженнями приватну власність, допускає приватне підприємництво. Якщо раніше він глорифікував традиційний общинний комунізм, то тепер пропонує подолати уявлення про «общинную деревню» і «казарменный социализм».
Боротьбу між прихильниками демократії й конкуренції, з одного боку, та рівності й братерства, з іншого, Кара--Мурза називає «битвою привидів», бо на перше місце треба поставити уявлення про нинішню «кризу як систему загроз» для країни, для народу, для майбутніх поколінь, передбачити ризики. У цьому контексті він наголошує на потребі вивчення нинішнього російського суспільства. Рецепти апологета совєтизму вражають нестандартністю підходів. Приміром, причину наркоманії він вбачає в тому, що «була знищена та величезна структура, яка відгороджувала країну від цієї небезпеки – прикордонні війська, агентурна мережа КҐБ, інформаційно-аналітична служба»(с.275). Кому не зрозуміло, що прикордонні війська не були ліквідовані, агентурна кадебістська мережа зберігалася і перейшла навіть у постсовєтський час, а про ліґачовську антиалкогольну кампанію в усіх регіонах «імперії зла і брехні» розповідали анекдоти? Напевно, з цього розпочали боротьбу не тільки проти пияцтва, але все закінчилося трагікомічно, про що писала преса. Кара-Мурза твердить, що КҐБ «відповідала спектру небезпек». Забуває прихильник «залізного Фелікса», що кадебісти насамперед придушували людей з нестандартним мисленням. Хіба безпідставно Солженіцин називав совєтську імперію «Архіпелагом ГУЛАГом»?
Особливу роль Кара-Мурза відводить Москві. Він зазначає, що в 2025 році буде збережений образ Москви як символа справедливої світобудови і вічності народу Росії – значить, буде замурована шпара в нашій світоглядній матриці» (с.279). Відверто кажучи, зв’язок між причиною і наслідком зрозуміти не просто, але вже така патріотична логіка. Чого хотіти, коли Кара-Мурза прагне заявити про себе як про фахівця в галузі містобудівництва?
Відтак ще одна ложка дьогтю для західної цивілізації, яку він звинувачує в пристрасті до безмежної наживи: «Росії, країні християнській і європейській, довелося посилити бар’єр військовою силою» (с.283). Для оправдання агресивності Росії, автор опусу жертвує не лише фактами, а й правилами логіки. Про яку Росію можна говорити, коли він пише про ХVI століття? Як відомо, тоді існувало Московське царство. Про християнськість Московії можна твердити лише із серйозними застереженнями, адже тамтешнє християнство насправді було цареслав’ям, чого не заперечують навіть російські історики. Чи варто називати Московію (Росію) європейською країною, якщо в тій самій книжці автор трактував її як євразійську державу?
Згадаймо про безсоромні теревені: начебто «возз’єднання України з Росією» сприяло культурному розвитку нашого народу. Кара-Мурза цитує в перекладі твердження Вольтера про наших сусідів за часів Петра І: «Московиты были менее цивилизованы, чем обитатели Мексики при открытии ее Кортесом. Прирожденные рабы таких же варварских, как и сами они, властителей, влачились они в невежестве, не ведая ни искусств, ни ремесел, и не разумея пользы оных»(с.263). А українці ще раніше відзначалися високим рівнем письменності, що відзначав у своїх спогадах сирійський мандрівник Павло з Алеппо. Звісно, два різні народи, дві різні країни. дві різні цивілізації!
Петрівські реформи дали лише короткочасний ефект. Поразка в Кримській війні засвідчила відставання Росії від європейських країн. Спроба модернізації після цієї поразки призвела до революції, що дала змогу перемогти Німеччину й вийти в космос. Теперішня глобалізація спирається на культурні досягнення Заходу, його інформаційні потужності й нову фінансову систему. Кара-Мурза називає три можливі варіанти виходу з нинішнього становища: намагання інтегруватися в «європейський дім»; ізоляція й очікування занепаду Заходу; «винахід гнучких структур активного опору на нових принципах» (с.285). Путінський режим дав відповіді на такі питання. Про перший варіант не може бути мови. Ілюзорно кадебістське керівництво схиляється до другого варіанту, а насправді послідовно ізолюється від Заходу, сподіваючись на традиційне авантюрне москальське «авось». Апологет особливого московського розвитку вдається до пересічного обману. Він пробує переконати, що євроінтеграція «означає зникнення Росії як особливої та самобутньої культурної сутності, як великої країни і великого народу» (с.285). Як видно, без жодних підстав Кара-Мурза переносить на Європейський Союз, що діє як міждержавне об’єднання, путінські наміри, пов’язані з Євроазійським Союзом, що задуманий як наддержавне об’єднання під зверхністю Москви. Він наголошує на упередженому ставленні європейських народів до москалів, яких ще в ХVIстолітті вважали гіршими від турків.
У неправильності європейських підходів до Московії дуже скоро переконався Богдан Хмельницький, коли завів Україну в московську неволю. Скільки гетьманів сподівалося на визволення свого народу за допомогою турків! Зрештою, турки не віддали на поталу скаженому Петрові І нашого гетьмана Івана Мазепу після Полтавської трагедії, чим підтвердили свою шляхетність.
Наприкінці Кара-Мурза ще раз наголошує, що Росії чужі ліберальні цінності. Він називає лібералізм специфічною культурою, породженою англо-саксонськими народами. На його думку, лібералізм зазнав буреломної поразки, йому на зміну прийшов неолібералізм, який схарактеризований як «тупа фундаменталістська течія»(с.288). Така характеристика засвідчує тупість самого російського «політолога», який не засвоїв елементарної термінології. Москалі мають свої цінності, тому ліберальні цінності – не для них. Проте він не може назвати власних цінностей. Така негативна критика!
Треба зазначити, що опус Кара-Мурзи дає змогу зрозуміти теоретичні підвалини політики Путіна, психологію москалів, що надзвичайно важливо не лише для вчених, а й для політиків і дипломатів тих країн, яким доводиться стикатися з Росією.
ЗАГРЕБУЩА ОРДА З ВІЗАНТІЙСЬКИМ ЛИЦЕМІРСТВОМ
Роздуми над працею Павла Демчука й Володимира Мандрагелі
«Російська політична культура:Філософсько-політологічний
трактат» (К.: Молодь, 2008. –312 с.)
Москва виросла і розвинулася в огидній і паскудній школі
монгольського рабства. Своєї могутності вона досягла
тільки тому, що, будучи сама рабинею, стала віртуозом в
мистецтві поневолення.
Карл Гайнріх Маркс
Не маю сумніву, що аналізовану працю має не лише читати, а й перечитувати кожен українець, який цікавиться політикою. А скільки недоречностей і хиб уникли б західні політики, журналісти, вчені, ознайомившись із цим цінним дослідженням! Доводиться констатувати, що доморощені й чужі політики своє ставлення до Росії визначають на основі лиховісного принципу «проб і помилок».
Авторів монографії «цікавлять саме витоки російської політичної культури», що розпочинається в часах, коли утверджувався Московський улус Алтин–Орди, без чого не зрозуміти нинішньої агресивної політики кадебістського кремлівського керівництва. Наші вчені подають аргументи для розуміння того, що москалі лише мовою наближаються до слов’янських народів, а за своїм походженням не можуть вважатися слов’янами. Навіть назва їхньої столиці не слов’янського походження». Дослідники зазначають: «На сьогодні існують три чудськомовні версії тлумачення цієї назви. За однією з них, назва походить від мирянського москб авб (моска—ведмідь і ава – мати, жінка). Чи не звідси походить і загальновідоме поняття «російський ведмідь»? Чи не звідси і емблема «Єдиної Росії»? За другою версією йдеться про двоє слів із фінського: musta –чорний, брудний і va– вода, тобто «брудна вода». За третьою версією – моска – корова і ва – вода, калюжа, тобто «коров’яча калюжа»(с.10-11). Російський історик В.Ключевський визнавав найдостовірнішою третю версію, хоч відомі й інші етимологічні варіанти назви російської столиці.
Неслов’янська назва міста засвідчує, що Московія не могла мати нічого спільного з русичами великої Київської імперії, яка була державою українського народу. До речі, російські історики не згадують відомої статті Михайла Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій обґрунтований український характер Київської великокняжої держави, а вона була надрукована ще на початку минулого століття в збірнику історичних праць Російської академії наук. Причина зрозуміла: неспроможність спростувати аргументи нашого вченого!
Угро-фінська назва Московія засвідчує, що вона не пов’язана з Київською великокняжою державою і генетично не дотична до Русі, цебто давньої України. Перша згадка про Москву як поселення стосується перепису населення в Алтин-Орді 1272 року. Щоправда, в Росії прийнято вважати за дату її заснування 1147 рік, хоч тодішня згадка стосується річки, а не поселення, бо воно називалося Кучково. Лише за князювання Івана Калити (1325-1340 рр.), внука Александра Невського, виникає Велике князівство Московське. Російські історики не згадують, що їхній князь був у дружніх взаєминах із золотоординським ханом, спирався на чисельне ординське військо. На той час якихось зв’язків з Києвом ні в державному, ні в церковному плані Московія не підтримувала. Отож, відзначення в Москві ювілеїв християнізації людності Київської великокняжої держави поза межами глузду. По-перше, в 988 році Москва не існувала, а, по-друге, формальна християнізація тамтешньої території тривала ще кілька сотень років, про що пише український церковний діяч митрополит Іларіон (Іван Огієнко).
Князь Іван Калита увійшов у історію сусідньої держави як собиратель. Дослідники зазначають: «З цього часу починається велике захоплення сусідніх князівств і народів. Жорстокість, з якою московські війська оволодівали новими територіями, була порівняною тільки з жорстокістю ординців» (с.12). Московський князь збирав не лише землі, а данину для хана. Звісно, частина цих коштів поповнювала його калиту. До 1613 року Московська держава вже мала у своєму підпорядкуванні Новгородську землю, Казанське, Астраханське і Сибірське ханства. Як відомо, три останні держави виникли як спадкоємці Алтин-Орди.
У праці звертається увага, що у грамоті першого московського царя з роду Романових Михайла Федоровича «про якусь Київсько-руську спадщину чи владу Московії над її територією не мовиться жодного слова» (с.13). До 1721 року офіційними назвами держави були Москва, Московское государство, за кордоном її називали ще Московією, а жителів – московитами, московитянами або москалями. Як бачимо назва москаль не має нічого принизливого чи ксенофобського, а дає підстави протиставити цей етнонім політоніму росіянин, що нині позначає громадян Російської Федерації. Окрім того, ще до середини 1700 року Москва платила данину кримському хану, ім’я якого згадували в храмах під час Богослужінь. Чи могли християни, що називали себе православними, цебто ортодоксами, вшановувати в релігійних обрядах мусульманського володаря? Коментарі зайві!
Автори праці цитують висновок російського дослідника князя Н. Трубецького: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана» (с.14). Як наслідок ханська ставка була перенесена до Москви, а представники татарської знаті набули статус московських бояр. Уже наприкінці ХХ століття російський історик А.Новосельцев зазначав: «Московські князі першої половини ХІV ст. родичалися з ханами і в повній згоді з ними піддавали спустошенню землі своїх суперників на Русі»(с.15). Доречно додати, що тоді назва Русь стосувалася лише України.
Відомий російський історик В.Ключевський зазначав, що «в московському князю Північна Русь звикла бачити старшого сина російської церкви, найближчого друга й співробітника головного російського ієрарха, а Москву вважати містом, на якому спочиває особливе благословення найбільшого святителя Російської землі й з яким зв’язані релігійно-моральні інтереси всього православного російського народу»(с.17). Слід зауважити, що історик не поширює впливу московського володаря на українські землі, які традиційно називали його краяни Південною Руссю, але наголошує на традиційному московському цезаропапізмі. Наші дослідники пов’язують цей цезаропапізм з одруженням московського князя Івана ІІІ з візантійською принцесою Софією Палеолог, яка поєднувала «рідкісну повноту» і «дуже тонкий розум». Саме тоді Москва перейняла як свій герб візантійського двоголового орла, грецьку історичну ненависть до Заходу й католицької Церкви, а згодом ще й претензійну ідеологему «Москва – третій Рим». До речі, Іван ІІІ вперше серед тамтешніх володарів титулує себе «великим князем Московським і всея Русі», безглуздість чого очевидна з двох причин. По-перше, додаток «всія Русі» до королівського титулу за двісті років раніше набув український володар Данило Галицький, а по-друге, тоді Русь (Україна) не належала до Московії. Російський історик права В. Сєргеєвич зазначав, що московські самодержці «нічим не володіли на Русі Придніпровській і аж ніяк не були князями усіх руських людей» (с.19).
Одруження Івана ІІІ з візантійською принцесою мало доленосне значення для історії Московії. Насамперед треба зазначити, що, крім зовнішніх атрибутів, тамтешня людність безпосередньо перейняла від Візантії: своєрідну цивілізацію, яку поєднала з традиціями Алтин-Орди; своєрідний варіант православ’я, що насправді був цареслав’ям під безпідставними претензіями на ортодоксальність; жорстокий адміністративний централізм з ординською захланністю; підступне й лукаве самодержавство, що відоме як цезаропапізм; претензії на власну вищість, поєднану з нестерпною ненавистю до всього чужого. Злягання ординства й візантійства призвело до виплодження різних покручів: петровщина, аракчеєвщина, муравйовщина, ленінщина, сталінщина, а тепер путінщина. Суспільні метаморфози характеризує відомий білоруський правозахисник Зенон Пазьняк: «Утворився особливий тип жорстокого суспільства з необмеженою сервільною свідомістю і політичною культурою, де особистість не захищена нічим, ні перед ким і ні перед чим. Особистість – ніщо перед державою. Приниження людської особистості стало способосм самоутвердження у цій державі»(с.21).
Для цивілізованого світу Московія не змінювалася аж до 1721 року, коли скажений цар Петро І перейменував свою державу на Російську імперію, чому найбільше сприяло загарбання України, яку почали трактувати як Малоросія, надавши назві принизливого значення, що суперечило грецькій традиції. З того часу Московія ще більше почала утверджуватися як агресивна військова автократія для своїх сусідів, що «собирала», «присоединяла», «освобождала» чужі землі. Така політика не обійшлася без лукавого обґрунтування. Історик Я. Лур’є писав, що в російській політичній історії «назбиралася сила-силенна нічим не підтверджених «загальних місць», фальшивих понять і уявлень, навіть слідів прямих фальсифікацій, які здавна увійшли в шкільні підручники і широко популяризуються в літературі та мистецтві»(с.21).
Cеред міфів московських істориків перше місце посідає міф про «Київську Русь» як «колиску трьох братніх народів – росіян, українців і білорусів» і «давньоруську народність». Звісно, ні колиски, ні такої народності не існувало, бо їх вигадали московські імперіалісти. Ідеологи московського імперіалізму змушені були зважати на зміни в світовому розвитку. Світоглядний синтез Московії, сконцентрований в церковній ідеологемі «Москва—третій Рим», на початку ХVIII ст. починає набувати світського характеру, хоч згодом формулюється в тріаді «православие, самодержавие, народность». Ідеологічна криза завершується «Третім Інтернаціоналом», що згодом переходить у концепцію «совєтський народ – нова інтернаціональна спільність людей на російському національному ґрунті», а на міжнародному ґрунті трактується як «світова соціалістична співдружність» під зверхністю Москви, представлена мілітарною Організацією Варшавського Договору й Радою Економічної Взаємодопомоги. Тепер Путін намагається сформулювати нове історичне надзавдання: «розбудову євразійської імперії на основі євразійського візантизму і самодержавства» (с.27). Парадокс у тому, що сама Росія – багатоконфесійна. Очевидно, йдеться про політичний візантизм.
Взаємини України й Росії, а ще точніше спроба поглинути наш народ «старшим братом» вже більше трьох століть становлять основний стрижень геополітики московських і петербурзьуких самодержців. Про небезпеку для нашого народу з півночі Київський літопис писав ще 1093 року: «Наш північний сусід Суздальщина (майбутня Московія. – О.Г.) є значно небезпечніший ворог, ніж половці»(с.28). Зважмо, до першого плюндрування Києва північними ордами ще було 76 років! З цього часу розпочинаються агресивні війни проти нашого Києва. 1169 року орди князя Андрія Суздальського (Боголюбського) зруйнували нашу Золотоверху столицю. Саме тоді заявила про себе майбутня азіатська Московія, що згодом проголосила своє головне місто «третім Римом», а також «новим Києвом», заявляючи цим про претензії на наші землі.
Українофобія пронизує всю історію колишньої колонії великокняжої Київської імперії. Ще за чверть століття до Переяславської угоди московська церковна і державна влада розпочала боротьбу проти книжок українською мовою. З цього випливає принаймні два висновки. По-перше, Українська Церква не може визнавати святим натхненника руйнування нашої столиці і жорстокого північного самодержця Китая (друге ім’я Андрія Суздальського), адже його самодурства не могли терпіти навіть підлеглі бояри, вкоротивши йому життя. Звідси – не просто недоречно, а й зневажливо для релігійних почуттів українських християн присутність у столичному храмі портрета (чи гейбиікони) цього ординського володаря. По-друге, як недалекоглядну навіть з реалій тодішнього часу треба оцінити Переяславську угоду гетьманської держави з азіатською Московією, яка вже тоді відверто втілювала україноцид у формі лінґвоциду. Отож, не можна погодитися з твердженням наших дослідників, що в сімнадцятому столітті «все починалось майже з чистого листа»(с.30-31), бо симптоми тривоги вже проявлялися.
Водночас варто солідаризуватися з думкою, що про об’єднання, а тим більше, «возз’єднання» України з Росією не може бути мови, адже тоді Росії як держави не існувало. Інші арґументи лише підтверджують це засадниче положення. Йдеться про суверенне право України «на вирішення внутрішніх проблем і зовнішньої політики», бо взаємини між двома державами здійснювалися через Посольський приказ, цебто царське зовнішньополітичне відомство. Окрім того, Україна зберігала власні збройні сили, свій адміністративно-територіальний поділ, незалежний суд, власну фінансову, податкову й господарську систему. Договір чітко визначав місця перебування московських військ у гетьманській державі. Проте слід звернути увагу на такий начебто незначний факт: Москва «почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев» (с.31). На перший погляд, буденний факт, але він говорить чимало. Нема сумніву, що вже тоді зударилися дві цивілізації, несумісність яких через дві з половиною сотні літ передала Леся Українка в драмі «Бояриня». І ще один доказ того, що Москва вже почала втручатися у внутрішні справи іншої держави, цебто діяла не на засадах права, а спиралася на силу. Виходить, що поведінка путінських «дипломатів» відтворює давню традицію. Як було далі, наші дослідники простежують крок за кроком(с.32-39). Цей матеріал цінний для інших дослідників, учителів, просвітян, журналістів.
Трагедія українського народу після Переяславської ради проявлялася в усіх сферах нашого національного й суспільного життя. Згодом як «арґумент» москалі почати трактувати «возз’єднання», що зумовило ординську інвазію в нашу історію, адже «возз’єднання» неодмінно передбачало давнішу єдність: звідси – вигадка про «давньоруську народність», існування якої визнають навіть ті, хто позиціонкє себе як противники нинішнього кадебістського режиму.
Уже в давнину претензійні московські володарі зі шкіри лізли, щоб «ошляхетнити» свій родовід, виводячи його від римського імператора Августа, бо він начебто передав управлінню на берегах Вісли й Німану братові Прусу, від якого у чотирнадцятому коліні пішов Рюрик, засновник царської династії на Русі, а згодом у Московії. Так виникла генеалогічна концепція «русской» історії, яку ґрунтовно спростував наш історик М. Грушевський. Слід наголосити, що вибраний царем Михайло Романов уже не належав до Рюриковичів, а мав татарське коріння. Ще одне цікаве зауваження: після Петра І жоден російський імператор не був народжений жінкою з роду московитів. Проте ідеологи московського імперіалізму не вгамовувалися в своїй зарозумілості. Відомий українофоб М.Погодін писав: «Російський государ тепер ближче від Карла Vі Наполеона до їхньої мрії про універсальну імперію. Так, майбутня доля світу залежить від Росії… Вона може все – чого ж ще?»(с.55). До речі, «латинську Європу» Погодін трактував як додаток до Росії (Євразії). Порівняймо таке твердження з божевільними мареннями путінського ідеологічного зброєносця А.Дуґіна – побачимо, що від того часу нічого не змінилося, хоч Російська імперія вже двічі розпадалася в минулому столітті, а тепер опинилася перед розпадом Російська Федерація. Тоді буде завершена історія Алтин-Орди й розпочнеться історія національної російської держави чи кількох держав на її теренах. Такі прогнози, ґрунтовані на реальних фактах, спростовують погодінську маячню: «Минуле Росії прекрасне, сьогодення чудове, а майбутнє вище від того, що може уявити людська уява. Ось той кут зору, під яким має писатися росіянином історія Росії»(с.56). Зважмо, що Погодін (1800-1875 рр.) не міг не знати, що в його країні панувало жорстоке кріпосне право, яке мало чим відрізнялося від порядків за часів рабовласництва. Чи варто твердити про «прекрасне» й «чудове» життя невільників, кріпаків і навіть кріпосників? Звернемося до збірки оповідань «Записки охотника» І.Турґенєва, повісті «Сорока-воровка» А.Герцена, роману «Господа Головлевы» М. Салтикова-Щедріна, п’єси «Гроза» А.Островського, поеми «Кому на Руси жить хорошо» Н. Некрасова, роману «Воскресенье» Л.Толстого та інших. Звісно, людська уява не могла дійти до того, щоб передбачити майбутню Росію, перетворену в «Архіпелаг ГУЛАГ»! Настанову Погодіна витягли з нафталіну глорифікатори Путіна. Наші дослідники зазначають, що нинішні росіяни не сприймають критичного ставлення до путінського режиму, бо майже 90 відсотків підтримує кадебістського самодержця. У таких умовах критик тоталітаризму Григорій Явлінський не може потішитися схваленням своєї ліберальної політики, що пояснено: «Чи закономірно, що більшість йому не вірить? Абсолютно! Не вірить, оскільки здоровий глузд не залишає сумнівів, що леопард плям не міняє, що дерева без коріння не ростуть. І сірий вовк, як правило, доброю бабусею не обертається. З якої ж тоді, запитується, причини відбудеться це чудо в Росії? А з тої, пояснить він скептичній більшості лібералів, що так улаштовано сучасний світ в ХХІ столітті. Погодьтеся, що відповідь, м’яко кажучи, не переконлива, бо є реальна Росія, яка віками сторонилася цього шляху і є російський народ, який традиційно сприймає саме євразійський, а не європейський алгоритм»(с.56-57).
З такими традиційними переконаннями пов’язано політичний лад Московії, потім -- Російської імперії, а тепер – Російської Федерації. Він ґрунтувався на принципі патерналізму, цебто повній залежності людини від держави, що глорифікують нинішні московські історики. Історик Наталія Нарочніцька дійшла до того, що проголосила Росію «альтернативою ліберальній глобалізації світу», а Москву – «історіософською столицею всього світу» (с.50). Подібні твердження спростовують ще писання Юрія Крижанича, який жив у ХVІІ столітті. Зрештою, московитські шкільні настанови зазначали: «Якщо запитають тебе, чи знаєш філософію, відповідай еллінських борзостей не текох, риторських астрономів не читах, з мудрими філософами не бивах»(с.51-52). Хизування невіглаством очевидне, хоч Росія, як писав В.Ключевский, хвора «затьмаренням всесвітньою ідеєю», чим протиставляла себе християнській Європі. Проте нинішні ідеологи путінського реваншу не хочуть помічати таких хиб у своїй історії. Вони наголошують на доконечності «відродження Російської імперії як геополітичного суб’єкта, здатного зіграти вирішальну роль у боротьбі проти глобального панування антихристиянських сил»(с.54). Цікаво, чи втілює християнські цінності мусульманин Башар Асад, жорстокий сирійський диктатор, якого підтримує кремлівське керівництва. Про християнськість путінських бойовиків, що воюють у нашому Донбасі проти незалежної України, говорити не доводиться! А що казати про путінського фаворита чеченського сатрапа Рамзана Кадирова!
Дослідники намагаються з’ясувати, чому Росія повертається від спроб європейської модернізації до московського глухого кута. Щоб відповісти на таке не просте питання, вони аналізують переломні періоди московської (російської) історії, зокрема царювання Івана Грозного, Петра І, Миколи І. Як виявляється, гальмом цивілізаційного розвитку тамтешнього суспільства було самодержавство, що протистояло європейській модернізації Московії (Росії). Все зводилося до імітації самодержавством європейської риторики. Після більшовицького перевороту можна говорити лише про косметичні зміни. Традиційний принцип патерналізму в умовах так званого «реального соціалізму» сягнув свого апогею. Самодержавство, як пишуть автори, перетворилося з персоніфікованого в кастове. На нашу думку, таке трактування не відповідає дійсності. Обожнення Леніна і Сталіна, глорифікація маразматичного Брежнєва переконують в протилежному, хоч, щоправда, за часів формального генсекретарства останнього реальна влада належала групі найвищих компартійних геронтоархів, але аж ніяк не більшовицькій касті, бо члени партії були виконавцями волі номенклатури. У цьому суть більшовицького самодержавства, що діяло «під гаслами інтересів народу»(с.59). Намагання лібералізувати режим за часів перестройки завершилося розпадом «імперії зла і брехні» на національні держави й Російську Федерацію як імперський рудимент. За часів Путіна самодержця почали називати національним лідером, хоч нинішня Російська Федерація багатонаціональна. Логічно виникає питання: чи може бути такий лідер провідником для інших нації в державі. Водночас вражає подібність з нацистським терміном фюрер, як у довоєнній Німеччині називали Гітлера. Ідеологи рашизму ставлять Путіна поруч з деспотом Петром І.
У трактуванні авторів праці історія Московії (Росії) зводиться до колообігу. Вони пишуть про «колесо російської історії»: »Ось уже понад шість сторіч після Івана ІІІ воно крутиться, а історія відтворюється. І кожний її черговий круговорот захоплює і втягує в себе все нових і нових мешканців землі російської, російських і неросійських людей»(с.61). Безумовно, треба уточнити, що йдеться не лише про російську землю, а й країни, загарбані Москвою. Від часів Івана ІІІ в сусідній державі «ніколи не відбувалося ніяких суспільних змін, крім реформ зверху» (с.67), бо самодержавство не мирилося з жодною ініціативою, що виходила не від нього, бо консервувало рабський стереотип. Його не позбулися навіть тамтешні інтелектуали до нашого часу.
Цікаво, що за самодержавства Путіна в лексикон його ідеологів для характеристики Російської Федерації увіходить поняття «Російська імперія», хоч, як відомо, час імперій минув, а на зміну їм приходять міждержавні об’єднання на кшталт Європейського Союзу. Москва протиставляє Об’єднаній Європі проект наддержавного Євразійського Союзу під зверхністю Москви. На противагу колишнім європейським імперіям Росія ніколи не мирилася із втратою загарбаних територій. «Теза про «нормальну державу», тобто про відмову від імперського призначення Росії в усі часи розцінювалася як завуальоване зрадництво»(с.72). Без імперії Росія не може існувати – така засада російських імперіалістів, бо імперія – це «природна для Росії форма існування» (с.73). Читача насторожує такий висновок: «На сьогодні в Росії збереглися практично всі ознаки, що супроводжують перетворення країни в імперію»(с.73). Мабуть, говорити про перетворення недоречно, бо навіть за часів Єльцина Росія залишалася імперією, хоч в дещо іншій формі. Хіба випадкове його звернення до громадян держави «россияне», що тепер занехаяне й повернене інше – «русские», що точніше передає суть стратегічних імперських планів путінського керівництва? Російська імперія ніколи не обходилася без месіанського духу, хоч втілювала його в різні форми. Хіба випадкове те, що за «ім’я Росії» на офіційному телеканалі РТР «змагалися» останній цар Микола ІІ і більшовицький диктатор Сталін? А як оцінити те, що 2008 року комуністи Петербурга звернулися до православних клерикалів з пропоновою зачислити «вождя народів» до лику святих? Виходить, що на право репрезентувати Росію не заслужили ні Ломоносов, ні Пушкін, ні Герцен, ні Л.Толстой, ні Менделєєв, ні Бердяєв, ні Сахаров…
Нині на традиційних засадах самодержавства, православ’я й народності в Росії почали «будувати нову, корпоративну імперію державно-кланового капіталізму, в якій через два-три десятки років забудуть, що таке демократичні вибори влади та національно-державні утворення і національні меншини взагалі»(с.75-76). Без зваження таких особливостей неможливо визначати ставлення до Росії інших країн, насамперед України. Світогляд москалів постсовєтського періоду ґрунтується на імперській «матриці», що перешкоджає їм модернізуватися на засадах європейської нації. Як «страна рабов, страна господ» Росія не прагне до утвердження громадянського суспільства, а майбутнє імперії пов’язує з «правильним кремлівським вождем», проклинаючи за її розвал останнього есесесерівського президента М.Горбачова й першого федерального президента Б.Єльцина. Орієнтація на консервативне самозбереження й агресивне відродження імперії не сумісна з політичною креативністю й суспільною модернізацією. Самодержавство реалізується у формі президентської «вертикалі влади», що не допускає жодної ініціативи чи альтернативних проектів на провінційному, локальному чи особистісному рівні. У такому разі федерація перетворюється в оманливу фікцію. Практика тоталітарного періоду залишається без суттєвих змін. Приміром, центральна влада забороняла побудувати в Казані пам’ятник захисникам міста від військ захланного царя Івана Грозного. Якщо зважити, що за статусом Казань – столиця автономної республіки, то нема жодного сумніву в фіктивності самоврядування навіть на такому рівні. Наші дослідники згадують слова Л.Кравчука, що для Росії «Україна має постійно перебувати в сфері впливу російської політики» (с.79).
Самодержавство не залежить від назви верховного керівника (царя, імператора, генсека, президента): для політичної свідомості москалів воно «сприймається як норма суспільного життя»(с.79). Треба зазначити, що самодержавство злютоване з панівною релігією, яка формально названа православ’ям, хоч насправді утвердилася як дивовижне московське цареслав’я, докорінно протилежне київському християнству. Як зазначають наші дослідники, формальне хрещення мешканців Залісся, пізнішої Московії, розпочалося лише через триста років після хрещення наших предків за часів Володимира Святого і тривало кілька століть на засадах візантизму.
Російська православна церква служила не лише царській владі, а й безбожним більшовикам. У постсовєтський період РПЦ «діє фактично як агент російського президента» (с.94). Аналітик Д. Пастернак-Таранушенко зазначає: «Попытка как-то заменить «интернационализм» православием – опять-таки, для самой России и для многих ее соседей не является решением» (Пастернак-Таранушенко Д. Незабутній СРСР імені товаришів Путіна//www.pravda.com.ua). Попри конституційну норму про відокремленість церкви від держави РПЦ фактично діє як державна конфесія. Не відрізняються методи діяльності церкви й держави. Дослідники пишуть: «Якщо провести навіть формальну аналогію російського церковного життя зі світським життям Росії, то не важко переконатися, що в реальному російському церковному житті панує те ж саме самодержавство, яке не може, по-перше, терпіти інакомислення, про що свідчать сучасні ура-патріотичні російські ЗМІ і, по-друге, існувати і функціонувати без ворогів»(с.101).
Нині клерикали в сусідній державі навіть пропонують свій проект модернізації Росії під назвою «Російська доктрина». Як зазначають наші дослідники, доктрина «є не релігійно-духовним, а власне політичним документом»(с.114), хоч церква має стояти поза політикою. Проект ґрунтується на протиставленні Росії Заходові, що названий «Старим світом». З Росією тамтешні клерикали пов’язують народження «нового світопорядку»(с.112). Водночас модернізацію держави вони вбачають у перетворенні Російської Федерації в Росію як «центр рівноваги» у світі. Як наслідок національних утворень у майбутньому адміністративно-територіальному поділі не може існувати. Чи не варто задуматися над наслідками залежності України від Росії для нашої держави і нашої нації?
Лише така модернізована Росія начебто зможе увійти в нову еру. Дослідники передають «аргументи» тамтешніх клерикалів: «Для успіху Росії в новому часі є деякі передумови: уміння росіян вижити в «ситуаціях найжорстокішого форс-мажору» і прославлений національний характер, що полягає в тому, що «на відміну від «добропорядних націй» російські православні люди, до яких належать навіть атеїсти (! –О.Г.), наділені незвичайною й нетривіальною спадщиною життя в найскладніших умовах, не бояться ставити екстремальні завдання й охоплювати розумом неосяжне»(с.113). Принаймні, на дві речі доцільно звернути увагу. По-перше, клерикали вивищують росіян над іншими народами, приписують якусь особливу місію, а по-друге, твердять, що російськими православними є навіть безбожники. Звісно, як перше, так і друге твердження далекі від християнського вчення.
Клерикальний проект ґрунтується на основі поєднання «православних підвалин» і «кращих досягнень совєтського ладу», а для заперечення постсовєтської «хаосократії» пропонують «сенсократію» («смислократію»), що, як зазначають наші вчені, «є формулами інтуїтивно зрозумілими, але беззмістовними» (с.113-114). Політичний характер «Русской доктрины» засвідчують її розділи: «Духовно-політичні нації», «Російський дух», «Російська держава», «Російське господарство», «Російський соціум», «Шляхи перетворень». Наші дослідники зауважили, що погляди клерикалів не відрізняються від поглядів ксенофоба А.Дуґіна. Доходить до того, що вони заперечують покаяння москалів за гріхи перед іншими народами, асиміляцію неросійських народів оправдовують «чесною формулою Росії», «наднаціоналізмом», а безбожний СССР ставлять поряд з Російською імперією як «виключно християнські країни» (с.114). Свій «націоналізм любові» протиставляють «націоналізмові ненависті».
Клерикали заявляють, що «відроджуваній Росії потрібна як мінімум напівзакрита мережа здорової, патріотичної еліти на розвиток країни й відтворення імперії»(підкреслюю.—О.Г.) (с.115). Не будемо аналізувати клерикального трактування еліти, бо вони не відповідає жодному глузду, але звернемо увагу на практичні наслідки відтворення імперії для України. По-перше, з цього випливає, що УПЦ МП як складову частину Російської православної церкви в нашій державі треба характеризувати як антидержавну, антиукраїнську імперську структуру, яка не має права на існування в нашій незалежній державі. Як відомо, доморощені клерикали ніколи не заперечували негативного ставлення Московського патріархату, якому вони підпорядковані, до незалежної України. Проте вони виступали проти використання в обрядовій практиці української мови, що утверджена як державна на конституційному рівні. Окрім того, політика УПЦ МП суперечить європейській і євроатлантичній інтеграції нашої держави, адже Московський патріархат виступає проти співпраці з Європою, щоб зберегти «традиційні устої російської самобутності» (с.116), а її московські клерикали «приписують» і українцям. Нарешті, антихристиянський і антиукраїнський характер УПЦ МП проявляється в зневазі борців за визволення України. Існування такої політичної квазіконфесії в нашій державі протизаконно з погляду засадничих положень чинної Конституції. По-друге, дуже сумнівно, що посаду Президента держави, яка прагне європейської та євроатлантичної інтеграції, протистоїть відтворенню імперії, чого домагаються клерикали РПЦ, може посідати особа, що не приховує своє належності до вірян цієї антидержавної квазіконфесії.
У розділі «Російська держава» клерикали проголошують Росію «країною поліетнічною, але мононаціональною», а федералізм визначають як «зсув державності» (с.115). Висновки однозначні: про такі нації як татари, чеченці, авари та інші не може бути мови. Зрештою, заперечення федералізму спрямоване на асиміляцію неросійських народів. Після цього доволі дивно читати такі положення: «Повага національних традицій різних народів при рівності їхніх цивільних прав і відповідальності – наріжний камінь традиційної російської державності. Росія по праву вважається однією з найбільших і унікальних світових цивілізацій. Її державний суверенітет завжди був єдиний і неподільний для всіх народів, що проживали на її території і ніколи не розмазувався на «національні суверенітети» окремих суб’єктів. Державне будівництво в Росії не ділило її корінні народи на «титульні» і «нетитульні», але одночасно виходило з визнання незаперечного факту стрижневої ролі росіян (москалів. –О.Г.) у збереженні підвалин Російської держави» (с.118).
Кожне з цих положень московських клерикалів пронизує візантійське лукавство. Насамперед слід зауважити, що москалі ніколи не шанували національних традицій інших народів, як правило, знищували їх, щоб поневолена людність забула про свою історію. Так було в Криму, після його московського загарбання наприкінці ХVІІІ століття. Твердження про унікальну російську цивілізацію бліднуть після того, коли згадують про «вікно в Європу», пробите Петром І, що насправді було вікном відсталої Московії в цивілізовану, культурну Україну.
Ставлення РПЦ до інших народів пронизує імперіалізм і реваншизм, що суперечить християнству як релігії любові й милосердя. Для переконливості процитуємо її документ мовою оригіналу: «Цель новой Российской империи – не допустить униполярного мира (американской или китайской гегемони), отстоять свою независимость, защитить сферы жизненных интересов (как минимум – в границах СССР) и вести дело к воссоединению империи» . Для клерикалів РПЦ нема сумніву, що «Латвия и Казахстан – это русские государства, пусть даже и независимые». Ще більше підстав московські реваншисти мають для того, щоб віднести до таких держав лукашенківську Білорусь. Проте, як видно далі, до білорусів (і не тільки!) вони мають інше ставлення. У названій доктрині читаємо:«Официально провозглашается концепция Исторической России, то есть естественного ареала русского мира (нынешняя РФплюс русские этнические анклавы – Таврия, Новороссия, Нарвская область, Латгалия, Южная Сибирь, Подкарпатская Русь, а также территории комплементарных этносов – белорусов, восточных украинцев, закарпатских русинов и др.). Другими словами, Россия вступает на путь русской ирриденты: идеологии возвращения и воссоединения тех территорий исторической России, на которые у нее имеется историческое и моральное право и которые есть практический смысл возвращать»(О.Гарань. РПЦ і «Русская доктрина//www.bing.com).
Нема сумніву, що клерикальна «Русская доктрина» орієнтується на реанімацію Російської імперії, планує загарбати нові землі, бо «Южная Сибирь» -- це частини території не лише Казахстану, а й Монголії та Китаю. Московські клерикалісти посягають на землі Латвії (Латгалію) й Естонії (Нарвську область), а це вже означає конфлікт з НАТО, наслідки чого не передбачливі. Найбільші апетити московських владик на територію нашої держави, бо йдеться про загарбання Східної України, Південної України («Таврии» і «Новороссии»), Закарпатської України («Подкарпатской Руси»). Щоправда, українське Закарпаття лише в середині ХХ століття приєднане до СССР, тому намагання трактувати його як «русский анклав» розраховане на невігласів. Невже підпорядкована Московському патріархату УПЦ МП та її вірянин П.Порошенко погоджуються з тим, що тамтешні клерикали планують залишити Україну лише в складі Галичини й Волині, а в ліпшому разі з’єднати з ними області Центральної України. Митрополит Онуфрій і Президент Порошенко мовчать! Невже таке мовчання підтверджує згоду з московськими клерикальними реваншистами? Цікаво, чи допустила б таку ганьбу цивілізована європейська країна? А ми йдемо до Європи! Йдемо чи переконуємо інших, що йдемо?
Висновок авторів не дає підстав для сумнівів: «У цій ситуації ми маємо справу з досить традиційною моделлю російських церковно-державних відносин, що було сформована ще в часи Московського князівства і Російської імперії. В цьому контексті висловлення патріарха не можна оцінювати з позицій моралі, воно не «добре» і не «погане». Воно вкрай прагматичне»(с.119). З одним не варто погодитися з дослідниками: вони вважають паяца Медведєва в президентському фотелі самостійним політиком. Це – не те, що не серйозно, а вже смішно.
Минулого десятиліття в школах Російської Федерації почали запроваджувати вивчення курсу «Основи православної культури», що трактується не як релігійний, а як «світський культурологічний предмет», хоч вже його назва засвідчує протилежне. Мета «Основ» очевидна: «сформулювати власну систему стрижневих для цивілізації цінностей, що визначають її устрій і спосіб життя», як «євразійського» вектора на противагу «вашингтонському» й «брюссельському» варіантам(с.123-- 124). Войовничі клерикали пішли ще далі: вони вимагали вивчення «Православної культури», а не тільки її основ, заперечували вивчення в школах «Історії релігій».
Імперіалізм РПЦ на українських землях підтримують агресивні клерикали на кшталт митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, який заявив: «Любая попытка отделения Украинской Православной Церкви от Русской Православной Церкви, кем бы и когда она ни предпринималась, всегда была и будет расколом, причем не в образном, а в прямом, каноническом смысле слова» (с.131). Цікаво, чи такого самого московсько-імперського погляду дотримується вірянин УПЦ МП на посаді Президента України П.Порошенка? Хіба не парадокс? Президент держави підтримує конфесію, що не хоче визнавати незалежності цієї держави!
Автори аналізованої праці дали ґрунтовну критику бредні митрополита-українофоба, наголосивши, що «для нього не існує українського народу і української держави», а «тільки Свята Русь»(с.131), що тотожна Російській імперії. Водночас не можна погодитися з таким абстрактним твердженням: «Між московськими і київськими православними віруючими немає і не може бути найменшої суперечності, якщо не переводити їх релігійну віру в сферу політики, в сферу чисто фізичної, територіальної, політичної і матеріальної залежності»(с.132). Насправді такі суперечності надзвичайно серйозні, що підтверджує історія, а сподівання на якісь зміни марні, бо московські клерикали відкидають будь-яке каяття не лише своєї квазіконфесії, а й її вірян. Московський патріархат виник на неправді, діє як пересічна державна інституція. Самі дослідники зазначають: «сьогодні уже для всіх є очевидним, що РПЦ є своєрідним міністерством Росії, яке поєднує в собі функції внутрішніх і зовнішніх справ»(с.133), хоч формально РПЦ відокремлена від держави. В Україні РПЦ, незалежно від назви, завше буде знаряддям московського імперіалізму, що підтверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, який «беззастережно закликає підтримати іншу державу»(с.132). Звісно, за такі заклики в цивілізованих державах церковних діячів притягають до кримінальної відповідальності, та в нас, як зазначалося, вірянином цієї антидержавної, антиукраїнської квазіконфесії є не хто інший, як очільник держави.
Так само з погляду кримінального права слід оцінювати таку заяву ще одного московського клерикала, архієпископа Львівського й Галицького Августина: «Очевидно, що розпад багатонаціональних держав і поява нових національних і в ХХІ сторіччі буде представляти виклик всьому людству, основним правам людини, суспільній безпеці, стабільності, цілісності світобудови»(с.134). Хто буде сумніватися, що в тозі владики виступає агресивний московський імперіаліст, який діє на галицькій землі! Та українофоб іде далі: «…Чому ж православні християни України не зуміли хоча б звести до мінімуму руйнівний потенціал етнічності, уникнути поділу. Адже у всіх цих подіях роль націоналізму була однією з визначальних. Чому національні почуття в тих, хто називає себе християнами, зуміли витіснити саму суть із вчення Христа, що для християнина первинно? Вірність Христу або церковна приналежність?» (с.135). Якщо горе-владика заявляє про «руйнівний потенціал етнічності», що засвідчує про його низький інтелектуальний потенціал, то мав би осудити ідеї «Русской доктрины», що розроблена його одновірцями. Зрештою, виступаючи проти національного визволення, московський клерикал протиставляє національній державності ординський імперіалізм, якому служить його Московський патріархат.
Така поведінка клерикала не випадкова. Треба наголосити, що він походить з білорусів, найбільш змосковщеної етнічної спільноти, зґвалтованої примітивним диктатором А.Лукашенкою. Дивує інше, що наша громадськість, зокрема військовики, мириться з тим, що цей українофоб й московський імперіаліст за переконанням від УПЦ МП відповідальний за зв’язки з Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ та іншими українськими військовими формуваннями. Мабуть, його доцільно назвати московським вивідувачем в українських військовових формуваннях. Хіба даремно його діяльність оцінили нагородами ворожої Україні держави: орденом Дружби (2003 р.) і орденом Пошани (2012 р.)? При підході до проблем не лише церковного, а й суспільного життя клерикал дотримується назадницьких засад. Він – войовничий противник церковного екуменізму. Всупереч історичному досвіду московський клерикал називає Берестейську унію «прямим шляхом до знищення традицій і загалом негативним явищем», хоч його перебування у Львові могло переконати в лукавстві подібної характеристики. Позицію Августина щодо запровадження ідентифікаційного номеру російський богослов Андрей Кураєв назвав «найдурнішим популізмом» ( https://uk.wikipedia. org).
Наші вчені розвінчують різні міфи, що стосуються боротьби українського патріотичного духовенства за автокефалію. Вони наголошують, що «рішення так званого Харківського собору 1992 р. просто не мають під собою ніякої канонічної підстави»(с.141). Зрештою, Московська митрополія з’явилася лише в 1352 р., а на українських землях християнські громади існували вже наприкінці І століття, ще до заслання Римського Папи Климента. Як відомо, перше хрещення наших предків датується 860 роком за часів князя Оскольда. Очевидно, що з цією датою треба пов’язувати ювілеї хрещення України-Русі.
Окремо дослідники звертаються до вигаданої проблеми богослужбової мови, адже апостол Павло в Першому посланні до коринтян наголошував: «Бо коли я молюся чужоюі мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду» (1-е Кор. 14, 14). Отож, протидія московських клерикалів використанню української мови як богослужбової суперечить Святому Письму. Чи можна їх після цього вважати християнами? Ні! Вони – імперіалісти й українофоби в рясах! До речі, наші дослідники наголошують, що визнані автокефальні православні церкви використовують рідну мову. Чому ж такого права не мають українські християни?
Московський патріархат вигадав для своїх парафій в Україні під назвою УПЦ МП статус «незалежності й самостійності в керуванні», що не передбачений канонічним правом світового православ’я, проте відмовляються надати їй права автономії, а про згоду клерикал-імперіалістів на її автокефалію не може бути мови. Непослідовна позиція щодо автокефалії Української Церкви Вселенського Патріарха Варфоломея, який шукає зиску, торгуючись з московськими клерикалами на шкоду православним українцям. Отож, процес створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні буде дуже тривалий, адже не можуть об’єднатися навіть дві національні церкви – Українська Православна Церква Київського Патріархату й Українська Автокефальна Православна Церква.
Ставлення московських клерикалів до Української Церкви таке саме, як і кадебістського кремлівського керівництва до України як незалежної держави. Згаданий Андрей Кураєв заперечує саме існування українського народу, бо він начебто не має спільної мови, трактує нинішню Україну як «ковдру з клаптиків», серед яких він називає Галичину, Центральну Україну, Слобідську Україну, Закарпаття і Крим. Клерикал «обґрунтовував» свою позицію ще й тим, що різні частини населення нашої держави неоднаково оцінюють одні й ті самі події історії. Однак треба наголосити, що до такого становища найбільше спричинилося московське поневолення України, якій нав’язували російські оцінки українських історичних діячів. Не надто сприяє утвердженню національної історичної свідомості нинішнє державне чиновництво. Фактично Україні, насамперед засобам масової інформації, нав’язана двомовність.
Поряд з православ’ям на російську політичну культуру вплинуло євразійство, чого не можуть чи не хочуть розуміти європейські політики. Вони не спроможні збагнути, що європейські норми для Росії не підходять. Повоєнна Європа трактувала Совєтський Союз як моноліт, поставилася упереджено до розвінчання «культу особи» і короткотермінової «відлиги», а відтак до горбачовської «перебудови». Проте розвал комуністичного блоку й падіння компартійного режиму в Європі сприйняли з ентузіазмом. Як наголошують дослідники, європейські політики не розуміли того, що Росія походить від Московії як спадкоємниці Алтин-Орди, чим зумовлене «євразійство» в суспільному житті цієї держави. Алтинординську орієнтацію Московії започаткував ханський фаворит Александр Невський, якого тамтешня церква проголосила святим.
Проте російська імперська ідея не обмежувалася алтинординською спадщиною, а синтезувала її з візантійськими імперськими традиціями. Якщо зважити, що обидві згадані держави були євразійськими, то їхня спадкоємниця не могла бути іншою. Треба наголосити, що такий висновок аж ніяк не абстрактний. Наші дослідники зазначають: «Вплив служивої тюркської знаті на історію Росії важко переоцінити. Вихідці з її середовища навіть ставали государями всея Русі (Московії. – О.Г.), як номінальними, так і реальними»(с.174). Російський цар Борис Годунов, зять Малюти Скуратова, був нехрещеним татарином. Матір’ю Івана Грозного була вихрещена татарка. Чимало прислужилися московській імперії князі з ногайського роду. Зрештою, ногайцем був Єрмак, що завоював для Московії Сибір. Дивно, що дехто з патріотичних істориків-аматорів намагається називати його запорозьким козаком.
Цілком слушно наголошують наші дослідники, що Московія – це відродження Алтин-Орди як євразійської держави. У цьому слід шукати прагнення нинішнього кадебістського кремлівського керівництва реанімувати Росію як євразійську імперію, що ідеологічно спирається на концепцію євразійства.
Євразійство трактувало Російську імперію як своєрідний континент між «Заходом» і «Сходом». Як зазначають наші вчені, «в політичному сенсі євразійство хоче узаконити Російську імперію, її континентальний і азійський вимір, дати Росії стійку ідентичність перед лицем Європи, пророчити їй славне майбутнє, виробити авторитетну політичну ідеологію й чисто «національну» наукову практику» (с.176). Євразія – це «континент у собі», що не лише дорівнює їй, а за духовністю й й поліетнічністю з духом «братерства народів» перевищує її. «Більшість російських і закордоннниї євразійців виходить з того, що Росія має створити власний регіональний центр сили в межах колишнього Радянського Союзу»(с.177). Неефективність такого об’єднання очевидна, адже йдеться про підпорядкування Москві слабких країн, тому про конкуренцію із Заходом не може бути мови.
Як твердять сучасні євразійці, історичне майбутнє Росії зумовлено такими чинниками: 1)унікальним геополітичним становищем; 2) величезними природними багатствами; 3)ракетно-ядерною могутністю; 4) талановитим народом з високим духовним потенціалом (с.178-179). Обґрунтовуючи таке майбутнє, євразійці спираються на нову «систему кординат», що охоплює політичну, ідеологічну, економічну й культурну сфери. Вони виходять з того, що ХІХ століття визначала боротьба між «слов’янофілами» й «західниками», ХХ століття – між «червоними» й «білими», а тепер – протистояння між «атлантистами» і «євразійцями», яке «визначить історичний вигляд ХХІ століття» (с.180).
Євразійці трактують майбутнє світу на основі взаємин чотирьох геоекономічних поясів: євро-африканського; азіатсько-тихоокеанського; євразійського континентального; американського. Перший пояс охоплює країни Європейського Союзу, ісламсько-арабську і субтропічну (чорну) Африку. До азіатсько-тихоокеанського поясу належать, окрім Японії, країни Південно-Східної Азії, Індокитай, Австралія й Нова Зеландія. Третій пояс – це «Євразійський Союз», країни континентального ісламу, Індія й Китай. Американський пояс охоплює Західну півкулю (с.180). Євразійці пишуть про всесвітню місію Росії, її геоекономічне завдання, що передбачає створення «Євразійського континентального поясу». Звісно, така мета не здійсненна. Треба мати на увазі, що в недалекому майбутньому основна небезпека для Росії виходитиме з перенаселеного Китаю, який вже тепер натякає на малозаселений Сибір. Марні сподівання на СНД, адже в Москві перестали згадувати про штучно зліплену «співдружність». Нарешті, говорити про «країни Східної Європи» -- це вже не більше від хворобливої фантастики. По-перше, сам термін «Східна Європа» дуже розмитий, а по-друге, колишні члени так званої «світової соціалістичної співдружності», яких раніше зараховували до політичної «Східної Європи», назавжди відірвалися від Росії, надавши перевагу європейській і євроатлантичній інтеграції.
Відтак наші дослідники всебічно аналізують євразійські проблеми в окремих підрозділах, розглядаючи євразійську трансформацію, засади євразійської політики й розуміння національного питання. І ще приділяють чимало уваги нинішньому найгаласливішому євразійцю А.Дуґіну. Особливе значення має така теза: «Євразійство є ідеологічною константою Росії, свого роду абсолютним центром, навколо якого відбувається формування фланґів і нюансованих світоглядних варіантів» (с.186). Воно протилежне атлантистській ідеології європейських держав, до яких належить Україна. Звідси -- висновок про протилежність геоекономічного вибору нашого народу й москалів. Для останніх євразійство становить «загальний займенник, властивий всім стійким російським політичним конструкціям», визначає їхню «політичну ідентифікацію» (с.187). Нема сумніву, що українському народові з євразійством не по дорозі.
Для москалів євразійство не має альтернатив, бо воно пронизує всі, без винятку, ідеологічні течії. Як зазначають наші вчені, його внутрішньою опорою може бути лише «ідеологія твердого державного централізму» для мобілізації населення на реанімацію імперії на основі тюрксько-російського «інтернаціоналізму» (с.189). Треба наголосити, що інтеграцію Росії з Європейським Союзом підтримує приблизно чверть росіян (с.193).
На думку А.Дуґіна, в нинішній Росії присутні три моделі державної стратегії: совєтська (пізньосовєтська); ліберально-західницька (проамериканська); «євразійська»(с.194). Безумовно, перевагу має третя модель, що орієнтується на поліполярний світ на противагу однополярній глобалізації. У внутрішній політиці така модель передбачає створення єдиного Євразійського Союзу, заснованого на моделі «євразійського федералізму», який протиставляє федералізм етносів федералізму територій. Наші дослідники передають припущення московських «євразійців»: «Відірвавши принцип етнокультурної автономії від територіального принципу, євразійський федералізм назавжди ліквідує саму передумову сепаратизму» (с.198).
Якщо проникнути в суть цього задуму, доведеться визнати, що він орієнтований на посилення зросійщення неросійських народів під гаслом етнічного плюралізму. До чого веде такий «плюралізм», можна судити на основі закону Колєсніченка-Ківалова про основи державної мовної політики в Україні, який надавав перевагу мовним меншинам, щоб витіснити визнану державною мову автохтонної більшості. Окрім того, Москва буде спекулювати на захисті так званого «русскоязычного населения». Реальність такого захисту зумовлюється тим, що «збройні сили Євразії, силові міністерства й відомства мають розглядатися як стратегічний кістяк цивілізації» (с.198-199). Кадебістське кремлівське керівництво практично забезпечує виконання таких настанов. Як відомо, євразієць Дуґін був головним ідеологом путінської партії.
У постсовєтській Росії націоналізм набуває особливого піднесення під гаслом «Россия для русских!», що має серйозні наслідки: по-перше, перетворює федеративні засади держави в звичайну фікцію; по-друге, в усіх негараздах москалі звинувачують «національні меншини», «інородців»; по-третє, націоналісти серед неросійських народів відповідають симетрично: «Татарстан для татарів!», «Башкирія для башкирів!», «Якутія для якутів!», «Чечня для чеченців!» тощо, а винуватцями всіх лих називають москалів (с.201-202).Євразійці називають таке явище «націоналізмом ненависті» й протиставляють йому свій химерний «націоналізм любові», що визнає центральність москалів як етносу, цебто ґрунтується на «національній гордості великоросів». Інакше кажучи, йдеться про винятковість москалів, від якої до ідеї богообраності – лише один крок. Відповідно до такого трактування визначається місце інших народів, що становить внутрішню проблему Росії. Така модель називається «громадянським російським націоналізмом» (с.207).
Поза межами Росії вже йдеться про «загальноєвразійський націоналізм» у трактуванні князя Н.Трубецького, що втілюється «в рамках загального цивілізаційного проекту». У цьому проявляється ординська психологія москалів, які звикли свої підступні цілі подавати в привабливій обгортці. Причину цього пояснив відомий дослідник російського комунізму Річард Пайпс. Як зазначає американський вчений, у культурному вимірі москалі – це євроазіати, бо вони не стали спадкоємцями Давньої Греції й Давнього Риму. На противагу їм американці в культурному розумінні належать до європейців. Треба додати, що так само європейцями слід вважати українців. Ідеолог українського традиціоналізму Юрій Липа обґрунтував вплив еллінізму на нашу національну духовність. Духовна єдність з Європою проявилася в тому, що в часи Середньовіччя вихідці з України навчалися в найпрестижніших європейських університетах. Зрештою, так зване «вікно в Європу», яке пробив для москалів скажений цар Петро І, насправді було «вікном в Україну», в якому претензійно одягнені москалі застрягли, що визначило в майбутньому їхнє антизахідництво на брехливих концепціях «гнилої Європи як за царизму, так і за більшовицького тоталітаризму.
Як пишуть наші дослідники, «політика євразійської орієнтації, особливого історичного місця Росії у світі і пошуку ворогів залишається незмінною» (с.210). Цікаво, що нині перше місце серед ворогів Росії віддали США, а відразу на ними йдуть українці й грузини. Вражає те, що німці випадають з числа ворогів нинішніх росіян. Проте аналогії з довоєнним періодом не доречні, бо йдеться не про якийсь варіант пакту Молотова—Ріббентропа, а використання Німеччини для розколу Європейського Союзу.
Внутрішня політика Кремля нічим не відрізняється від програм тамтешніх націоналістів на кшталт галасливого й екстравагантного Жириновського. Дійшло до заперечення українських національних інтересів російськими політиками. Президент сусідньої держави відмовляє українцям у праві на державну самостійність. Наші вчені уболівають: «Найбільш трагічним у цій ситуації є те, що значна частина і «українського» політикуму також у першу чергу піклується не про українські, а про російські національні інтереси»(с.211). Показово, що майже за чверть століття після проголошення незалежності Україна наша держава не обґрунтувала на офіційному рівні таких інтересів. Щоправда, таку концепцію розробила група вчених, активістів Народного Руху України й подала очільникам держави, але відповіді не отримала.
Не може не турбувати те, що на впливові державні посади призначаються, як правило, особи не з числа етнічних українців попри недостатній рівень фаховості претендентів. Дійшло до того, що «огромадянені» всупереч національному законодавству чужинці запрошують на відповідальні посади громадян ворожої держави з мізерним політичним й управлінським досвідом. Маємо достатньо підстав стверджувати, що нинішнє державне керівництво готує для етнічних українців своєрідний варіант апартеїду з неукраїнським управлінським корпусом.
Проте в самій Росії йде боротьба між двома орієнтаціями, про що вже йшлося: попри безглуздість аналізованого проекту частина еліти орієнтується на євразійство, а мізерна меншість бачить майбутнє своєї країни в європейських і євроатлантичних структурах. «Опоненти влади – це не соціалісти, ліберали чи представники інших політичних рухів Росії. Замість них, «чужими», «ворогами» Росії проголошуються чеченські терористи (борці за свободу. –О.Г.), естонські фашисти, грузинські русофоби, українські націоналісти («бандерівці», «жидобандерівці» -- О.Г.), американські імперіалісти, західні змовники й інші «не наші», які бажають зруйнувати, розділити або, щонайменше, образити російську націю. За цих умов цілком логічно, що ті, хто в Росії виступає проти існуючого режиму, не визнаються легітимною (а тим більше корисною) політичною опозицією» (с.213). Таке саме ставлення влади до засобів масової інформації.
Про деідеологізацію суспільного й політичного життя в Російській Федерації не може бути мови. Якщо ідеологом євразійства визнається А. Дуґін, то «теоретиком» так званої «суверенної демократії» виступає В.Сурков. Після приходу Путіна до влади еліта вимагала збереження демократичних завлювань, а маси «зажадали від нього збереження й зміцнення національного державного «суверенітету», істотно порушеного за роки ліберальних реформ» (с.224). Саме на це спрямований неологізм «суверенна демократія», запропонований Сурковим. Вона передбачає обмеження прав і свобод громадян, коли цього вимагають «вищі інтереси держави». Росія, як зазначав Путін, «сама буде вирішувати, яким чином – з урахуванням своєї історичної, геополітичної й іншої специфіки – можна забезпечити реалізацію принципів свободи й демократії, буде самостійно визначати для себе терміни і умови руху цим шляхом» (с.227). Інакше кажучи, концепція «суверенної демократії» підкреслює особливий шлях розвитку Росії, чим вона відрізняється від інших держав.
Наші дослідники наголошують на трьох висновках з концепції «суверенної демократії». По-перше, попри жонглювання терміном народний суверенітет реальним залишається тільки державний суверенітет. По-друге, «суверенна демократія» спирається на патерналізм і авторитаризм державної влади. По-третє, російське суспільство сприймає «суверенну демократію» позитивно, що треба мати на увазі.
Ідеологи «суверенної демократії» зазначають, що її «основні риси визначені фундаментальними категоріями й матричними структурами російської історії, національної самосвідомості, загальної і політичної культури» (с. 233). Цим визначається російська розумова і культурна практика, в якій, як твердять наші дослідники, «синтез переважає над аналізом, ідеалізм над прагматизмом, образність над логікою, інтуїція над розумом, загальне над часткою», бажане перед дійсним, проявляється емоційне світосприйняття, романтичні міражі на противагу смутному сприйняттю реальності.
Звісно, до такої характеристики треба підходити критично. Мабуть, москаль не надає переваги синтезу над аналізом, а виходить з конкретних умов. Те саме стосується твердження про ідеалізм наших сусідів. Не варто його заперечувати при орієнтації на далеку перспективу. Проте в конкретних умовах він підходить з прагматичних позицій, ставить на перше місце матеріальну вигоду, про що писав ще М.Костомаров у праці «Дві руські народності». Зрештою, самі автори інколи заперечують названі риси. Приміром, вони пишуть про доконечність «прагматичного заземлення» російського ідеалізму. Гадаю, що найголовніше для москаля – це прагнення мати все і зараз, що зумовлено природними особливостями життя його предків. На це звертали увагу історик Ключевський і філософ Бердяєв.
Концепція «суверенної демократії» відповідає російським політичним традиціям з настроями патерналізму, пасивності, байдужості до наслідків і гальмування прогресу. Наслідки її втілення можуть бути протилежні, але нема сумніву в її антизахідній орієнтації. Цим зумовлене трактування Росії європейськими вченими й політиками як аномалії. Зрештою, наші дослідники зазначають, що «російська суверенна демократія не може ґрунтуватися на реаліях Європи, бо сама Росія є країною євразійською» (с.240).
Варто погодитися з тим, що в Росії здійснюється параконституційне будівництво, яке заперечує засади чинної конституції й спрямовується на зміцнення авторитаризму на основі «вертикалі влади», наслідком чого може бути лише самодержавство. Звідси – висновок Єлени Боннер: «де-факто країна перестала бути федеративною, і її сутність не відповідає її назві – Російська Федерація» (с.244). Конституційний принцип поділу влади в умовах путінського авторитаризму перетворився в фікцію. Навіть на посаді голови уряду Путін визнавався першою особою в державі, а не Медведєв, що сидів у кріслі президента.
Наші дослідники наголошують: «Сучасна Росія є спадкоємницею Московії, Російської й Радянської імперій. Тому не випадково, що вона несе в собі характерні риси всіх трьох державних утворень»(с.267). Навіть тепер, коли відомі злочини більшовицького тоталітаризму, більшість росіян згадує останню імперію з ностальгією. Штучно створюється «харизма» Сталіна як «ефективного менеджера». «Збереження значимості фігури Сталіна, його привабливості для консервативно настроєної частини російського населення й периферійної номенклатури – це свідчення психологічного визнання ролі сили й фігури «вождя» у російській історії, неподоланій потребі в державному патерналізмі» (с.270). Водночас міфологізація Сталіна має на меті подолання комплексу національної (чи імперської) неповноцінності москалів після розпаду «імперії зла і брехні», бо його тінь з’являється «в ті моменти, коли очевидна криза актуальної політики або дефекти передачі влади» і засвідчується «беззастережна надія на месію, на «богообраного» вождя, якому прощаються усі його гріхи і злочини» (с.271).
Треба погодитися з висновком авторів, що тоталітарне минуле без належного аналізу й оцінки не сприяє модернізації й демократизації Росії, оправдовує насильство державної влади. Серед прихильників чимало таких, які дотримуються погляду, що «Росія стане нормальною країною, коли виросте нове розкуте покоління, яке твердо знає, що воно не зобов’язане поступатися місцем жінкам у громадському транспорті. Таке покоління нікому не дасть із себе знущатися. Таке покоління виросло. Деякі його представники домоглися успіху й у суспільному транспорті не їздять. Вони добре знають, що потрібно для досягнення особистого успіху» (с.274). Такі щасливці байдужі не лише до мільйонів знедолених, а й до майбутнього великої євразійської імперії, а Сталіна трактують як «ефективного менеджера», цебто чисто в буржуазному дусі. Разом з тим у нинішній Росії почали глорифікувати царське самодержавство Через 100 років опублікували статтю Грінгмута під назвою «Керівництво чорносотенця-монархіста», що була надрукована у на початку минулого століття в «Московских відомостях» (1906 р.).
Наші дослідники вважають ілюзією претензії керівників Росії на статус великої держави, бо попри економічну й військову могутність така держава має спиратися на свідомий, вільний і активний народ, а його нема в сусідній державі. Всупереч таким фактам у концепції російської зовнішньої політики зазначено: «Нова Росія, вставши на твердий ґрунт національних інтересів, знайшла повноцінну роль у глобальних справах» (с.284). Її керівництво стверджує, що з однополярним світом покінчено і Росія стала одним з полюсів світової політики, хоч світ не сприймає євразійської держави в такій ролі.
Для дослідника українсько-російських відносин особливу цінність має визначення основних напрямів інформаційної агресії Росії проти України. Насамперед треба наголосити, що нашу історію слід трактувати на основі праці М.Грушевського «Загальна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», обґрунтувати історичну безпідставність сепаратистських рухів в регіонах України. Як незалежна держава Україна має право дотримуватися європейської та євроатлантичної орієнтації, протидіяти втручанню кремлівського кадебістського керівництва у внутрішні справи нашої країни.
Наприкінці праці дослідники підсумували основи формування російської політичної культури, а також її основні риси: великодержавність, патерналізм, місіонерство, великодержавний егоїзм, недовіра до інших народів світу, культ сили, домінування великодержавного шовінізму над природним націоналізмом. Ці риси засвідчують постійність ординської захланності й візантійського лукавства в політиці Московії, Російської імперії, Совєтського Союзу, Російської Федерації.
ПОШУКИ ПАНАЦЕЇ ПЕРЕД РОЗПАДОМ РОСІЇ
Роздуми над книжкою А.Митрофанова «Россия перед распадом
или вступлением в Евросоюз»
Відомий російський політик у книжці, виданій столичним видавництвом «Ад Маргинем» (2005 р.), не уник традиційної спокуси тамтешніх дослідників, які наголошують на якійсь специфіці своєї країни, порівнюючи її народ з міфічною птицею феніксом. Безумовно, твердження про розвал Российского государства 1601-- 1613 роках засвідчує елементарне невігластво або імперіалістичну упередженість, адже тоді такої держави не існувало, бо вона була відома як Московія. Проте апологет імперіалізму подібними «нюансами» не переймається. Вже на початку передмови він проголошує: «Глибокою тайною людства (?—О.Г.) можна назвати й той факт, що Росія покликана була контролювати (?—О.Г.) ту частину землі, володіння над якою забезпечувало військово-політичну гегемонію над усім обширом планети» (с.10).
Cтурбований нашою Помаранчевою революцією, Митрофанов намагається з’ясувати питання вступу Росії до Європейського Союзу. Слід зазначити, що його знання історії України мізерні, в чому переконує заява: «Ніколи Україна не була самостійною державою» (с.12). Звісно, як імперіаліст, він може не визнавати Київської великокняжої імперії нашою давньою державою, але про Галицько-Волинське князівство (королівство) і Гетьманщину, як українські держави, кожна з яких проіснувала більше століття, мав би знати. Окрім того, не варто забувати про Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське. Зрештою, українці формально були рівноправні з поляками в Королівстві Галичини й Володимирії з великим князівством Краківським, князівствами Освенціму і Затору в складі імперії Габсбургів. Прагнення українського народу до самостійного державного життя проявилося в особливому феномені «держава в державі», про що писали наші мисленики Є.Маланюк і В.Янів.
Як українофоб, Митрофанов не церемониться навіть з Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою, називаючи незалежність першої фіктивною, а другу – лише згадує. Для нього Україна – це лише плацдарм Заходу в боротьбі проти Росії (Євразії). Проте він не може не визнати про природний характер євроінтеграції України. Водночас «дослідник» легковажить термінологією, що властиво татешнім політологам не лише нашого часу. Приміром, замість поняття Європейського Союзу, Митрофанов пише про Європу як начебто наддержавну структуру, хоч насправді йдеться про міждержавне об’єднання. Прагнення України стати членом об’єднаної Європи він трактує як її «геополітичне поглинання» Європейським Союзом. Така вже натура москалів: зводити українське питання до західної інтриги, заперечуючи право українців на національне самовизначення.
Після Помаранчевої революції в Україні Митрофанов пропонує геополітично обґрунтувати «проведення реальної політики Росії в міжнародних відносинах» (с.15). Він – проти конфронтації Кремля з Європейським Союзом, що веде до ізоляції. Мета висловлена в таких словах:» Союз Європи й Росії означає початок суперглобалізації світу, позаяк їх об’єднана потужність буде значно переважати американську. Цей союз буде означати крах амбіцій США» (с.16). Отож, виходить, що союз спрямований не на позитивний розвиток, а на протистояння. Така політика пронизує всю історію Московії (Росії). Орієнтацію на євроінтеграцію Росії Митрофанов називає «новою парадигмою політичного мислення». Зважмо, що йдеться про позицію впливового російського політика.
Позиція на євроінтеграцію випливає з оцінки нашої Помаранчевої революції, значення якої «виходить поза рамки регіональної європейської взаємодії» (с.16). Проте Митрофанов застерігає, що Російська Федерація в тих умовах не може забувати національних інтересів. Інакше кажучи, російський політик реально оцінює нову ситуацію, пов’язану з євроінтеграцією України. Він закликає відмовитися від совєтського постулату «гвинтівка народжує владу» на користь іншої формули: «гроші народжують владу».
Треба наголосити, що Митрофанов заперечує право народів на самовизначення, яке визнається в цивілізованому світі як принцип національно-цивілізаційного розвитку. Він іде далі, що підтверджує його теза про ефективність унітарної держави, після чого проголошено: «Федералізм за будь-яку ціну – це шлях до розпаду Росії», бо «принцип національного федералізму – це історико-політичний рудимент»(с.25). Звідси – негативне ставлення до федеральних округів Російської Федерації. Після цього зрозуміло, чому Москва так наполягає на федералізації мононаціональної України, заперечуючи її для багатонаціональної Російської Федерації.
Вину за розпад СССР Митрофанов перекладає на Єльцина, який використав «хохляцкую» ментальність Горбачова й спирався на українських і казахських, а також туркменських урядових «сепаратистів». Цікаво, що тоді керівником Казахстану був Назарбаєв, який разом із кремлівськими кадебістськими небожителями творить Євразійський Союз та інші наддержавні структури під зверхністю Москви. Про прагнення до незалежності народів окупованої Балтії не згадано. На думку імперіаліста, «розвалу» СССР сприяло скасування конституційної статті про керівну роль КПСС, бо після цієї заборони владу в союзних республіках захопили етноеліти.
Які висновки з такого твердження? По-перше, з нього випливає, що «імперія зла і брехні» не могла утриматись без централізованої партії, по-друге, компартійні лідери в неросійських республіках не сприймали самої ідеї комунізму й похідного від неї соціалістичного інтернаціоналізму, а по-третє, концепція «совєтського народу» як єдиної інтернаціональної спільноти не мала під собою реального ґрунту. Цікаво, що Путін звинуватив у «розвалі» СССР засновника цієї централізованої партії Леніна.
Як аномалія в опусі Митрофанова сприймається розділ «Петербург – идеология распада». На противагу майже всім російським імперіалістам він ставиться негативно до скаженого царя Петра І, який фактично і формально утвердив Російську імперію. Нинішньому політику не подобається те, що цар наказав називати холопів «рабами», хоч російські історики не звертають на такий факт уваги. Побудований на Неві «град Петра» він характеризує як «чужий народному духові»(с.84), протилежний «московському духовному й суспільному середовищу» (с.с. 84, 85). Як висновок сприймається таке положення: «Именно Петербург был тем центром страны, где российский правящий и образованный слой оторвался от народа, а затем и потерял способность понимать чтобы то ни было в России. Но петербургская жизнь также не дает способностей что-либо понять и в Европе. Отсюда скудность мировоззрения его обитателей, впитывающих «пустоту» этого города» (с.86).
Відверто кажучи,в позиції Митрофанова нема якоїсь логіки: з одного боку, він таврує Петербург як епіцентр соціальних революцій, а з іншого, хвалить керівних діячів більшовицького перевороту за перенесення столиці до Москви. Критика самого царя піднесена на рівень узагальнення: «Трагедия России не в том, что Петр всю свою сознательную и бессознательную во хмелю жизньразрушал российский порядок. Она в том, что на месте старого он не воздвиг нового, который был бы стабильнее, справедливе и счастливее для народа, чем прежний» (с.88). Після Петра таку саму політику проводили «царствующие бабы», бо не залишилося легітимних спадкоємцівне лише чоловіків, а й жінок. Останнє твердження безпідставне, адже була імператриця Єлизавета, донька засновника Петербурга. Проте відсебиць у опусі Митрофанова достатньо. На них можна й не звертати уваги, але вони засвідчують нестандартні пошуки відповідей на традиційне російське питання «хто винен?».
На закінчення розділу Митрофанов прирівнює Петербург до троянського коня для майбутнього Росії, називає його чужим містом, яке мало формувати європейський спосіб життя й утверджували в імперії європейську людину як ідеал Петра І, а це підривало історичні московські традиції.
Будівником Росії названа армія, бо державі довелося жити серед «орд агресорів» (с.104). Звісно, Митрофанов не зазначає, що агресором завше була саме Росія (Московія, Російська імперія, Совєтський Союз, Російська Федерація). До речі, автор опусу називає свою державу Росієювже в ХІ столітті, що не витримує жодної критики. Без регулярної армії колонізація широких просторів і творення імперії не уявити. Цар Ніколай І сформулював російський загарбницький імператив: «Где раз поднят русский флаг, он никогда не должен опускаться» (с.121).
Постійні війни сформували своєрідну національну мілітаризовану самосвідомість москалів. Отож, Митрофанов доходить висновку, що «Россию, доселе сохраняющую милитаризованное сознание, -- а это будет длиться не одно поколение,-- от распада спасет жесткая унитарная структура государства и правящей власти, опирающихся на сильную общефедеральную армию» (с.127). Для інших народів багатонаціональної імперії він допускає лише культурно-економічну автономію, хоч у цьому чимало сумнівів. По-перше, Москва ніколи не мирилася із самобутністю інших народів, знищувала їхні культурні надбання, намагалася притлумити національну пам’ять. Нині в багатонаціональній Російській Федерації функціонує як державна лише російська мова. Упродовж останніх десятиліть московська, російська, совєтська влада безцеремонно проводила політику україноциду, цебто лінгвоциду, етноциду і геноциду українців. По-друге, про економічну автономію в олігархічній Росії не може бути мови, адже економічна самостійність органічно пов’язана з політичною самостійністю, яку в сусідній країні називають сепаратизмом. По-третє, чітка унітарна структура державного управління аж ніяк не сприяє збереженню самобутності народів, бо вирішальне слово завше буде за чиновниками, надісланими з центра. По-четверте, при такій структурі управління інтереси націй, етносів, національних груп центр не братиме до уваги. Нарешті, по-п’яте, прагнення поневолених народів до свободи Москва буде придушувати військовою силою або підкупами місцевої еліти. Такий варіант уже випробуваний у Чечні.
Як пише Митрофанов, більшовики поставили перед собою завдання розв’язати національне питання шляхом створення «єдиної соціалістичної нації», бо «в руках Сталіна диктатура пролетаріату була тим засобом, який прискорював консолідацію неросійських («нерусских») народів в єдину націю з російським народом» (с.с.132, 134). Звісно, можна заперечити, бо більшовики формулювали інакше своє завдання: йшлося про створення єдиної історичної інтернаціональної спільноти під назвою «совєтський народ». Формально нації ще могли існувати.
У безпосередньому «розвалі» СССР Митрофанов найбільше звинувачує українську компартійну номенклатуру, зазначаючи, що два постсталінські керівники Хрущов і Брежнєв походили з України, а, окрім того, перший з них навіть за дружину мав українку. Зрештою, з України походив зять Хрущова Аджубей, але сам заявляв, що цим не пишається. Про дружину Брежнєва автор мовчить, бо тоді його концепція летить шкереберть. Не згадує апологет імперії й того, як розпинали партійні геронтоархи Шелеста лише за те, що в Україні написи на будинках україномовні.
Якщо вірити Митрофанову, то за партійного керівництва Хрущова розцвітав «український шовінізм», «велася боротьба за викорінення використання російської мови в республіці» (с.138). Для об’єктивності треба сказати, що за правління Хрущова почали масово закривати школи з українською мовою навчання і навіть призначили дату закриття останньої такої школи – 2017 рік, до століття більшовицького перевороту в Петрограді. Безсовісність Митрофанова засвідчує твердження, що «В. Щербицький продовжував справу попередника (Шелеста.—О.Г.), хоча і з меншим розмахом» (с.139). Насправді новий республіканський компартійний персек спрямував національну політику в протилежному напрямі. Русифікація прискорювалася в усіх сферах суспільного життя, від партійних апаратів до шкільництва. Секретар ЦК КПУ Маланчук навіть вилучив з повного зібрання творів Тараса Шевченка шість поезій, бо вони могли прислужитися українському патріотизму. За часів Щербицького кадебістське переслідування дисидентів посилювалося, бо республіканське КДБ очолив московський емісар В. Федорчук. Дійшло до того, що сам Щербицький закреслив у графі «національність» своєї особової справи украинец і власноручно написав: «Русский», рекламував себе як «продолжателя дела Богдана Хмельницкого». Проте шовініст без жодних на підстав заявляє: «Щербицкий был более осторожен и охотно использовал для достижения целей сепаратизма огромный аппарат украинской бюрократии, прочно осевшей в Москве со времен Хрущова и пополненной при Брежневе. Эта «московская» колонна украинских сепаратистов охотно поддерживала шовинистические призывы, доносившиеся из Киева. Действуя в унисон, обе силы обеспечили Украине роль главного механизма развала СССР» (с.147). Не просто сказати, чого тут більше -- зухвалої брехні чи невилікованої шизофренії?
Як переконаний Митрофанов, розпаду («розвалу») СССР можна було запобігти, вдавшись до арештів республіканських партійних і державних діячів. Про уроки андроповського безумства з наведенням трудової дисципліни він не згадує. Звинувачення безпідставні. Слід наголосити, що навіть Горбачов дотримувався заяложеної сталінської тези, начебто національне питання в СССР розв’язане повністю й остаточно. Отож, перестройка навіть не торкалася цього питання, а воно перетворилося в наріжний камінь, про який згадано в Святому Письмі.
Імперіаліст Митрофанов намагається з’ясувати роль національного питання в розпаді («розвалі») СССР, не згадуючи, що йдеться про «імперію зла і брехні». Як випливає з його тверджень, Сталін підпорядкував національне питання «стратегічному курсу на соціалістичну перебудову світу», що пов’язував зі світовою війною (с. 150). Цій меті була підпорядкована мілітаризація держави. З 1934 року розпочинається посилена централізація багатонаціональної держави. Доходить до того, що «вождь народів» звинуватив навіть Енгельса в «елементарному німецькому націоналізмі» й русофобстві за критичні статті про царську Росію, яку сам Ленін називав «тюрмою народів». Щоправда, аналогічних антиросійських статей Маркса Сталін не критикує. Окрім того, за правління Сталіна неросійським народам була нав’язана російська азбука, замість запровадженої латинської.
Елементарне незнання чи свідома фальсифікація реального довоєнного становища проявляється в тому, що Митрофанов пише про терористичну боротьбу націоналістів у Західній Україні і Литві, які загарбала Москва відразу після початку Другої світової війни. Проте ще тоді повстанські рухи не діяли ні в Західній Україні, ні в Литві: вони заявили про себе в умовах німецької окупації цих земель. Перші збройні сутички Українська Повстанська Армія мала з німецькими окупаційними підрозділами. Отож, твердження про те, що УПА створено при допомозі німців – нахабна брехня. Такий самий обман і про те, що в часи німецької окупації діяв український уряд: його керівники були через кілька днів після проголошення Акту про відновлення державності арештовані, а лідер революційної ОУН Степан Бандера й інші провідні націоналістичні діячі були кинені в концтабір, у якому перебували майже до кінця війни.
Треба задуматися над такими словами Митрофанова: «Перед лицом этих внутренних угроз и источников дестабилизации следовало иметь дополнительные гарантии лояльности населения. И Сталин, как великолепный политик-державник, принял решение сделать в этих условиях политическую ставку на русского человека» (с. 153). Водночас він схвалює статтю Сталіна 1913 року, хоч насправді її визначення нації було не чим іншим як обкарнаним повторенням визначення, яке сформулював ще 1851 році італійський правознавець Паскуале Станіслав Манчіні(1817-1888 рр.) у лекції під назвою «Про націю як основу права народів». Таке «запозичення» в цивілізованому світі називають плагіатом. Доречно нагадати, що брошурку Сталіна «Марксизм і національне питання» хвалив Ленін, цебто хвалив плагіат свого однопартійця.
Безсоромний Митрофанов заявляє: «…Надо было готовить страну и народы СССР к тотальной мировой войне с империалистическими хищниками…Главная угроза СССР исходила из лагеря империализма» (с.153). Уже на час писання його книжки було відомо, що Другу світову війну готував Сталін, сподіваючись на створення збройним способом світової комуністичної імперії. Проте Гітлер, союзник Сталіна, випередив кремлівського диктатора лише на два тижні. У внутрішній політиці, як пише імперіаліст, «речь шла исключительно о процессе консолидации и солидаризации единого советского народа, собираемого, конечно же, на основе самого крупного этнического элемента страны – русского народа и, разумеется, языка этой общности» (с.154). На перший погляд, усе логічно обґрунтовано, та за цими обтічними словами приховується страшна трагедія народів, насамперед голодомор українців і казахів у міжвоєнний період, за що «самый крупный этнический элемент», цебто москалі як імперська нація не відповіли перед судом народів, бо так званий «Нюрнберг-2» не був доведений до логічного завершення.
Московський ксенофоб не осуджує сталінського геноциду. Він навіть радіє, бо на Північному Кавказі стрімко з 1917 до 1939 року зростала питома вага москалів («русских»), що відбувалося також за рахунок зміни етнічної самосвідомості й мови. У науці такі злочини поневолювачів називаються етноцидом і лінгвоцидом. Сталінська влада не лише духовно поневолювала неросійські народи, а й за їх рахунок розвивала індустріально насамперед Росію. Саме тому в 1937 році промисловість Росії виробляла 70 відсотків продукції всієї імперії.
Суть СССР як «імперії зла і брехні» відтворюють особливості його розвитку на російській основі. На початку Другої світової війни військові пропагандисти твердили: «Красная Армия в любой войне выполняет интернациональные обязанности» (с. 156). Не минуло й року, а Сталін розкривав свої наміри американському послові: «Мы знаем, народ не хочет сражаться за мировую революцию; не будет он сражаться и за советскую власть…может быть. Будет сражаться за Россию» (с.156). Аналогічні вказівки отримували армійські пропагандисти: «Некоторые товарищи еще недопонимают, что главная сила в нашей стране – великорусская нация. А это надо понимать… Великая Отечественная война ведется за спасенне, свободу и независимость нашей Родины во главе с великим русским народом» (с.157). Навіть не згадано керівної ролі більшовицької партії. Після війни «вождь народів» буде переконувати, що переміг совєтський політичний і суспільний лад, а на бенкеті армійських командирів знову проголосить тост «за великий русский народ». Таке лицемірство, яке завше було властиве москалям, за совєтської влади, в ідеології більшовиків сягнуло свого апогею.
Ще до війни національне питання набувало особливої ваги, бо вже в 1939 році СССР мав перейти до комунізму як безнаціонального суспільства, чим зумовлене формування передкомуністичної, соціалістичної нації. Митрофанов пише про заходи, що сприяли «приведенню революційної законності в гуманні рамці» (с.157). Йдеться про 1933 і 1934 роки, коли антигуманність більшовицької диктатури проявилася у Великому Голодоморі в Україні й знищенні голодом третини казахської людності, а також у встановленні особливої судової процедури для противників режиму після вбивства Кірова. У СССР було запроваджене дивне для цивілізованого світу поняття «подозрительные национальности». Звісно, на першому місці серед них були українці, яких почали «карати» голодомором ще в 1921-1922 роках, а також німці, поляки, корейці, болгари, фінляндці, румуни, китайці та інші. Щоправда, Митрофанов українців не згадує, бо вважає їх частиної росіян.
Як прихильник тоталітаризму автор опусу не переймається тим, що на практиці СССР діяв як «партія – держава», при якій після «призначення» диктатора Сталіна головою уряду державні органи вивищилися над партійними. Мабуть, останнє застереження далеке від дійсності і стосується лише союзного центра.
Описуючи жертви війни, Митрофанов називає людські втрати різних народів СССР, хоч вони ще не відомі до цього часу. Якщо вірити «дослідникові», то найбільших втрат зазнали москалі – 5 млн 756 тис осіб, а українців загинуло 1 млн 377 тисяч. Насправді, як подають закордонні джерела, найбільше за роки війни людських втрат припадає на український народ -- 8 млн осіб, що на 2-3 млн більше від втрат москалів. Однак треба зважити, що до останніх зачислені також представники неросійської національності.
Змушений визнати створення у вермахті «русских национальных формирований», Митрофанов відразу оправдовує москалів, заявляючи, що вони «как по абсолютным величинам, так и в сравнении с другими национальными формированиями из числа представителей народов СССР, перешедших на сторону нацистов, явились незначительным фактором в условиях войны», бо їх начебто налічувалося лише приблизно 180 тисяч (с.164). Порівнювати показники серед різних народів нема сенсу, адже російський імперіаліст не посилається на якісь джерела. Як можна судити на основі опублікованих матеріалів, лише РОА (Русская Освободительная Армия) генерала А.Власова налічувала 120-130 тис осіб. Проте «білі» емігранти створили свої військові формування. Приміром, «1-я Русская национальная армия» налічувала від 6 до 10 тисяч військовиків. До речі, незадовго до закінчення Другої світової війни власовці присягали боротися разом зі «всеми свободолюбивыми народами в союзе с Германией под главным командованием Адольфа Гитлера». Наші дивізійними з «Галичини» тоді присягли на вірність українського народу.
Після війни денаціоналізація підкорених народів набирає прискорених темпів. Митрофанов звертає увагу на боротьбу з найменшими проявами націоналізму і «всемірне розширення впливу російської мови як єдиної мови єдиної соціалістичної нації» (с.165). Треба зазначити, що такої «єдиної соціалістичної нації» в СССР не існувало. У роботі «Економічні проблеми соціалізму в СССР» Сталін навіть не згадує про народи, бо для нього «націй, народностей і так далі вже не існує»(с.166). Автор опусу не приховує цинізму більшовицької партії в національному питанні, адже «більшовик не має національності, а комуніст має». Чи не цікаво? Та Митрофанов іде далі, заявляючи: «Большевизм как самобытная идеологическая доктрина России был чем-то вроде модернистского советского православия всех советских людей. В общем, подобная уникальность и однородность служили главной цели советской власти: созданию крепкого и великого государства» (с.166). Як наслідок націоналістична і космополітична діяльність прирівнювалися до антисовєтської діяльності.
Протилежністю таким підходам Сталіна Митрофанов називає хрущовську «національну» політику, бо вона стимулювала зростання національної свідомості на шкоду соціалістичній свідомості. Як «національний ухил» він трактує публікації національними мовами матеріалів з історії, культури, традицій своїх народів, бо вони стимулювали посилення «традиційного націоналізму в таких національних регіонах, як Україна, Казахстан, Узбекистан», а також звертає увагу на «націоналістичний процес совєтських євреїв і прибалтійських республік»(с.174). Про кавказькі народи чомусь не згадано. Згодом наслідки хрущовської політики в національній сфері намагалися подолати методами сталінського періоду Брежнєв і Андропов.
Водночас Митрофанов закидає Андропову і його наступникам Черненку і Горбачову підміну «нової історичної спільноти» під назвою «совєтський народ» простою механічною єдністю націй і народностей, бо «многонациональность СССР и была одним из главных факторов, объективно способствовавших развалу СССР» (С.175). Якщо Брежнєв протидіяв «відцентровим тенденціям в національній політиці», що проявилися за часів Хрущова, то Черненко й Горбачов повернули хрущовську національну політику.Водночас за кордоном діяли «інститути», «спілки» і «фонди», які вивчали СССР, чого не було за часів Сталіна. Митрофанов згадує вислів дослідника совєтизму Дж. Вілера, що національні проблеми є ахіллесовою пятою комуністичної наддержави, а твердження західних совєтологів про те, що «партія не змушує москалів вивчати мови інших совєтських народів, а протилежне наявне», називає дивним. Доходить до того, що він характеризує діяльність трьох останніх генсеків, серед них навіть Андропова, «підривною», бо вона була спрямована «проти власної держави». Турботу про розвиток нечисельних народів потрактовано як «філологічний абсурд», що призвів до «національного абсурду в ранзі закону», спричинивши «розвал» совєтської імперії.
Наприкінці розділу Мартинов доходить висновку, що «національні відносини стали «троянським конем», який приховував справжні причини розпаду СССР» (с.179). Як видно, російських політик не обтяжує себе коректністю термінології: він вживає поняття «розвал» і «розпад» як тотожні, хоч між ними існують суттєві відмінності, бо перше поняття означає цілеспрямований поділ, а друге – поділ натуральний. Звісно, СССР розпався, не був розвалений, чого не може зрозуміти путінська камарилья.
Аналізуючи совєтську національну політику, Митрофанов виділяє в ній ленінський і сталінський періоди. Варто погодитися з думкою, що більшовики не підтримували федералізації Росії, як Ленін заявив ще 1913 року, хоч треба зазначити: після більшовицького перевороту лідер більшовиків навіть змінював своє ставлення до національного питання тричі на тиждень. Тоді був створений Народний комісаріат у справах національностей, який очолював Сталін. Цей наркомат поділявся на 11 комісаріатів і 8 відділів (с.181). Комісаріати стосувалися справ поляків, литовців, мусульман, євреїв, вірменів, білорусів, поволзьких німців, кавказьких верховинців, грузинів, латишів, чехів і словаків, а діяльність відділів спрямовувалася на сибірські народи, киргизів, марійців, українців, естонців, волжан і чувашів.
Більшовики виступали начебто за самовизначення націй при збереженні великої централізованої держави, унітарної, але з національно-територіальними автономіями, заперечуючи федералізацію. Проте вже через півроку Ленін виступив за «федеративне об’єднання держав, організованих за совєтським типом» (с.182). Кон’юнктурність такого підходу очевидна: більшовики мали намір роздмухати світову соціалістичну революцію, об’єднати всі народи навколо Росії на засадах «імперативу пролетарського інтернаціоналізму». Ленін був змушений зважати на те, що принцип самовизначення націй підтримав американський президент В.Вільсон.
Проте більшовики не зважали ні на мораль, ні на логіку. Вони визнали право на державну незалежність України, Фінляндії й Турецької Вірменії, а згодом Естонії, Латвії, Литви й Білорусі, хоч через певний час зневажили таке визнання. Відмова від договорів про поділ Польщі доволі дивна, адже совєтська Росія не трактувала себе як спадкоємницю царської Росії.
Хоч більшовики пішли на федералізацію Росії, вони знецінювали її наявністю всевладної централізованої партії, що не визнавала федеративної побудови. «Ефективним державним інструментом національної політики», як пише Митрофанов, була Червона армія, що підкреслює роль військової сили для «зміцнення» пролетарського інтернаціоналізму. Стратегічну мету більшовиків висвітлив їхній провідник: «Мы живем не только в государстве, но и в системе государств, и существование Советской Республики рядом с империалистическими государствами продолжительное время немыслимо. В конце концов, либо одно, либо другое победит»(с.188). Як з’ясувалося, більшовицька «імперія зла і брехні» співіснувала мирно з «імперіалістичними державами» аж до свого скону. Таким чином, історія винесла вирок: перемогло «другое», цебто противники СССР.
Митрофанов хвалить Сталіна за те, що «генсек оказался на удивление прозорлив» (с.193), бо зміг запобігти перебігу подій, які проявилися наприкінці вісімдесятих років. Однак треба зважити на те, що сталінська «прозорливость» не витримала іспиту часу. Якщо «вождь народів» в 1939 році не згадував понять «національне питання», «нація», «народність» тощо. то це ще не підтверджує його мудрості. Не з доброї волі «вождів» наприкінці вісімдесятих років такі поняття опинилися в центрі державної політики. Та Митрофанов має іншу думку: «Курс Сталина на гомогенное, однородное общество с постепенным стиранием национального фактора имел все же больше положительных, чем отрицательных моментов» (с.195-196). Треба наголосити, що таке стирання національного фактора не стосувалося москалів, які вивищувалися над іншими народами. Автор аналізованого опусу зазначає, що «Сталин, развивавший идею о создании одной социалистической нации в СССР, тем самым является не просто формальным продолжателем российской государственности, но и делает это, исходя из национального опыта» (с.198). Отож, Митрофанов ототожнює національну політику царської Росії й більшовицького СССР. Якщо Ленін називав царську Росію «тюрмою народів», то логічно така характеристика стосується й СССР. Чи не тому наприкінці вісімдесятих років совєтська «тюрма народів» почала розвалюватися? Окрім того, треба визнати рацію ще одній неофіційній назві СССР – «імперія зла і брехні»! Звісно, приписування Хрущову створення «совєтської імперії» не обґрунтовано, бо її створили Ленін і Сталін.
Єдиний порятунок для різношерстої Росії Митрофанов бачить у перетворенні багатонаціонального населення в єдину націю через створення унітарної держави. Саме такий курс проводить нинішній кремлівський самодержець Путін. Нема сумніву, що подібний план приречений, адже про національну уніфікацію в умовах Російської Федерації не може бути мови.
Шукати логіки в трактуванні основної ідеї Митрофанова марно. Виступаючи за унітарність Росії, політик картає Тимчасовий уряд за непослідовність національної політики, бо він розігнав фінляндський сейм, відмовив у наданні автономії Україні, не визнав національної рівноправності народів Туркестану.
Більшовики діяли кон’юнктурно, що підтверджують позиції двох Всеросійських з’їздів Совєтів робітничих і солдатських депутатів. Другий з’їзд не підтримав федеративного ладу держави. а третій ухвалив, що «Советская Российская Республика учреждается на основе свободного союза свободных наций как федерация Советских национальних Республик»(с.207). До речі, між ними часова відстань два місяці. Слід зазначити, що на ІІІ Всеросійському з’їзді Советів було 1647 делегатів, а серед них лише 233 від «нерусских народов». Безумовно, вони не могли мати впливу на ухвали цього з’їзду.
Митрофанов шукає джерел московського самодержавства, щоб обґрунтувати суть більшовицької диктатури. Він звертає увагу на заяву Івана Грозного про те, що Московія сповідує «истинную христианскую веру», принесену Андрієм Первозваним, цебто першим з дванадцятьох апостолів і учнем Івана Хрестителя, а це начебто вивищує Москву над Римом, бо Папа Римський виступає спадкоємцем апостола Петра, якого привів до Христа брат Андрій. На такій підставі чванлива Москва не визнала Ферраро-Флорентійської унії, а її прихильника київського митрополита Ісидора московський князь наказав арештувати. Звісно, апологет московського імперіалізму не розкриває підступності тамтешнього духовенства в домаганні церковної автокефалії, але зазначає, що на основі «єдності віри» московський князь Іван ІІІ розпочинає «воссоединение русских земель в общее государство». Звісно, тоді такого терміна як «восоединение» не могло бути, але Митрофанов підпорядковує своє дослідження нинішнім імперським інтересам.
Щоб оправдати загарбницьку політику московських самодержців, Митрофанов згадує ідеологему старця Псковського монастиря Філофея «Москва – третій Рим». Подібні «аргументи» на початку ХХІ століття засвідчують лише одне: загарбницькі претензії Москви залишаються постійними. Хіба варто згадувати нісенітниці невігласа-ченця з ХVІ століття! Митрофанов пише, що Філофій «строит глобальную историософскую концепцию первородства Москвы в современном мире по отношению к иным странам и государствам» (с.227). Однак при такому трактуванні ролі Москви як безпосередньої спадкоємниці Другого Риму (Константинополя) ставиться під сумнів її право на спадщину Київської великокняжої імперії.
Нині дивно читати про «провиденциальное значение Москвы, находящее подтверждение в авторитете Священного Писания» (с.233). Мабуть, Митрофанову не достатньо більшовицьких аргументів про роль Москви в «комуністичній перебудові світу». Чи не буде доречним назвати Москву «другим Вавилоном»?
На противагу претензійним москалям українські християни оцінювали свою столиць як «Новий Єрусалим» («Другий Єрусалим»), чим засвідчили його християнську, а не імперську місію. Навіть у дореволюційній Росії до Києва ставилися як до святого міста, адже його роль у християнському світі передбачив апостол Андрій Первозваний.
Апологет московського імперіалізму пробує оправдати загарбницьку політику в традиційному дусі: «Период российской государственности, известный как Киевская Русь, с последующей удельной раздробленностью и татаро-монгольским сюзеренитетом сменился периодом Московского государства, продолжавшимся до возникновения Российской империи» (с.238). Хибність такого підходу в тому, що Російська імперія проголошується спадкоємницею Київської великокняжої держави, яка трактується як втілення «российской государственности». Уявімо собі, що Сполучені Штати Америка називатимуть періодом своєї державності давнє англійське королівство. Відповідно до такої логіки Румунія може розпочинати свою історію від заснування Риму!
Водночас Митрофанов допускає підміну понять: Московську державу називає Великоруською, ідеалізує її «національну експансію». Він переконує: «Россия росла сплочением народов, где русский элемент играл роль цемента, соединяющего самые разнообразные этнические элементы в политическую общность. Поэтому Российская держава обладала перед лицом внешних угроз твердостью монолита» (с.248).
Якщо Москва порушувала права підкорених народів, то винні були останні. Українців він звинувачує в «неоднократном клятвопреступлении», а про ігнорування Переяславської угоди москалями навіть не натякає, хоч такі порушення проявилися вже за життя гетьмана Богдана Хмельницького. Навіщо згадувати про те, що Москва не виконала своїх зобов’язань і не визволяла українських земель з-під влади Речі Посполитої, а поділила з нею їх всупереч волі українського народу?
Оди московській експансії Митрофанов доповнює твердженням про «объективную тенденцию к унификации управления, являющейся элементом политики центрального правительства, которая достигла своего апогея в советское время в виде фактически унитарного государственного образования – СССР» (с.249). Під цими завуальованими формулами викрита справжня суть «імперії зла і брехні»: вона не була й не могла бути якимось «союзом рівноправних республік». З неї випливає, що СССР у національній політиці насправді був лише продовженням царської Росії, яку називали «тюрмою народів». А ще згадка про «поступові процеси русифікації» засвідчує, що така політика була не чим іншим, як лінґвоцидом, що, безумовно, переходив у етноцид. В Україні, як уже зазначалося, царська і совєтська політика послідовно проводила україноцид, змінюючи лише його форми.
Щоправда, Митрофанов змушений визнати, що «национальная политика России при Александре ІІІ перешла в более агрессивную фазу: началась русификация национальных окраин» (с.254). Таке визнання спростовує постійну глорифікацію національної політики в царській Росії. До речі, апологет національного поневолення неросійських народів навіть дорікає царизму, що не розпочав «агресивної фази» русифікації раніше. Після таких міркувань цікавий висновок: «Парадоксальный курс национальной политики империи в последней фазе существования привел к абсурду: все российские (?—О.Г.) народы накануне русских революций вдруг почувствовали себя нациями в европейском понимании» (с.256).
Доцільно дещо уточнити. По-перше, не зрозуміло, чому всі народи названі российскими, а не поневоленими. По-друге, всі народи в європейській частині імперії були націями ще до їхнього поневолення Москвою і так почувалися під її владою. По-третє, народи в Центральній Азії ще не кристалізувалися як нації, а людність інших регіонів досягла лише рівня етнічної свідомості. По-четверте, далі Митрофанов сам заперечує собі, заявляючи, що, можливо, лише поляки й фінляндці сформувалися в нації. Цікаво, що він називає ті самі народи спочатку «российскими», а потім – «невеликорусскими» (сс.256, 257).
Апологет московського імперіалізму доходить до того, що приписує «факт безразличия инородческого населения к вопросам национальности в большинства этносов России» на противагу «маргинальным националистически настроенным интеллигентам» (с.257).
Нарешті Митрофанов заговорив про «великорусский шовинизм» як знаряддя самодержавства, хоч ще недавно хвалив агресивну політику царя Александа ІІІ щодо неросійських народів. Водночас він протиставляє національне «великорусское государство» космополітичній імперії. При такому трактуванні ніяк не зрозуміти, чому космополітичне самодержавство спиралося на «великорусский шовинизм».
Безглуздя трактувань Митрофанова проявляється в формулі самодержавства, яке начебто «власть для народа и народ для власти» і лише при царю Петру І «самодержавие стало ассоциироваться с бесправием народа»(сс.261, 262). Далі він оцінює внесок Петра І як «негативный для созревания нации». Які висновки? По-перше, Митрофанов протиставляє себе одописцям «петербурзького періоду Московської держави», починаючи від Пушкіна, а по-друге, питання про існування москалів як нації стає проблематичним. Двостолітню історію після Петра І він характеризує як «историю насилия над народами государства и заката самодержавной империи, которая в действительности была не самодержавной, но абсолютистской» (с.263), хоч ці два прикметники в науці ототожнюються. Виявляється, до цього царя в московському управлінні втілювався ідеал народної свободи. Трактування настільки примітивне, що не потребує спростування, а лише висміювання. Попри алогічність Митрофанов переконує: «История, зачатая в крови стрельцов, восставших против узурпатора, покушавшегося на народную свободу, пришла к своему историческому концу – гибели потомков палача царского рода (Петр сам рубил головы стрельцам на Красной площади в Москве). Круг замкнулся, дав путь изначальной идее Великорусского государства: союз народа и власти» (с.266). Після цього логічно виникає питання: чи можна вважати зрадником гетьмана, який став на боротьбу проти узурпатора й ката? Звісно, таке питання не вигідне московським українофобам! Проте Лев Толстой не залишив жодних сумнівів, що Петро І – «великий мерзавец, был осатанелый зверь. Забыть про это, а не памятники ставить» (с.304). Треба зауважити, що статуя цього царя-мерзотника стоїть у кабінеті президента сусідньої держави! Мабуть, коментарі не потрібні!
У своїх теревенях Митрофанов доходить до повторення заяложеної тези квазіісториків про поділ «русского народа» та три відгалуження: великоросів (власне русских), українців (або малоросів) і білорусів. Він твердить , що в Середньовіччі всіх їх називали русскими, хоч історики стверджують: до 1721 року і навіть пізніше в Європі чітко розрізняли Русь (Україну) і Московію. Довільне використання наукової термінології призводить до того, що «дослідник» пише про «національну політику Александра Невського», хоч тоді націй ще не існувало. Спекуляція очевидна: протиставити дві політики – нашого короля Данила Галицького і північного володаря Александра Невського, що був ханським прислужником і навіть побратимом ханського сина. Щоправда, деякі російські дослідники (приміром, А. Бушков) переконують, що Александр Невський став прообразом хана Батия, який насправді не існував, й намагався підкорити сусідні незалежні князівства.
Закінчується опус Митрофанова розділом про періодизацію російської влади.
Зрештою, про періодизацію в ньому не йдеться: «дослідник» підпорядковує історію російської влади власній концепції, яка зводить все до того, що Росія може існувати лише як унітарна держава. Апологетові імперіалізму доводиться визнати нерозвиненість суспільно-політичного життя імперії, що створювало підстави для посилення бюрократизму. Відтак він доходить висновку: «В России народ всегда ориентирован на самую верхушку государственной власти. В Московском государстве – на царя, в империи – на императора, при советской власти – на генсенка, сейчас – на президента»(с. 306). Щоправда, Митрофанов зазначає, що Горбачов не зміг пробудити до себе таких почуттів народу. Зате, зазначимо, агресивну політику самодержавного президента Путіна підтримує майже 90 відсотків опитаних росіян, хоч така політика не відповідає російським національним інтересам, а реальна влада в державі належить олігархам, яким властивий «вузькоегоїстичний консерватизм». Чи не підтверджується очікування, що на зміну лібералам за часів Єльцина прийдуть антидемократи? Саме на таких антидемократів спирається Путін, протидіючи «раскачиванию революционно-центробежных тенденций в регионах» (с.308). Митрофанов виступає за «сильный центр», що протидіє розпаду Росії на найближчий час.
Як імперіаліст Митрофанов закінчує свій опус загальним висновком, що майбутнє його країни в унітарності та вступі в Європейський Союз. Звісно, сам виклад спонукає до іншого висновку, та це вже засвідчує «особливості» підходів автора до розв’язання проблем своєї держави згідно з традиційними імперіалістичними концепціями.
АГРЕСІЯ ПІСЛЯ «НОВОЇ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
Москвини не лише найжорстокіші дикуни, але найпідліші,
бо не мають жодного уявлення про мораль.
Наполеон
Головна ідея цієї книжки полягає в тому, що найбагатші й
найсильніші вільні країни світу мають стати за цими
малими державами, яким тепер загрожує Росія.
Едвард Лукас
Прежде всего следует призать, что крушение
Советского Союза было крупнейшей
геополитическойкатастрофой века.
ВладимирПутин
Як спадкоємиця Алтин-Орди путінська Російська Федерація готує новий, -- сподіваюсь, останній, -- похід проти європейської цивілізації. Для цього її кадебістське керівництво використовує не лише нафту й газ, а й облудну дипломатію, підкуп агресивних правих і лівих сил, одіозних політиків у західному світі, а також інформаційні важелі впливу на пересічного обивателя. У таких умовах перед цивілізованим світом постають питання про відповідь на імперські амбіції євразійського рудименту «імперії зла і брехні». Наголошую, що йдеться про відповіді, бо західним діячам, як правило, не вистачає завбачливості в неординарній політичній констеляції, а переважають спроби вийти з нинішньої ситуації коштом інших держав, насамперед України, що перетворилася в оборонний вал перед московським агресором, хоч Кремль фактично вже розпочав на полях нашого Донбасу Третю світову війну.
Звісно, нові виклики людству не залишають байдужими інтелектуалів. Найпереконливіший доказ – праця відомого британського публіциста Едварда Лукаса «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу»(К.: Темпора, 2009.—488 с.), що вийшла після того, коли Москва посягнула на суверенітет незалежної Грузії. Західні політики не змогли зрозуміти причин російської агресії. Одні з них шукали її причин у політиці президента Медведєва, хоч насправді він був і залишається маріонеткою кадебістського підполковника Путіна, інші – звинувачували грузинського лідера Саакашвілі, характеризуючи його як безвідповідального за долю свого народу. Часто шукали паралелей між ставленням російського керівництва до Абхазії й Південної Осетії та західних політиків – до Косова. Як пише у передмові до книжки Норман Дейвіс, «розважливий аналіз випурхнув у вікно».
Не менше питань виникло після нападу московських ординців на український Донбас. Пропаганда кадебістської імперії дала отруйні плоди не лише в самій Росії, а й на Заході. Звісно, чимало завинило українське керівництво, яке воліло економити кошти на інформації еліти й широких верств населення в західному світі, що змушує тепер розплачуватися життям тисяч людських життів, ранами і болем, двома мільйонами біженців з окупованих районів, а в світі – з елементарним нерозумінням проблеми, коли сепаратистів і бандитів як бойовиків агресивної імперії навіть дипломати називають повстанцями.
Треба визнати слушність підходу Н.Дейвіса, який проводить паралелі між останніми подіями в Абхазії й Південній Осетії як частинами Грузії та діями російського керівництва в Чечні, доходить висновку про московську стратегію: «Коли сепаратисти наважуються діяти в межах російських кордонів, їх треба нещадно винищити. А коли вони з’являються на території російських сусідів у так званому ближньому зарубіжжі, а надто поблизу важливих трубопроводів, їх треба заохочувати».
Московські імперіалісти свою агресію пояснюють захистом російських громадян. Так було в Абхазії, коли місцевим мешканцям виписували паспорти громадян Російської Федерації. Звісно, Дейвіс помиляється, коли намагається довести, що Путін – «аж ніяк не новий Сталін», хоч «схарактеризував крах СССР як «найбільшу катастрофу», навряд чи прагне відродити цілком совєтську партію-державу». Невже ж західний інтелектуал не бачить очевидного? Саме такої реанімації «імперії зла і брехні» домагається кадебістський самодержець. Звісно, треба внести певні корективи на час. Праця Лукаса, передмову до якої писав Дейвіс, вийшла ще до московського загарбання українського Криму й частини Донбасу, та наміри Путіна вже тоді були цілком очевидні. Він прагне не тільки відновити покійну імперію, а й повернути їй велич світової держави. Так само помиляється Дейвіс щодо оцінки внутрішньої політики Росії, бо вона зводиться до реанімації сталінізму попри очевидність його трагічних наслідків.
У передмові до українського читача Е.Лукас наголошує на «нездатності Заходу діяти щодо Росії чесно й рішуче». Такий висновок ще більше підтвердився нині, коли Кремль розпочав проти України неоголошену війну. Водночас треба визнати рацію Лукасу в тому, що доморощені корумпованіполітики «змарнували спадщину Помаранчевої революції». На жаль, аналогічна доля спіткала з вини таких самих політиків Революцію Гідності. Проте найбільше закидає автор аналізованої праці західним політикам, які пасують перед російською «екс-кагебістською клептократією». Лише одне треба зауважити, що кагебістами стають на все життя, бо колишніх кадебістів не буває. Окрім того, Лукас критикує також «неспроможність ЄС запропонувати Україні перспективи членства», що політично ослабило нашу державу.Як пише дослідник, «найзгубнішою помилкою, яку скоїв Захід після 1991 р., було припущення, ніби Росія мало-помалу стає «нормальною країною». Таке припущення хибне вже тому, що спадкоємниця Алтин-Орди залишалася рудиментом імперії, не перетворилася в національну державу на кшталт постколоніальних метрополій Європи.
Не минуло й десяти років, як припущення про «нормальну країну» Росію спростувала її внутрішня й зовнішня політика. Тепер, пише Лукас, «Росія знову і в країні, й за кордоном удається до суто совєтських дій і так само зневажливо нехтує західні норми». У середині держави такий поворот засвідчують розправи з противниками кадебістського режиму Путіна. Особливого резонансу набуло підступне вбивство опонента нинішньої влади Бориса Нємцова. На зовнішній арені оптимізм був утрачений після московської інвазії проти суверенної Грузії. Ще більше він посилився проти захоплення частин території незалежної України, одним з гарантів суверенітету якої виступала Москва. Нинішнє втручання Кремля у внутрішні справи Сирії переконує, що російське керівництво не змирилося із втратою колишнього міжнародного статусу своєї країни й прагне реваншу.
Тепер маємо підстави говорити про повернення Росії до найгірших совєтських часів, коли роль «першої скрипки» належала каральним органам під керівництвом Дзержинського, Яґоди, Єжова й Берії. На наш погляд, Лукас пропустив найголовніше: йдеться про доконечність Міжнародного Суду над КПСС за злочини більшовицького тоталітарного режиму.Доконечність такого суду підтверджують слова Лукаса: «Червоний терор, який розпалили більшовики після 1917 р., убив, напевне, півмільйона людей. Колективізація в 1928-1933 рр. вирвала з корінням до 4,5 млн.селян. До 5 млн. людей в Україні та інших місцевостях померло з голоду. Сталінські чистки в 1937-1938 рр. дали до 1,7 млн. жертв, з них більше 700 000 стратили без суду. Під час війни приблизно 1млн. етнічних німців і 1,5 млн. чеченців, кримських татар та інших народів – усі вони були совєтськими громадянами – депортували під проводом, буцімто вони симпатизують нацистам». Звісно, з кількістю жертв можна не погоджуватися, бо дослідники називають й інші показники. Окрім того, треба нагадати ще про два голодомори українців (у 1921-1922 рр. і 1946-1947 рр.), депортацію нашої людності із західних областей в перші повоєнні роки. Чи не заслуговує покарання компартійна влада за свою бездіяльність після аварії на Чорнобильській АЕС? А масова русифікація, деморалізація й криміналізація населення, що нині проявилося в злочинах «совків» на автохтонних українських землях Донеччини й Луганщини!
Одним з наслідків Міжнародного суду над КПСС був би осуд КҐБ як політичної поліції. Проте суд не відбувся – і вишколенці з цього середовища знову захопили державні важелі вРосії. Які причини такого повернення? Їх можна поділити на внутрішні й зовнішні. По-перше, в постсовєтських посталих державах владу залишилася в руках колишніх компартійних номенклатурників, які не були зацікавлені в осуді компартійного минулого. По-друге, західні політики опинилися в полоні ілюзій, про що вже йшлося. Вони заспокоїлися: США були задоволені тим, що припинилася «холодна війна» і разом з нею безпрецедентна гонка озброєнь; Німеччина об’єдналася мирним способом; інші західні держави були задоволені тим, що загроза Третьої світової війни начебто втратила актуальність. По-третє, найактивніші в антисовєтському дусі республіки Балтії обмежилися тим, що змогли повернути втрачену в роки Другої світової війни незалежність. По-четверте, в деяких постсовєтських республіках, зокрема в Україні, такий суд почали готувати на аматорському рівні, доручивши його організацію особам, анальфабетам у міжнародному праві. По-п’яте, у колишніх сателітах СССР компартії просто змінили назву, що творило ілюзію про їхні суттєві політичні зміни. Зрештою, в них комуністичні сили певною мірою зберігали національний характер, цебто їм не загрожував більшовизм як агресивний різновид російського імперіалізму.
Подібне вже було в європейській і світовій історії ХХ століття. Як відомо, в рік більшовицького геноциду українців американське керівництво встановило з совєтською Росією під назвою СССР дипломатичні відносини. Після Другої світової війни західні альянси погодилися з вимогою Кремля про те, що Нюрнберзький процес може розслідувати злочинні дії верховодів Третього Райху лише з 22 червня 1941 року, цебто майже два десятиліття злочинної діяльності гітлерівського керівництва залишалися поза увагою, бо в такому разі на лаву підсудних треба було посадити більшовицьких союзників фюрера. У такому підході були зацікавлені також ті західні держави, які причетні до Мюнхенської змови 1938 року, що стимулювала агресію нацистів.
Як наслідок, був утрачений час, що дало змогу Кремлю спрямувати свою пропагандистську зброю проти країн західної цивілізації. Лукас пише: «У 1990-роках таку російську позицію годі було б уявити: після перемоги в «холодній війні» Захід мав дуже високий моральний авторитет, натомість антизахідна позиція Совєтського Союзу видавалася сміховинним історичним пережитком. Та коли цей період минув, публічна риторика Росії ставала дедалі ядучіша». Після приходу до влади Путін почав критикувати Америку «як «згубну» силу світової політики, а потім порівняв зовнішню політику заокеанської держави з політикою Третього Райху. Позиція відома: утікаючи, злодій кричить: «Лови злодія». Дуже скоро таку суть путінської зовнішньої політики підтвердила агресія проти Грузії.
Втративши політичні позиції в світі, Росія ще може називатися військовою наддержавою. Лукас застерігає: «Оскільки ядерна загроза існує й далі, параноя й некомпетентність Росії можуть призвести до випадкового спалаху війни». Звісно, таке застереження стосується насамперед керівників західних держав. Нерозуміння такої загрози призводить до протилежних позицій. По-перше, західні політика навіть у таких умовах не хочуть розуміти того, що агресія Росії проти України – це початок війни проти західної цивілізації, тому вона не обмежиться нашою територією, пересунеться на землі країн Балтії й Польщі. По-друге, марні спроби економічної співпраці західних держав з Росією, бо остання ніколи не зупиниться перед намаганням надати економічним відносинам політичного змісту на свою користь. Те саме стосується співпраці в боротьбі з тероризмом, бо Кремль воює не проти ісламських терористів, а насамперед знищує противників диктатора Асада, свого союзника.
Не можна погодитися з тезою Лукаса, що «Росія не стала воєнною загрозою для Заходу». Зрештою, вона суперечить тезі про ймовірність «випадкового спалаху війни» з вини кадебістсько-реваншистського керівництва. Після виходу аналізованої праці в світ відбулися події, що свідчать про протилежне. Хибність попереднього висновку в тому, що західні діячі підходять до ірраціональної азіатської Росії з позицій традиційного європейського раціоналізму, не беруть до уваги ординську психологію тамтешньої еліти. Кремлівське керівництво поставило на перше місце підкуп доморощених політиканів у бунтівних регіонах і закордонних державних діячів. Подібний підхід засвідчує сформований кадировський кримінальний режим у ворохобній Чечні. Серед західних політиків кадебісти повертають до себе, зокрема, тих, які опинилися перед загрозою кримінального покарання. Часто Москва спекулює на міждержавних взаєминах за кордоном, підтримуючи одну зі сторін. Інколи кадебістські керівники спекулюють на тяжкому економічному становищі деяких країн, не забувають про конфесійний чинник, що підтверджує їхня підтримка православних Сербії та Греції. Доходить до комічності. Приміром, за велику грошову суму Москва домоглася від карликової держави Науру, що зіткнулася з непростими фінансовими проблемами, визнання незалежності своїх маріонеток Абхазії та Північної Осетії.
Доконечно пояснити твердження Лукаса, що стосуються ідеологічних диверсій Кремля. Дослідник наголошує на «укарбованому принципу меншовартості щодо Заходу», що, треба додати, не дає спокою москалям ще з часів Петра І, який розпочав примусову європеїзацію своєї еліти після повернення з-за кордону. Така меншовартість проявляється вже з першого погляду. Московія привласнила нашу давню назву Русь у грецькому відтворенні. Герб Росії – це герб середньовічної Візантії, щоб підтвердити свої претензії на статус «Третього Риму» у світовій історії. У державному прапорі Російської Федерації кольори національного голландського прапора. Та найпоказовіше те, що путінське самодержавство повернуло мелодію совєтського гімна «Союз нерушимый республик свободных», розпочавши його словами «Россия – великая наша держава», що засвідчило наміри кадебістів реанімувати «імперію зла і брехні».
Вимагає уточнення й твердження Лукаса, що психологіїмоскалів властиве «надання переваги стабільності, а не свободі». Звісно, свобода ніколи не була цінністю для тамтешнього населення. Проте про переваги для нього стабільності переконувати марно, адже йдеться про спадкоємців Алтин-Орди, кочовий люд з успадкованим інстинктом здобичництва, який не хоче триматися рідної земля. Пригадаймо, що майже третина москалів перед розпадом совєтської імперії проживала в інших союзних республіках. Та тут треба брати до уваги тих, які пригніздилися в автономних утвореннях тодішньої РСФСР. Інстинкт здобичництва неодмінно зумовлює прагнення загарбати чужі землі, а загарбання і стабільність – несумісні.
Не можна беззастережно погодитися з твердженням Лукаса, що «тільки фантаст міг би стверджувати, буцімто після 1991 р. нічого не змінилося». На жаль, доводиться підтвердити ніцшеанську ідею «вічного повернення». У зовнішній політиці Російська Федерація повернулася до імперіалістичної політики Совєтського Союзу, а місце компартійної номенклатури посіли кримінальні олігархи, які зосередили злютовану політичну й економічну владу. Як наслідок, сам Лукас пише про нову холодну війну. Нинішня політика кадебістського керівництва Російської Федерації виходить з тези Путіна, що «крах Совєтського Союзу був найбільшою катастрофою століття». Звісно, катастрофа більшовицької імперії була для поневолених народів цивілізаційним відродженням, для європейських країн – приєднанням до європейських і євроатлантичних міждержавних структур, насамперед до Європейського Союзу й НАТО, що чинять опір імперіалістичним зазіханням нинішнього російського керівництва. Отож, катастрофа для Москви – це насправді запобігання катастрофі інших країн.
Не варто беззастережно стверджувати, що «Комуністична партія ніколи не повернулася до влади». Справді її роль у політичному житті мало помітна, але треба зважати на інше. По-перше, нині при владі в Росії вихідці з колишнього КҐБ, що був «мечем» компартійної диктатури. Уявімо собі, що в постгітлерівській Німеччині при державному кермі залишилися кадри з гестапо. Мабуть, Єльцин лише тому передав владу кадебістському полковнику, що переконався: Росія не підготована жити в умовах демократії. По-друге, нинішні необільшовики із зюґанівської КПРФ лише соціальними гаслами відрізняються від партій Путіна і Жириновського, орієнтуючись, як і вони, на відродження «Великой России». Нарешті, по-третє, в постсовєтській Російській Федерації прихильники більшовизму об’єдналися не лише в КПРФ, а у різні насамперед націонал-більшовицькі партії.
Має рацію Лукас, коли стверджує, що «стара «холодна війна» не повернеться, але настала нова «холодна війна», що переходить у «гібридні війни» -- і від цього нікому не легше, особливо Україні, яка магнетує до Європи, намагається утверджувати традиційні європейські цінності.
Характеризуючи ідеологію нинішньої Росії, Лукас якось абстрактно трактує «марксистсько-ленінські ідеї», не проникає в глибини більшовизму, як російської імперіалістичної ідеології в марксистській оболонці. Якщо у минулому столітті в межах формального марксизму вилонилися поряд з більшовизмом «єврокомунізм», маоїзм, тітоїзм, кастроїзм тощо, то не може бути сумніву в химерності самого діалектичного й історичного матеріалізму. До речі, ще на початку минулого століття наш мисленик Іван Франко звернув увагу, що марксизм дає змогу доходити протилежних висновків: обґрунтувати як закономірність державного відродження України, так і збереження Російської імперії, в якій наш народ перебував на колоніальному статусі.
Як різновид ідеології російського (московського) імперіалізму проаналізував більшовизм ідеолог українського революційного націоналізму Степан Бандера. Його праця «Перспективи української національно-визвольної революції» дає змогу зорієнтуватися в нинішньому національному державотворенні. Проте нинішні державні чиновники подібних праць не читають! Чи можна після цього дивуватися, що західні діячі в ідеології українського національного визволення проявляють повний анальфабетизм?
Е.Лукас намагається обґрунтувати причини ідеологічних пошуків після розпаду СССР. Насамперед зникла «дурманна розумова гімнастика діалектичного матеріалізму». Економічний занепад імперії змусив задуматися над його причинами. За останнє десятиліття минулого століття Росія перетворилася в «політичний базар», а намагання створити партії західноєвропейського типу не мали успіху. Гору взяли з дивними назвами «фан-клуби конкретних постатей», створені багатими бізнесменами й впливовими урядовцями. Як з’ясувалося, західне партійне будівництво для російського політичного ґрунту не підходить. Заявила про себе ксенофобія, що особливо яскраво проявилася в партії Жириновського, члени якої не були ні лібералами, ні демократами, лише екстремістами на межі безглуздя.
Як альтернативу совєтським часам і постсовєтській сучасності спочатку почали сприймати дореволюційну Росію. Незабаром Кремль почав переписувати минуле, щоб контролювати майбутнє. Про огульний осуд більшовицького тоталітаризму вже не могло бути мови. Е. Лукас протиставляє особливість ставлення москалів до свого минулого порівняно з іншими народами. Він пише: «Росія надає пристойності найтяжчим сторінкам своєї історії, тоді як інші країни з історією тоталітаризму та імперії схильні оплакувати їх». Про каяття Росії за провини перед іншими народами мріяти марно: це – не Німеччина! 2005 року новий російський кумир Путін, кадебістський підполковник, підвів риску під дискусіями про совєтське минуле, заявивши, що розпад Совєтського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Хто не погодиться з думкою Лукаса, що заява Путіна була ганебною попри намагання його прихильників надати їй позитивного змісту?
Заява Путіна спонукає Лукаса до висновку: «Кремль утверджує новий підхід до минулого, який уславлює Совєтський Союз, паплюжить Захід і зображає єльцинські роки як період ганебної слабкості й хаосу, від якого нині врятована Росія». Така характеристика путінізму відтворює його справжню суть, чого не спроможні збагнути західні діячі. У підручниках сталінізм з його варварством вже не вважається чорною плямою в історії, а «вождь народів» трактується як «великий керманич». У шкільному посібнику «оспівані» заслуги Сталіна: «Територія країни досягла меж колишньої Російської імперії (а подекуди навіть вийшла за них). Перемога в одній найбільших війн була здобута, індустріалізація економіки і культурна революція пройшли успішно, і результатом стала не тільки масова освіта, а й найкраща освітня система у світі. СССР став однією з провідних країн у науці, безробіття практично ліквідували». Звісно, про ціну цих здобутків не згадують, а вона – це десятки мільйонів втрачених людських життів, не кажучи про сотні мільйонів змарнованих людських доль. Щоб оправдати сталінізм, Путін порівнює його з діями деяких західних діячів безвідносно до конкретних умов. Проте від умивання в чужому бруді чистим не будеш. Перемогу над гітлерівською Німеччиною треба аналізувати в контексті того, що саме Сталін і Гітлер розв’язали Другу світову війну. Окрім того, Сталін готував Гітлерові «перший удар».
У центрі пропагандистського шумовиння – сталінський міф про Другу світову війну, названу «Великою Вітчизняною війною». Як зазначає Лукас, «святкування Дня перемоги – головна подія російського патріотичного календаря». Путін назвав 70-ліття перемоги над нацистською Німеччиною найважливішою подією 2015 року. Виходить, що Росія бачить своє майбутнє в глорифікованому минулому. Нічого дивного! За сім десятиліть совєтської історії кремлівське керівництво може похвалитися лише перемогою над Німеччиною! «Ідеалізація сталінського воєнного міфу, неспровокованої агресії, надзвичайних жертв і тріумфальної перемоги звільняє росіян від будь-якої провини, відповідальності й навіть чутливості до подій, які відбулися до війни, під час війни й після неї», -- резюмує дослідник.
Як стверджує Лукас, нинішня кремлівська ідеологія має дві опори: 1) «надання пристойності совєтській історії»; 2) «переписування історії» за часів Єльцина. Досвід совєтських часів проявляється в проведенні «гротескно фальсифікованих виборів», що більшовики використали за часів Другої світової війни в державах Балтії. Тепер такі вибори кадебістські керівники Росії застосували в українському Криму, молдавському Придністров’ї, а ще планують для маріонеткових «народних республік» на нашому Донбасі. Водночас роки єльцинського президентства осуджують як «низку нещасть», коли Росія втрачала позиції на світовому рівні.
Путінізм як ідеологія заснований на патріотизмі, авторитаризмі, історичному ревізіонізмі й ксенофобії, «винятковості» москалів і антизахідництві. Відверте протиставлення західним цінностям пронизує не лише діяльність тамтешнього чиновництва, а й діячів культури, що беззастережно підтримують агресивну кремлівську політику. Ще одним союзником кадебістського режиму виступає Російська православна церква, до якої начебто належить 58 відсотків громадян, але 59 відсотків від них не відвідують церковних відправ. Як наголошує Лукас, «РПЦ і Кремль об’єднує не тільки спільне минуле в КҐБ, а й палка віра, ніби російська цивілізація спирається на унікальні вартості, цілком відмінні від вартостей Заходу». Клерикальні ідеологи путінізму витягли не лише гасло «православне, самодержавие, народность», а й середньовічну ідеологему «Москва – третий Рим». Попри те, що конституційно Росія визнається федерацією, путіністи наголошують на «потребі Росії бути сильною централізованою державою», яка передбачає «концентрацію влади на самій вершині». Така влада персоналізована, прагне стабільності, не зважає на легітимність, не допускає політичного плюралізму.
Чванливий Путін нерідко посилається на марення бізнесмена М.Юр’єва в опусі «Третя імперія. Росія, якою вона має бути». Хворий фантаст пророкує перемогу Росії над Сполученими Штатами Америки після обміну ядерними ударами в 2053 році. Цікаво, все людство намагається запобігти Третій світовій війні, а кадебістське кремлівське керівництво снить її примарами попри невиліковну хворобу, як повідомляють закордонні засоби інформації, його неконтрольованого самодержця.
Дослідник доходить висновку, що нинішній Кремль прямує до фашизму, з чим не можемо погодитися. Слід наголосити, що фашизмом прийнято вважати тоталітарний режим, який був установлений у довоєнній Італії. Порівняно з ним німецький нацизм (гітлеризм) набагато жорстокіший. Та їх випереджає своєю жорстокістю російський більшовизм (сталінізм) як різновид рашизму. Нині рашизм виступає як путінізм, що органічно поєднує традиційний московський імперіалізм з православним клерикалізмом і кадебістською практикою. Такий режим схарактеризував В.Сурков: «По-перше, це прагнення політичної цілісності через централізацію владних функцій. По-друге, ідеалізація цілей, яких досягають у результаті політичної боротьби. По-третє, персоніфікація політичних інституцій. Хоча ці всі феномени існують і в інших політичних культурах, їхня присутність у нашій політичній культурі вища за середній рівень». Слід зазначити, що путінська ідеалізація цілей аж ніяк не передбачає політичної боротьби, лише придушення політичних противників і навіть опонентів. Окрім цього, доконечно наголосити на реваншизмі путинізму: він прагне утвердити статус світової держави, який втрачений після розпаду СССР, але цим не обмежується. Маємо достатньо підстав стверджувати, що російське кадебістське керівництво прагне домінування в світі. Як доказ варто згадати путіннське схвалення опусу Юр’єва.
Як попередження звучать такі слова Е.Лукаса: «Кремль утверджує ідеологію, яка спирається на совєтську ностальгію і ксенофобську риторику, бо почасти, а то й цілком вірить у неї. Ще більший неспокій ця ідеологія породжує через те, що зовнішній світ, здається, й далі не переймається нею».
Справді Захід не розуміє цієї «насмиканої ідеології», не реагує на неї як на ідеології орди, підходить до неї із західною міркою, хоч Росію «аршином общин не измерить». Нема сумніву, що нерозуміння Росії західними політиками відкрило шлях до утвердження при владі найцинічнішої групи кадебістів. Західні політики бояться, що ослаблення центральної влади в Росії призведе до послаблення контролю над її ядерною зброєю. Хіба випадково за три тижні до фактичного розпаду «імперії зла і брехні» недолугий американський президент повчав українських парламентарів не боротися за державну незалежність, прирівнював Україну як потенційно велику європейську державу до штату в США? Відтак задовольнившись закінченням «холодної війни», західні держави-тріумфатори не організували Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму, що мав би поставити поза законом КҐБ і закрити шлях до політичної діяльності не лише його штатним працівникам, а й сексотам. Не закрили – і ось наслідок: маємо путінізм, бо кадебістський самодержець «спровадив на цвинтар політичні свободи Росії», розпочав її «ефесбефікацію».
Після приходу до державного керма кадебістського підполковника логічно виникло питання: «Хто такий Путін?». Як пише Е.Лукас, початок його президентства обіцяв стабільність у Росії, що нагадувало ставлення італійців до Беніто Муссоліні. Лише третє президентство Путіна, що настало вже після виходу в світ аналізованої праці, дало відповідь на порушене питання. Росія позує збройними силами, ядерним потенціалом, використовує енергетичну зброю, а на більше вона не спроможна. Питання про права людини не цікавлять російське населення. Його не турбує, що, як пише Лукас, «російське шпигування сягнуло висот, не бачених навіть у розпалі старої «холодної війни». Російське керівництво не приховує своїх претензій на право нагляду у колишніх союзних республіках і в державах-сателітах, хоч частина з них уже стала членами НАТО.
Зіставлення російської й західної моделі капіталізму обґрунтовує висновок, що «повага до права посідає таке провідне місце в західному підході до життя, що чимало тих, хто виграє від безпеки та прогнозованості, які є наслідками цієї поваги, навряд чи думають про неї». У Росії становище інше: «право там – інструмент у руках сильного проти слабкого». На першому місці державні чи корпоративні інтереси, а не правові норми, незалежно від того, чи йдеться про внутрішнє чи міжнародне право.
Е.Лукас розрізняє дві «холодні війни»: «Стара «холодна війна» зобов’язувала країни Західної Європи до вимогливого режиму духовної і моральної твердості. Вони знали: якщо вони не триматимуться вкупі, їх повішають поодинці. А тепер головна тактика Кремля «поділяй і владарюй» майже не знає стриму». Інакше кажучи, кадебістське керівництво намагається розвалити західні структури Європейський Союз і НАТО зсередини, спекулюючи на різних нюансах їхніх національних інтересів. Підкупи західних діячів стали для Москви буденним явищем.
Дослідник називає Путіна спадкоємцем Андропова, який вважав, що «нещадна дисципліна – ключ для піднесення економіки». Він прирівнює Росію до «бандита на милицях», який «не становить загрози для здорових людей, але однаково може залякати тих, хто сидить в інвалідній колясці». Не може не тривожити те, що «Захід програє нову «холодну війну», бо навряд чи помітив її початок», а Путін і його кремлівські союзники «створили міцні плацдарми в головних європейських країнах».
Спочатку підполковник КҐБ на посаді прем’єр-міністра «скидався на пересічного російського бюрократа – тупого і непривабливого». Однак з його приходом на цю посаду кадебісти настільки утвердилися, що незабаром зайняли три чверті найвищих посад у Росії. Як заявив Путін, «немає такої речі, як колишній чекіст». Ще один доказ того, що непроведення Міжнародного суду над КПСС за злочини тоталітарного режиму, на якому неодмінно мав бути засуджений як його «щит і меч» КҐБ, обернулося нинішньою небезпекою для цивілізованого світу.
Пересічному росіянину, який за єльцинських часів страждав від суспільного безладу, Путін імпонував тим, що пообіцяв «мочить чеченцев» навіть «у сортирах». Мабуть, російський обиватель засумував за таким бандитським жаргоном, а тут – найвищий державний посадовець використовує його публічно. Як зазначає Лукас, «ті слова передавали настрій країни», бо «час бути лагідним минув».Фактично влада повністю перейшла до «чекістів». «Кульгаву качку» (Єльцина) змінив на президентській посаді розлючений тигр (Путін).
На посаді президента Путін став монстром, цебто автократом, що повернув «Росію до її ксенофобської та авторитарної минувшини», неймовірно посилив централізацію й русифікацію федеративної за конституцією держави, а на міжнародній арені заявив про прагнення статусу світової держави, як було за совєтських часів. Така політика відповідала психології москалів, яким властива імперська пиха, незалежно від вікових категорій населення. Лукас попереджає, що більше 60 відсотків тамтешньої молоді беззастережно підтримує божевільне твердження Путіна про те, що крах СССР був найбільшою катастрофою минулого століття. Нічого дивного в цьому нема, адже москаль не уявляє життя в умовах демократії, що підтвердило півріччя після Лютневої революції 1917 року і кількарічний демократичний експеримент за часів президентства Єльцина. З цього випливає висновок британського дослідника: «Тільки жорсткий лідер може керувати Росією». Логічно виникає питання: «Чи по дорозі з такою етічною скупиною демократичним за своєю природою українцям?».
Хоч у Росії ще не поставили Путіну жодного пам’ятника, культ особи кадебістського самодержця перевершив його кумира Сталіна. Лукас доходить висновку: «Найпромовистішим наслідком такої політики є не те, що Путін посідає таке помітне місце, є те, що не видно його конкурентів». Йдеться про реальних конкурентів з альтернативними політичними програмами, бо смішно вважати таким конкурентом його політичну тінь Медведєва, якого за часів президентства на Заході не сприймали за керівника держави, а в ліпшому разі – за «местоблюстителя» президентського фотелю.
Нема належної опозиції в Державній Думі, бо вибори в Росії мало чим відрізняються від виборів у колишньому СССР. Кремлівський ідеолог А.Дуґін навіть переконував у перевагах недемократичного правління. Така теза не випадкова, що підтверджує висновок Лукаса: «Парадокс полягає в тому, що багато росіян, здається, прагнуть жити за системи, яка обмежує їхні свободи». На політичний плюралізм сподіватися в таких умовах марно. Про правосуддя не може бути мови. Громадянське суспільство в Росії задушене ще до свого народження. Як застереження західним футуристам і політикам сприймаються такі слова британця: «Тих, хто сподівався, ніби перше покоління росіян, яке виросте без спогадів про тоталітаризм, буде ліберальним, спіткало гнітюче й прикре розчарування».
Хоч у Росії сподівання на масові виступи безпідставні, кремлівське керівництво перелякане «кольоровими революціями» в колишніх союзних республіках СССР. Найбільше воно стривожено політичною активністю людності в сусідній Україні, зокрема Помаранчевою революцією і Революцією Гідності, які протиставили «російським православним цінностям» цінності європейської цивілізації. Путінські пропагандисти намагаються виставити перед світом боротьбу народів України й Грузії за свободу і справедливість як «сплановані Америкою трюки, не згадавши про ідеалістичні мотиви, що надихали ці рухи».
Лукас вважає, що «Східна Європа опинилася на передовій нової «холодної війни». Таке твердження вимагає уточнень. По-перше, британський дослідник використовує термін «Східна Європа» в політичному розумінні за часів СССР, коли нею вважали так звану «світову соціалістичну співдружність» на нашому континенті. Нині коректніше говорити про те, що Росія, яка охоплює Східну Європу, протистоїть Східно-Центральній Європі (Україна, Молдова, країни Балтії) і Центральній Європі (Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині тощо) при невизначеності Білорусі, в політиці якої спостерігаються деякі проєвропейської нюанси. По-друге, після російського захоплення територій суверенної Грузії, українського Криму і частини Донбасу характеризувати нинішнє протистояння Заходу з агресивною Росією як про «холодну війну» некоректно, бо йдеться про так звану «гібридну війну».
Нині політичні аналітики шукають аналогій з подіями напередодні й на початку Другої світової війни. У праці Лукаса доречно згадані слова британського прем’єр-міністра Невіла Чемберлена, сказані у вересні 1938 року, що характеризують розуміння західними діячами боротьби Чехо-Словаччини проти німецьких зазіхань на Судети: «Сварка в далекій країні між народом, про який ми не знаємо нічого». Аналогічне ставлення багатьох західних політиків до російської «гібридної війни» в Україні. Вони ще не усвідомлюють, що події на східних теренах нашої держави – це наслідок протистояння двох цивілізацій, а не громадянська війна в Україні. Зрештою, витоки такого протистояння треба шукати ще в царських часах, коли розпочиналося засвоєння земних багатств українського Донбасу. Голодомор 1932-1933 років як геноцид української людності спричинився до зміни національної структури цього регіону, хоч українці як автохтонне населення навіть після масового переселення на наші землі москалів все-таки становили більшість. Окрім того, треба брати до уваги й те, що в українському Донбасі основну ударну силу становлять російські регулярні війська, а Росія виступає безпосереднім агресором.
На наш погляд, російська інвазія в Грузії – це початок Третьої світової війни як наслідок протистояння двох цивілізацій, бо південнокавказька держава маґнетує до європейських і євроатлантичних структур. Водночас треба зазначити, що Росія поєднує військовий наступ з інформаційною війною, щоб оправдати свою агресію. З новою силою проявилася така політика після загарбання українського Криму й воєнних дій у нашому Донбасі. Орієнтація України на західні цінності після майже трьох з половиною століть деградації в умовах азіатської Московії – це не переорієнтація, а повернення до рідного Європейського Дому. Характеризуючи прагнення до євроатлантизму, Лукас пише: «Вступ до ЄС означає відданість боротьбі з усіма залишками тоталітарного врядування та модернізації. А це означає геть усе: зробити чесними та ефективними суди й поліцію, забезпечити несхитність прав власності та ухвалити ефективні антимонопольні закони, запровадити визнану світом освіту і стандарти захисту довкілля, дотримуватися стабільної макроекономічної політики, потрібної для переходу зрештою до євро».
Євроатлантизм – це звільнення з-під впливу Росії, який її керівництво намагається посилити після приходу до державного керма вишколенців КҐБ. Слід зазначити, що упродовж п’ятнадцяти років Росії (ще раніше – СССР) доводилося здебільшого «відступати й зазнавати поразок», а це, безумовно, впливало на чванливого за природою москаля. Нині кадебістський президент спекулює на цьому чванстві, ставши на шлях реваншизму. У боротьбі проти євроатлантизму російське керівництво шукає підтримки серед «некомпетентних, непривабливих і неуспішних» диктатур не лише на теренах колишнього СССР, а й на інших континентах.
Безумовно, унезалежнення від постсовєтської Росії – шлях не простий. У деяких з колишніх «союзних республік» утвердилися корумповані й авторитарні режими. Проте «кольорові революції» проти цих режимів засвідчують як тенденцію постійне віддалення народів «імперії зла і брехні» від Москви. Трояндова революція в Грузії (2003 р.), Тюльпанова революція в Киргизстані (2005 р.), Помаранчева революція (2004 р.) і Революція Гідності в Україні (2013-2014 рр.) – це вже нові симптоми прагнень звільнених народів, які не миряться з ординським поневоленням Москви. Лукас пише: «Російською реакцією спершу була приголомшеність, а потім нова рішучість знайти кращу тактику». Така рішучість спекулювала на тому, що євроатлантичні держави не оцінили небезпеки від Росії й пригальмували «приплив» нових членів до НАТО та Європейського Союзу, що має тяжкі наслідки для України і Грузії. Окрім того, кадебістське кремлівське керівництво вже не приховувало свого цинізму й перестало церемонитися, потоптало засадничі положення міжнародного права. Звісно, така поведінка засвідчує не силу, а агонію кадебістського режиму, що протиставляє Росію всьому цивілізованому світові.
З нинішнього погляду деякі політичні оцінки й прогнози Лукаса сприймаються як хибні. Приміром, він вважав, що Помаранчева революція в нашій країні «виявилася передчасною». Помилився британець щодо майбутнього Вірменії, вважаючи її «маловірогідним членом кремлівського табору», бо вийшло навпаки. Не мав рації і тоді, коли твердить, що за президентства Путіна Кремль «вдихнув нове життя» в «Содружество Независимых Государств», бо тепер про цей кон’юнктурний витвір напередодні остаточного розпаду СССР навіть не згадують, втягуючи колишні «союзні республіки» в нові структури під зверхністю Кремля.
Західні політики недооцінили мобільності Росії як спадкоємниці Алтин-Орди. Вони підходили до євразійського монстра з позицій європейської цивілізації, якій властива ритмічність суспільного життя. Москва заявила «про право і обов’язок Росії захищати свої громадян, де б вони не були». Прикладами такого «захисту» були агресивні дії проти суверенної Грузії. Окрім захисту «своїх громадян», Москва наголошує на «своєму праві» захищати «русскоязычное население» поза кордонами Російської Федерації.Йдеться насамперед про Україну й держави Балтії, в яких частка такого «населения» доволі значна. Водночас Лукас застерігає: «Фінансовані Кремлем мозкові центри утвердилися в Україні, на Кавказі і в Молдові, у спілці з ними працюють засоби масової інформації, інтернетні веб-сайти і групи вчених». У містах України діють також філії російських банків, навіть тих, які фінансують антиукраїнських терористів у Донбасі. За кілька років до російської навали на український Донбас британець наголошував, що «Східна Україна може стати гарячою точкою, провокуючи протести так званих російськомовних українців». Змушує задуматися таке застереження: «Росія може потай підтримувати якусь ультранаціоналістичну партію, щоб роздмухувати сепаратистські настрої в східній частині країни».
Проте не все так просто, зокрема при аналізі національних проблем у державах Балтії. Нерозуміння їх Лукасом проявляється в тому, що він вважає помилковою вимогу надавати громадянство лише тим росіянам, які володіли державною мовою. Мабуть, британець не бере до уваги, що для набуття громадянства США існують ще більше вимоги. Те саме стосується європейських держав. Приміром, у Німеччині влада не підтримує політики мультикультурності, а вимагає беззастережної інтеграції в німецьке культурне середовище. Слід наголосити, що згодом Естонія пом’якшила закон про громадянство. Тепер на місцевих виборах можуть голосувати й негромадяни, а ще вони можуть посідати будь-які посади, за винятком тих, які стосуються національної безпеки.
Можна погодитися з висновком Лукаса, що «найголовніші переваги Росії тепер полягають у нездатності посткомуністичних країн скористатися більшістю шансів минулого десятиліття». Автор має на увазі десятиліття після розпаду «імперії зла і брехні». Та тут варто брати до уваги й зміну міжнародної кон’юнктури. Після 1991 року страх перед колишнім монстром, який «навік об’єднала Великая Русь», начебто розвіявся. Міжнародний суд над КПСС за злочини тоталітарного режиму, або «Нюрнберґ-2» не відбувся. На Заході вважали, що розвиток постсовєтської Росії йде демократичним шляхом. Ніщо не віщувало прихід до влади агресивних реваншистів, вишколенців КҐБ. Звісно, приписувати Кремлю всі неполадки на постсовєтському просторі безпідставно. Приміром, жалюгідне становище населення в Україні зумовлене насамперед внутрішніми чинниками (успадкованою від совєтського тоталітаризму корупцією, утвердженням при владі представників колишньої номенклатури, непрофесійним управлінням, міжпартійним протиборством, низьким рівнем законотворення, безвідповідальністю виконавців, недостатнім рівнем політичної культури).
Окремо зупиняється Лукас на економічному тиску Кремля на своїх сусідів, а також інших країн. Постачання російського природного газу в Україну вже набуло відвертого цинічного шантажу. Британець пише, що «Росія карає свого південного сусіда за Помаранчеву революцію: якщо ви не голосуватимете за наших кандидатів (і не дозволяєте їм фальсифікувати вибори), тоді не сподівайтеся, що ми продаватимемо вам дешевий газ». Ще більший газовий шантаж України, Білорусі й Польщі пов’язаний з «Північним потоком». Дослідник характеризує російський «Газпром» як «одну з найнеефективніших компаній у світі».
Росія, як зазначає Лукас, «напружує свої військові м’язи так, як не робила ніколи». Використовуючи свою військову могутність, Кремль ігнорує міжнародне право, спирається тільки на силу. Не можна погодитися з твердженням Лукаса, що «Росія викинула зі своєї зовнішньої політики три совєтські атрибути: месіанську ідеологію, примітивну військову могутність та імператив територіальної експансії». Таке твердження суперечить його попередньому аналізу. Далекий від дійсності висновок про те, що інтеграція Росії в капіталістичний світ «зменшує ймовірність політичних конфліктів». На практиці Росія не інтегрується, а настирливо творить альтернативний світ на євразійському просторі, намагаючись реанімувати «імперію зла і брехні». Російська пропаганда трактує агресивність свого керівництва тим, що США втручаються в «російські угіддя», цебто зони традиційного кремлівського впливу, підтримують «кольорові революції» на постсовєтському просторі, розширюють НАТО і посилюють військову присутність близько західного кордону Російської Федерації.
Звісно, такі аргументи непереконливі, адже інші держави не реагують на те, що НАТО вийшло на їхні кордони. Справа в іншому – у прагненні російського кадебістського керівництва до реваншу, відновлення «імперії зла і брехні». Лукас доволі чітко визначає мету кадебістського кремлівського керівництва: «визнання пріоритету Росії в колишній совєтській імперії; енергетична «фінляндизація» Європи; міжнародний паритет поважного ставлення, місце – defactoабо dejure– за найвищими західними столами». На противагу кремлівському керівництву на Заході сприймають Росію лише як регіонального лідера.
Кремль не втрачає, зазначає Лукас, мрії на розкол і навіть капітуляцію Заходу, що дасть йому можливість розправитися з непокірними державами. Дослідник пише: «Росія стоїть перед вибором. Вона може відмовитися від своїх претензій на імперію і своєї особливої версії історії, і в такому випадку може швидко зблизитися з ЄС і НАТО. Або ж може піти шляхом незалежної зовнішньої політики в союзі чи то з мусульманським світом чи то з Китаєм». Нема сумніву, що такі прогнози Лукаса не реальні при нинішньому кадебістському керівництві. Перший варіант не відповідає реваншистській політиці Кремля, що спрямована на відновлення «імперії зла і брехні», а другий – суперечить реальним фактам. Треба зважити, що союз Кремля з мусульманським світом не можливий, позаяк цей світ становить для нинішньої Росії одну з найбільших загроз. Не може бути в перспективі союзу Росії, що має широкі незаселені простори на кордоні, із сусіднім перенаселеним Китаєм. Один з доказів відчуження Китаю від Росії маршрут «Шовковий вітер» з Піднебесної до Туреччини, минаючи Росію. Окрім того, у найближчому часі економіка Китаю виходить на перше місце в світі. Чи буде Китай задовольнятися роллю партнера Росії, яка завше претендує на верховенство? На противагу таким варіантам Росія має третій варіант, що передбачає створення під беззастережною зверхністю Кремля євразійського об’єднання економічно й політично залежних держав з наміром перетворили їх у «недодержави», цебто квазідержави.
Як зазначає Лукас, треба будувати «нові відносини з Росією, які спираються на реалізм, а не сентименти, на тверезість мислення, а не видавання бажаного за дійсне». Британець застерігає, що зволікання із встановленням таких відносин з Росією лише підвищує ціну, яка згодом «буде вищою – можливо, такою високою, що Захід уже не зможе сплатити її». Такий висновок засвідчує страх перед Росією, яка нині, особливо після санкцій Заходу, нагадує колос на глиняних ногах. Зрештою, перебільшення розуміє сам Лукас, який назвав останній розділ книжки запитально: «Як виграти нову «холодну війну»: чому Захід має вірити в себе?». На його думку, насамперед треба адекватно оцінити нинішню реальність: «Росія повертається до дій, які востаннє бачили за совєтської влади», а чимало ідей кадебістського керівництва має кількасотлітню давність, бо «Росія дістала свої старі ідеї зі смітника історії, підфарбувала їх і – поки що –змусила працювати». Далі він радить «відмовитися від наївної ідеї, буцімто Захід може вплинути на внутрішню політику Росії». У Росії встановлений авторитарний режим, тому до неї не варто підходити як до члена Європейської Родини. Якщо боротьба між російськими кланами спричинить зміни, то не варто сподіватися, що вони будуть на користь Заходу. Застереження не лише для Заходу, а й для усіх країн. Особливо воно актуальне для України, бо ворожі клани в Росії сходяться на одному – не визнають права нашого народу на незалежну державу. Основна мета кадебістського керівництва Російської Федерації – розколоти Європу, протиставити Європу Сполученим Штатам Америки. Лише єдність країн НАТО забезпечить перемогу Заходу. Лукас пише про «холодну війну», але тепер вона вже перейшла у війну гарячу.
Як данину минулому слід оцінити розмірковування британця про санкції щодо Росії. Час підтвердив, що санкції – це сильна зброя в боротьбі з кремлівським агресором. Пропонови Лукаса стосуються міждержавних відносин у газовій сфері, позиції світових фінансових центрів. Він пише: «Здобуття перемоги в новій «холодній війні» означає не просто переписування правил для бізнесу, фінансового та енергетичного ринку, а й нове відкриття чеснот колективної дії та солідарності в традиційній політиці й дипломатії». Треба зважати на те, що Росія не має спільних вартостей із Заходом і рухається в протилежному напрямі щодо нього. Отож, до розбудови «стратегічного партнерства» Заходу й Росії треба підходити як до задавненої ілюзії. Членство Росії в Раді Європи британець характеризує як катастрофічну помилку. Так само треба ставитися до постійного членства Росії в Раді Безпеки ООН.
З Росією не варто легковажити, адже вона не виковує своїх міжнародних зобов’язань, не йде на компроміси, оцінюючи їх як слабкість суперника. Захід має надати допомогу Україні й Грузії як країнам, що постраждали від Росії. Хибою Лукаса треба назвати намагання не ототожнювати російський народ і кадебістське кремлівське керівництво, адже майже 90 відсотків росіян підтримує політику свого президента. Чи не достатня підстава для «демонізації» Росії!
Британець не ідеалізує капіталізму. Водночас він зазначає: «Наша система недосконала, але краща, чистіша, справедливіша, добріша і толерантніша, ніж російський авторитарний і кумівський капіталізм». Західні держави не лише забезпечують права для своїх громадян, а й непорушно дотримуються норм міжнародного права. Діяльність російського кадебістського керівництва не творить нової цивілізації, а веде Росію в глухий цивілізаційний кут.
На заКІНЧЕННЯ.
Національні орієнтири
Однополюсний світ зазнає серйозних випроб. Кадебістське керівництво ординської Російської Федерації заявляє про доконечність переходу до багатополюсного світу, а насправді прагне повернути двополюсність, з моделлю якого покінчено наприкінці минулого століття. Планета опинилася на грані ядерної війни, небезпека якої походить від Кремля. Основна суперечність сучасності --- суперечність європейської (євроатлантичної, західної, окцидентальної) і євразійської (російської, російсько-православної) цивілізацій. Остання цивілізація як цивілізація збирачів, мисливців, рибалок і здобувачів не витримала іспиту часу, але її московські репрезентанти не хочуть миритися з поразкою, домагаються реваншу збройною силою.
У таких умовах Україна змушена вибирати між європейською та євразійською цивілізаціями, а фактично між завтра і вчора. Європейська цивілізація орієнтується на людину, створення для неї оптимальних умов життя. На противагу їй євразійська цивілізація має на меті зміцнення держави, її мілітарної потуги для завоювання нових територій. Про складність умов нашого вибору засвідчує нинішня російсько-українська війна на Донбасі.
Українське керівництво не спромоглося на адекватну оцінку дій російського керівництва в Донбасі. Трактування наших оборонних заходів як антитерористичної операції завдає чималої шкоди державі. По-перше, замовчування справжньої суті війни між двома державами призводить до того, що її за кордоном характеризують як локальний, внутрішньо український конфлікт, а не боротьбу двох цивілізацій. По-друге, неадекватна оцінка воєнних дій агресивної Росії на території нашої суверенної держави призводить до спроб прирівняти події на Донбасі з подіями в Косові, хоч між ними докорінні відмінності. По-третє, з такої неправильної оцінки війни, що насправді виступає як протиборство двох цивілізацій, випливають практичні хиби, адже так звані «Мінські домовленості» не мають жодних перспектив для збереження територіальної цілісності нашої держави, а участь від її імені в перемовинах скомпрометованих політиків з проросійськими донецькими і луганськими терористами лише ганьбить нашу державу.
Нема сумніву, що Україна має один вибір: це – євроінтеграція, яка забезпечує можливості оволодіти новими західними технологіями, прилучитися до передової європейської, а також американської культури. Окрім того, треба мати на увазі, що мета Євразійського Союзу на чолі з Москвою протилежна меті Європейського Союзу, в чому переконують уже засади організації. Якщо Європейський Союз заснований на повазі суверенітету держав, його членів, то Євразійський Союз передбачає беззастережну зверхність Росії. Інакше кажучи, перший варіант – це міждержавне об’єднання, а другий – наддержавне об’єднання.
Аналізуючи писання російських авторів, доходимо висновку, що Євразійський Союз неодмінно передбачає його перетворення в одну, унітарну державу для зросійщення всіх націй. Отак планують урятувати імперську російську націю, яка приречена, що підтверджує її постійне демографічне зменшення. Приклад маємо: союз Російської Федерації та Республіки Білорусь у планах Москви зводився до припинення існування останньої як цілісності й перетворення на кілька губерній у складі квазіфедеративної Росії.
Не варто забувати й того, що нинішнє кадебістське кремлівське керівництво не приховує своїх намірів реанімувати «імперію зла і брехні». Реалізувати такі плани мирним способом не можливо, адже колишні члени так званої «світової соціалістичної співдружності» і три колишні балтійські «союзні республіки» стали членами оборонної міждержавної структури НАТО. Чи не спробує Москва здійснити свої плани збройним шляхом? Зважмо, що сьогодні керівництво Російської Федерації хизується насамперед своєю мілітарною потужністю, погрожує західним державам використати ядерну зброю.
Намагання підійти до Росії як спадкоємниці Московського улусу Алтин-Ордин з європейською міркою марні. Жоден з історичних типів державних утворень на її території (Московська держава, Російська імперія, Совєтський Союз) не хотів визнавати міжнародних договорів, якщо вони зачіпали інтереси московського етносу. Мілітарна спілка козацької України із самодержавною Московією перетворилася на найбільшу трагедію нашого народу. Ординська союзниця не лише не виконала «Березневих статей» (1654 р.), а й не зберегла їх, інкорпорувала наші землі в свою імперську структуру, знищила державні самостійні формації – автономну державу Гетьманщину й християнсько-лицарську республіку Запорізьку Січ, нав’язала українському народові кріпосне право, що своєю жорстокістю перевищувало феодальну залежність за часів Речі Посполитої і наближалося до рабства, підступно підпорядкувала нашу християнську Церкву московській конфесії, що заснована на цареславній ідеологемі «Москва – третій Рим», прихованій під православну оболонку, настирливо проводила політику україноциду в формах лінгвоциду, етноциду, геноциду. Після падіння царизму петроградський Тимчасовий уряд не визнавав навіть права українського народу на автономію в демократичній федеративній Росії.
Ще цинічніше поводилося більшовицьке керівництво Росії. Змушене визнати незалежність Української Народної Республіки, при першій нагоді воно порушило його, проголосило так звану «Українську Соціалістичну Совєтську Республіку», партократичну за свою формою й антиукраїнську за суттю, поставивши на керівні посади більшовиків неукраїнського походження і з відверто українофобськими намірами. Щоб придушити державницькі прагнення нашого народу, який не мирився з московсько-більшовицькою окупацією, ленінсько-сталінське керівництво знищувало українську людність цілеспрямованими голодоморами (1921-1922 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.), репресувало національну духовну еліту, ліквідувало соціальну верству вільних хліборобів, позбавило вірян рідної християнської Церкви, звужувало сферу використання української мови, зросійщувало шкільництво й культуру, цілі регіони українських етнічних земель. Окрім того, третину нашої території Москва приєднала до Росії або «подарувала» своїм совєтським і соціалістичним сусідам. Цвіт нашої нації гинув у війнах, що постійно вело більшовицьке керівництво на різних континентах. Як наслідок була знекровлена національна спільнота, що негативно вплинуло на національно-державне відродження після розпаду «імперії зла і брехні».
Нинішні заяви керівників Російської Федерації спонукають до висновку, що лише застосуванням санкцій західні держави не змусять Кремль змінити свою зовнішню політику. Водночас треба позбутися ілюзій, що після Путіна Росія позбудеться своєї агресивності. Подібні прогнози спростовуються не лише тим, що найвищий рівень російських керівників одностайний щодо питання про відновлення імперії в колишніх межах, а й нереальністю демократизації на найближчу перспективу. У минулому столітті було дві спроби такої демократизації: після падіння царизму демократичний розвиток Росії закінчився більшовицьким переворотом і встановленням більшовицької диктатури як найжорстокішої форми тоталітаризму, що своєю антилюдяністю перевершила німецький нацизм (націонал-соціалізм) та італійський фашизм, а десятирічна «демократизація» після природного розпаду СССР закінчилася переходом до путінського режиму, в якому реанімовано кадебістську практику совєтських часів.
Як має діяти Україна в таких умовах? Наш мисленик Михайло Драгоманов назвав період підневільного становища України в московській неволі «пропащим часом». Так було не лише в Московській державі й Російській імперії, а й у імперії під назвою Союз Совєтських Соціалістичних Республік як унітарному більшовицькому витворі на просторі царської імперії. Україна зазнала чималих втрат. Якщо навіть у таких умовах наше письменство вийшло на третє місце в так званому «слов’янському світі» (після москалів і поляків), то можна лише уявити евентуальні літературні здобутки звільненої нації. Зрештою, творчий потенціал українства проявився в пореволюційний період і шістдесяті роки, а також у країнах поселення. Москва розправилася з нашим відродженням: пореволюційне відродження прихильники «єдиної й неподільної» розстріляли, а шістдесятництво – задушили в тюрмах, гулагівських таборах і психіатричних лікарнях. Українофобська істерія в путінській Росії, галаслива підтримка кадебістського режиму в середовищі російських інтелектуалів дає підстави для висновку: нинішнє російське суспільство зводить російську імперську ідею до знищення українства як національної спільноти. У цьому сходяться політичні (кадебістські) українофоби й українофоби клерикальні (квазіправославні).
З цього випливає однозначний висновок: визволення України – це насамперед визволення від російського впливу й повернення нашого народу до Європи відповідно до осі нашої духовності. Інакше – Україну чекає знищення, а націю – зникнення. Звідси – євроінтеграція і водночас євроатлантична інтеграція як безальтернативний шлях до свободи для українського народу.
Водночас треба наголосити, що українці мають утверджуватися як європейська нація в Східно-Центральній Європі й повноправний суб’єкт міжнародного права. Лише два роки тому, після Революції Гідності, нація вийшла на такий рівень самоутвердження попри непослідовну політику нинішнього олігархічного керівництва держави.
Утвердження українства як європейської нації й повноправного суб’єкта на міжнародній арені неодмінно передбачає захист національних інтересів. Концепцію таких інтересів у нинішніх умовах розробили вчені, активісти Народного руху України. Перед нашими фахівцями в галузі правознавства, економіки, екології, соціології, демографії, політології стоїть завдання: обґрунтувати наші національні претензії до Росії як держави-окупанта, а тепер й держави-агресора за шкоду, заподіяну в минулих і поточному століттях. Доцільно виходити з того, що Російська Федерація самочинно проголосила себе спадкоємницею СССР, тому має відшкодувати нам, українцям, за кривди, завдані державним керівництвомне лише «імперії зла і брехні», а й царату.
За останні два роки українці встали з колін, подолали страх перед начебто всесильною Москвою, зрозуміли, що вона велика лише для ліліпутів, а перед активними націями проявляє лякливість. Звісно, серед нашого державного керівництва не може бути осіб, зокрема підприємців, інтереси яких на території Російської Федерації.
Друга сторона такої відповідальності Москви пов’язана з Міжнародним Судом над більшовицьким і путінським режимами за злочини проти поневолених народів. Чи реальний такий Суд? Згадаймо події двадцятилітньої давнини, коли українські патріоти порушили таке питання. Як тоді перелякалися малоросійські більшовики! Однак справа не була доведена до кінця: гору взяли особисті амбіції декого з тодішніх політиків, а фаховість була зведена нанівець галасливим аматорством.
Доконечно зважити невдачі минулого. Нині про Міжнародний Суд має заявити ініціативна група, поставивши справу на солідну правову основу. Якщо раніше при владі залишалися вишколенці компартійної номенклатури, які перешкоджали реалізації такої ініціативи, то тепер становище змінилося. Нема сумніву, що національна ініціативна група має координувати свої дії з аналогічними структурами в країнах на постсовєтському просторі і колишньої так званої «світової соціалістичної співдружності». Ще в позаминулому десятилітті дехто з доморощених політиканів заявляв, що такий Суд – це суд над мерцями. Насправді він не обмежується колом померлих злочинців. По-перше, це -- Суд над нинішнім політичним режимом у Російській Федерації, над конкретними злочинцями, які поставили світ перед загрозою Третьої світової війни й брязкають новітньою нищівною зброєю, а по-друге, йдеться про осуд КҐБ СССР, цебто структури, з якої вийшли найвпливовіші діячі нинішньої Російської Федерації. Якби така «сексотська» структура була осуджена ще наприкінці минулого століття, то кадебістська агентура мала б значно менше шансів сісти в фотелі найвищих державних керівників сусідньої держави як рудименту «імперії зла і брехні».
Визволення України з-під московського поневолення неодмінно передбачає конфесійне визволення. Нині в церковній сфері склалася особлива ситуація, що ґрунтується на співпраці двох національних конфесій – Української Православної Церкви Київського Патріархату й Української Греко-Католицької Церкви, близька до них Українська Автокефальна Православна Церква. Як рудимент клерикального імперіалізму в нашій незалежній державі діє Українська Православна Церква Московського Патріархату, для існування якої немає жодних підстав. По-перше, в канонічному розумінні віряни незалежної держави мають право на автокефальну Церкву. По-друге, Московський Патріархат вигадав для УПЦ МП статус «самоврядної» Церкви, але заперечує проти її права навіть на автономію. По-третє, поведінка клерикалів УПЦ МП не тільки відверто антиукраїнська, а й не відповідає християнським чеснотам: доморощений митрополит і його наближені відмовилися вшанувати полеглих борців за волю України проти московських агресорів. По-четверте, Російська Православна Церква фактично діє як державна конфесія, що також є аргументом проти існування її єпархій у нашій державі. По-п’яте, у засобах масової інформації вже неодноразово появлялася інформація про співпрацю патріарха Кирила Гундяєва з КҐБ, що, безумовно, не сприяє ні релігійному, ні моральному вихованню українських християн. Отож, УПЦ МП насправді діє на нашій території як філія агресивної держави, що розпочала загарбницьку війну проти України. Чи можна таку організацію вважати релігійною? Чи не доцільно застосувати до оцінки її антидержавної діяльності норми Кримінального Кодексу України?
Як відомо, Московський Патріархат незаконно підпорядкував собі нашу Церкву в 1686 році. Однак нині для визнання автокефалії нашої Церкви доконечна згода московського українофобського клерикальства. У таких умовах питання автокефалії Української Православної Церкви заходить у глухий кут. Якщо керуватися християнськими засадами, то треба прагнути церковної єдності. Видатні церковні діячі Великий Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосиф Сліпий мріяли про час, коли на рідних землях діятиме єдина Українська Християнська Церква, що підтримуватиме однакові зв’язки із Вселенським Патріархом і Ватиканом. Напевно, такий варіант був би найоптимальніший для наших вірян. Після Берестейської унії українці могли переконатися, що завдяки їй значною мірою збереглася наша національна спільнота. Водночас не можна визнати варіант, що залишає нашу Церкву в залежності від Московського Патріархату.
Утвердження українства як рівноправної національної спільноти «в народів вольних колі» вимагає подолання за кордоном українофобських концепцій, які розповсюдилися через навальну московську пропагандистську машину. Вони мають вплив і на частину населення нашої держави. Ще донедавна вітчизняне телебачення постійно демонструвало російські фільми, в яких зневажалися українці. Тут доречно згадати як пересторогу думку Д.Донцова, що в Україні перемогли спочатку російські літератори Пушкін і Достоєвський, а вже потім – більшовицькі командири Криленко і Муравйов. Про негативний вплив російської літератури на українську людність ще в позаминулому столітті писав наш видатний письменник І.Нечуй-Левицький.
Особливу увагу треба приділити розвінчуванню українофобських концепцій в історичній науці. Звісно, про успішність такої роботи не може бути мови, якщо вітчизняні мужі науки проявлятимуть безпринципність. Доки погоду в українській історичній науці буде визначати українофоб П.Толочко з його «спільною колискою трьох братніх народів»? Доки закордонним членом Національної Академії Наук України буде московський україножер С.Глазьєв? Зрештою, чи не час нашій найвищій науковій установі змінити свою назву на Українську Академію Наук, відмовитися від совєтської спадщини?
Чималої шкоди українській історичній науці завдають претензійні «об’єктивісти», які паплюжать наше минуле. Чому упродовж тривалого часу правоохоронні органи не притягали до кримінальної відповідальності відомого хулителя Тараса Шевченка, а тепер розпочали судовий фарс над його «вбивцями»? Зауважу, що тут не йдеться про нормальний плюралізм, а про протиборство української правди й українофобської, промосковської брехні!
У цьому контексті не можна не закинути нашому освітянсько-науковому міністерству. Нині, в умовах російської агресії, набуває особливої актуальності патріотичне виховання нашої памолоді, а міністерство скорочує чи й скасовує вивчення української літератури й української історії, цебто тих навчальних дисциплін, які закладають фундамент українського патріотизму. Гадаю, що нині доцільно впровадити в усіх навчальних закладах години патріотичного виховання, не боятися, що хтось звинувачуватиме наших освітянських керівників у використанні начебто «совєтського досвіду», а також забезпечити повноцінне функціонування української мови в роботі навчальних закладів.
Ще одна пропонова. Тут доцільно використати західноукраїнський досвід міжвоєнного періоду. Практично наша шкільна і вишівська молодь дезорганізована й дезорієнтована. Держава не приділяє уваги молодіжним організаціям, а вони мають значний потенціал. Зважмо, що українські січові стільці – це переважно вихованці національної скаутської організації «Пласт» та інших патріотичних структур. Де нині такі впливові структури? Нема, хоч наприкінці вісімдесятих років вони заявляли про себе доволі впевнено.
Схвально, що державні органи намагаються упорядкувати на національних засадах діяльність органів масової інформації. Проте темпи цієї роботи бажають докорінного поліпшення, адже засоби масової інформації грубо порушують чинне законодавство про державний статус української мови.Треба використати потенціал наших науковців із Всеукраїнського Товариства «Просвіта», Товариства «Знання», культурно-просвітницької організації «Меморіал» та інших. Водночас не можна миритися з тим, що доморощені засоби масової інформації нерідко використовуються для пропаганди українофобських ідей.
Україна чимало програє від того, що держава не організувала інформації про нашу країну за кордоном. Як наслідок не тільки пересічний закордонний обиватель, а й певна частина інтелектуалів черпає інформацію про нашу державу з ворожих московських джерел. Надалі з таким становищем миритися не можемо, бо в світі йде боротьба за серця й розуми людей. Доконечно формувати за кордоном правильне уявлення про українські справи, викривати ворожу путінську пропаганду.
У політичній сфері наш найбільший ворог – партійна розпорошеність українських патріотів. Більше двісті політичних партій зареєстровано в нашій державі. Донедавна офіційно діяла «Партія політики Путіна», яка тепер заховалася під іншу назву. А що сказати про антиукраїнські витвори «Прогресивна соціалістична партія України» чи «Украинский выбор»?
Проте наша біда в іншому: після перетворення Народного Руху України в політичну партію він почав втрачати свій політичний вплив, об’єднувався з іншими партіями, підпорядковував стратегію тактиці. Пригадую висновок відомого українського політичного діяча і соціолога Микити Шаповала, який обґрунтовував доконечність для України, принаймні, півмільйонної патріотичної партії. Думка слушна для нашого часу, коли партії є нічим іншим, як насамперед бізнес-клубами для обслуговування певного олігарха чи олігархів.
Ми не можемо сподіватися на те, що ситуація в світі змінюється на користь України. Повільність таких змін вже спричинила чимало наших втрат. Хіба ми не програємо від того, що гасла не стають дією? Галасування про люстрацію нічого не дасть, як і сварня на телевізійному каналі, що належить найвищому державному очільникові.
Треба організовуватися, розпочинаючи з найнижчої ланки. Чи не так народжувався наприкінці вісімдесятих Народний Рух України? Коли йдеться про партійне будівництво, то маємо поставити на перше місце національні інтереси, а не інтереси якогось клану чи групи населення. Такі національні інтереси доцільно затвердити на найвищому державному рівні, а вже на них організовувати політичну роботу. Час – не тільки найкращий лікар! Час може бути найнебезпечнішим ворогом для нашого національного державотворення. Ідеолог революційного націоналізму Д.Донцов наголошував на ролі організованої активної меншості в боротьбі за незалежність. Роботи такої активної меншості не може компенсувати хаотичний броунівський рух галасливої маси.
дОДАТКИ
пРОЕКТИ ЗВЕРНЕНЬ І уХВАЛ
Відродимо масовий Народний Рух України --
утвердимо й розбудуємо національну державу!
З в е р н е н н я
громадсько-політичних і культурних діячів, представників науки,
вищої школи і ділових кіл, військовиків до українських патріотів
Брати Українці! Наша Батьківщина -- в небезпеці! Кадебістсько-кремлівське керівництво сусідньої Російської Федерації розпочало неоголошену війну проти України, знищеної окупаційною компрадорсько-сімейною бандоолігархією на чолі з Януковичем. На полях Донбасу віроломний агресор використовує найновішу нищівну зброю проти українських патріотів, які воюють у Збройних Силах України й Національній Гвардії України.
Діяльність державного керівництва не забезпечує належного опору московським імперіалістам. Допомога західних держав не дає очікуваних результатів. У таких умовах ще раз переконуємось, що врятування нашої Батьківщини, незалежності нашої Держави, самобутності нашої Нації – обов’язок кожного Українця, кожного Патріота, кожного Громадянина.
Нині єдність Нації набуває особливого значення. В Україні налічується більше двох сотень політичних партій і партійок. Як правило, вони сформовані певними бізнес-групами і не мають підтримки серед населення. Прикро те, що в парламенті відсутні політичні сили, які б послідовно захищали інтереси української Нації. Навпаки, задля химерної громадянської єдності утвердження національних інтересів відсунуто в тінь, що матиме згубні наслідки для майбутнього Української Нації. Керівниками державних установ призначені особи, які демонстративно зневажають державний статус української мови, діють на шкоду національних інтересів. Економічну владу в державі захопили неукраїнські олігархи, деякі з них навіть не приховують своїх симпатій до бойовиків, яких перекинуло на нашу землю російське кадебістсько-кремлівське керівництво. У самому законодавчому органі так званий «Опозиційний блок» пропагує з парламентської трибуни антидержавну, антиукраїнську політику на користь агресивної Росії, що дає підстави трактувати його як «Окупаційний блок».
У Росії сформований так званий «уряд» з ворогів українського народу, який керівництво агресивної держави планує перекинути на українську територію.
Не припинили антиукраїнської пропаганди доморощені засоби масової інформації. Проголошена так звана «люстрація» перетворилася в примітивний фарс.
Ми, українські патріоти, не можемо надалі залишатися спостерігачами нової руїни, ще раз переконуємося, що Україна може розвиватися успішно лише як цивілізована національна держава, в якій забезпечені громадянські і культурні права всім нашим співвітчизникам, незалежно від національного (етнічного) походження. На таких позиціях стояв і стоїть Народний Рух України. Як масовий громадсько-політична організація, він привів наш народ до проголошення Незалежності.
Проте з часом як партія він втратив свій колишній вплив, бо патріотичні сили розсередилися, а відомі політичні діячі почали створювати «кишенькові» партії для задоволення власних інтересів. Наслідки очевидні і не на користь національному державотворенню. Нині тисячі, десятки тисяч українських патріотів усунулися від активної політичної діяльності, бо не задоволені діяльністю галасливих політичних партій, очолюваних претензійними політиками.
Проаналізувавши нинішнє становище в нашій державі ми вирішили звернутися до всіх українських патріотів, незалежно від національного (етнічного) походження, конфесійної приналежності, соціального стану, влитися в оновлений Народний Руху України, щоб перетворити його в масову політичну партію. Ми виходимо з того, що Народний Рух зберіг організаційну структуру, а його осередки діють у багатьох населених пунктах різних регіонів України.
Як масова громадсько-політична організація Народний Рух України набув позитивного досвіду в боротьбі за захист громадянських прав і незалежність України як демократичної держави.
Ми звертаємося насамперед до вітчизняних інтелектуалів, які спроможні розробити науково обґрунтовану концепцію цивілізаційного розвитку України.
Ми звертаємося до діячів культури, освіти, журналістів, які формують світогляд нашого народу, протидіють наступу агресивної московсько-імперіалістичної пропаганди.
Ми звертаємося до працівників охорони здоров’я й природного довкілля, які спрямовують свою працю на забезпечення здоров’я нації й створення належних умов для її всебічного розвитку на рідній землі, землі наших предків.
Ми звертаємося до всіх, підприємців, фермерів, робітників, які опинилися в особливо несприятливому становищу через недолугу політику колишніх і нинішніх посідальців у державних органах і органах місцевого самоврядування.
Особливо ми звертаємося до нашої молоді, зокрема студентства, ініціаторів Революції Гідності, яка врятувала Україну від євроазіатського зашморга і започаткувала боротьбу за євроатлантичний вибір нашого народу.
Ми звертаємося до кожного українського патріота, щоб він усвідомив значення нинішньої боротьби за майбутнє України, став активістом Народного Руху України, який доведе до логічного завершення Революцію Гідності.
Наше гасло просте:
Українці!
Зосереджуймось для утвердження й розбудови національної держави!
Слава Україні! Слава героям! Смерть ворогам!
Ми зробили свій вибір! Сподіваємось на підтримку всіх українських патріотів.
З а я в а
Проводу Народного Руху України
Про Мінські домовленості
Як можна було переконатися, так звані Мінські домовленості не лише нічого не дають для припинення вогню на Донбасі, а й компрометують Україну як незалежну державу та її керівництво перед цивілізованим світом. Хибність такого підходу очевидна.
По-перше, переговори з «керівниками» так званих «ДНР» і «ЛНР», які визнані Верховною Радою України як терористичні організації, не лише протиправні, а й аморальні, бо делегація цивілізованої держави не сідає за стіл переговорів із злочинцями.
По-друге, намагання трактувати Мінські домовленості як єдиний, безальтернативний спосіб припинення війни на Донбасі абсурдне, позаяк «керівники» так званих «ДНР» і «ЛНР» насправді діють як слухняна креатура кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації, яке навіть не приховує своєї кінцевої мети, цебто знищення України як незалежної держави та асиміляцію українців, яким відмовляють у праві називатися окремим народом, а лише частиною химерної конструкції під назвою «русский народ».
По-третє, не лише терористи з «ДНР» і «ЛНР», а й агресивна Росія домовленостей не виконують. Як наслідок захисники України стають мішенню бандитів і агресорів. Окрім того, після перемир’я промосковські терористи й російські вояки розпочинають нові наступи й Україна зазнає ще більших втрат.
По-четверте, на переговорах Україну «представляють» скомпрометовані політикани на кшталт Л.Кучми, Н.Шуфрича і В.Медведчука, яким інтереси нашої держави чужі, в чому переконує їхня попередня діяльність. За президентства Л.Кучми була створена олігархічна система, він сприяв приходу до президентської посади В.Януковича, що мало наслідком установлення окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії. Антиукраїнська позиція Н.Шуфрича не вимагає коментарів. «Украинский выбор» В.Медведчука, кума російського диктатора-українофоба В.Путіна, відверто заявляє про своє несприйняття України як суверенної держави.
По-п’яте, українське керівництво не має права лукавити перед українським народом, сліпо виконуючи вимоги керівників деяких держав, насамперед А.Меркель, бо вони діють за відомим «мюнхенським сценарієм» 1938 року, що відкрив дорогу ініціаторам Другої світової війни -- гітлерівській Німеччині й сталінській Росії під назвою «Радянський Союз».
Наше державне керівництво не має права ігнорувати того, що кадебістсько-кремлівське керівництво Російської Федерації НІКОЛИ не змириться з існуванням України як незалежної держави й окремої української нації. Треба чітко заявити західним державам, що нині Україна захищає інтереси цілої Європи, бо Путін не обмежиться захопленням нашої держави: у його планах відновлення СРСР у колишніх межах. Отож, після України Москва має намір захопити інші країни Східно-Центральної і навіть Західно-Центральної Європи. Окрім того, треба нагадати про зобов’язання держав-гарантів суверенітету й територіальної цінності України, яка добровільно відмовилася від статусу ядерної держави.
Нема сумніву, що Москва орієнтується на силове знищення України і відновлення СРСР. У таких умовах заявляти про дипломатичне утихомирення агресора – це наближати і полегшувати йому здійснення загарбницьких планів. З цього має виходити українське керівництво, визначаючи внутрішню і зовнішню політику держави.
Народний Рух України.
З а я в а
Проводу Народного Руху України
Про антиконституційну діяльність Московського патріархату
на території України
Навіть працівники Адміністрації Президента України називають так звану «Українську православну церкву Московського патріархату» не чим іншим, як «п’ятою колоною» кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації.
Існування такої конфесії в незалежній Україні безпідставне, адже відповідно до православних традицій наш народ має право на визнання Помісної Української Православної Церкви, що не підпорядкована імперському Московському патріархату, який насправді виконує завдання свого кадебістського-кремлівського керівництва під назвою «Русский мир».
Нині клерикали так званої «УПЦ МП» не приховують своєї зневаги до незалежності України, підтримують терористів на Донбасі та інших регіонах, про що відверто повідомляють засоби масової інформації. Суть цієї квазіцеркви цинічно продемонстрували її представники на чолі з московським прислужником митрополитом Онуфрієм на урочистому засіданні парламенту 8 травня ц.р., відмовившись вшанувати Героїв України, які загинули в боях проти російського агресора і його ландскнехтів на Донбасі. Саме цим вони ще раз підтвердили, що служать химерному «Третьому Риму» і не визнають однієї з основних християнських заповідей, що передбачає любов до ближнього.
Нема сумніву, що московські клерикали в нашій державі діють не як релігійна організація, а як політична структура, ворожа Україні. Така діяльність суперечить чинній Конституції України. Проте доводиться наголосити, що вірянином «Української православної церкви» є нинішній Президент України П.Порошенко, який, до речі, не осудив ганебної для пам’яті наших Героїв поведінки своїх духовних наставників УПЦ МП.
Народний Рух Українки не буде миритися з такою діяльністю «УПЦ МП» і належністю до цієї войовничої антиукраїнської структури Президента України П.Порошенка і вимагає від нього пояснення своєї позиції.
Водночас Народний Рух України вимагає від Генеральної Прокуратури України та інших правозахисних органів припинення відповідно до чинного законодавства ворожої діяльності «УПЦ МП» як агентурної структури кадебістсько-кремлівського керівництва Російської Федерації на території нашої держави.
Народний Рух України
П о с т а н о в а
Проводу Народного Руху України
Про вшанування й утвердження перемоги над московським
імперіалізмом
Міжнародне співтовариство поставило на один рівень більшовизм (сталінізм, російський комунізм) і нацизм (гітлеризм). Як відомо, Друга світова війна закінчилася Нюрнберзьким процесом над гітлерівськими верховодами – і нацистський режим припинив свою діяльність у Німеччині. Щодо більшовизму такого Міжнародного суду не проведено. Саме цим пояснюється прихід до державного керма в Росії кадебістської камарильї на чолі з підполковником КДБ СРСР В. Путіном, який підтримує аналогічні режими в сусідніх державах на пострадянському просторі, загрожує ядерною Третьою світовою війною цивілізованому людству.
Вплив більшовизму як агресивного московського імперіалізму був підірваний у 1991 році. Проголошення незалежності України було для нього найтяжчим ударом. На цій підставі Народний Рух України пропонує на законодавчому рівні визнати 1 грудня Днем перемоги над московським більшовизмом як різновидом російського імперіалізму, бо 1 грудня 1991 року наш народ на Всеукраїнському референдумі заявив про своє право жити в незалежній Україні, що означало перемогу над московським більшовизмом.
Проте здобута перемога не була утверджена, бо не відбувся Міжнародний суд над КПРС за злочини тоталітарного режиму, що дало змогу малоросійським більшовикам-яничарам мімікрувати, створивши кілька антиукраїнських партій, які гальмували національно-державне творення й суспільний розвиток України. Спекулюючи на соціальних і політичних проблемах, антиукраїнські сили створили потужний донбасівський бізнес-клуб під назвою «Партія регіонів», яка нав’язала Україні після президентських виборів окупаційну компрадорсько-сімейну бандоолігархію.
Причина нинішніх соціальних і політичних негараздів на пострадянському просторі зумовлена тим, що Міжнародний суд над КПРС не був доведений до логічного завершення. Саме тому Народний Рух України звертається до державного керівництва з пропоновою порушити перед іншими колишніми радянськими союзними республіками питання про створення Міжнародного комітету для готування Міжнародного суду над КПРС. Зі свого боку Народний Рух України буде працювати з національними силами в колишніх республіках СРСР, щоб готувати такий суд (трибунал), залучаючи політичні партії і громадські організації.
Рухівці вірять у перемогу Правди і Справедливості!
Народний Рух України
З а я в а
Проводу Народного Руху України
Про відзначення Дня пам’яті й примирення
Схвалюючи встановлення на державному рівні вшанування Дня пам’яті й примирення, Народний Рух України водночас висловлює свою позицію.
По-перше, вшанування пам’яті полеглих у Другій світовій війні ставить під сумнів святкування сталінського «Дня перемоги», адже в цивілізованому світі жалоба не може поєднуватися з торжеством. Якщо зважити, що на фронтах загинув кожен четвертий українець, а ще мільйони залишилися каліками, то урочистості влаштовувати аморально не лише під оглядом християнських приписів.
По-друге, абстрактний підхід до примирення суперечить не тільки людському глузду. Треба зважити, що Українська Повстанська Армія ніколи не воювала з Червоною Армією, лише з енкаведистськими частинами, які чинили злочини на українських землях, а з такими злочинцями не може бути примирення. До них треба ставитися так само, як до гітлерівських злочинців.
По-третє, після війни українська людність потерпала від третього більшовицького голодомору (1946-1947 рр.), який забрав приблизно 1 млн.-1,2 млн. людських життів. Такі втрати змушують переглянути святкування сталінського «Дня перемоги», що, до речі, був скасований «вождем народів» уже в 1947 році, а повернений аж 1965 року, коли СРСР потрапив у смугу «застою», який призвів до краху «імперію зла і брехні» на початку 90-х років минулого століття.
По-четверте, треба зважити, що наші краяни в Червоній Армії не лише воювали за рідну землю. Вони підкорювали інші держави Європи, що призвело до тривалої «холодної війни».
По-п’яте, Україна була суб’єктом на міжнародній арені лише напередодні Другої світової війни, коли державно розбудовувалася Карпатська Україна, і після створення Української Головної Визвольної Ради. Проголошення віднови незалежності 30 червня 1941 року в Львові закінчилося невдачею. Не набула реально правосуб’єктності створена Українська Національна Рада.
По-шосте, Українську дивізію «Галичина» й Українську Національну Армію їхні організатори трактували як зародок національного війська, але такий задум тоді не був здійснений. Після кривавої битви під Бродами певна частина дивізійників перейшла в УПА.
Народний Рух України не підтримує ідеї абстрактного примирення, вимагаючи зважити національні інтереси в роки Другої світової війни і повоєнний період.
Народний Рух України
З а я в а
Проводу Народного Руху України
Про телепередачу «Шустер live»
Народний Рух України констатує, що телепередачі, які веде громадянин чужої держави С.Шустер, не відповідають національним інтересам України, а, навпаки, роздмухують суперечності (політичні, соціальні, міжрегіональні, міжнаціональні, міжконфесійні), а це суперечить нормам чинної Конституції України. Такі передачі відверто спрямовані на приниження національної гідності українців перед телеглядачами не лише нашої країни. Про хиби цих передач постійно пишуть періодичні видання, зокрема впливова газета «День».
Не служила утвердженню національної єдності телепередача про Другу світову війну 9 травня ц.р. Чужоземний громадянин С.Шустер запросив на передачу лише ветеранів Червоної Армії, що не забезпечило всебічного аналізу участі нашого народу в Другій світовій війні. Учасники передачі, як правило, виступали в сталінському дусі, заперечували загальновідомі злочини червоноармійців на окупованих територіях, зокрема в Німеччині. Така передача мало чим відрізнялася від тих, що виходили в період брежнєвського «застою».
Зваживши тенденційність передач «Шустер lіve», Народний Рух України вимагає від правоохоронних органів припинити їх на майбутнє, а власників каналу «112» притягти до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Народний Рух України
З в е р н е н н я
Проводу Народного Руху України
до Президента України пана П.О. Порошенка
Про люстрацію осіб, яким надано почесне звання Героя України
Шановний пане Президенте!
За період після проголошення незалежності України керівники держави постійно надавали громадянам почесне звання Героя України за певні заслуги перед державою. Як з’ясувалося, не всі вони заслуговують цього високого звання.
По-перше, певним особам було надано таке звання незаслужено, що знецінює його в очах громадськості.
По-друге, серед осіб, що отримали звання Героя України, зустрічаються й такі, які зганьбили його прислужництвом окупаційній компрадорсько-сімейній бандоолігархії, своєю політичною позицією в інші періоди, покинули Україну й підтримують агресію Росії проти нашої держави.
Звісно, нині доцільно проаналізувати законність надання усім громадянам почесного звання Героя України, щоб виправити допущені помилки.
Народний Рух України як патріотична національно-демократична партія звертається до Вас, пане Президенте, з пропоновою:
1) провести люстрацію всіх осіб, яким надане почесне звання Героя України, і встановити підвищені вимоги для кандидатів на різні почесні звання, зокрема забезпечення всебічного аналізу заслуг перед українським народом;
2) зваживши, що таке почесне звання є рудиментом компартійного тоталітарного режиму, скопійоване з колишніх звань Героя Радянського Союзу й Героя Соціалістичної Праці, замінити його іншою високою нагородою за прикладом держав Європейського Союзу;
3) розробити й затвердити систему нагород для громадян України й іноземців на основі досвіду закордонних країн.
З пошаною
Провід Народний Рух України
17 травня 2015 року,
м. Київ.
Коментарі
Сезонні вітання,
Мене звуть пан Майк Роберт і я керуючий директор Майк Роберт служби позики і ми видаємо кредити на 2% річних, і ми видаємо кредити зі зручною тривалості кредитів на 1 до 30 років.
Видаємо кредити від як мінімум $ 5000 до максимум $ 10.000.000,00 і ми дуже надійні, і ми відповімо на регулярній основі листа.
Вам потрібен бізнес-кредит?
Вам потрібен персональний кредит?
Ви хочете купити автомобіль?
Ви хочете, щоб рефінансувати?
Вам потрібен іпотечний кредит?
Якщо ви серйозно мислячих зв'яжіться з нами сьогодні:
E-MAIL 1: Mikerobertloansgmail.com
E-MAIL 2: Mikerobertloansyahoo.com
Я сподіваюся почути від вас скоро.
Майк Robert
Привіт всім, мене звати Юлія Лукаш, я живу в Саксонії, Німеччина. Я тут, щоб свідчити про милість Бога на моє життя, як він зробить мене отримав свій кредит від Adrian фінансів фірми {(adrianfinancefirmyahoo.com)}. Am вдовою з двома дітьми життя було пекло і незручно для мене після смерті мого чоловіка. Для мене, щоб піклуватися про моїх дітей я повинен був шукати кредит, щоб почати свій бізнес, тому що ніхто не був готовий допомогти мені, і я вирішив шукати кредиту кредитор онлайн і нехай Богу буде слава я знайшов пан Адріан Олександр, який допоможе мені кредит в розмірі $ 90 млн і змінив моє життя на краще. Якщо вам потрібен терміновий кредит без ніякого стресу і затримки контакту з благочестивим Людина по електронній пошті: adrianfinancefirmyahoo.com~~HEAD=pobj Або через веб-сайт компанії http://adrianfinancefirm.bravesites.com.
Стрічка RSS коментарів цього запису