Конфлікти у сфері міжнаціональних відносин
Україна опинилася перед зовнішніми й внутрішніми загрозами стратегічним національним інтересам як усвідомленим потребам, зокрема загрозами збере-женню державної незалежності й самої українській нації, стабільному стану й стійкості суспільства, спроможності його прогресивному розвитку. Як відомо, суспільні інтереси, в тому числі й національні, можуть перебувати в чотирьох типах відносин. Насамперед міжнаціональні інтереси спільнот можуть збігатися, тоді йдеться про спільні інтереси. Якщо інтереси національних спільнот не суперечать одні одним, їх слід трактувати як паралельні, або рівнобіжні. При протиставленні інтересів їх називають заперечними. У певних випадках інтереси окремих національних спільнот можуть виступати як доповнювальні до інтересів політичної нації.
Від типології взаємодії інтересів залежить спосіб їхнього розв’язання. При першому типі інтереси задовольняються на основі консенсусу, при другому типі- -доцільний конструктивний підхід, при четвертому типі – доконечне взаємопо-розуміння. Найскладніше розв’язання третього типу взаємодії інтересів, коли заперечення призводить до протиборства або конфлікту. Спроби замовчувати конфлікти чи придушувати їх, як правило, прискорюють їх вибуховість з непередбаченими деструктивними наслідками. Міжнаціональні (міжетнічні) конфлікти проявляються як у масштабах однієї держави, так і на міждержавному рівні.
Історично-політичний вимір України як причина конфліктів
Нашу трагічну історію визначили дві дати—988 рік і 1654 рік. Коли йдеться про першу дату, то треба мати на увазі, що вона аж ніяк не зводиться до запере-чення християнізації наших предків, адже насправді вперше наші предки охре-стилися 860 року. Історик Н. Полонська-Василенко пише: «Похід на Царгород 860 рокузв’язаний з дуже важливим питанням про охрещення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріархів Сходу року 867 оповідав, що ру-ські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися до Києва, виявили бажання охриститися. Цісар Михайло ІІІ вислав єпископа та священиків, і на Русі засновано єпархію» (Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т./Ната-лія Полонська-Василенко.—К.: Либідь, 1993.—Т.1.—С.91).
Як відомо, княгиня Ольга зверталася до імператора Священної Римської імперії Оттона І з проханням надіслати на Русь єпископа і священиків. Єпископ Альберт прибув до Києва 962 року, але тоді вже княжив Святослав, який відмовлявся прийняти християнство, -- і владика змушений був покинути нашу столицю (Левицький Ю. Коротка історія Київської (Української) /Юрій Левицький.—Львів:Свічадо,1993.—С.10).Після повторної християнізації наших наших предків за часів Володимира Святого «київські митрополити, яких присилав нам царгородський патріярх, затверджувалися візантійським імпера-тором. Отож, вони до певної міри були агентами Візантійської імперії і старалися проводити в Києві візантійську політику» (Там само.—С.27), тому фактично Русь потрапила в залежність від неї.
Трагізм посилювався ще й тим, що 1453 року Константинопольський патріарх, у підпорядкуванні якому перебувала наша Церква, опинився під владою султана Османської імперії, а Москва почала претендувати на роль «Третього Риму». Апологія православ’я нашим козацтвом спричинилася до того, що Україна потрапила в залежність від формально православного московського царя, хоч «православний митрополит Сильвестр Косів і частина духівництва відмовилася скласти присягу Москві», а наступник Косова митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський був чисто антимосковської орієнтації» (Там само.—С.41).
Конфлікт інтересів у конфесійній сфері українців і москалів Москва вирішила на свою користь, підпорядкувавши 1686 року незаконно українську Церкву. Тепер главою нашої православної Церкви став московський цар. А ось її наслідки: «У житті Церкви запроваджено російську мову та звичаї російської Церкви, до того часу не знані в Україні. Українські церковні книги було вилучено з ужитку. Багато з них спалено» (Там само.—С.41-42).Проте навіть у цих умовах україн-ське духовенство протиставило ідеї «Москва – Третій Рим» ідею «Київ – Другий Єрусалим». Н. Полонська-Василенко писала: «Ніколи ідея «Київ – Другий Єрусалим» не досягала такого блиску, як за Мазепи, даючи зміст і наснагу державницько-національній свідомості, яка трималася у ХVІІІ ст. і перейшла до ХІХ-го» (Полонська-Василенко Н. Там само.—Т.2—С.239).
Якщо 988 рік започаткував конфлікт церковних і державних інтересів Київської великокняжої імперії й Візантійської імперії, то з 1654 року розпочалися тривалі конфлікти двох держав – республіканської Гетьманщини і самодержавної Московії (Росії), українців і москалів як цивілізаційно протилежних народів, які репрезентують відповідно європейську (західну) і євразійську (російську, російсько-православну) цивілізації. Такі конфлікти проявляються й після розпаду СРСР.
Історик Н. Нарочницька відверто ігнорує національні інтереси України, заявляючи: «СНД – це зовсім не об’єднання «братунців-слов’ян» і не зародок чи прообраз майбутнього державного утворення, а поразка інтересів Росії та Укра-їни як носіїв потужної цивілізації праворосів (?—О.Г.) на користь антиправо-славних і космополітичних сил. Якщо цей розкол справді непоправний, то і його можна тлумачити в руслі давнього і впертого наступу «латинського» Заходу на Русь. Від Росії відібрана її давня столиця, тим самим перерваний безпосередній зв’язок з Візантією, що робить Москву остаточно третім Римом… А православна Україна, відмовившись від загальноросійської («общерусской») відповідальності за долю світу, вже опинилася в знайомих лещатах між галицькими хрестоно-сцями і кримськотатарськими екстремістами, заохочуваними із Стамбула й Льво-ва» (Нарочницкая Н. Россия и Европа. Историософический и геополитический поход/Наталия Нарочницкая//Наш современник.—1993.—Ч.12.-- С.95). Далі Нарочницька пише про загрози «оскаженілої антиправославної русофобії Гали-чини й кримськотатарського екстремізму» і переконує, що приналежність до Росії геополітично важливого для неї Криму «є запорукою нормального цивілізо-ваного розвитку України»(Нарочницкая Н. Осознать свою миссию /Наталия Нарочницкая//Наш современник.—1993.—Ч.12.-- С.165). Виходить, що для свого нормального розвитку Україна зацікавлена в тому, щоб віддати сусідній державі частину своєї території. Треба зазначити, що така думка висловлена ще за двадцять років до російської окупації Криму.
Про загострення конфліктів між Росією й Україною пише відомий московський українофоб С.Бабурін: «Щоби зрозуміти суть нинішніх взаємин Російської Феде-рації з республіками Прибалтики, Україною, Казахстаном, республіками Закав-каззя, не треба забувати, що російська («русская») державність зароджувалася тисячу років тому на берегах Дніпра, і Київ правно («по праву») є Матір’ю міст російських («русских»). Доконечно пам’ятати, чому 450 років тому почався рух Росії на Захід, в чому сенс політики Івана Грозного і Петра Великого. Ми маємо пам’ятати, чим був для Росії вихід до Балтійського моря і що означав для Росії вихід до Чорного моря» (Бабурин С. Национальные интересы России на рубеже ХХІ века /Сергей Бабурин //Наш современник.—1995.—Ч.2.—С.173).
Уболівання москалів за майбутнє свого народу зрозуміле кожному чужинцеві—і тут нема заперечення. Заперечення в іншому: чому російські інтереси мають бути ущербом для інших народів. Можна погодитися з Бабуріним, коли він до національних інтересів відносить «безпеку Росії як держави», «демографічну безпеку російського суперетносу», «культурно-історичні традиції Росії», «полі-тичні цінності», «інтереси соціального й політичного розвитку Росії», але погодитись з певними застереженнями. Приміром, у таке поняття як «російський суперетнос» можна вкладати не лише шовіністичну, а й імперську суть. Коли ж Бабурін говорить про «зони життєво важливих інтересів і регіони геополітичної відповідальності Росії»(Там само.—С.173), то це вже не може не насторожувати, позаяк нагадує риторику геббельсівську Третього Райху.
Причини конфлікту України і Росії в конфесійній сфері дає змогу зрозуміти з’ясування «надідеї «Москва – Третій Рим», що фактично стала «стрижнем нової національної Віри», і «цю Віру із значно більшою підставою можна було би назвати московською, ніж християнською» ( Лысенко Н. Абсолютная идея нашего будущего /Николай Лысенко //Молодая гвардия.—1994.—Ч.4.—С.192). Інакше кажучи, у цьому проявляється єдність національної й конфесійної ідеї, бо «надідея» «Москва – Третій Рим» зумовила становлення нації й привела до успішного будівництва імперії. Її не стосувалися християнські рекомендації на кшталт «нема ні елліна, ні юдеяа а всі у Христі брати». Н. Лисенко переконує: «Звернення до московського царя як охоронця Божої Істини на Землі, усвідом-лення нашої сакральної цінності Москви як Божого Міста, найвища оцінка власної особи, котра вже за приналежністю до Москви була вище, краще і чисті-ше від будь-якого чужинця,-- ось що складало справжній Символ Віри москалів («русских») того часу» (Там само). Як виявляється, такий московський «символ віри» має лише «християнський антураж», яким прикривалися глибоко націо-нальні московські ідеї.
У допетрівський період монастирі в Московській державі, як твердить Н.Лисен-ко, були далекі від релігії взагалі. Вони «були форпостами російської націо-нальної експансії, спрямованої насмперед на північ і на схід від Москви…Тому монастирі Московської Русі радше нагадували військово-ремісницькі форти, ніж спокійні притулки для любителів християнської схоластики. Ряси «мнихов» у цих монастирях зустрічалися набагато рідше просолених сіряків чорносошних селян, продимлених мачул ковалів і бронювальників, кольчуг воїнів. Та й «мнихи» були інші, це були радше залізні комісари московської Віри, ніж елейні «пастирі» (Там само.—С.192-193). Як випливає з таких тверджень, московське «православ’я» насправді далеке від християнської віри, перетворилося в цареслав’я. З цього випливає суть ідеологеми «православие, самодержавне, народность».
Несумісність українських і російських національних інтересів і як немину-чість міждержавний конфлікт підтверджує українофобська концепція А.Дуґіна. Насамперед він трактує свою державу як «Вісь Історії», навколо якої обертається цивілізація, як «Центральну Землю» континенту, як «Серединну Імперію» між Сходом і Заходом, ототожнює її з Євразією (Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России /Александр Дугин.—М.: Арктогея, 1997.-- С.165--166). На таку роль не може претендувати якась інша держава. З цього випливає «найважливіший стратегічний імператив»: перетворити всі «берегові території» в своїх союзників, проникнути в них, укласти всеєвразійський пакт або забезпечити їхній повний і непорушний нейтралітет.
Ідеолог імперіалізму не приховує, що зовнішня політика його держави спрямована на загарбання сусідніх країн. Як фактор у його «геополітичній опти-ці» потрактовано православ’я. Дуґін наголошує на доконечності «повернення» регіонів «близького зарубіжжя», бо так вимагає «імператив геополітичного і стратегічного суверенітету Росії». Проте цим не обмежується «збирання імперії», бо воно охоплює «відновлення союзницьких відносин із країнами Східної Євро-пи», цебто державами колишньої Організації Варшавського договору, створення «нового євразійського стратегічного блоку держав континентального Заходу» і «континентального Сходу» (Іран, Індія, Японія)». «Збирання імперії» для Росії – це запорука існування «незалежної держави на незалежному континенті». Якщо не здійсниться «збирання імперії», тоді можливі інші варіанти розвитку подій: або Китай розпочне наступ на Північ – у Казахстан і Східний Сибір, або Серединна Європа (?) «насунеться на західноруські землі – Україну, Білорусь і західну Великоросію», або ісламський блок намагатиметься інтегрувати Серед-ню Азію, Поволжя і Приуралля, а також деякі території Південної Росії» (Там само.—С.172).
Протилежність інтересів суверенної України й імперіалістичної Росії зумовлює неминучість конфліктів між ними, проявляється в трактуваннях ролі москалів у світі, нинішньої Росії, а також Співдружності Незалежних Держав. Дуґін заявляє категорично: «Російський («русский») народ безумовно належить до кола месі-янських народів» (Там само.—С.189). Щоправда, інших «месіянських народів» не названо.
Чимало засвідчує його твердження, що «РФ не є Росією, повновартісною Росій-ською Державою» («Русским Государством»), але може стати такою в майбут-ньому, після «зібрання» земель, які вона вважає своїми. Звісно, таке «збирання» неодмінно стосується території України.
Ксенофобія Дуґіна проявляється в його характеристиці країн СНД, бо «ці утво-рення не наділені жодними серйозними ознаками справжньої державності, позбавлені атрибутів фактичної суверенності і втілюють скоріше «територіяль-ний процес», ніж стабільні і визначені геополітичні одиниці» (Там само.—С.184). Треба зазначити, що до таких «утворень» належить і Україна, суверенітет якої заперечує Дуґін. Він переконує: «Як правило, «постімперські утворення» ніколи (або майже ніколи) не стають повноцінними державами й надалі існують як економічно-політичні придатки колишньої (або нової) метрополії» (Там само.—С.186). Цей «висновок» заперечують такі великі країни як США, Канада, Китай, що колись перебували в колоніальній залежності.
Концепція «месіянства» москалів залишає поза увагою їхню демографічну при-реченість, пов’язану з «європейською народжуваністю» та «африканською смертністю». Саме тому московські імперіалісти прагнуть асимілювати україн-ську та білоруську людність. Для Дуґіна всі народи нашої планети мають обертатися навколо «русских», бо «вони геополітично постають у центрі всього політичного процесу» (Там само.—С.252). Завдання Росії він вбачає в тому, що вона має створити «Світову Імперію» («нову Євразійську імперію», «Російську («Русскую») імперію», «Федеративну Імперію націй»).
З виникненням «Нової Імперії» пов’язане встановлення нового геополітичного порядку на Півдні. У цьому контексті Дуґін категоричний: «Суверенітет України зумовлює собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт» (Там само.—С.348). Звісно, Дуґін не вказує, що ініціатором конфлікту потенційно є його держава, бо тодішня Україна дотримувалася позаблокового статусу. Появу України як нового геополітичного суб’єкта він називає «абсолютною аномалією» і навіть погрожує, що Україна як самостійна держава – це «величезна небезпека для всієї Євразії», з якою він ототожнює Росію. Для України Дуґін допускає лише статус «чисто адміністративного сектора «русского централизированного государства», тобто чогось подібного до того, чим вона була в царській імперії або при СРСР, надав-ши нашому народові «культурно-мовну або економічну автономію» (Там само.—С.348).
Українофоб беззастережно дотримується позиції: «Північний берег Чорного моря має бути винятково євразійським і централізовано підпорядковуватися Мо-скві» (Там само.—С.349). Його тяглість – від українських берегів до Абхазії. Виходить, що московська окупація Абхазії в 2008 року й українського Криму в 2014 році була давно задуманим планом російських імперіалістів.
Відтак Дуґін «надає» Україні (особливо Західній – «уніято-католицькій») статус нового «санітарного кордону» між Балтикою і Чорним морем. До цієї «геопо-літичної смуги» можуть також увійти Литва, Латвія, Естонія, Польща, Білорусь, Угорщина, Румунія, Чехія і Словаччина, які московський ксенофоб називає «фіктивними державами» (Там само.—С.370). Проте він допускає навіть мож-ливу відмову Москви від панування «над деякими регіонами Західної України» -- Галичини і Закарпаття, які компактно заселені уніятами й католиками.
Вирок Дуґіна нашій державі безапеляційний. Виявляється, український народ не має «ні особливої культурної новини («вести») універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості» (Там само.—С.377). Лише в умовах «санітарного кордону» Дуґін допускає існування самостійної України як «маріонеткової держави» між Росією-Євразією й Центральною Європою, бо «існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожне завданню пекельного удару геополітичній безпеці Росії, подібне до влому на її територію» (Там само.—С.379).
Україна начебто не має права існувати як унітарна держава, тому Дуґін поділяє нашу територію на чотири «смуги», які «відповідають» особливостям «геопо-літичних і етнокультурних реальностей»: «Східну Україну»; Крим; «Центральну частину України»; «Західну Україну». Для кожної з таких «смуг» він «обґрун-товує» особливий статус. «Східна Україна» охоплює територію нашої держави на Лівобережжі від Чернігова до Азовського моря, де начебто переважає «вели-коруський етнос і православне малоросійське населення», тому вона має належа-ти до Росії на правах широкої автономії. У Криму Дуґін знаходить три «геопо-літичні імпульси», «доволі ворожі» між собою. Особливу агресивність щодо України проявляють тамтешні москалі («великороси»). «Малороси», як зневаж-ливо називає українофоб нашу людність на півострові, «надмірно націоналі-стичні». «Кримські татари загалом орієнтовані більше на Туреччину і занадто ворожі Росії» (Там само.—С.380). У таких умовах Дуґін доходить «висновку про доконечність надання Кримові особливого статусу і забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролю Москви, але зважаючи на соціально-економічні інтереси України та етнокультурні потреби кримських татарів» (Там само.—С.389). Проте Росія пішла далі пропонов Дуґіна, намага-ючись не тільки політично, а й економічно інтегрувати цю частину нашої держави в Російську Федерацію.
«Центральній частині України від Чернігова до Одеси» Дуґін приділяє лише кілька рядків, трактуючи її як «другу завершену область, де етнічно домінує малоросійський етнос і його мова, але переважує конфесійно православ’я» (Там само.—С.390). Як «самостійна політична реальність», ця «православна Малоро-сія» зріднена зі Східною Україною культурно, а геополітично належить до євра-зійської системи.
Найбільше уваги Дуґін приділяє «Західній Україні», цебто «смузі», що на захід від Збруча. Насамперед він характеризує цю «смугу» як неоднорідну етнічно й конфесійно, хоч проявляє елементарну необізнаність. На Волині, як північній частині західноукраїнських земель, переконує Дуґін, «переважають уніяти й католики», тому вона «культурно належить до католицького геополітичного сектора Середньої Європи» (Там само.—С.381). Як відомо, ця територія справді належить до Середньої Європи, хоч упродовж тривалого часу була інкор-порована Російською імперією, а конфесійно її людність православна, а не уніятсько-католицька.
Галичину Дуґін зводить чомусь лише до Львівщини, хоч вона, як відомо, охоплює три області (Львівську, Тернопільську й Івано-Франківську). Звісно, між Галичиною й Закарпаттям помітні певні відмінності, зумовлені тим, що наші етнічні землі за Карпатами були захопленні мадярами, а Галичина перебувала під польським і австрійським пануванням. Однак треба зауважити, що приєднання цих регіонів до Української РСР пов’язане з Другою світовою війною, відомим «пактом Молотова-Ріббентропа».
Перебуваючи в імперії Габсбурґів, Галичина при особливій допомозі націо-нальної еліти з Наддніпрянщини перетворилася в так званий «український П’ємонт», бо галицька людність відзначалася найвищим рівнем національної свідомості.
Окремо в цій «смузі» Дуґін виділяє «бессарабські землі України», маючи, як можна судити, на увазі нашу Буковину (Чернівецьку область), в якій начебто «малороси й великороси перенизуються румунами й молдаванами» (Там само.—С.381). Таке твердження не відповідає дійсності, адже москалі («великороси») становлять мізерну частину (37,9 тис. осіб) серед 919 тис. жителів області, значно поступаючись румунам і молдаванам, не кажучи вже про українців, яких в області 689 тис. осіб. Зваживши, що на Буковині переважає православна людність, Дуґін відносить її до «меридіальної лівобережної смуги Дніпра» (Там само.—С.381).Для нього поняття «православне» і «проросійське» виступають як синоніми, бо незалежної Української Православної Церкви російські імперіалі-сти не допускають.
Конфлікт з Росією – це головна небезпека для незалежної України. Цей конфлікт ускладнюється тим, що він накладається на конфлікт у конфесійній сфері. Як пише Дуґін, «український фактор є найвразливішим місцем у західній смузі Ро-сії» (Там само.—С.382). Нема сумніву, що міждержавний конфлікт – наслідок тривалого міжнаціонального конфлікту, який особливо впливає на внутрішньо-державний розвиток України як незалежної держави.
Російська національна меншина в процесі інтеграції
в українську політичнунацію
Росіяни, яких традиційно в Україні називають москалями, -- найбільша національна меншина на території нашої держави, хоч, як зазначалося, за останній час кількісно вони зменшилися. У 1989 році в Українській РСР їх налічувалося 11,36 млн.осіб, цебто 22,07 відсотків від усього населення – 51,45 млн. осіб, а Перший Всеукраїнський перепис після проголошення незалежності зафіксував 8,33 млн осіб, цебто 17,3 відсотка від загалу, що становив 48,46 млн. осіб.
Становище москалів у нашій державі специфічне, що впливає на українсько-російські відносини і призводить до певних конфліктів, які зумовлені історич-ними, політичними, соціально-економічними, демографічними та іншими чинни-ками. По-перше, упродовж цілих століть москалі були панівною національною меншиною на українських землях. Не був винятком і радянський період попри пропаганду «дружби народів». По-друге, тривале змосковщення (русифікація) нашого народу спричинилося до того, що виникло так зване «російськомовне населення», до якого належить значна частина українців. Отож, після прого-лошення незалежності України українсько-російські відносини в Україні транс-формувалися у відносини українсько-мовної та російськомовної частин насе-лення. По-третє, на українсько-російські міжнаціональні відносини наклада-ються відносини соціальні, адже в Південному й Східному, а особливо Центральному регіонах України села переважно українськомовні, а міста – російськомовні. Як підтверджує, останній перепис населення, російська націо-нальна меншина проживає, в основному, в містах. По-четверте, мовні проблеми накладаються на регіональний вимір, адже українська мова найбільше збереглася в Західному й частково Центральному регіонах, а інші регіони зазнали сильного впливу змосковщення. По-п’яте, інші національні меншини, в основному, приймали російську мову спілкування навіть після конституційного затверджен-ня української мови як державної в Україні. По-шосте, українсько-російські (українськомовно-російськомовні) відносини в Україні ускладнюються тим, що керівництво Російської Федерації грубо ігнорує норми міжнародного права і втручається у міжнаціональні відносини в нашій державі.
Безумовно, коли йдеться про міжнаціональні конфлікти в Україні, то вони стосуються насамперед взаємин українців як основної державотворчої нації й москалів як найбільшої національної меншини, а також українськомовної й російськомовної частин населення України. Конфлікти між українцями як титульною нацією й іншими національними меншинами чи корінними етнічними групами не мають такого значення. Щоправда, після російської окупації Криму на півострові посилилися конфлікти між росіянами й кримськими татарами.
У дослідницькій літературі висловлюються доволі суперечливі погляди щодо міжнаціональних конфліктів у нашій державі. В.Арбєніна пише: «Неупере-джений погляд на проблему росіян в Україні свідчить, що для їхньої успішної інтеграції в українську політичну націю не тільки існують сприятливі пере-думови, але цей процес уже розвивається, хоча і не безпроблемно»(Арбєніна В.Л. Етнопсихологія/В.Л. Арбєніна. – Харків, 2009.—С.331). Водночас цікаву тенденцію виявили вітчизняні вчені Є.Головаха і Н.Паніна, які звернули увагу, що за перше десятиліття після проголошення незалежності «люди частіше почали розмовляти саме російською мовою, здебільшого це ті, хто раніше спілкувався обома мовими залежно від ситуації спілкування» (Головаха Є.І., Паніна Н.В. Зміни мовної ситуації в Україні /Євген Головаха //Українське суспільство: моніторинг-2000. Інформаційно-аналітичні матеріали.—К.: Інститут соціології НАНУ, 2000.—С.37). На зміну очікуваному посиленню білінгвізму «триває процес подальшої русифікації громадян» (Вишняк О.І. Соціокультурна динаміка політичних регіонів України. Соціологічний моніторинг: 1994-2006. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2006.—С.158).
Після проголошення незалежності процес змосковщення громадян у нефор-мальному спілкуванні посилився, хоч дедалі більша частина памолоді навчається у середній і вищій школі українською мовою. Дослідники зазначають, що у 2000 році в Східному регіоні лише російською мовою в сім’ї спілкувався 81% опи-таних, а це на 8% більше, ніж відразу після проголошення незалежності (Голо-ваха Є., Паніна Н. Зміни мовної ситуації в Україні.—С.273). З цього випливає висновок, що «проблема двомовності в Україні характеризується поглиблен-ням диференціації областей на україномовні та російськомовні»(Там само).
Аналізуючи причини такої ситуації, вітчизняний соціолог Олександр Вишняк звертає увагу на основні тенденції змін етнокультурних і етномовних процесів у нашій державі (Вишняк О.І. Там само.—С. 159-162). Насамперед дослідник наголошує на тенденції поступового збільшення в населенні нашої держави частки громадян української національності. У 2005-2006 роках вони становили майже 80 % від всього населення, хоч ще 10 років тому таких налічувалося 70-72%, при відповідному зменшенні частки етнічних росіян – на 6-7% (Там само). Аналогічна, але дещо повільніша тенденція збільшення етнічнооднорідних шлюбів. Водночас нема підстав, як зазначає О.Вишняк, для занепокоєння ситу-ацією в міжетнічних відносинах, бо випадки етнічної дискримінації українців і представників національних меншин у нашій державі рідкісні.
На цьому тлі етномовна ситуація в нашій державі доволі парадоксальна. У сімейно-побутовій сфері зменшується частка білінгвів при одночасному незнач-ному зростанні українськомовних і рівно ж російськомовних громадян. Звісно, тепер на такі показники не могла не вплинути російська агресія проти нашої держави, а ще раніше постійні вимоги щодо надання російській мові статусу державної чи офіційної. Не додає оптимізму також твердження О.Вишняка, що «в українському інформаційному просторі переважають місцеві обласні, міські видання, значну роль відіграють районні, проте в країні немає жод-ного загальнонаціонального видання, яке б читали бодай 10% громадян у всіх регіонах країни» (Там само.—С.162). Таким чином, пов’язати динаміку етнічної та мовної ситуації в нашій державі не можливо, бо не вдається встановити їхньої взаємозалежності.
Однак не можна не погодитися з думкою, що «створення переважно українсько-російських за етнічним походженням змішаних сімей теж є одним з механізмів русифікації, оскільки такі сім’ї (як показують опитування) стають переважно російськомовними» (Там само.—С.164). З нинішнього погляду подібна ситуація незбагненна, адже українська мова державна в Україні. Проте таке становище має не лише історичні, а й соціальні причини. По-перше, тривале переслідування українців за часів російського (царського й більшовицького) поневолення не створювало умов для подолання комплексу національної меншовартості порів-няно з москалями. Панування російської мови в засобах масової інформації на-далі консервує цей комплекс. По-друге, навіть після проголошення незалежності соціальний статус етнічних росіян у нашій державі вищий, ніж українців. За радянських часів щодо росіян проводилася політика протекціонізму при со-ціальному просуванні, вступі до вищих навчальних закладів, прийнятті на роботу (Арбєніна В.Л. Там само.—С.333). У партійних і державних органах була встановлена негласна квота для етнічних росіян. Як відомо, їх основна маса (90%) проживала в містах і їхній розмір середнього заробітку, стипендій і пенсій, а також побутові умови були кращі, ніж в українців. Якщо російська етнічна меншина становила серед населення України менше 23%, то серед управлінців їх було 30%, в сфері науки—третина. (Там само.—С.332). По-третє, складні умови нашого державотворення не сприяли підвищенню морального престижу укра-їнця як представника державотворчої нації. Розчароване населення в умовах панування «дикого капіталізму» звертало свої звинувачення проти держави, яка перестала виконувати функції соціального протекціонізму. По-четверте, упро-довж тривалого часу в українському ефірі домінували російські джерела інфор-мації, які демонстрували фільми, що зневажали українців. Попри такі умови українське суспільство характеризується високим рівнем толерантності, що засвідчує низький рівень ворожості до етнічних росіян (Там само.—С.334).
Аналізуючи етномовну структуру населення нашої держави, вітчизняні дослідники дійшли висновку, що серед наших громадян моноетнічні українці за самоідентифікацією становлять більше половини населення (62,9%), хоч їхня кількість залежить від регіону: найбільше їх у Західному регіоні (92,6%), а найменше -- в Південному (40,5%) і Східному (34,1%) регіонах. Цікаво, що на другому місці опинилися не етнічні росіяни, а українсько-російські біетнори, яких найбільше в Південному (37,3%) і Східному (45%) регіонах, а найменше -- в Західному регіоні (6%). Водночас моноетнічні росіяни становлять у Західному регіоні – 1,4%, Західно-Центральному – 3,4 %, Східно-Центральному – 7,1%, Південному – 22%, Східному – 20,8 %, а в цілому по Україні -- 10% ( Там само.—С.335).
Дослідження вітчизняних вчених дають підстави дійти певних висновків щодо етнічних росіян у нашій державі, або «українських росіян». Такі росіяни відрізняються від тих, кого можна вважати ядром їхнього етносу, цебто жителів Російської Федерації, не лише побутовими умовами, а й особливостями своєї мови, що зазнала впливу мови української нації. Серед них переважає ставлення до країни свого проживання як до батьківщини і лише незначна частина ставиться до України як до чужини. Треба зважити на те, що такі росіяни політично, територіально й соціально належать на української політичної нації, але етнічно залишаються росіянами. На самопочуття етнічних росіян і їхню громадянську позицію не може не впливати навіть повільна і значною мірою формальна політика реукраїнізації, що проявляється насамперед у мовній політиці. З цього логічно випливає висновок В.Арбєніної: «Незважаючи на досить сприятливі статусні позиції і у соціальній структурі, і в системі міжет-нічних відносин, характерну для більшої частини росіян прихильність до країни свого проживання, дослідження останніх років стійко фіксує наростання у них відчуття невпевненості, незахищеності, маргінальності свого становища» (Там само.—С.337).
Між двома крайніми ставленнями етнічних росіян до України («батьківщина» -- «чужина») ще виділяється «лояльність». Проведені дослідження засвідчують, що, за незначними винятками, «українські росіяни» схиляються до першої пози-ції, до чого, безумовно, спричинилася агресивна війна Російської Федерації проти України. Тривогу етнічних росіян за своє майбутнє в Україні можна зрозуміти. По-перше, упродовж цілих століть їм нав’язували комплекс імпер-ської вищості, панівної нації, а тепер вони потрапили в інше становище: визнан-ня української мови як державної спонукає їх до усвідомлення своєї маргіналь-ності в Україні, що стала незалежною державою. По-друге, потенційно вони змушені переоцінювати свою особисту позицію щодо української державності, якої не сприймає державне керівництво Російської Федерації. По-третє, грома-дянство України неодмінно вимагає переосмислення свого політичного став-лення до родичів у сусідній державі, сприйняття їх як іноземців, чужих грома-дян. По-четверте, розбудова України як європейської держави на противагу євразійській Московії зумовлює психологічну роздвоєність етнічних росіян: землю предків доводиться сприймати як територію ворожої держави, а ворожі до Московії західні держави як союзників. По-п’яте, нова інформація про москов-ське (російське ) поневолення України мимоволі призводить до комплексу відпо-відальності, вини за дії своїх предків проти народу, серед якого їм тепер дово-диться жити і з яким пов’язувати своє майбутнє. По-шосте, на етнічних росіян не можуть не впливати нові погляди на історію російського народу, що позбав-ляє його нав’язуваної серед населення месіянської ролі.
Попри заявлені особливості найважливішим для «українських росіян» (і українців) є такий висновок О.Вишняка: «Жодної тенденції стосовно посилен-ня дискримінації росіян у Західній та Центральній Україні, а українців – у Південно-Східному та Південному регіонах не спостерігається. Це є свідчен-ням відсутності серйозного підґрунтя для конфліктів етнічних груп у регіо-нах України (Вишняк О.І. Там самсо.—С.165).Після такого висновку про відсутність серйозного підґрунтя для міжетнічних (міжнаціональних) виникає інше питання – питання про причини збройного протистояння на Донбасі. Його пояснення зводиться до двох крайніх поглядів. Українофоби пробують характе-ризувати його як внутрішній конфлікт між центральною владою й інтересами місцевого населення Донбасу. Насправді причини інші, бо російське керівництво розпочало збройну агресію проти нашої держави. Воно не може змиритися з тим, що Україна своїм цивілізаційним вибором відчужується від Московії, повертається до європейської (західної) цивілізації, від якої була штучно відір-вана майже три століття тому.
Намагання оправдати агресію за відновлення СРСР на пострадянському просторі проявилися відразу після розпаду імперії. Зрештою, до проголошеної «Співдруж-ності Незалежних Держав» Україна і Московія ставилися по-різному: для України СНД трактувалася як форма цивілізованого «розлучення» «союзних республік», а для Московії -- як перехідна форма на шляху до відновлення імперії. Ще до природного розпаду СРСР його апологети як аргумент називали те, що поза межами РРФСР проживало більше 25 мільйонів етнічних росіян, що «служили головними спиначами Радянського Союзу й Росії», але москалі («русское население») у «союзних республіках» проявили «політичну насив-ність» (Зюганов Г. Русский вопрос/ Геннадий Зюганов//Наш современник.—2007.—Ч.5.—С. 174). Г.Зюганов доходить навіть до явного перебільшення: «Мо-скалі («русские») опинилися в становищі найбільшого у світі розділеного народу. І ця роз’єднаність така глибока й багатовимірна, що змушує гово-рити про реальну загрозу зникнення москалів як нації»(Там само.—С.173). Відродження Московії лідер тамтешніх комуністів не бачить інакше як про-тиваги західній цивілізації. Російський письменник А.Воронцов навіть прирів-нює «несміливі вимоги» москалів (етнічних росіян) на українській землі до прохань американських індіян, що перебувають у резерваціях (Воронцов А. «Русский язык на Украине – родной!»/Андрей Воронцов//Наш современник. – 2012.—Ч.7.—С.218).
Захищаючи мову російської національної меншини на етнічних українських землях, апологети імперії фальсифікують виникнення української мови. С.Сидо-ренко пише: «Українська книжна мова була створена на основі простонародної «мови» як розмовної суміші («суржика») російської й польської мов, що виникла як наслідок тривалого польського панування над південною частиною Русі. Виготовлена вона була нехитрим способом: «мову» пристосували до фоне-тичного ( як сприймається на слух – так і пишеться) правопису, застосування якого було спричинено домаганням кардинальної відмінності текста на новій, «українській», мові від звичного російського текста» (Сидоренко С. Нужна ли «украинцам» Россия? /Сергей Сидоренко//Наш современник. -2005.—Ч.3.—С.140). Після такого «відкриття» «логічний» імперський «висновок» С.Родіна, що «в крові і злочинах народжувався в Галичині «український народ», а «українці» з Наддніпрянщини нав’язали галичанам «нову назву», що було досяг-нуто «обманом, насильством і кривавим терором» (Родин С. Виртуальный эт-нос/Сергей Родин//Молодая гвардия.—2006.—Ч.9.—С.224). Далі українофоб заявляє: «…Я не уявляю собі як можна було при тверезому розуміпояснити те дивне, не бачене ніде явище, коли від Русских батька і матері народжуються діти різних національностей: одні Русские, а інші – «українці»? Адже це вже не тільки «політика», а й цілком очевидна патологія» (Там само). Патологія в тому, що Родін допускає підміну понять, адже його предки до 1713 року навіть свою державу називали не Руссю, а Московским государством, а Русь – це давня назва України, незаконно привласнена москвинами (москалями), які виникли на фінно-угорських землях з домішкою втікачів з українських (руських) країв. Як і Сидоренко, Родін приписує «виникнення» українців більшовикам. Треба наголосити, що українофобію Родіна негативно оцінили навіть у російських наукових колах.
Звісно, українська мова не потребує захисту як мова окремішня, а лише вимагає утвердження як державна в тих регіонах, що упродовж трьох століть потерпали від україноциду. Інакше кажучи, йдеться про регіональні особливості реукраї-нізації змосковщеної української людності. При такому підході російська наці-ональна меншина та її мова посядуть належне місце в Україні.
Нині дослідники виділяють чотири типи етномовних регіонів: Захід, Донбас, Центр і Північний Схід, Південний Схід і Південь (Вишняк О.І. Там само.—С.168). На цій підставі етномовні процеси в нашій державі не можуть бути оцінені однозначно як і державна мовна політика. По-перше, треба звернути уваги на її непослідовність. До цього офіційно вважається чинним антиукра-їнський закон «Про засади державної мовної політики», який надає мові російської національної меншини особливий статус, що суперечить чинній Конституції, а водночас не відповідає конституційній нормі про державний ста-тус української мови. По-друге, у державній мовній політиці відсутній комплек-сний підхід, а вона зводиться до спроб часткового розв’язання назрілих питань. По-третє, не вживається належних державних заходів для дотримання вимог державного статусу української мови, що засвідчує їх постійне ігнорування. По-четверте, на державному рівні відсутній диференційований підхід до мовних особливостей різних регіонів, що спричиняє неефективність державної мовної політики, підпорядковуваної корпоративним інтересам парламентських груп. По-п’яте, після проголошення незалежності українська нація не визнана пост-геноцидною з відповідними практичними висновками, що не зупинило процесів україноциду, постійних спроб антиукраїнських сил узаконити наслідки лінгво-циду в деяких регіонах нашої держави попри його несумісність з вимогами міжнародного права, верховенство якого визнано в чинній Конституції.
Саме на таких засадах треба підходити до питання про надання російській мові статусу другої державної мови, що насправді означає легітимацію наслідків тривалого україноциду як лінгвоциду, етноциду й геноциду українців. Як підтверджують результати соціологічних досліджень 2005 року, надання росій-ській мові статусу другої державної мови найбільше підтримують на Донбасі (82,3%), Південному Сході (62,9%) і Півдні (54,3%) (Там само). У світлі останніх подій є достатньо підстав для висновку, що така підтримка спричинена, з одного боку, неефективністю державної мовної політики, а з іншого, навальною інфор-маційною інвазією сусідньої держави на ці регіони.
Абстрактні підходи до статусу російської мови в Україні без зваження постге-ноцидного становища мови титульної нації зумовлюють такі пропозиції: «Основою консенсусу у сфері мовної державної політики в Україні має бути визнання обов’язку громадян знати державну мову, а також законні заходи на державну підтримку її після століть русифікації. Але не за рахунок мовних прав російськомовних громадян і мов національних меншин»(Там само.—С.173-174). Подібний підхід не може бути основою консенсусу, позаяк він не здійсненний на практиці. Мовна державна політика в Україні має ґрунтуватися на міжнародно-правових засадах, що передбачають насамперед осуд геноциду, а саме така злочинна політика Російської імперії, -- як царської, так і більшовицької,-- зумовила нинішнє етномовне становище в нашій державі.
Основною метою державної мовної політики має бути реукраїнізація змосковщеної української людності. Як наслідок треба говорити про мовні права не всіх російськомовних громадян, а лише етнічних росіян, інших національних меншин, насамперед репресованих кримських татарів, і особливо корінних етнічних груп.
Намагання запровадити офіційні регіональні мови в Україні попри добрі наміри зберегти статус української мови як державної насправді призведе лише до звуження сфери вживання державної мови і перетворить так звану «проблему» регіональних офіційних мов на предмет політичної спекуляції. Отож, розв’я-зання успадкованої від тоталітарного режиму етномовної проблеми має зважати її історичну зумовленість, що вимагає осуду тривалого україноциду й державних заходів для усунення його наслідків, справедливого захисту прав депортованого кримськотатарського народу, дотримання міжнародно-правових норм націо-нально-культурного розвитку національних меншин й збереження етнічної самобутності корінних етнічних груп.
Передбачення й розв’язання етнополітичних конфліктів
Міжнаціональні (міжетнічні) конфлікти стосуються групових прав та інтересів національних (етнічних) спільнот. Вони мають, як правило, етнополітичний і соціокультурний характер, виникають на основі ставлення до влади, політичних прав і використання природних ресурсів, відмінностей у мові, релігії, традицій і особливостей менталітету національних (етнічних) спільнот. Як вже зазначалося, чимало конфліктів виникає із суперечностей у мовній політиці, хоч насправді вона є лише вершиною айсберга глибших проблем. Приміром, в Україні мовні суперечності інспіровані з-за кордону ініціаторами так званого «Русского мира». Нерідко міжнаціональна (міжетнічна) напруга проявляється в міжконфесійному протиборстві. Перед розпадом СРСР такі суперечності були спровоковані в галицьких областях між греко-католиками й православними вірянами, а відтак на національному рівні – між православними, одні з яких визнавали зверхність чужого Московського, а інші – власного Київського Патріархату.
Треба погодитися з думкою дослідників, що міжнаціональних (міжетнічних) конфліктів у «чистому» вигляді не існує, в чому переконують українсько-росій-ські конфлікти в Україні, які можуть проявлятися в різних формах. Така усклад-неність цих конфліктів призводить до того, що навіть фахівці з конфліктології як галузі науки можуть тлумачити їх по-різному і пропонувати різні способи їхнього розв’язання. Як приклад можна назвати конфлікт навколо Нагірного Карабаху (Варцаху), розв’язання якого азербайджанські й вірменські вчені про-понували на різних нормах міжнародного права. Азербайджанські вчені наголо-шували на принципі непорушності встановлених державних кордонів, а вірмен-ські правники спиралися на право націй на самовизначення, за яким вірмени Варцаху мають приєднатися до основної частини Вірменії.
Міжнаціональні (міжетнічні) конфлікти особливо посилилися після розпаду багатонаціональних держав наприкінці минулого століття. Лише чехи і словаки змогли «розійтися» на цивілізованих засадах, без кривавих сутичок, чого не уникли деякі народи колишніх СРСР і СФРЮ. У межах СРСР конфлікти роз-в’язувалися, в основному, мирним способом, хоч могли набувати протистояння між союзним центром і «союзною республікою» (Литвою, Грузією, Молдовою), між «союзними республіками» (Вірменією й Азербайджаном), між усамостій-неною державою та її національною автономією (Грузією й Абхазією, Росією й Чечнею), між відродженою національною державою та її регіоном (Молдовією й Придністров’ям).Спровоковані протистояння в Україні між центральною владою й кримськими сепаратистами чи між центральною владою й «політичним русинством» у Закарпатті вдалося розв’язати ще в зародку. Найкривавішим було «розлучення» союзних республік у процесі розпаду багатонаціональної СФРЮ, яку намагалися втримати сербські імперіалісти.
Вогнища названих конфліктів спалахували з новою силою через певний період часу при підтримці московського кадебістського керівництва, яке поставило собі за мету відновити імперію в колишніх межах. Як наслідок залишилися «заморо-жені» конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Криму. Особливо гостре протистояння виникло на Донбасі, що фактично перетворилося в україн-сько-російську війну, яку російське керівництво лицемірно трактує як внутріш-ньоукраїнський конфлікт.
Класифікація конфліктів в етнонаціональній сфері залежить від вибраного кри-терію. Насамперед конфлікти як національно-політичні (етнополітичні) зіткнен-ня доцільно поділити на горизонтальні й вертикальні. Горизонтальний конфлікт виникає між суб’єктами, що формально рівноправні. Йдеться про конфлікти між державами за зміну кордону чи між етносами в межах держави. На противагу їм вертикальний конфлікт означає конфлікт між метрополією й колонією (коло-ніями). Так виник конфлікт між Англією та її північноамериканськими колоні-ями, що згодом проголосили створення держави Сполучених Штатів Америки. Проте подібний поділ не такий простий. Як приклад можна назвати конфлікт між Україною й Московією напередодні битви під Полтавою. Московські історики трактують його як вертикальний, зводячи до бунту українського гетьмана Івана Мазепи як васала проти свого сюзерена царя Петра І. Проте треба зважати на те, що в 1654 році Україна й Московія вступали в рівноправний союз, -- при такому підході йдеться про горизонтальний конфлікт між двома названими суб’єктами.
Типологія національно-політичних (етнонаціональних) конфліктів залежить від їхніх психологічних цілей і прогнозованих наслідків. За таким критерієм політо-логи розрізняють три основні типи: конфлікт інтересів, конфлікт цінностей, конфлікт ідентифікації (Політологія/А.Колодій.—2-е вид., перероб.та доп.—К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С.195). На нашу думку, доцільно виділити ще два типи: конфлікт національного протиставлення і конфлікт уявних перспектив.
Як приклад несумісності інтересів у національно-політичних конфліктах слід назвати приховане протиборство української національної спільноти й москов-ської імперської спільноти за часів СРСР, що перед розпадом імперії стало явним. Попри формальну рівноправність двох «союзних республік» нерівноправ-ність України була очевидна. При незмінності імперської політики про компро-місне розв’язання такого конфлікту інтересів не могло бути мови, голослівні заяви союзного керівництва про перебудову імперії на нових, справедливих засадах породжувало серйозні сумніви, бо стосувалося інтересів Московії. Єди-ним компромісним варіантом могла бути перебудова імперії на засадах конфе-дерації, на що Москва погоджувалася голослівно, заявляючи про конфедера-тивну державу, що вже було поза межами логіки, адже конфедерація – це не держава, а союз незалежних держав.
Конфлікти цінностей зумовлені неоднаковим ставленням, різною оцінкою одних і тих самих подій чи того самого становища. Наша історія дає яскраві приклади для такої ілюстрації (скасування автономної Гетьманщини, Запорізької Січі, Кирило-Методіївського братства, наслідки московської окупації української Галичини в роки Першої світової війни, боротьба Української Повстанської Армії проти нацистської Німеччини й більшовицького СРСР тощо). Як правило, такі оцінки антагоністичні за своїм характером і не піддаються компромісним розв’язанням.
Конфлікт ідентифікації властивий для полінаціональних суспільств, коли індивіди відчужуються від державної (імперської) ідентифікації й ототожнюють себе з певною національною спільнотою. На таку ідентифікацію можуть накла-датися інші чинники: расові (Південно-Африканська Республіка), конфесійні (Північна Ірландія), мовні (Королівство Бельгія) тощо.
Трагедія нашого народу в тому, що на землях, поневолених царською Росією, українці ставили на перше місце ототожнення за релігійним принципом (право-слав’ям) або соціальним принципом (селянство) чи навіть погоджувалися з принизливим московським прізвиськом «хохлів», а це означало визнання себе як підданих царя. Кризу тотожності й наслідки самоідентифікації показує Юрій Тютюнник: серед солдатів лише деякі визнають себе «українцями», а більшість самоототожнюється з «хохлами» чи «православними». Таке ототожнення – це наслідок конфлікту національного протиставлення, що пов’язаний з конфліктом ідентифікації. Недостатня ідентифікація зі своєю національною спільнотою призводила фактично до протиставлення їй: вчорашні козаки. цебто вільні українці, не протиставляють себе московським поневолювачем, а намагаються залишитися на обочині, погоджуючись з принизливим соціальним чи етнічним статусом.
Особливе значення для українців має конфлікт уявних перспектив. Саме такий конфлікт уявних перспектив серед української людності, насамперед серед еліти, зумовив поразку національно-визвольних змагань 1917--1921 років. Як відомо, тоді йшла боротьба між прихильниками незалежної України (націоналістами), захисниками Російської імперії (москвофілами) й апологетами світової революції (інтернаціоналістами). Нині аналогічний конфлікт проявляється в оцінці пер-спектив визволення українського Донбасу.
Типологія національних конфліктів залежить від критеріїв поділу. Коли за його основу брати територію, то можна виділити такі типи конфліктів: міждержавні, внутрішньодержавні, регіональні, місцеві. Звісно, поділ відносний, адже кон-флікти можуть перекриватися.Приміром,вірменсько-азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах для Азербайджану виступає як внутрішньодержавний, цебто конфлікт між державою та її регіоном. Аналогічно виглядав сербсько-хорватський конфлікт, який накладався на внутрішньодержавний конфлікт між хорватами й місцевими сербами. Треба зазначити, що у внутрішньодержавному конфлікту неодмінно суб’єктом виступає центральна влада держави, чого нема при регіональному конфлікті. Як приклад можна назвати конфлікт між чеченцями й інгушами, що закінчився поділом однієї автономної республіки на дві окремі. Місцевий конфлікт стосується якоїсь адміністративно-територіальної одиниці. Таким був конфлікт між азербайджанцями й вірменами в Баку, між узбеками й таджиками в Узбекистані перед розпадом СРСР.
Якщо за критерій поділу національних конфліктів брати конкретну мету, то можна виділити такі типи конфліктів: національно-політичні (етнополітичні), національно-територіальні, мовно-культурні, соціально-економічні. Безумовно, треба зважати на те, що в одному конфлікті як зударі суб’єкти можуть ставити низку вимог: боротися за належний статус мови, виступати за рівноправність своїх громадян у політичному житті, протестувати проти соціально-економічної дискримінації представників своєї національної (етнічної) спільноти, домагатися врегулювання статусу етнічної (національної) території відповідно до розселення певного етносу.
Особливе значення має з’ясування причин і початку конфлікту, бо нерідко при його аналізі допускають підміну двох філософських категорій, приміром, причи-ни й поводу. Саме так діють українофоби в сусідній державі при підході до «Волинської трагедії», коли спалахнув конфлікт між українцями й поляками. Насамперед треба зважити, що польське населення сприймалося на українській землі як частина поневолюючої нації, яка ігнорувала свої міжнародні зобо-в’язання й зневажала права поневолених українців на етнічних землях, загарбаниих поляками. Аналогічно можна характеризувати атентат члена ОУН Миколи Лемика в радянському консульстві у Львові. Більшовицька пропаганда трактувала цей факт як терористичний акт, замовчуючи причину, якою був Великий Голодомор 1932-1933 років на поневолених Московією українських землях.
Подібні ситуації відомі в інших державах. Залежно від з’ясування причин неоднаково буде характеризуватися нинішній ізраїльсько-арабський конфлікт. Якщо наголошувати на якійсь конкретній причині чи навіть трактувати як причину повід, тоді буде перекручена сама суть конфлікту, який зумовлений історичними причинами, що змусили давніх євреїв залишити землі батьків. Так само треба зважати на історичні причини конфлікту московської влади з народами Кавказу, Туркестану чи інших регіонів. Їх початок слід шукати в минулих століттях, коли царська влада розпочала загарбницьку політику. Деякі з поневолених народів, зокрема, сибірські татари, й надалі перебувають у пригноб-леному становищі. Тепер серед них починаються процеси етнічного й національ-ного самоусвідомлення. Приміром, татарська людність почала вшановувати пам’ять жертв своїх предків після захоплення Казані ординськими військами московського царя Івана Грозного 1552 року.
На пострадянському просторі особливе значення має з’ясування причин конфліктів, що призвели до розпаду імперії. Звісно, можна шукати їх у діяль-ності тодішніх антирадянських організацій, що виникли не лише в неросійських «союзних республіках», а і в самій Росії, чи в діяльності деяких осіб (М.Горбачова, Б.Єльцина, Л.Кравчука, лідерів балтійських народів та інших). Проте причини набагато глибші: вони зумовлені тим, що суть національної політики московського більшовицького (компартійного) керівництва не відрізня-лася від аналогічної політики царського уряду.
Конфлікти виконують певні функції, серед яких, на наш погляд, доцільно виділити такі: попереджувальна, аксіологічна (оцінювальна), диференціювальна, або відчуження, інтегрувальна, праксеологічна. Попереджувальна функція проявляється вже на початку конфлікту. Спроби її ігнорування призводять лише до посилення протиборства між сторонами. Негативно на розвиток конфлікту впливає його неадекватна оцінка. Так було з офіційною оцінкою міжнаціональ-них суперечностей напередодні розпаду СРСР: попри міжнаціональні конфлікти в різних регіонах імперії (у країнах Балтії, на Південному Кавказі, в Україні) союзне партійно-державне керівництво дотримувалося погляду про остаточне розв’язання національного питання в полінаціональній державі.
Конфлікт може засвідчувати, що відчуження між націями посилюється й вимагає нових підходів, щоб не була порушена інтеграція різних націй в одній державі. З правильної оцінки національного конфлікту випливає праксеологічна функція, цебто урегулювання конфлікту або бачення його розв’язання в майбутньому.
Розв’язання міжнаціональних конфліктів передбачає різні способи – від інсти-туціалізованих, зокрема врегулювання на основі домовленості або на законо-давчому рівні, до примусових (збройних).
У недемократичних державах упро-довж певного часу конфлікти замовчують. Так було в СРСР у період так званої «перебудови», коли з ідеологічних мотивів на конфліктах імперська влада не наголошувала. Щоб приборкати протиборчу сторону загостреного конфлікту, Москва вдавалася до примусу, хоч такий спосіб лише ускладнював конфліктні ситуації і навіть призводив до тривалих воєн, як у Чечні чи Молдові. Нерідко керівництво Російської Федерації намірювалося підкупити частину національної (етнічної) еліти й створити з неї колабора-ціоністські групи. Саме так формально притлумнений московсько-чеченський конфлікт, хоч про його розв’язання не може бути мови.
У демократичних державах надають перевагу мирному врегулюванню чи розв’язанню міжнаціональних конфліктів, що передбачають пошуки альтернатив через проведення консультацій та експертиз, неупереджену оцінку причин конфлікту та його наслідків, опрацювання взаємовигідних чи компромісних політичних рішень, залучення незацікавлених сторін. Такими незацікавленими сторонами можуть бути медіатори (посередники) або третейські судді. Завдання медіатора насамперед у тому, щоби дати змогу суб’єктам конфлікту стати учасниками переговорів, з’ясувати їхні інтереси, виявити спільність і відмінність позицій, схилити їх до пошуку компромісних рішень. Порівняно з медіатором третейський суддя вирішує конфлікт на підставі міжнародного права, коли йдеться про міждержавний конфлікт, а в межах держави -- спирається на чинне законодавство та інші правові норми.
При залученні третейського судді розв’язання конфліктної ситуації передбачає чотири стадії: комунікативну, аксіологічну, резолютивну, організаційну. На комунікативній стадії з’ясовуються причини конфлікту, цебто попереднє його вивчення, позиції сторін, збираються вихідні матеріали. Третейський суддя виявляє підходи до аналогічних справ у минулому, цебто шукає прецеденту. Аксіологічна стадія передбачає правову оцінку залучених до справи матеріалів, а також всебічно розкриває саму суть конфлікту, обґрунтовує можливий варіант його розв’язання. На резолютивній стадії третейський суддя зачитує суб’єктам конфлікту свій правовий висновок, що забезпечує врегулювання чи розв’язання конфлікту. Після цього наступає організаційна стадія, цебто виконання рішення третейського судді під відповідним правовим контролем.
Звісно, суб’єкти міжнаціонального конфлікту можуть обійтися без медіатора й третейського судді, але такий варіант можливий лише в певних умовах: по-перше, вони дотримуються спільних цінностей і не зацікавлені в загостренні конфлікту; по-друге, проявляють схильність до компромісу; по-третє, реально визнають плюралізм; по-четверте, конфлікт не має антагоністичного характеру.
При розв’язанні міжнаціональних, зокрема міждержавних, конфліктів можна виявити творчі можливості, на чому наголошує американська дослідниця конфліктів Джині Ґреген Скотт (Скотт Дж.Г.Конфликты, пути их преодо-ления/Джини Грехен Скотт.—К.: Внешторгиздат, 1991.—С.186 --190). Насамперед треба вчитися на конфліктах і намагатися після конфлікту критично переоцінити самого себе й подолати негативні емоції. Такий приклад дають народи, що зазнали поразки в Другій світовій війні (Німеччина та Японія) на противагу переможній стороні Московії під назвою «Радянський Союз». Німеччина та Японія були травмовані психічно, опинилися в тяжкому економічному становищі, втратили етнічні території, але зуміли піднестися до найпередовіших націй світу. Насамперед треба позбутися пораженських настро-їв, проаналізувати конфлікт з метою самопізнання й самовдосконалення.
Для українців особливе значення має розуміння менталітету москалів як населення, що не подолало імперського комплексу щодо інших народів і комплексу вищості над українцями. Саме тому українці мають позбутися тиску з їх боку. Нині треба звернути увагу на те, що «російська національна свідомість, яка переважно була і залишається імперською, не може змиритися з такою сьогоднішньою реальністю, як розвал СРСР – імперії і супердержави. Єдиною втіхою для нього залишається пошук «імперської величі» в далекому і не дуже, минулому» (Кралюк П. Хвороба євразійства. Рефлексія російської самосвідомості в «альтернативній історії» /Петро Кралюк//Дві Русі/За заг.ред Л.Івшиної.—К.: Фенікс, 2003.– С.411-412).
Щоб «придушити» комплекс меншовартості чи неповноцінності в нинішнього покоління, ідеологи російського імперіалізму «знаходять» лише один «благо-датний матеріал» -- перемогу над нацистською Німеччиною в Другій світовій війні, яку, за сталінською традицією, називають «Великою Вітчизняною вій-ною». Варто погодитися з думкою, що «альтернативна історія» в сучасній Московії -- це насамперед «плід хворої національної самосвідомості», але він «має непогану перспективу» (Там само.—С.412).
Коли аналізувати причини нинішніх конфліктів у національній сфері України, то треба зазначити, що основна причина їх полягає в зіткненні двох цивілізацій – західної (окцидентальної, європейської, євроатлантичної) і євразійської (росій-ської, російсько-православної). Приміром, на перший погляд, внутрішній конфлікт у нашому Донбасі насправді інспірований антиукраїнськими, імпер-ськими силами Росії, що не змирилися з існуванням України як незалежної держави, яка магнетує до Європи. Не має жодного етнічного підґрунтя так звана «русинська проблема» в Закарпатській області, яка спровокована ворожими закордонними силами.
При аналізі конфліктів у національній сфері треба брати уваги те, що вони не завжди виступають у «чистому» вигляді, тому можуть бути врегульовані через подолання суперечностей в інших сферах (політичній, конфесійній, соціальній, економічній тощо).
В и с н о в к и
1.Нинішні конфлікти, з якими зіткнулася наша держава, проявляються як на міждержавному, так і внутрішньодержавному рівні. Міждержавні конфлікти мають історичні причини. На історію нашого народу вплинуло те, що християн-ство було прийнято в східному обряді від Візантійської імперії, яка переживала духовну кризу після тривалого «іконоборства».
2.Позірна релігійна єдність й етнічна спорідненість з москалями не давала змоги українцям національно самоідентифікуватися й утвердитися на європейській арені, що формально протиставляло наш народ іншим європейським народам, загострювало суперечності, які переходили в конфлікти, на міждержавному й міжнаціональному рівні.
3.Окупаційна російська влада, царська й радянська, докладала зусиль, щоб денаціоналізувати українців, проводила політику україноциду, цебто лінгвоциду, етноциду й геноциду українців. Сприятливіші умови для національного розвитку мали українці Галичини, що перебувала в складі конституційної імперії Габсбурґів.
4.Розпад СРСР як різновиду російської імперії спричинився до загострення прихованих конфліктів між панівними москаляли, що втратили колишню «імперську велич», і раніше поневоленими неросійськими народами, насамперед українцями, яким імперська Москва безпідставно нав’язала тавро «молодшого брата».
5.У межах України конфліктність між титульною українською нацією й російською національною меншиною проявляється насамперед у домаганні державного статусу для російської мови, що ще й тепер домінує в різних сферах суспільного життя. Як наслідок конфлікт переноситься у відносини українсько-мовного й російськомовного населення, значну частину якого становлять дена-ціоналізовані етнічні українці.
6.Справедливе розв’язання конфліктної ситуації між українськомовною й росій-ськомовною частинами населення нашої держави вимагає, з одного боку, диференційованого підходу із зваженням етнічних і мовних особливостей регіо-нів, а з іншого, визнання української людності як постгеноцидної нації, що переживає процес етнічної реанімації.
7.Вивчення національних конфліктів дає змогу типологізувати їх, щоб прогно-зувати способи розв’язання, а також запобігати їхньому загостренню.