Національна еліта
Історичний розвиток спростував марксистське твердження про роль народних мас у суспільному розвитку, підтвердив особливий вплив на його процеси еліти.
Під елітою (від лат. eligo— вибираю) прийнято розуміти найкращу, вибрану групу людей суспільства, яка «утворює творче ядро соціуму, виступає як джерело його енергії» (Еліта: витоки, сутність, перспективи/В.Г.Кремень та інші. – К.: Т-во «Знання» України, 2011.—С.7). Існують різні погляди на критерії при-належності до еліти суспільства. Американський вчений Гарольд Ласвел(1932-1978 рр.) вважає, що приналежність до еліти визначається найбільшим прести-жем, статусом, багатством. Іспанський мисленик Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883-1955 рр.) ставить на перше місце високе почуття відповідальності тих, кого він називає вищими індивідами порівняно з плебейським натовпом, добірними індивідами, добірною меншиною. До еліти відносять також тих, хто вивищується над суспільною масою своїм рівнем інтелекту й моральності, незалежно від суспільного статусу.
Своєрідно до таких питань підійшов німецький філософ Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844-1900 рр.), який обґрунтував доконечність появи надлюдини, що надасть сенсу людському існуванню й забезпечить гармонію в людському світі. Філософ наголошував: «Надлюдина – це сенс світу. І нехай ваше жадання скаже: хай надлюдина стане сенсом світу!» (Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади /Фрідріх Ніцше.—К.: Основи, Дніпро, 1993.-- С.11). Надлюдину він виводив з аристократів духу, які протистоять полохливій більшості, що надає переваги комфорту й спокою.
Деелітизація української нації: історичні причини і суспільні наслідки
Історичний розвиток знає різні типи еліт. У традиційному суспільстві приналежність до еліти визначалася народженням людини, її називали аристо-кратією, або елітою крові. Становище змінилося в індустріальному суспільстві, коли зачислення до еліти залежало насамперед від багатства, що зумовлювало суспільний успіх людини. При тоталітарному (більшовицькому, компартійному) режимі еліта ототожнювалася з номенклатурою. Це була бюрократична еліта, місце якої в суспільстві визначалося своєрідним компартійним «табелем про ранги». Як наслідок вплив, приміром, мистця чи кар’єрний ріст залежав не від творчості, а від агентурної діяльності. Саме тому перше місце серед драматургів у СРСР посів пристосуванець Олександр Корнійчук.
Постіндустріальне, інформаційне суспільство вимагало іншої еліти – еліти знань. У політичній сфері почала утверджуватися меритократія (від лат.meritus–гідний і гр. kratos –влада), що ґрунтувалася на принципі висування обдарованих людей незалежно від соціального походження.
Інтегрована єдність еліт у всіх сферах суспільного життя нації втілює національну еліту, цебто суспільні верстви, яким належать найвищі й провідні позиції в суспільстві. Чужі поневолювачі найперше знищують або денаціона-лізовують національну еліту, перетворюючи спільноту в етнічну масу, приречену на зникнення з історичної арени, бо тоді її роль зводиться до людського резерву для іншої нації. У такому становищі впродовж цілих віків опинилася наша нація, яка створила Київську великокняжу імперії, найбільшу державу в середньовічній Європі, Галицько-Волинське королівство, стала співтворцем Великого князівства Литовського, Руського (Українського) і Жемантійського, а відтак відродила державне життя в формі лицарсько-християнського ордену Запорізької Січі й Гетьманщини.
Попри неодноразове знищення й денаціоналізацію (полонізацію, змосковщення, більшовизацію, мадяризацію) наша національна спільнота підтвердила свою спроможність до творення нової еліти, яка забезпечувала реанімацію українства як національної спільноти, утвердила його державотворчі потуги. Переживши тяжкі наслідки техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній електро-станції наприкінці двадцятого століття, відроджена українська національна еліта створила масову громадсько-політичну організацію -- Народний Рух України, діяльність якого сприяла прискоренню падіння «імперії зла і брехні» й проголо-шення незалежності Української держави.
Шлях до таких здобутків був нелегкий. Останні три століття спричинилися до того, що українська провідна верства пішла на московську імперську службу – спочатку царській, а відтак більшовицькій владі. Ідеолог національного визволення Микола Міхновський виявив причини москвофільства як «стра-шенно смертної хвороби для української нації», спричиненої політичним й економічним підневільним становищем, що виховує «психологію рабства духов-ного». Така хвороба поразила насамперед слабку інтелектуальну верству нашої нації, яка сприймала свій народ через «московські» окуляри.
Згодом Дмитро Донцов обґрунтував «ліки» від цієї задавненої «хвороби»: «Тем-ною містикою диявола сповнене «месіянство» московського народу. Йому треба протиставити містику призначення України, свідомість божественного покли-кання Києва зламати силу зла, винесену в соціально-політичнім кодексі москов-ської орди, привести до тріумфу нашої Правди, тої «євангелії Правди», яку Шевченко знаходив у «Правді Євангелія» (Донцов Д. Московська отрута /Дмитро Донцов.—Київ: ФОП Стебеляк, 2015.-- С.14).
Призначення України обґрунтував Юрій Липа в праці під такою самою назвою. Водночас він синхронізував його із світовим розвитком. Ідеолог національного визволення пов’язав майбутнє нашої нації з її минулим, виявив власні джерела формування національної еліти. Особлива цінність такого підходу в тому, що після втрати державної незалежності українська еліта, як зазначає М.Міх-новський, «прийняла російську національність». Від нації відчужилися Безбо-родьки, Прокоповичі, Яворські, Трощинські, Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Коро-ленки і ще багато інших. «Народ знову лишився без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть, із оцим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті – вони косять без розбору і вчених і темних, бідних і багатих, відступ-ництво забрало цвіти нації – найкультурнішу її верству» ( Міхновський М. Самостійна Україна /Микола Міхновський//Вишкільний курс. Ч.1.Матеріали до історії розвитку суспільно-політичної думки в Україні ХІХ-ХХ ст.—Брюссель—Мюнхен—Лондон – Нью-Йорк—Торонто, 1975/76.—С.182).
У тодішніх умовах Т.Шевченко закликав тонку провідну верству поневоленої нації:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата,--
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Проте найбільше, на що змоглися доморощені інтелектуали, було україно-фільство, яке означало навіть не визнання свого українства, а лише любов до України, її народу й культури. Самі українофіли воліли називатися «народо-любцями» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Енциклопедія. – Т.9.—Перевидання в Україні.—Львів, 2000.—С.3332).
М.Міхновський критикує українофілів за те, що вони «лишилися без потомства», як покоління «білих горлиць», яке упродовж півстоліття деморалізувало україн-ське суспільство своїм псевдопатріотизмом. «Налякані стражданнями Шевченка, а почати й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інерт-ністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимось ганебним, чимось смішним, чимось обскурантним! Ці покоління надали українству харак-тер недоношеної розумом етнографічної теорії»(Міхновський М. Там само.—С.182-183).
Наприкінці ХІХ ст. постає питання про цілеспрямований вплив на нові рухи в умовах пожвавлення національного життя. Як зазначає І.Франко, попередні дискусії не давали змоги вийти із зачарованого кола. Питання вимагало відповіді на те, з чого розпочинати роботу: одні пропонували звернути увагу на просвіту народу, а інші – виводили причини всіх народних бід з економічної сфери. Лише після тривалого часу українські діячі дійшли висновку, що перетворення еконо-мічних і соціальних відносин вимагає зусиль цілих поколінь, а змінити духовний стан цілого народу можна навіть за життя одного покоління.
На порядок дня, наголошує І.Франко, стає вимога систематичної праці на кож-ному полі, такої праці, яку ведуть навколо нас наші противники. Водночас мисленик зазначає, що «праця над просвітою народу вимагає цілого чоловіка з усіма його здібностями, вимагає найрізноріднішого знання, а в додатку й відваги, резолютності, ініціативи і здоров’я справді вояцького» (Франко І. Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди/Іван Франко.—Львів, 1910.—С.100). До наслідків зневіри Франко відносить у Галичині москвофільство і новоерство, а в Наддніпрянщині – омосковлення, частково безполітичне українофільство і безнародне народовольство й революційне якобінство.
Заперечуючи погляди зневіри, Франко пише: «Нині ми впевнилися, що ті дороги не ведуть до цілі, що ані чужою мовою та літературою не будемо багаті, ані ласкою польських панів та міністрів не будемо ситі, ані безполітична наука не оживить народу, ані безнаукова революція не підійме його» (Там само). Франкова настанова надзвичайно актуальна сьогодні. Звісно, намагання показати на телебаченні, що Україну захищають, як правило, російськомовні вояки має на меті сформувати хибні уявлення про мету відродження нашого народу, звівши його до розв’язання соціальних проблем, що на практиці веде до знецінення самої суті національної державності. Водночас настанова нашого мисленика застерігає нас від надмірних сподівань на зовнішню допомогу, бо майбутнє України залежить від боротьби на рідній землі. Нарешті, доконечно звернути особливу увагу на піднесення політичної культури наших громадян, бо від цього залежать результати виборів парламенту і законодатна робота парламентарів.
І.Франко наголошує, що галицький радикалізм утвердився працею й агітацією патріотів серед народу. Так треба робити й наддіпрянцям, які дають матеріальну допомогу для утвердження національної справи в Галичині. Наш мисленик висловлює впевненість, що «на Україні не виродилися сильні, енергійні, герой-ські натури, що зуміють і тут піти напролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки інших українців на боротьбу за всеросійську революцію» (Там само.—С.107). Проте їхня пожертва не дала користі українському народові, бо вони не спромоглися «віднайти український національний ідеал» і працювати для нього. При такій праці справа вільної, автономної України на російському та європей-ському рівнях вимагала би вже свого розв’язання, а також розвій молодих поколінь пішов би зовсім іншим шляхом. Доконечність наближення української інтелігенції до народу посилюється тим, що кінець абсолютизму в Московії неминучий, а «конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції» (Там само.—С.108). Якщо українство не стане вчасно такою силою, то найкраща конституція буде для нього новим ярмом.
Не «поза на геройство», а копітка щоденна праця. Як зауважив І.Франко, робота серед простого люду в Україні ведеться давно, систематично, але не в інтересах української національності й не на українських історичних традиціях. Застере-ження І.Франка актуальне після проголошення незалежності, коли навіть військові навчальні заклади мають у своїх назвах імена військових діячів радянського часу Івана Кожедуба чи Івана Черняховського.
Якщо Леся Українка вважає, що на землях Наддніпрянщини треба спочатку «здобути» інтелігенцію, то Франко наголошує: «Коли розбудите живий і сильний рух серед народних мас, по містах чи по селах, то, будьте певні, що є живого й чесного серед інтелігенції, і без вашого здобування пристане до нього; а коли за вами масового руху не буде, то досить буде лавровського туману або плеханов-ської фразеології, щоб і вас самих здобути для ідей абстрактних і далеких від конкретних потреб нашого народу» (Там само.—С.123).
Нове покоління української інтелігенції зрозуміло, що «потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування» (Міхновський М.Там само.—С.183). Ця боротьба проводитиметься всіма методами – від культурної роботи до збройних дій. Свою головну мету нове покоління вбачало в тому, щоб відновити Українську державу на етнічних землях. На таких засадах Міхновський критикує тих представників української інтелігенції, які вважають, що інтереси нашої нації будуть задоволені в умовах конституційної монархії. Він наголошує, що жодна конституція не може задовольняти одночасно інтереси «нації-пана» і «нації-раба». Треба зважити, що для московських демократів так само як і для тамтешніх дворян і буржуазії демократизація не стосується імперських засад: «єдиної, неділимої Росії», «єдиної державної мови», реального права понево-лених націй на державну незалежність. Отож, українська еліта не може зводити свою боротьбу тільки до ліквідації самодержавства й утвердження конституції. Для українського народу такі зміни означатимуть лише зміну форми понево-лення. Наша еліта має повернути права, які визначені в «Переяславській кон-ституції» 1654 року, але розширити їх вплив на всі українські етнічні землі в Московії. Проте така мета найближча, бо кінцева мета – це відновлення «одної, єдиної, нероздільної, вільної самостійної України від Карпат аж по Кавказ» (Міхновський М.Там само.—С.184).
Зрештою, ліквідація самодержавства залежить від самої московської нації, що витворила його. Отож, вважає Міхновський, справу самодержавства доцільно залишити москалям, а українці мають інше завдання: боротися за державне визволення своєї нації незалежно від форми політичного правління й політич-ного режиму в сусідній державі. Московські революційні організації в Україні прагнуть використати в своїх інтересах український революційний елемент, а денаціоналізація такого найліпшого елемента, цебто еліти, ще страшніша для українства, ніж змосковщення, яке проводить царський уряд. Підтвердили такий висновок події національно-визвольних змагань 1917-1921 років, коли українські націонал-більшовики й соціалісти повірили Москві й допомагали поневолювати Україну, а потім самі стали жертвами політичного режиму, який вони встанов-лювали.
Як ідеолог національного визволення М.Міхновський застерігає від вивищення соціальних полегшень над національною незалежністю. В цьому він вбачає трагедію України в часи Хмельниччини, коли наша нація «легко пішла на злуку з москалями», зневаживши національний ідеал. Як зазначає М.Міхновський, соціальна справа похідна від національного визволення, а не навпаки. Отож, треба розрізняти соціальну справу незалежної нації та нації поневоленої: для першої – це внутрішня справа і розв’язується більшістю своєї нації, а для другої – вона утримується в руках чужинців. Відсутність серед широкого загалу українського національного ідеалу самостійної демократичної України спричинилася до появи різних шкідливих течій (москвофільства, полонофільства, угрофільства), бо українські діячі підтримували ідеали панівної нації (москалів, поляків, мадярів), забуваючи про інтереси своєї поневоленої нації.
Ідеолог українського революційного націоналізму піддає критиці позиції тодішньої української інтелігенції, доводить хибність її полохливого лоялізму. Обмеженість такої позиції в тому, що вона не виходить поза межі дозволеного поневолювачами: одні намагаються піднести культурний рівень української нації в межах російського закону, а інші – піклуються про матеріальний добробут народу через хліборобську кооперацію і поширення економічних знань. М.Міх-новський наголошує на марності таких потуг. Звісно, він не заперечує проти культурно-просвітницької праці серед населення, але заперечує проти зведення до неї всієї роботи української інтелігенції. Зрештою, царський уряд не допустить навіть піднесення національно-культурного рівня української люд-ності. Як відомо, навіть Священний Синод Російської Православної Церкви забо-ронив друкувати Євангелію в українському перекладі Пилипа Морачевського. Отож, національне поневолення українців у Російській імперії виступає в двох формах: державне поневолення доповнюється конфесійним. Не тільки царська влада, а й московські ліберали не зацікавлені в піднесенні культурного рівня українців, бо культурний народ не буде миритися з поневоленням. Подібне ставлення Міхновського до зведення діяльності інтелігенції до економічних проблем, бо поневолювачі завше повернуть господарський розвиток України в русло економічного інтересу московської нації.
Єдиний порятунок української нації Міхновський вбачає в тому, що національна інтелігенція стане беззастережно на обороні політичних і культурних прав свого народу, засновуватиме національну школу, національну пресу й націо-нальну літературу, щоб визволитися з-під впливу московського суспільства, його культури, яка не відповідає українській духовності. Таку несумісність двох культур обґрунтував Іван Нечуй-Левицький.
Доконечність покінчити з московським впливом зумовлена тим, що еліта панівної нації нав’язує українській інтелігенції чуже трактування націоналізму, брак якого не дає змоги створити велику національну культуру, об’єднати народ як велетенську, непоборну силу. Таку роль націоналізму підтвердили націо-нально-визвольні рухи всіх європейських народів у ХІХ столітті.
Без націоналізму не можливе розуміння національного ідеалу Самостійної України, а без своєї держави марно сподіватися на соціальне визволення, бо економічну сферу в нашій країні майже повністю захопили чужоземні експлу-ататори. Отож, національне й соціальне визволення виступають як єдність. На таких засадах треба підходити до українського сепаратизму, а також до космо-політизму й гуманізму. Як зазначає Міхновський, космополітизм і гуманізм не суперечать націоналізмові, бо вони не протидіють боротьбі поневолених народів за визволення, що ґрунтується на націоналізмі. Звісно, треба відрізняти націоналізм поневоленої нації від націоналізму поневолювачів як системи винародовлення поневолених. Таку політику проводить не лише царський уряд: на неї орієнтується російська революційна інтелігенція з її псевдокосмопо-літичними закликами, що прикривають справжню суть таких «чудернацьких інтернаціоналістів», які насправді протидіють боротьбі поневолених царизмом народів за національне визволення. Справжні космополітизм і гуманізм не миряться з національною ненавистю, шовінізмом і апатією.
Псевдоелітний характер компартійної номенклатури
Захопивши політичну владу в Московії, більшовики дійшли до спрощеного й антинаукового за своєю суттю висновку про те, що вони мають незаперечне право втручатися в суспільний розвиток попри об’єктивний характер його зако-нів. Уже в цьому полягає хибність ідейних засад, на що звертав увагу Іван Франко. Наш мисленик писав, що в «матеріалістичному світогляді», який згодом був названий марксизмом-ленінізмом, «находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т.д… Кілька формулок – і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай» (Франко І.Ukrainairredenta/Іван Франко//Вивід прав України.—Львів: Слово, 1991.—С.69).
З утвердженням панування комуністів, як пише Милован Джилас, «залишилася гола формалістика і догматика, покликані зміцнювати владу, оправдовувати примус і насильство над людською свідомістю» (Джилас М. Лицо тоталитаризма /Милован Джилас//М.: Новости, 1992.—С.171). Здійснити індустріалізацію відсталої селянської Московії з сильними феодальними залишками, наголо-шували більшовики, могла лише революційна партія пролетаріату, який стано-вив мізерну частину населення імперії. Окрім того, треба мати на увазі, що ця імперія не лише запізнювалася з промисловою революцією, а й не зазнала впливу Реформації та Відродження. Отож, Джилас доходить висновку, що комуністична революція на противагу попереднім революціям—це начебто «пролог деспотич-но-тоталітарного панування однієї групи, панування, якому не видно кінця» (Там само.—С.187).
Комуністична революція в Московії означала, що владу в державі захопила одна частина учасників революції, яка створює свою бюрократію. Ця політична бюрократія, як вважає Джилас, становить новий клас, який закладає «фундамент нових економічних відносин і власного панування над суспільством» (Там само.—С.198). Його зародків доцільно шукати в більшовицькій партії, у верстві професійних революціонерів, що становили партійне ядро ще до завоювання влади, цебто творили своєрідну більшовицьку еліту. Отож, не партію як цілість, а саме цю партійну (більшовицьку, компартійну) бюрократію доцільно тракту-вати як новий клас.
Не можна погодитися з Джиласом у тому, що новий клас формується з «пролетаріату слаборозвиненої країни». Доцільніше твердити про те, що його джерелом і основою є люмпен-пролетаріат і навіть декласовані, нерідко кримі-нальні елементи. Не можна визнати правильним трактування, що «колишні сини робітничого класу – це той самий постійний з елементів у складі нового класу» (Там само.—С.202). Водночас треба уточнити, що Джилас не звернув уваги на те, що новий клас формується, в основному з представників панівної нації й змосковщених «нацменів», яничарів новітнього часу. Як видно, мисленик не проник у суть більшовизму, бо визнавав його лише як різновид комунізму, хоч насправді йдеться про різновид російського імперіалізму.
Більшовизм не відповідав прагненням українського народу. На наших землях більшовицькі ідеї, як правило, утверджували вихідці з російської та єврейської інтелігенції, а українців на час заснування КП(б)У було не більше 7% від її загального складу. Партія ставила завдання: «боротися за революційне об’єд-нання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах РСФСР»(Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Енциклопедія.—Львів, 1994.—Т.3.—С.1098). Опозиція українських націонал-комуністів на чолі з Миколою Скрипником вимагала самостійної партії. Проте Москва не схвалювала такої позиції. Окрім того, в самій партії точилася боротьба між київською й харківсько-катеринославською групами щодо революційної стратегії. Слід наголосити, що до самої смерті Сталіна Комуністичну партію (більшовиків) України очолювали особи неукраїнського походження. Лише 1954 року на чолі КП(б)У став етнічний українець Олексій Кириченко (1908-1975 рр.).
Попри прагнення Москви до «ленінської єдності» більшовицької партії чільні націонал-комуністи КП(б)У не мирилися з надмірними централізаторськими планами Москви. У період оформлення СРСР вони не погоджувалися зі сталін-ським планом «автономізації», за яким Україна, Білорусь і Закавказзя (Азербайджан, Грузія, Вірменія) ставали автономіями РРСФР, вимагали рівно-правності з Московією в новому державному об’єднанні як суб’єктів СРСР. Ще більшого загострення набуло протистояння в більшовицькому керівництві республіки щодо українізації, що передбачала орієнтацію на місцеві кадри в партійному й державному апараті, а також захист української мови й української культури. Така опозиційність закінчилася в 1933 році, з чим пов’язані само-губства Миколи Скрипника і Миколи Хвильового.
Великий Голодомор 1932-1933 років і репресії передвоєнного часу спричи-нилися до того, що компартійна (більшовицька) еліта втратила довіру серед мас. Навіть у роки німецької окупації більшовики не змогли організувати серйозного підпілля на українських землях. Місцеві компартійці становили незначну частину серед радянських партизанів, яких привозили з Московії. Таке ставлення не можна оправдати байдужістю української людності, адже завдяки їй україн-ські націоналісти зуміли створити боєздатну Українську Повстанську Армію, яка боролася проти німецьких і московських поневолювачів без жодної допомоги від чужих держав. Лише через десять років українські патріоти припинили збройну боротьбу, переорієнтувавшись на інші форми опору.
Аналізуючи особливості нового класу як компартійної квазіеліти, треба зазначити, що він має дві опори – суспільно-політичну владу й власність, яку в СРСР називали загальнонародною, колгоспно-кооперативною, а також власністю громадських (насамперед профспілкових) організацій. Злютованість цієї квазі-еліти послужила основою для виникнення після розпаду СРСР олігархічних кланів, яким належить реальна влада в більшості колишніх «союзних республік». Отож, виходить, що позбавлення політичної (партійно-державної) влади означає також втрату управлінських привілеїв, насамперед права розпоряджатися вла-сністю. Водночас захоплення політичної влади зумовлює управлінські привілеї й розпорядження соціалістичною власністю.
Варто погодитися з Джиласом, що формування більшовицького нового класу засвідчує певну тенденцію в комуністичному русі. Як відомо, Маркс не ство-рював окремої партії, бо Міжнародне товариство робітників, або І Інтер-націонал, як рух не було марксистським. В.Ленін пішов далі: він знищив усі партії, навіть соціалістичні, що були союзниками більшовиків, а на міжна-родному рівні створив так званий ІІІ Інтернаціонал як розгалужену агентурну мережу більшовицького керівництва відродженої імперії, названої згодом СРСР. Для Сталіна партія відійшла на другий план: він не лише припинив проведення партійних з’їздів, а й ігнорував інші «колективні партійні органи», фактично перетворив партійне ядро в «новий клас», а партію – в його резерв, що збільшу-вався прискореними темпами. Сталін зрозумів прагнення «великоросів» відтворити колишню імперію – і для цього, як пише Джилас, «творив новий клас надварварськими методами» і цей «клас виштовхнув його на поверхню, щоби потім повністю під порядкуватися незагнузданому й жорстокому сталінському єству» (Там само.—С.209). Спочатку він сприймався як «великий вождь», а потім «перетворився в божество».
«Новий клас» зазнав трансформації. Під його керівництвом більшовицька партія підмінила гасла «світової революції», «перманентної революції» гаслом «перемоги соціалізму в одній, окремо взятій країні», що означало перемогу імперіалістичного сталінізму над інтернаціоналістичним троцькізмом. Індиферентний до високих інтернаціоналістичних ідеалів Троцького «новий клас» панівної нації й змосковщених «інородців» повністю став на позиції Сталіна, який відновив дореволюційну імперію.
Дослідники наголошують на «трьох китах», на які спиралася більшовицька диктатура, цебто влада «нового класу». Ленін пов’язував майбутнє СРСР з партійним апаратом, але не міг допустити, якої сили набуде цей апарат за його наступника. Як досвідчений практик Сталін зрозумів, що в партійному керів-ництві переважають демагоги, тому вирішив спиратися на апарат насильства, щоб не просто усунути, а й знищити противників і конкурентів. Діяльність партійних органів була підпорядкована апарату насильства. Після Сталіна його наступник Хрущов почав відроджувати партійний вплив, але незабаром його усунули від влади. Нове партійне керівництво вже спиралося на компартійну номенклатуру в господарському апараті. Причину пояснює Джилас: байдужий до високих ідеалів, зокрема до химерної перемоги комунізму в світовому мас-штабі, «новий клас» найбільше переймався власним «повсякчасним життєвим комфортом» ( Там само.—С.210).
Вчений розрізняє три фази розвитку «нового класу»: «революційний комунізм» Леніна, «догматичний комунізм» Сталіна, «колективне керівництво», здійсню-ване «групою олігархів». Мабуть, така періодизація вимагає уточнення. По-перше, треба зважити на неточність назви першої фази, адже Ленін наполіг на переході від «військового комунізму» до «нової економічної політики», що насправді означала відступ від первісних «революційних» гасел, а також до політики «коренізації» в неросійських республік. Об’єктивно «коренізація» мала забезпечити формування відданих більшовизму національних (неросійських) кадрів, цебто творення нової еліти. Проте незабаром з’ясувалося, що «націо-нали» можуть проявляти непослух. По-друге, з назвою фази як «догматичного комунізму» за правління Сталіна можна погодитися лише частково: в теорії «вождь народів» справді догматизував так званий «марксизм-ленінізм», але на практиці поставив чітку мету: відродити Російську імперію на більшовицьких (московсько-комуністичних) засадах. По-третє,трактування третьої фази так само зумовлює певні сумніви. На наш погляд, доцільно говорити про фазу «спроб реформації» суспільної системи, яка двічі закінчувалася поразкою. Спочатку Хрущов розпочинав реформи, спираючись на партійний апарат, але косметичні зміни не дали бажаних результатів, бо пересування кадрів з одних місць на інші лише засвідчували закостенілість системи. Після його усунення нове «колективне керівництво» намагалося реформувати економіку, спираючись на апарат примусу, насамперед службу безпеки, і господарський апарат, цебто економічну еліту, та використовуючи заяложені в «пом’якшеній формі» сталінські методи управління, що призвело до суспільного застою. Як наслідок настало четверта фаза «розвитку нового класу в СРСР», що насправді означав занепад («загнивання») московського комунізму (більшовизму) як різновиду московського імперіалізму. Спроби «перебудувати» нежиттєздатну суспільну систему виявилися марними.
Спираючись на панівну еліту, комуністична система недопускає реальної опозиції. На початку 30-х років у Радянському Союзі були фізично знищені кадри, що не погоджувалися зі сталінською моделлю соціалізму. Напевно, найбільше постраждала Україна, яка втратила народжену в революційний і пореволюційний періоди інтелігенцію, що втілювала національне відродження, згодом назване «розстріляним». Наш вчений Віктор Петров писав, що в умовах московсько-більшовицького терору «уся українська інтелігенція була приречена на згубу» (Петров В. Розвідки.—Т.2. – К.: Темпора, 2013.-- С.625). Звинувачення ґрунтувалося не на протиправності дій, а залежало від соціального походження, виховання, освіти, фаху особи, бо відштовхувалося від «ідеї масового зни-щення». Знищення було, як зазначає дослідник, систематичним і послідовним, а ще переселяли «тисячі, десятки і сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу» (Там само).
Як вже зазначалося, після більшовицького поневолення в Україні не могло бути національної еліти влади. Зрештою, вона, за деякими винятками, становила лише мізерну частину малоросів, цебто денаціоналізованих більшовиків українського походження, далеких від національних інтересів. Становище мало змінилося наприкінці існування «імперії зла і брехні». Якщо йдеться про зміни, то вони стосуються масштабів московсько-більшовицької (компартійної) «яничаризації», а не її суті. І. Дзюба зазначав: «Величезним негативним фактором у розвитку і колишнього Союзу, і в світовому масштабі було те, що українська партократія була найреакційнішою силою у всьому Союзі,за винятком хіба що деяких середньоазіатських кланів, -- і це створило нам поганий імідж у світі» (Дзюба І. Україна і світ /Іван Дзюба// Quovadis, Україно? – Одеса: Маяк, 1992.-- С.16).
Треба зважати на ґенезу нашої провідної верстви.Пореволюційна національна еліта становила насамперед еліту впливу. До неї належали представники мисте-цької еліти, бо тоді «українське мистецтво хотіло «за одним разом» пройти школу багатьох стилів європейського мистецтва», його репрезентували «найріз-номанітніші творчі напрямки, від футуристів і авангардистів до неокласиків» (Там само.—С. 29). Особливих успіхів досягли український театр, національне кіно, живописне мистецтво, вітчизняні гуманітарні дослідження. Здобували вплив засоби масової інформації. Українська інтелігенція освоювала такі сфери, які були не доступні для неї у дореволюційний час.
Знищувати українську інтелігенцію більшовики розпочали відразу після захоплення українських земель. Уже 1918 року червоноармійська банда вбила на хуторі, біля Харкова, дослідницю української історії та літератури Олександру Єфименко (1848-1818 рр.). У Полтаві підступним пострілом застрелено Івана Стешенка (1873-1918 рр.), відомого державного діяча, поета, історика й педагога. Наступного року на столичній вулиці українофоби знищили славетного художника Олександра Мурашка (1885-1919 рр.). Значних втрат наша духовність зазнала 1921 року. Чекісти розстріляли поета Григорія Чупринку (1879-1921 рр.), активного борця за визволення свого народу. По-бандитському в рідній хаті більшовицький агент убив геніального композитора Миколу Леонтовича (1877-1921рр.), який готувався до виїзду на постійне проживання до міста Львова. Звісно, було чимало інших насильницьких смертей українських патріотів. Як підсумовує В.Петров, «це окремі ілюстрації, вирвані епізоди, поодинокі натяки на те, що творилося на Україні в ці хаотичні роки, коли большевики гадали військовими методами, штурмом в найкоротший час уже сьогодні запровадити комунізм у країні» (Петров В.Там само. – С.629).
Особливо в жалюгідному становищі опинилися українські вчені. «Щоб працю-вати в Академії, люди працювали поза Академією. Заробляли фізичною працею для того, щоб мати змогу працювати розумово, вести культурну роботу. Шили з мотузків черевики, робили сірники, обробляли городи, читали лекції в касарнях, ходили по дворах і грали на скрипку, учителювали по селах. Улаштовувалися на лісорозробках, служили на цукроварнях, копали ями на кладовищах, продавали гас у крамницях» (Там само.—С.630).
Окупаційна більшовицька влада орієнтувалася на творення так званої «трудової інтелігенції». Як правило, її готували на так званих робітничих факультетах (робітфаках) у вишах. «Від вступників вимагали лише вміння читати, писати та знати 4 арифметичні дії» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Енциклопедія.—Львів, 1998.—Т.7.—С. 2543). Цікаво, що в 1969 році такі робітфаки були відновлені як підготовчі відділення при вищих навчальних закладах для робітничої й селянської памолоді та демобілізованих з армії юнаків.
Таким чином, говорити про якусь опозицію в УРСР повоєнного часу не доводиться. Республіканське компартійне керівництво й державне чиновництво не обиралося, а призначалося попри так званий принцип демократичного централізму в партійному будівництву. Окрім того, партійні кадри формували, як правило, з етнічних москалів, а також з перевірених яничаризованих мало-росів. Особливо прискіпливо компартійна номенклатура ставилася до вихідців із західноукраїнських областей, які були інкорпоровані московськими більшо-виками лише в роки Другої світової війни.
Попри таке становище української еліти Іван Багряний наголошував, що основні кадри нації в підрадянській Україні, які відрізняються високим фаховим рівнем і управлінським вишколам, перебувають у КП(б)У і комсомолі, бо лише в них могло визначитися в офіційній сфері все політично активне і здатне до політичного життя. Ідеолог української революційної демократії називає імена відомих діячів, що вийшли з компартійних і комсомольських лав, зокрема Миколу Хвильового, Олексу Влизька, Йосипа Позичанюка. Останній серед названих – вихованець комсомолу, а загинув як пропагандист УПА й активний діяч УГВР.
Зрештою, не лише в гулагівських таборах, а й у компартійних і комсомольських організаціях гартувалася на противагу панівній ідеології національна контреліта. Вона заявила про себе двічі. Насамперед доцільно назвати шістдесятництво. Про нього писав Іван Лисяк-Рудницький: «Після півстоліття масових і безперервних репресій сам факт появи опозиційного руху в Україні здавався майже чудом. До певної міри це зачудування триває і до теперішніх днів. Більшість західних учених були задивовані з самої констатації фактів українського дисидентського руху, але не поспішали детально проаналізувати декадентські заяви як документи політичної думки»( Лисяк-Рудницький І.Нари-си з історії нової України /Іван Лисяк-Рудницький.—Львів: Меморіал, 1991. – С. 79). Як відомо, шістдесятництво охоплювало представників різних ідеологій – від націонал-комунізму до націоналізму.
Вдруге українська національна конттреліта заявила про себе в другій половині вісімдесятих років, коли розпочалася так звана перебудова. Хронологічно її активізація збіглася з протестами, що нуртували серед української людності після техногенної аварії на Чорнобильській атомній станції, коли опинилося під загрозою саме існування української нації. Тодішні неформальні організації виникли на підтримку політики перебудови, яку гальмувала доморощена партій-на бюрократія на чолі з ретроградом і українофобом В. Щербицьким. Так появилися потужні опозиційні організації, від Товариства рідної мови імені Т.Шевченка аж до масової громадсько-політичної організації Народного Руху України.
Демократизація постолігархічної системи в елітному вимірі
Напередодні розпаду СРСР не тільки вітчизняні, а й закордонні експерти стверджували, що Україна має найліпші стартові умови серед усіх тодішніх «союзних республік» імперії. Нині наша держава за рівнем заробітної плати населення посідає останнє місце в Європі. Звісно, можна оправдуватися тим, що Україна перебуває в стані фактичної війни з такою мілітарною потугою як Російська Федерація, але справа не тільки в тому. Треба зазначити, що основні проблеми нашого державотворення й суспільного розвитку зумовлені насам-перед існуванням олігархічної системи як спадкоємиці компартійно-номенкла-турної системи. М. Джилас зазначає: «З усвідомленням того, що влада, цебто розпоряджання національною власністю, неодмінно приносить всі багатства світу цього, неминуче розцвітає грубий кар’єризм, дволикість, підлабузництво, заздрісництво» (Джилас М. Там само.—С.220-- 221). Кар’єризм і розпов-сюдження бюрократії він трактує як невиліковні недуги комунізму, що успад-ковані нинішніми олігархами після його краху.
Олігархи встановили монополію на владу. Їхня схильність до мімікрії не дає змоги недосвідченим політикам, а ще більше політиканам проникнути в суть олігархічної системи, при якій одні клани змінюють інші, висуваючи привабливі для знедоленого населення гасла. При олігархічній системі влада і власність зосереджені в одних руках, хоч належить також клептократії. Зміна владних кланів означає не що інше, як перерозподіл власності. Прийшовши до влади, новий олігархічний клан турбується насамперед тим, щоб взяти під свій кон-троль карну систему (суд, прокуратуру, поліцію, службу безпеки).
Як відомо, Помаранчева революція й Революція Гідності виступали під гаслами деолігархізації суспільства. Економіст А.Гальчинський наголошує: «Суспільство має бути свідомим простої істини: Україна може бути або олігархічною, або демократичною державою; вона не може бути і тим, і іншим. Олігархія і демократія -- антиподи за своєю суттю» (Гальчинський А. Помаранчева революція і нова влада/Анатолій Гальчинський.—К.: Либідь, 2005.—С.173). При збереженні олігархічної основи суспільства про демократію не може бути мови, бо в такому разі демократизація буде зведена до політичних гасел, а тут доконечний політичний демонтаж олігархізму.
Олігархізація – це наслідок переродження компартійної й комсомольської номенклатури у процесі криміналізації суспільства, зумовленої номенклатурно-бюрократичною приватизацією державної власності. Вона розпочалася як ті-ньова й неформалізована ще до розпаду імперії, коли адміністрація підпри-ємства, цебто господарська компартійна номенклатура, набула права управляти його майном від імені трудового колективу. Великі підприємства почали створювати кооперативи чи малі підприємства, що фактично були прихованою приватизацією державного майна. Прискореними темпами державні банки перетворювалися в в компартійний і комсомольський бізнес, комерціалізувалася власність державних органів, почали функціонувати спільні підприємства, біржі, концерни, розкрадалася державна власність під прикриттям оренди тощо. А.Гальчинський зазначає: «Логічним апогеєм останніх років горбачовського періоду став повний занепад державної влади, яка раніше трималася тільки на диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно-господарської номенклатури та державної бюрократії над ключовими позиціями державної власності набув остаточних обрисів: розбудована на тіньових зв’язках приватно-номенклатурна власність стала по суті панівною» (Там само.—С.174).
Проголошене після розпаду СРСР роздержавлення на практиці означало не що інше, як перерозподіл чи узаконення тіньово приватизованої державної власності ще до проголошення незалежності. Формально позбавлена влади партійно-господарська й комсомольська номенклатура в нових умовах повернула ще ширші владні повноваження, спираючись на приватну власність, чим забез-печила собі надійний захист за допомогою корумпованої «правозахисної» системи. Така нелегальна власність забезпечувала астрономмічне збагачення незалежно від ефективності її використання. Найбільше вона вкорінилася в Південному й Східному регіонах, які мали давні зв’язки з можновладцями в Російській Федерації.
На цій підставі доцільно характеризувати політичну систему в Україні. На президентських виборах українці змушені вибирати між кандидатами від різних груп олігархів, хоч дехто з них може рекламуватися як захисник зубожілого населення. Не були винятком й останні президентські вибори, проведені після Революції Гідності. Треба наголосити на тому, що на панівні олігархічні групи не впливала зміна системи державного правління, цебто перехід від прези-дентсько-парламентської до парламентсько-президенської форми правління й навпаки.
Аналогічно треба підходити до формування українського парламенту. Як відомо, жодна з випробуваних виборчих систем не дала позитивного результату. Насам-перед треба мати на увазі, що в Україні переважають політичні партії, які насправді виникли як клуби олігархічних кланів. Лише деякі з партій створені на певних ідеологічних засадах. Безумовно, пересічному виборцеві нелегко розібратися в передвиборчій риториці конкурентів.
Наші політики плекали ілюзії, коли шукали оптимальної виборчої системи. Ні пропорційна, ні мажоритарна система не давали змоги звузити олігархічний вплив на парламент. Не стала панацеєю змішана система парламентських виборів. До цього часу парламент приватизований олігархічними структурами, які формально ведуть словесну боротьбу, особливо з питань другорядного значення. Аналогічне становище з урядом, у якому впливові посади посідають не досвідчені фахівці, а висуванці олігархічних кланів.
Коли йдеться про питання принципового характеру, то олігархічні групи доходять до порозуміння. Помаранчева революція була знецінена тим, що Президент призначив керівником уряду ставленика політичних сил, боротьба проти якого як ставленика антиукраїнських олігархів започаткувала революційні виступи. Фактично був відкритий шлях для антидержавного реваншу.
Не менш трагічно завершилася Революція Гідності. Парламент і Президент дали змогу антидержавним силам на цілком законних підставах посісти місця в парламенті й інших державних органах, використовувати їх проти національного державотворення. Змінилося співвідношення олігархічних груп, але залишився олігархічний характер законодавчого органу й самої влади.
При олігархічній системі влада в Україні замикається у вузькому колі партійних лідерів і наближених до них осіб, родичів, свояків, друзів першої особи. Безумовно, в нашій державі проявляється тенденція до встановлення авторитарного режиму, що суперечить загальносвітовій тенденції як рухові від авторитаризму через стан напівдемократції до автентичної демократії, яка забезпечує «можливість конкурентного вибору виконавчої влади і впливу на неї з боку електорату» (Еліта: витоки, сутність, перспективи /В.Г.Кремень та інші.—К.: Т-во «Знання» України, 2011.—С. 344). Демонстрація всенародної підтримки революційним Майданом призначеного уряду під час Революції Гідності була проявом не демократії, а охлократії, що не сумісна з вимогами інформаційного суспільства, яке може ґрунтуватися лише на меритократії. Для нинішньої влади повністю підходить характеристика влади після Помаранчевої революції, що «ті, хто прагне довести антиолігархічний феномен нової влади, якісну відмін-ність її генетики, лукавить перед суспільством, свідомо вводить його в оману» (Гальчинський А.Там само.--- С.177).
Дослідники викривають махінації доморощених олігархів, які намагаються приховати власний капітал, переписуючи його на членів сім’ї, хоч в інших країнах беруть до уваги капітал сімейних фінансово-монополістичних груп, а не окремого політичного діяча. Якщо раніше писали про касту «помаранчевих» олігархів, то тепер маємо достатньо підстав твердити про олігархів, які утвердилися після Революції Гідності. Йдеться не лише про олігархів всеукра-їнського, а й регіонального рівня. Небезпека останніх у тому, що антидержавні сили постійно порушують питання про «федералізацію» України, хоч для цього немає вагомих підстав. У роздмухуванні нинішньої війни на Донбасі тамтешні олігархи зіграли не останню роль.
Ще одна особливість формування еліти в Україні після Революції Гідності. На посади міністрів чи інших очільників центральних відомств керівник держави почав запрошувати фахівців з інших країн, надаючи їм українське громадянство з порушенням чинного законодавства. Негативні наслідки від такого призна-чення очевидні. По-перше, такі фахівці, як правило, не знають особливостей утвердження нашої держави, національної ментальності української людності. По-друге, їхнє призначення означає зневагу вітчизняних фахівців, що дає підстави твердити про ігнорування чинним державним керівництвом засад національної меритократії. По-третє, такі дії формують негативний образ українця за кордоном, зокрема моральне обличчя наших чиновників. Дуже сумнівно, що серед кількох сотень тисяч працівників поліції не знайдеться чесного працівника на найвищу посаду в цій державній службі. По-четверте, запрошеним чиновникам призначають надзвичайно високу платню, що не може не впливати негативно на мільйони людей, які опинилися поза межею прожит-кового мінімуму. Мимоволі такі дії провокують соціальний вибух. По-п‘яте, чужинці перетворюються в безумовних виконавців поставлених завдань, а не у відповідальних працівників, які працюють для майбутніх поколінь нації. По-шосте, подібна практика фактично веде до знецінення самого інституту українського громадянства, зневаги національної гідності українців.
Звісно, таке ставлення до закордонних чиновників, яких в Україні називають «варягами», аж ніяк не означає негації досвіду інших країн, зокрема тих, яким доводилося долати аналогічні суперечності. Проте доконечно зважити, що форми «засвоєння» цього досвіду не варто зводити до призначення громадян інших країн на відповідальні посади в нашій державі. Запрошені закордонні фахівці можуть працювати радниками у державних виконавчих структурах чи експертами. Однак слід зауважити, що навіть у такому разі перевагу доцільно надавати закордонним етнічним українцям, фахівцям українського походження, які здобули визнання в світі. Серед них був особливо шанований Богдан Гаврилишин, який здобув різні освіти (інженерну, управлінську, економічну) і навіть очолював Римський клуб і Міжнародний інститут менеджменту. Він – автор праці «Дороговкази в майбутнє», яку вважав квінтесенцією своїх спостережень і досвіду (Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє /Богдан Гаврилишин.—К.: Основи, 1993.—С.8).
Проаналізувавши ґенезу доморощених еліт у нашій державі, А.Гальчинський дійшов висновку про олігархічну ротацію в Україні. Він пояснював: «В умовах несформованості ефективних механізмів громадянського суспільства цей процес упередити неможливо. У таких випадках зміна влади і зміна представництва на олігархічному подіумі відбуваються у синхронному режимі. У цьому – суть олігархічної ротації» (Гальчинський А.Там само.—С.179). Як наслідок форму-ється ідеологія «постійно відновлюваної приватизації», що на практиці зумов-лює відповідні не лише економічні, а й політичні преференції.
У ставленні до доморощених олігархів спостерігаються дві протилежні позиції, що відзначаються спрощенням самих економічних процесів. Якщо перша позиція ототожнює економічний розвиток «з утвердженням національного капіталу, його концентрацією та тісною взаємодією з державою в розбудові національної економіки», то друга – пов’язує його «лише з пріоритетним розвитком малого та середнього підприємництва» (Там само.—С.180). А.Гальчинський зазначає, що прихильники другої позиції посилаються на закордонних досвід, хоч насправді в західних країнах такі види підприємництва виступають у єдності. а кожен з них має свою царину, цебто вони взаємо-доповнюються.
Доречно нагадати, що українські націоналісти ґрунтували свою економічну й соціальну політику на визнанні багатоукладності економіки, співпраці в господарському житті держави, кооперації і приватного капіталу, бо мета держави визначалася як «осягнення господарської самовистарчальності нації, збільшення народного майна та забезпечення матеріального благобуту шляхом розбудови всіх галузей народного господарства»(Устрій Організації Українських Націоналістів /Устрій//Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Документи і матеріали.—Б.м.: Сучасність, 1983.--Т.ІІ.—С.329-330). У промисловій політиці ОУН виходила з доконечності усамостійнити народне господарство й забезпе-чити його всебічний розвиток. Оборонну промисловість було передбачено удержавити. Всі інші промислові галузі залишалися «приватному капіталові поодиноких осіб і асоціацій на основі вільної конкуренції та приватної ініціа-тиви» (Там само.—С.330). Держава мала дбати про промисловий розвиток, виходячи з потреб оборони країни, забезпечення працею людей із села, раціона-лізації галузевої структури, піднесення добробуту населення.
На думку А.Гальчинського, «лише великий національний капітал в органічному поєднанні з малим і середнім бізнесом може стати основою реальної суверенності національної економіки, її базовою конструкцією» (Гальчинський А.Там само.—С. 180-181). Вчений не погоджується з тими, хто заперечує співпрацю держави з великим капіталом, його підтримку. Їхня взаємодія стосується насамперед таких галузей, як авіація, освоєння космосу, військово-промисловий комплекс, Інтернет тощо. Водночас треба зважати на чесність «правил гри», прозорої співпраці, права та обов’язки суб’єктів господарської діяльності, а також на протидію лівих сил і переконання населен-ня, якому нав’язували хибні уявлення щодо питань консолідації національного капіталу та його зміцнення.
Вчений застерігає: «Коли ставиться питання про деолігархізацію суспільства, потрібно враховувати не лише всю широту відповідного поля суспільних перетворень, а й ті дії, які формують об’єктивні передумови цього явища» (Там само.—С.183). Такий процес не може бути простим, короткочасним. Його не варто надмірно спрощувати й форсувати. Без великого капіталу не може бути мови про переведення господарства на ринкові засади. Як партнер державної влади цей капітал сприяє соціальній стабільності, забезпечує економічний розвиток, коли не протидіє малому й середньому бізнесу.
Національна еліта як суб’єкт модернізації України:
уроки історії й сучасність
Після занепаду національної державності в формі автономної Гетьманщини й лицарсько-християнського ордену Запорізької Січі наш народ втратив націо-нальну еліту. Філософ Микола Шлемкевич розрізняє чотири типи української людини того часу: старосвітські помцішики, гоголівська людина,сковородянська людина, шевченківська людина. З названих типів лише шевченківська людина відверто не мириться з підневільним становищем, оголошує сенсом свого життя боротьбу за визволення нації. Така людина сформувалася на межі ХІХ-ХХ століть, у складних умовах: «українська земля розділена між двома імперіями – Австрійською та Російською, національна еліта ще не сформована, капіталів нема, національна свідомість народу низька» (Шкраб’юк П. Франко-поет проти …Франка-політика /Петро Шкраб’юк//Нова неділя.—2016.—Ч.6-7. – С.4).Осер-дям світогляду шевченківської людини є наука, а мораль спирається на вільний дух.
Як зазначають дослідники, такий тип української людини зазнав значних змін упродовж одного покоління, в чому переконують ідейні пошуки Івана Франка. Як пише Є. Нахлік, «від месіанізму колективного та універсального (у «Каменя-рах»), національного з виходом на інтернаціональну перспективу (у «Пісні будущини») Франко перейшов до месіанізму колективно-індивідуального та національного (у «Великих роковинах»), особового та селянсько-національного (у «Похороні»), а відтак до особового та загальнонаціонального (у «Мойсеї»)»
(Нахлік Є. Від месіанізму колективного та універсального – до особового та загальнонаціонального /Євген Нахлік// Нова неділя.—2016.—Ч.6-7.—С.2).
Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 років спричинилася до пошуків іншого типу особистості. Серед причин, які зумовили невдачі націо-нально-визвольних змагань, на перше місце треба поставити слабкість наці-ональної еліти, На неї негативно вплинули ідейного-політичні течії, які панували в тодішній Московії. Дискусія між Іваном Франком і Лесею Українкою про участь української інтелігенції в загальноросійському русі відтворювала різні підходи до визволення українського народу. Трагедію спричинили насамперед соціалістичні сили в Центральній Раді, які не розуміли ілюзорності соціалізму московських більшовиків, що лише демагогічно визнавали право націй на самовизначення, а насправді боролися за відновлення колишньої імперії під новим прапором.
Не варто недооцінювати особливостей нашої національної еліти. До революції вона була зайнята, як правило, на гуманітарній царині, не мала не тільки державотворчого, а й достатнього організаторського досвіду. Її державотворення зводилося не до практичних дій (зокрема, створення потужної армії, ефективної адміністрації, відсічі відвертим ворогам), а до проголошення пишномовних універсалів, основним автором яких був письменник В.Винниченко, як очільник уряду.
У нових умовах ідеолог національної монархії В.Липинський орієнтувався на сильну хліборобську людину, що єдина спроможна створити й утримати державу. Соціаліст В.Винниченко пов’язував майбутнє із «сильною людиною, глибоко закоріненою в класі будучини, пролетаріаті». Найрадикальнішу альтернативу людині вільного духу запропонував ідеолог інтегрального націоналізму Д.Донцов: це – «людина ірраціональної волі, догми, волюнтаристична людина». Звісно, людина вільного духу збереглася в демократичних колах української людності, яка не проживала під московсько-більшовицьким поневоленням.
Історіософ В.Липинський обґрунтовував не тільки державотворчу роль хліборобів, а й переконував, що відродити державу спроможна лише національна аристократія, як активна група серед етнічної маси, яка творить політичні вартості для перетворення цієї маси в націю. Поява національної аристократії зумовлена тим, що одні люди мають войовничу, лицарську вдачу, а інші – «пацифістську, обивательську». Водночас національна демократія не може постати «без стихійної волі до влади, до сили, до ризику, до самопожертви, до панування». На противагу аристократові обиватель, який також прагне до вдали, ніколи не буде ризикувати. Мисленик наголошує, що національна аристократія витворюється із тих власників землі й промислового виробництва, які прагнуть захисту від національної, а не чужої держави. Без матеріальної сили створити державу не можливо. На таке не здатні особи, які володіють «тільки пером», ні повстанські отамани, які задавали тон стихійним рухам за часів Центральної Ради й Директорії.
Трагедію Центральної Ради повторили національно-демократичні сили на початку дев’ятдесятих років минулого століття. Тоді державу відроджували поети, журналісти, фахівці з гуманітарних наук, цебто люди «тільки пера», з національно-демократичного табору. У специфічних умовах розпаду мета- національної імперії вони пішли на компроміс із комуністами й проголосили незалежність України, позаяк на цьому періоді збігалися інтереси обох полі-тичних сил. Неспроможність націонал-демократів (людей «тільки пера») до державотворення закінчилася тим, що ще в середині 1994 року при владі оста-точно утвердилася олігархія (клептоолігархія й бандоолігархія) з переродженої компартійної й комсомольської номенклатури.
Реванш націонал-демократів і ліберал-космополітів наприкінці 2004 року, після п’ятилітнього суперництва закінчився поразкою перших і других. Оговтавшись після політичної катастрофи, до влади прийшли агресивні олігархи з Донбасу, найзмосковщенішого регіону, що тісно пов’язані з кримінальними групами й олігархією сусідньої країни. Вони почали залякувати інші політичні сили, поставили на перше місце не національні, а корпоративні інтереси. Як наслідок державна влада почала реалізовувати московський сценарій інкорпорації україн-ців у чужу національну (метаетнічну) спільноту.
Зведені нанівець також здобутки Революції Гідності 2013-2014 років. Націонал-демократи і націонал-радикали не проаналізували уроків Помаранчевої революції. Як наслідок державне кермо захопила компрадорська корпоративна ліберал-космополітична клептоолігархія, якій чужі інтереси українського національного державотворення. Прикриваючись доконечністю оборонних дій, вона послідовно проводить не лише політику демонтажу національної держави, утвердження своєрідного апартеїду, а й прихованого геноциду титульної нації. Українська людність на етнічних землях катастро-фічно зменшується, а впливові урядові посади віддані чужинцям, яким у прискореному порядку надають громадянство нашої держави.
Як наголошував В.Липинський, організувати Україну як національну державу спроможні лише дві сили: військовий стан і «продукуючі класи», до яких належать хлібороби, промисловці й робітники. Лише вони здатні захистити державу й забезпечити суспільне життя нації на противагу представникам так званих «інтелігентських професій», що не володіють засобами виробництва й належними військовими засобами. Серед таких представників «свобідних» професій мисленик називає філологів, поетів, ораторів, белетристів, професорів, учителів, адвокатів, бухгалтерів, фейлетонністів, коректорів та інших.
Водночас треба зазначити, що В.Липинський поділяє інтелігенцію на дві групи. Перша група використовує свої знання для громади (нації, держави, класу). До неї належать насамперед техніки, які задіяні в хліборобстві й промисловості чи служать у класових (політичних і економічних) організаціях. Друга група інтелігенції прагне використати громаду в своїх інтересах, для чого домагається політичної влади, цебто претендує на провідну роль у суспільстві, хоч не хоче служити громаді. До цієї групи мисленик зачисляє священиків, письменників, учителів, суддів, адвокатів, лікарів, державних урядників та інших. На його думку, такі фахівці не можуть правити нацією як національна аристократія, лише як «комісари здегенерованої аристократії». Звісно, мисленик має на увазі лише ту частину названих фахівців, яка «живе з політики», а не заробляє своїми знаннями. Яскравим негативним прикладом для ілюстрації висновку Липин-ського можемо назвати парламентську діяльність клерикала з Російської Православної Церкви Агафангела, що в перші роки нашого державотворення виступав як комісар здегенерованої компартійної номенклатури серед москов-ського духовенства на українських землях.
Особливу цінність для нашого часу має висновок В.Липинського про три методи організації національної аристократії залежно від рівня матеріальної техніки, культури: охлократію, класократію, демократію. Охлократія, як характеризує мисленик, -- це влада озброєних й організаційно монолітних вихідців з місцевих декласованих елементів, а в певних країнах-- з кочовиків на примітивному рівні матеріального розвитку або його розкладу. Про класократію йдеться коли нація поділена на органічні класи, які володіють засобами виробництва, об’єднані однаковим способом матеріальної праці й спільною психікою, приводять до влади найкращих своїх представників. Демократія відтворює владу розкладеної охлократичної чи класократичної аристократії, декласованої під впливом своєї чи чужої колоніальної експансії.
Цікаво, що ідея класократії обґрунтована в 1958 році англійським соціологом М.Янґом під назвою меритократії (від лат.meritus– гідний і гр. kratos – влада), цебто влади обдарованих людей. Нині таке поняття увійшло в науковий обіг.
Для нашого часу особливу цінність має заперечення Липинським твердження про «автоматичну творчість пасивних мас». Мисленик наголошує, що в умовах демократії ліниві й пасивні елементи обирають «словесно демократичних провідників», які можуть призвести до розкладу будь-яку націю. Передбачення Липинського підтверджує наше державотворення після розпаду імперії, коли населення обирає недієздатні парламенти з осіб, які проявилися як журналісти, організатори концертів на революційному Майдані чи мужні борці проти бандоолігархічного режиму. При демократії відсутні чіткі критерії для натурального поповнення лав національної аристократії. Обрані представники надають перевагу боротьбі за свої матеріальні інтереси, ігноруючи моральні (і не тільки!) наслідки цієї боротьби.
Висновки нашого мисленика постійно підтверджує діяльність нашого парламенту. По-перше, виборці можуть надавати перевагу популістам перед досвідченими законотворцями. По-друге, обрані парламентарі нерідко не спроможні домогтися поставленої мети, а тому вдаються до непарламентських способів боротьби. По-третє, народні обранці дуже скоро забувають про свої обов’язки перед виборцями.
Кожному з названих організаційних методів (охлократичному, класократичному й демократичному) відповідає певний тим взаємин між активною й пасивною частинами нації: при класократії – органічний, при охлократії – механічний, а при демократії – хаотичний. Лише класократичний метод організації нації забезпе-чує ритмічність, гармонійність і органічність громадського життя, чого, безумовно, не може бути при охлократії й демократії. При такій характеристиці треба зважити, що Росія (Московія) завжди була й залишається типовою олігархією. Річ Посполиту знесилювали хиби шляхетської демократії.
Історично Україна мала можливості для класократичного розвитку. Як класо-кратичні держави діяли Галицько-Волинське князівство (королівство), а згодом Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське. Такі самі задатки мало наше козацтво. У Гетьманщині досить сильні були класократичні традиції, особливо за часів гетьманування Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. Проте в Запорізькій Січі не під польським впливом переважала демократія, яка не сприяла утвердженню козацтва на теренах українського Степу.
Інакше до питання творення національної еліти підійшов опонент Липинського, ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Він обґрунто-вує основні прикмети борців за визволення української нації, зокрема наголо-шує, що йдеться про виховання моралі «сильного чоловіка». Такі люди мають прагнути панування над іншими, бо той, хто дозволяє іншому поневолювати себе, заслуговує на ганьбу. На цій підставі нова ідея має бути наступальна і не схилятися до компромісу. Здорова нація не може жити без шляхетного ідеалізму. Українці мають подолати «безхребетне» народолюбство.
У книзі повоєнного часу «Дух нашої давнини» Донцов протиставляє свою ідеологію концепціям демократії, класократії і націократії. На його переко-нання, представляти націю не може ані «трудова інтелігенція», ані хлібороб-ський клас, ані монопартія, а верства «луччих людей», або аристократія. Це – каста ліпших представників з різних соціальних станів, належність до якої не залежить від виборів. Як твердить Донцов, занепад нації наступає як наслідок «морального упадку еліти».
Українська еліта княжої доби могла мати трагічні наслідки для нації, але до цього не дійшло: звироднілу аристократію змінило козацьке панство, що відзна-чалося шляхетністю, мудрістю й відвагою, цебто прикметами, протилежними прикметам пізнішої демократичної інтелігенції. Така демократична інтелігенція, зазначає Донцов, не мала великих цілей, нехтувала питаннями влади, протиставила їм культ «малої й непомітної праці», що відкривало шлях до підкорення української людності московсько-більшовицьким поневолювачам як політичним спадкоємцям царської імперії.
Як наголошує Донцов, українці мають повернутися до традицій давньої України, щоб відродити національну провідну верству (касту), без якої сама нація приречена.
Метою нової провідної верстви є насамперед охорона рідної землі. Д.Донцов зазначає, що лише провідна верства забезпечує цілість і силу національного організму, чому сприяють ідеали і культ Вітчизни, предків і слави, великої місії. Без цього людська спільнота залишиться на рівні племені і нацією не стане.
Підхід нашого мисленика до суспільного розвитку подібний до того, який пронизує працю іспанського філософа Х.Ортеґи-і-Ґассета «Бунт мас». У ній читаємо: «Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індиві-дуальне, кваліфіковане й добірне. Хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть… Тепер усі – це тільки маса» (Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори/Хосе Ортега-і-Гасет.—К.: Основи, 1994.—С.20). Виходить, що порушені Липинським питання мають не лише українське значення. а виходять на широку світову арену.
З інших позицій до питання про провідну силу суспільства та її завдання підійшов ідеолог українського революційного демократизму Іван Багряний. Він наголошував, що революційний актив мають вилонювати такі соціальні сили українського суспільства, як робітництво, селянство, трудова інтелігенція. Водночас Багряний наголошував на доконечності переосмислення для революційної боротьби «Листів до братів-хліборобів», бо ідеї Липинського чужі для гетьманців. На названих засадах формувався Народний Рух України як масова громадсько-політична організація.
Після проголошення незалежності національно-державотворчі процеси має очолити нова національна еліта, яка поєднує український патріотизм, традиційну національну моральність і високий рівень фаховості відповідно до вимог цивілізованого світу. Нинішня еліта в Україні починала творитися з різних джерел. Насамперед треба назвати колишню компартійно-комсомольську номен-клатуру, яка вчасно переорієнтувалася на боротьбу за державну незалежність України. На першому місці для неї -- власне самозбереження, чим пояснюється її політична кон’юнктурність. Водночас вчорашня номенклатура антиукраїнської орієнтації проявила особливу згуртованість, що забезпечує їй самозбереженість навіть при зміні політичних умов. Їй протистоїть політична еліта, яка дорожить здобутками предків або впадає в іншу крайність, намагаючись штучно переносити на сьогодення досвід певного часу чи інших держав, що в специфічних наших умовах набуває інколи карикатурного вигляду. Прикладом може бути перенесення на український ґрунт закордонної виборчої системи, що дає позитивні результати в західних державах.
Дослідники зазначають, що серед українських поневолених мас сформувалося негативне ставлення до вищих суспільних верств. Причина в тому, що наша аристократія й інтелігенція відчужувалася від свого народу, переходила на службу до чужинців, що ускладнювало боротьбу за національне відродження. Проте періоди безелітарного існування українців звужувалися. Вже в двадцятому столітті наша національна еліта відроджувалася тричі (двадцяті роки, шістдесяті роки, вісімдесяті роки), хоч двічі (тридцяті й сімдесяті роки) зазнавала серйозних покосів.
При вихованні еліти доцільно зважати на національну ментальність, цебто на особливості світосприйняття й реакції на зовнішні та внутрішні подразники. У нинішніх умовах треба орієнтуватися на формування інтелекту успіху, в якому органічно злютовуються аналітичне мислення, творчий підхід і практичні навики. Досвід інших європейських народів переконує, що навіть національні спільноти, які упродовж століть знемагали під чужоземним гнітом, під керівни-цтвом нової еліти зуміли розпочати успішне національне державотворення.
В и с н о в к и
1.Попри неодноразове знищення й денаціоналізацію (полонізацію, змосков-щення, більшовизацію, мадяризацію, румунізацію) наша національна спільнота підтвердила свою спроможність до творення нової еліти, яка забезпечувала реанімацію українства, утверджувала його державотворчі потуги.
2.Наприкінці ХІХ століття українська еліта визначила свою головну мету: відновити Українську державу на етнічних землях, бо соціальна справа похідна від національного визволення. Проте соціалістичні провідники Української Народної Республіки на перше місце поставили розв’язання соціальних завдань, а в Українській Державі взяли гору промосковські сили, що не дало досягти поставленої мети.
3.Більшовизм не відповідав прагненням українського народу. Московсько-більшовицькі окупанти знищили чільних діячів націонал-комуністичної орієнтації, усунули відроджену національну інтелігенцію, замінили її компар-тійною номенклатурою, формально інтернаціональною, а насправді московсько-імперіалістичною за своєю суттю. Непоправної шкоди завдало неодноразове фізичне винищення національної еліти й заповнення вакууму робітфаківською напівінтелігенцією.
4.Проте україноцид як політика московсько-більшовицького керівництва в Україні не міг протидіяти формуванню національної контреліти, що особливо заявила про себе наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Завдяки її діяльності в Україні почали створюватися так звані неформальні організації.
5.Після проголошення незалежності компартійна номенклатура, злютована з кримінальними кланами, сформувала олігархічну систему влади, що замикається вузьким колом партійних лідерів і наближених до них осіб з числа родичів, свояків, перевірених друзів.
6.Вихід з такого становище має очолити нова національно-демократична еліта, яка поєднує український патріотизм, традиційну національну моральність і високий рівень фаховості відповідно до вимог цивілізованого світу.