Національна ідея – орієнтир державного самоствердження нації
Українська національна ідея набула особливої актуальності, позаяк вона безпосередньо пов’язана з проблемами національного державотворення. Нині її значення актуалізується в зв’язку з «гібридною» війною Росії проти України. Кремлівське керівництво ставить собі за мету знищити нашу незалежну державу, денаціоналізувати українську людність. Ідеологічно воно спирається на українофобську спадщину ще з царських часів, коли поневолювачі заперечували право нашого народу на окремішність, що позбавляло націю майбутнього.
У нашій державі проти української національної ідеї виступають різні політичні сили -- від люмпенізованих компартійних рудиментів до українофобської донецької бандоолігархії, що вдається до примітивної мімікрії, розрахованої на деморалізовані маси, з яких упродовж десятиліть вибивали не лише національну, а й людську гідність. Водночас не можна миритися з тим, що з претензіями на роль «захисників» національної ідеї виступають різного роду аматори, чим завдають чималої шкоди, бо вона, як проблема науки, не може трактуватися на побутовому рівні, а вимагає належного теоретичного обґрунтування.
1.Становлення теоретичних засад української національної ідеї
Історичний розвиток минулого століття підтвердив, що національна ідея була й залишається основним рушієм суспільного розвитку. Ще раз переконуємося в рації ідеолога українського революційного націоналізму Микола Міхновський, який більше ста років тому у праці «Самостійна Україна» писав, що воно буде століттям визволення націй. Після цього народи цілих континентів створили свої національні держави. На цій підставі цілком коректно стверджувати, що в названій праці обґрунтовується українська національна ідея, яку на художньому рівні відтворив наш великий поет Тарас Шевченко, а відтак—не тільки як поет, а й мисленик Іван Франко, хоч її зародки знаходимо в інтелектуальній спадщині гетьмана Івана Мазепи і Пилипа Орлика, а ще раніше в діяльності гетьманів Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка. Звісно, витоки української національної ідеї сягають глибокої давнини. Її проблиски бачимо вже у великокняжу добу, але тоді, як відомо, під нацією розуміли тільки панівну верхівку, цебто князів, бояр, духовенство, купецтво, дружинників.
Перед з’ясуванням суті національної ідеї доцільно уточнити поняття національної мрії. Словник пояснює мрію, як «витвір уяви», «думку про щось бажане, приємне», розглядає її як синонім «бажання», «прагнення» (Словник української мови/Словник.—К.: Наукова думка, 1973.-- С.817). У цьому контексті слід наголосити на трактуванні Сергія Грабовського: «У мрії поєднані образ бажаного майбутнього з прагненням до втілення його в дійсність. Бажане тут виступає як такий тип можливого, в якому реалізується, саморозкривається потенціал людини, відбувається її самовизначення та самоздійснення. Мрія неначе фокусує, наближає до людини бажане» (Мала енциклопедія етнодержавознавства/Мала.—К.: Довіра; Генеза, 1996.-- С.101). Як твердить дослідник, мрія глибоко особиста за своєю сутністю, але вона об’єктивується «найчастіше у вигляді соціальних утопій, художніх творів, стратегічних політичних програм», що сприяє об’єднанню, згуртуванню політичних сил попри певні «ідейно-політичні та світоглядні розмежування» (Там само).
Національна мрія має певну спільність із національним ідеалом, хоч відрізняється від нього, бо стосується «сфери бажаного» конкретної людини, а ідеал – «сфери належного», в якому акумульовані «довічні» проблеми як окремих людей, так і людських спільнот. Коли йдеться про національну мрію, то слід зазначити, що її формулювання не можливе без національної еліти, яка узагальнює й кристалізує індивідуальні мрії. З таких позицій С.Грабовський підходить до національної мрії як духовного «генератора» поступу деяких народів, зокрема, американців, німців, італійців, поляків, а також українців, які з давніх-давен прагнули свободи, самостійності, автономії особистості. Такі прагнення могли реалізуватися в різних формах, навіть таких протилежних: як у хуторянстві й отаманщині, так і втілитися в національній ідеї, яка, за словами, вченого, «постала на галицьких теренах наприкінці ХІХ ст.. і змогла консолідувати усі верстви суспільства у боротьбі за досягнення культурної й політичної тожсамості» (Там само.—С.102). Звісно, дослідник має на увазі відому працю Юліана Бачинського «Україна irredenta», програмні вимоги галицьких радикалів, художні твори і публіцистичні праці Івана Франка та інших громадсько-політичних діячів. Проте доцільно наголосити, що аналогічні домагання майже одночасно з галицькими українцями висловив також харківський правник Микола Міхновський. Його славнозвісна праця «Самостійна Україна» повернула національну еліту до героїчного чину Івана Мазепи і духовної спадщини Тараса Шевченка з їх національно-державотворчою наснагою, поховавши аполітичне українофільство.
С.Грабовський виокремлює такі «парадигматичні типи» української мрії: малоросійський, «просвітянський», «федералістський», «соціально-політичний», «радикально-бунтарський», «духовно-автономістський», «активістський». Мабуть, у такій деталізації нема жодної потреби. Окрім того, виникає ще одне питання: якого часу стосується запропонована типологія, бо немає підстав пов’язувати виділені типи до всіх історичних періодів? Зрештою, сам дослідник зазначає: «Звичайно, це досить приблизний і умовний абрис прагматичних типів української мрії, проте так чи інакше він повинен фіксувати «недоформованість» нації і такі типи соціально-значущих мрій, які у розвинених націй відсутні» (Там само). Чи не коректніше твердити не про недоформованість, а про незавершену її консолідованість?
На наш погляд, нині для типології національної мрії на українських землях слід вибрати єдиний критерій, а саме: неоднакове ставлення до свободи, самостійності й автономії особистості. У такому разі доцільно виділити три типи: патріотичний, коли національна мрія втілюється в українській національній ідеї; апатичний, представники якого не виходять поза межі задоволення біологічних потреб, а свободу, самостійність і автономію особистості втілюють у межах своєї сім’ї; агресивно-негативістський, суть якого становить повне несприйняття нашої національної мрії, а натомість прихильність до московської імперської мрії, що може бути прорадянською (рудиментарно совєтською), малоросійською (недоукраїнською), пострадя-нсько-колоніальною. Така типологія, з одного боку, відтворює деформацію національної мрії за часів компартійного (більшовицького) тоталітарного режиму, а з іншого, фіксує руйнівні «набутки» пострадянського періоду, коли компартійна номенклатура при галасливій бездіяльності патріотичної квазіеліти, зімкнулася з кримінальними групами задля первісного накопичення, що завершилося переходом державних важелів до космополітично-компрадорської анаціональної олігархії.
Безумовно, нині найважливіше значення має патріотичний тип національної мрії, який втілюється в українській національній ідеї. Попри її неоднозначне сприйняття на теоретичному рівні вона характеризується достатнім обґрунтуванням.
Серед вітчизняних мислеників оригінально до національної ідеї підійшов наш видатний вчений Олександр Потебня (1835-1891 рр.). Відштовхнувшись від проблем мови, він переходить до проблем народу, нації, національної ідеї, націоналізму тощо. Його логіка вражає послідовністю: мова творить народний дух, народний дух утілюється в національній ідеї, національна ідея зумовлює національне хотіння, а національне хотіння формує національну волю і дію. Отож, народ відрізняється від аморфної збір ноти насамперед власною мовою. Як мовна єдність народ вирізняється серед інших людських спільнот. Народна єдність – це історичний рушій і водночас – основа для інших зв’язків (єдності віри, культури, освіченості тощо). Прагнення до самореалізації нації проявляється в національній ідеї. Національна ідея служить консолідації національної спільноти. Стосовно наших умов зв’язок національної ідеї з національною волею обґрунтував Левко Лук’яненко (Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля /Левко Лук’яненко.—К.: МАУП, 2003.—296 с.).
Вчений трактує інтернаціоналізацію як тотальну дегенерацію денаціоналізованої спільноти. Втрата мови поневоленого народу згубна не лише для денаціоналізованих. Вона шкідлива також для нації, що поглинає іншу, бо веде до її розпаду. Водночас денаціоналізація призводить до моральної хвороби, розумової залежності людини від чужої мови і стає джерелом страждань. Якби людству була нав’язана одна мова, то почала б пригасати людська думка, збідніли б людські почуття, адже кожна мова відрізняється особливостями в формулюванні думки й висловленні проявлених почуттів.
Напевно, О.Потебні належить пріоритет у трактуванні націоналізму. Вчений протиставляє націоналізм нації поневоленої й нації панівної, що має особливе значення для підходу до нашої національно-визвольної боротьби. Як відомо, ще й тепер колишні наші поневолювачі не можуть змиритися з тим, що після проголошення незалежності на державному рівні вшановуються борці за національне визволення. О.Потебня наголошує, що тільки послідовний націоналізм, який вважає природною національну розмаїтість людства і не зазіхає на поглинання інших людських спільнот, є інтернаціоналізмом. Саме таким проявився упродовж усієї історії український націоналізм, який ставив завдання відродити національну державу.
Для теорії української національної ідеї важливе значення має трактування національного ідеалу в праці «Поза межами можливого» Івана Франка (1856-1916 рр.). Для українців – це ідеал національної незалежності. На шляху до його втілення доконечно підвищувати загальний рівень культурного розвитку народу, пробуджувати його національну самосвідомість. Українські інтелектуали мають активізувати всі сили нації, аби забезпечити її не лише культурний, а й соціально-політичний і економічний рівень.
Національний ідеал не заперечує розв’язання нагальних соціальних потреб, але не може використовувати їх для витіснення цього ідеалу. Саме таке витіснення зумовило трагічні наслідки національно-визвольних змагань 1917-1921 років, коли соціалістичні діячі не зрозуміли імперіалістичної підступності більшовиків, а політично неосвічене селянство спокусилося на обіцянки більшовицьких демагогів про даровану землю.
Майже за два десятиліття до більшовицького перевороту в Росії І.Франко обґрунтовував «просту і ясну перспективу»: «Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться до усунення економічного визиску в усякій формі» (Франко І.Зібр.тв. у 50 т./Іван Франко.-К.: Наукова думка, 1986.—Т.45.—С.279-280). Отож, йдеться про усунення не лише чужих визискувачів, а й доморощених, хоч останні становили мізерну кількість серед нашої людності.
Наш мисленик застерігав від посилання на «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію», адже «сей розум ані не простий,бо його кривили і кривлять тисячні упередження і самообмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже хорих і уломних»(Там само.—С.278).«Брак віри в національний ідеал», як зазначав І.Франко, вів до трагічних наслідків: «Не маючи в душі цього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру і апатію» (Там само.—С.283).
Нині український національно-державний ідеал втілений у чинній Конституції України. В її першій статті схарактеризовано нашу державу як суверенну, демократичну, соціальну і правову, що відповідає критеріям західного світу.
На початку національно-визвольних змагань 1917-1921 років Дмитро Донцов (1883-1973 рр.) написав працю «Історія розвитку української державної ідеї», в якій обґрунтував не лише здатність нашого народу до самостійного державного правління, а й об’єктивні матеріальні умови для цього. Водночас він викрив підступи наших ворогів: «Росія скоро зрозуміла, що кожний поступ українців у Галичині мусить незвичайно змінити стремління до відокремлення на Вкраїні. Щоб завдати українській національній ідеї в Росії рішучий удар, треба було постаратися о задушення її також у Галичині. Саме тому завоювання Галичини стають програмою російського імперіалізму. В такий спосіб українське питання зробилося міжнародним питанням, розв’язання якого залежить від сили Австро-Угорщини й її союзника, з одного боку, Росії і її союзників, з другого» (Донцов Д. Ідея розвитку української державної ідеї /Дмитро Донцов.—К., 1991.-- С.31)
Треба наголосити на відмінностях національного ідеалу й національної ідеї. Якщо національний ідеал – це належний образ національного співжиття, який забезпечує вияв найкращих якостей народу і створює умови для його всебічного розвитку, то національна ідея втілює переконання національної спільноти, виражає її ставлення до саморозвитку відповідно до національної мрії, суть якої для українців, як уже зазначалося, становлять свобода, самостійність й автономність особистості.
Гострі дискусії навколо національної ідеї, її охаювання і навіть заперечення зумовлені низкою причин.
По-перше, як і в попередні історичні періоди, перспективи нинішнього державотворення залежать від умілого поєднання національного й соціального чинників. Намагання деідеологізувати державотворення на конституційному рівні не дало бажаних наслідків, бо ідеологічна невизначеність загострила політичне протиборство, що найяскравіше відтворює діяльність парламенту останніх скликань. Антиукраїнська й антидержавна за своєю суттю Партія регіонів та її спадкоємці фактично заперечують національну ідею, протиставляючи національній консолідації регіоналізм і соціальні суперечності, провокуючи конфлікти на мовному, конфесійному, геополітично-орієнтаційному ґрунті. Парламентський і позапарламентський союз малоросійських регіоналістів і компартійців переконує, що він спирається на московську імперську ідею, ідею відновлення Великої Росії, що нині втілена в концепції «Русского мира», на якій діють спільно різні політичні сили, від радянських чекістів до клерикальних імперіалістів.
По-друге, невизначеність української національної ідеї посилюється особливостями перехідного періоду, коли національно-державотворчі сили ще слабкі й неорганізовані, що призводило до їх безпринципного взаємопоборювання. На противагу їм антиукраїнські сили дотримуються спільної зовнішньої політики, орієнтуючись на Москву, хоч у внутрішній політиці розрізняються деякими нюансами. Ідеологічна невизначеність спричинилася до занепаду в економічній, соціальній і духовній сферах, бо можновладці все підпорядкували політичній доцільності залежно від певної кон’юнктури.
По-третє, колишні дискусії навколо проблеми української національної ідеї, що були притлумлені окупаційною компрадорсько-сімейною бандо олігархією, спровоковані далеко неоднаковим рівнем національної свідомості нашої людності в регіонах. Він – найвищий у галицьких областях і найнижчий у Криму та Донбасі, що підтверджує рівень підтримки різних політичних сил. Такі відмінності зумовлені не тільки історичними причинами: чималу роль відіграє вплив засобів масової інформації, які в Східному й Південному регіонах витіснені місцевими і регіональними, що упродовж тривалого часу вели відверто антиукраїнську і навіть антидержавну пропаганду.
По-четверте, на дискусіях навколо національної ідеї відбивається неоднаковий теоретичний рівень їхніх учасників. Нерідко вони велися нефахово, по-аматорському, без доконечного в таких випадках теоретично-методологічного підґрунтя. Не маючи жодного уявлення про ідею як філософську категорію, диспутанти з числа публіцистів, істориків, юристів, економістів і навіть фахівців з природничих і технічних наук трактували національну ідею за своїми квазітеоретичними й побутовими уявленнями.
Дослідження публікацій про українську національну ідею дають підстави виділити такі чотири підходи до неї: 1)заперечення самої української національної ідеї; 2) відмова від її визначення через всеосяжність цього поняття; 3)ототожнення національної ідеї з національним ідеалом, національною ідеологією, концепцією, доктриною тощо; 4) синтетичний погляд на національну ідею в соціальному часі і «соціальному просторі».
Заперечення національної ідеї – це аж ніяк не висновок зі сумлінних наукових досліджень, а наслідок або низького рівня методологічної культури, або пересічних політичних спекуляцій. Підступність такого підходу в тому, що заперечують лише українську національну ідею, хоч інколи спостерігається спроба відкинути національну ідею як поняття науки. Зрештою, заперечення української національної ідеї має на меті: підготувати ґрунт для того, щоб тримати українську людність у лещатах своєрідного малоросійського варіанта російської імперської ідеї. Такі спроби підтвердили роки панування окупаційної компрадорсько-сімейної бандо олігархії.
Про плідність дискусії щодо української національної ідеї не може бути мови, коли за «опрацювання» беруться «дослідники», які виходять з тези про неможливість її окреслення, адже елементарна логіка вимагає уточнення поняттєво-категоріального апарату всіма диспутантами. Однак до такого визначення прихильники подібних поглядів не доходять – і в цьому нема нічого дивного, позаяк учасниками дискусій, як правило, виступають публіцисти, ведуть їх на рівні побутового світогляду.
Не сприяють ефективності дискусій спроби ототожнити національну ідею з національним ідеалом, національною ідеологією, концепцією, доктриною тощо. Якщо не окреслена специфіка національної ідеї в системі поняттєво-категоріального апарату, то щокроку буде спостерігатися небезпека підміни понять. Такий підхід проявив свою безперспективність у монографії В.Медведчука(Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення/Віктор Медведчук.—К.: Україна, 1997.—170 с.). Вона рясніє дивними суперечностями і навіть протилежними твердженнями на сусідніх сторінках, бо автор не розібрався з категоріями «частина» і «ціле».
Нарешті, синтетичний підхід на національну ідею, який дає змогу для її теоретичного аналізу. «В традиційній філософсько-класичній термінології» Оксана Забужко називає національною ідеєю «синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий у соціальному часі і «соціалізованому» просторі континуум і водночас як на суб’єкт всезагального історичного процесу» (Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст /Оксана Забужко. – К., 1993.-- С.8). Водночас, як зауважив Федір Канак, у цьому визначенні не конкретизований суб’єкт, якому належить цей синтетичний погляд, а ним може бути сам етнос, його еліта і навіть відсторонений, «об’єктивний» дослідник. Як твердить дослідник, національна ідея має три шари («поверхи»): «національну свідомість»; «рефлексію над національною свідомістю»; «вольову, мотиваційно-творчу основу»( Канак Ф. Національна ідея як поняття й принципи /Федір Канак //Розбудова держави.—1994.—Ч.11.-- С17). Отож, подібно до О.Потебні сучасний дослідник вказує на безпосередній вихід національної ідеї в хотіння, що переходить у дію. Національна свідомість, зазначає вчений, охоплює інтерсуб’єктивний рівень: народ «помічає свою окремішність, єдність, свої традиції, історію, долю і призначення»(Там само).
Вихід національної ідеї поза межі раціонального ускладнює її сприйняття й особливості утвердження.
Перед дослідником національної ідеї, як застерігає Ф.Канак, виникають труднощі більше логіко-методологічного чи епістемологічного, ніж соціально-політичного характеру. Не слід ігнорувати того, що національна свідомість у різних її аспектах (еволюції, проявах і формах об’єктивації) почала серйозно вивчатися лише в двадцятому столітті. Вчений зазначає, що від часу утворення національних держав, а також імперій, як і від початку національно-визвольних рухів минуло кілька століть. Тепер у європейській суспільно-політичній думці були синтезовані здобутки великих націй континенту (англійців, французів, німців та інших), які реалізували свої національні ідеї у власних національних державах чи імперіях, хоч заперечували таке право для поневолених ними народів.
2. Національна ідея в державному відродженні нації
Філософ Анатолій Фартушний (1946-2002 рр.) вважає, що українська національна ідея зароджується в глибині віків, а з плином часу «вона виявляється чимраз ясніше й потужніше, перетворюючись на безперечну ідеологічну домінанту» (Фартушний А. Українська національна ідея: її ґенеза та сутність /Анатолій Фартушний.—Львів, 1998.-- С.5). Вчений намагається «окреслити найважливіші риси української національної ідеї, подати в систематичному викладі значний матеріал, присвячений їй, та відзначити особливості її становлення в культурі українського народу» (Там само.—С.6).
Філософський аналіз національної ідеї вчений здійснює у контексті з поняттями «ідея», «етнос», «народ», «нація». Як вища форма пізнання світу, за словами А.Фартушного, «ідея містить у собі три своєрідні площини: а)знання про власне об’єкт відображення; б)мету, яку бажано досягти шляхом зміни об’єкта; в)засоби, що ведуть до досягнення бажаної мети» (Там само.—С.16). Відмінність «ідеї» від «поняття» і «теорії» в тому, що вони лише відображають об’єкт, а не спрямовуються на практику. Визначаючи «народ» як етнічну спільноту, що виникла на певній території, вчений порівнює її з нацією: «Нація – це духовно зрілий (дорослий) народ. Нація – це народ, який наділений національною свідомістю» (Там само.—С.18).
При характеристиці генези української національної ідеї А.Фартушний зупиняється на чотирьох етапах її становлення: зародження, визрівання, раціональне оформлення, практичне втілення. Національна ідея формується упродовж усього часу існування певного етносу на відповідному історичному підґрунті. Вона стає джерелом надії для широкого громадянства, поєднуючи прагнення окремої людини й етнічної спільноти, «мобілізує патріотичні почуття», спонукає до суспільно корисних дій. Вчений пропонує таке визначення: «Національна ідея – це форма етнічного (національного) самоусвідомлення, яка на певному етапі породжує настійне прагнення до національного (політичного) самовизначення і створення незалежної держави»(Там само.—С.57). Вона становить програму самореалізації етносу, його буття в умовах сучасної цивілізації в загальнолюдському контексті. До найістотніших особливостей української національної ідеї належить діалогічний характер її становлення, тобто відверта опозиція таких полярних визначень: «Схід—Захід», «лісова зона – степ», «язичництво-християнство», «православ’я – католицизм», «Росія – Європа», «чуттєве—раціональне». «багата минувшина – убоге сьогодення», «могутні народні рухи – разюча безмежна покірливість», «толерантність – нестримність», «виняткова щедрість довкілля – убогість буття», «селянські витоки – потужна промислово-міська компонента» тощо (Там само.—С.57-58). Отже, українська національна ідея сформувалася як спроба поєднати протилежно спрямовані вихідні начала. Звідси – прояви скептицизму українців до систематизації, сцієнтизму, перевага чуттєвого й інтуїтивного над раціональним і аргументованим. Зрештою, такі начала зумовлюють і силу, і слабкість української національної ідеї.
Як певне явище культури наша національна ідея тяжіє до художніх форм вираження, тому «логіко-дискурсивна компонента являє собою лише «надбудову» національної ідеї» (Там само.—С. 59). Основу національної ідеї, стверджує А.Фартушний, становлять компоненти не раціональні, а психічні, бо сама вона «фактично є інтегральним і рафінованим виразом культури» певного народу. «Симптоматично, що в основу окреслення культурно-історичних епох різні автори, попри дуже відмінні власні ідеологічні прихильності клали один і той самий принцип – певний для кожної епохи рівень національної свідомості» (Там само.—С.66). У свою чергу розвиток національного самоусвідомлення відбувається двома шляхами: у державних, або історичних, націй цей процес іде згори, від провідної суспільної верстви, а для бездержавних, неісторичних народів – шлях протилежний, оскільки етнічна маса знизу відтворює елементи національного життя, долаючи опір панівної верхівки. Таким другим шляхом ішло національне самоук-відомлення українців. З цим пов’язана локалізація української національної ідеї в духовному житті, а не в сфері політично-правничих відносин, цебто не в державницькій сфері. «Це явище,-- зазначає А.Фартушний,-- можна кваліфікувати як своєрідну деетатизацію національної ідеї»(Там само.—С.71). Державницькі первні не могли виявитися, тому наша ідея не створила «вичерпно репрезентативних теорій». Доконечно додати, що такий висновок справедливий для часу, коли не було проголошено незалежності України. За тоталітарного періоду про національну ідею навіть не згадували. Зрештою, сам А.Фартушний створив таку репрезентативну теорію української національної ідеї. Попри певні особливості, «українська національна ідея цілком вписується в європейський контекст» (Там само).
На думку А.Фартушного, нашій національній ідеї властиві почергові коливання між державотворчим і культуротворчим полюсами – і в цьому вона не протилежна аналогічним ідеям інших народів. Їм також властива деетатизація національної ідеї, але з інших причин: при стабільній державній ситуації державницька компонента втрачала актуальність і поступалася гуманістичним, культурницьким та іншим складникам. Культурницький аспект як пріоритетний в українській національній ідеї сприяє тому. що в державотворенні реалізується конструктивний потенціал, який накопичує галузь культури.
Дослідник намагається виділити основні риси української національної ідеї. Насамперед він наголошує, що вона селянська з походження. Проте таке твердження стосується лише останніх століть після скасування Гетьманщини як автономної держави (1764 р.) і знищення Запорізької Січі як своєрідного християнсько-лицарського ордену (1775 р.). Великокняжих і козацько-гетьманських часів така характеристика не стосується. Як другу рису нашої національної ідеї А.Фартушний називає її демократичність у своїй суті, бо вона визнавала як пріоритет свободу, наснажуючи її історичним оптимізмом. Третю рису нашої ідеї дослідник формулює як скерованість на національне відродження. Відтак четверта і п’ята риси – це насамперед діалогічний характер її становлення, а відтак історичність національної ідеї як явища. Звісно, дві останні риси стосуються кожної національної ідеї, а не лише української.
Національна ідея виконує певні функції. Серед них А. Фартушний називає такі: етнотворчу, інтегруючу, аксіологічну, ідентифікуючу, експресивну, культуротворчу, державотворчу, футурологічну.
Етнотворча функція фіксує перетворення певної людської маси у «виразно окреслену етнічну групу». Вивчення цієї функції, як зазначає А.Фартушний, спричинилося до виникнення націології, яку він називає філософською наукою, з чим можна погодитися лише частково. Засновником націології прийнято вважати німецького філософа-просвітника Й.Г.Гердера (1744-1803 рр.), який розрізнив поняття держави й нації. Як наука націологія має розділ під назвою націософія.
Інтегруюча функція полягає в тому, що національна ідея перетворює аморфну людську масу в «досить тривку цілість», об’єднавши різні соціальні верстви. Навколо неї гуртуються прихильники реалізації національної ідеї, тому вона має творчий характер. Водночас національна ідея об’єднує національну спільноту в разі зовнішньої небезпеки. Отоді значення інтегруючої функції посилюється. А.Фартушний називає як її синонім консолідуючу функцію, що зорієнтована на порозуміння і злагоду в середині національної спільноти.
Аксіологічна функція зводиться до того, що від національної свідомості спільноти залежить сприйняття національних цінностей. Вчений заперечує тим, які хочуть витіснити їх «загальнолюдськими вартостями». Процес формування національної системи цінностей, означає дослідник, дуже тривалий, охоплює не одне покоління. Як перша спроба схарактеризувати такі цінності названа відома праця М. Костомарова «Дві руські народності».У системі наших національних цінностей першорядне значення мало прагнення до рівноправності з іншими народами у міжнаціональних відносинах. Така вимога однозначно сформульована у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), що була першим основним законом держави у новітній історії.
Ідентифікуюча функція логічно випливає з функції аксіологічної, адже йдеться про систему цінностей, з якої випливає патріотизм, що схарактеризований як «сила глибоко позитивна та творча». Без ідентифікації не може бути мови про соціалізацію особи, функціонування у національному організмі -- тодіф індивід обирає космополітичну лінію поведінки. Звісно, такий висновок підходить для інших європейських країн, але не для України, в якій несприйняття української національної ідеї означає, як правило, підтримку російської імперської ідеї.
Експресивна функція, пояснює дослідник, «полягає у властивій національній ідеї тенденції до опредмечування й самовияву» (Там само.—С. 83). Опредмечування й самовияв простежуються в широкому діапазоні: від архітектури, народного мистецтва, мови – до наукових трактатів, соціально-політичних концепцій, релігійних інститутів і особливостей державотво-рення, що сукупно дають виразне уявлення про національну ідею.
Культуротворча функція, як твердить дослідник, надзвичайно важлива для утвердження національної ідеї. Як відомо, безнаціональної культури не може бути. Особливість української національної ідеї в тому, що вона визріла в лоні народної культури, складником якої є своєрідна політична культура. Не варто заперечувати позитивної ролі мітологізації в національній ідеї, бо вона спроможна стимулювати діяльність. Щоправда, з часом мітологізація поступається впливом певним національним чинникам. У цьому контексті вчений трактує національну ідею як бінарну конструкцію, протилежними полюсами якої є мітологізованість і раціоналізованість, що утворюють доволі стабільну й життєздатну структуру.
Державотворча функція зумовлена тим, що українська національна ідея спрямована на утвердження й розбудову національної держави і відтворює її державницьку суть. А.Фартушний пише: «В українській національній ідеї ця позиція була центральною вимогою, питома вага якої постійно наростала упродовж усього періоду формування української нації» (Там само.—С.85). Державницькі прагнення українського народу врятували його в критичні періоди життя від повної й остаточної полонізації, а пізніше – змосковщення. Перед українцями стояло питання не про форму держави, як у інших націй, а про її відродження.
Ідею національно-державного відродження на поетичному рівні вперше висловив Тарас Шевченко. Проте після нього помітні значні відступи. Кирило-Методіївське братство прагнуло слов’янської федерації (конфедерації), М.Драгоманов виступав за автономізацію на земельній основі. Вимогами територіально-політичної автономії в демократичній федеративній Росії початково обмежувалася Центральна Рада.
Обґрунтувати доконечність відбудови незалежної України намагався Ю.Бачинський (1895 р.). Аргументацію на користь такої вимоги подали М.Міхновський та І.Франко. Причини нерішучого вияву державницької компоненти української національної ідеї після її теоретичного обґрунтування А.Фартушний пояснює національним характером. Вчений пише: «Українцям властиві неквапливість, обачність, осторога, зваженість, терпеливість, вибачливість» (Там само.—С. 87). Лише надзвичайні події можуть перетворити названі якості в протилежні.
Футурологічна функція національної ідеї полягає у спрямуванні до майбутнього. У її змісті переплітаються три аспекти: досвід, проблеми і перспективи. Національна ідея – це спресований досвід поколінь, тому минуле присутнє в сучасному. З ним пов’язані проблеми, що вимагають розв’язання, а також перспективи. Наслідки соціальних акцій передбачити не просто, особливо віддалені висліди, бо вони залежать від різних чинників. Попри такі складнощі передбачення наслідків, близьких і далеких, доконечне: по-перше, воно дає змогу уникнути хибних кроків, а по-друге, об’єктивно зобов’язує суб’єкти соціальної дії пам’ятати про свою відповідальність у майбутньому.
Для українського народу упродовж століть на першому місці стояла державотворча функція, що не втратила свого значення після проголошення незалежності. Національна ідея виступає як детермінанта державотворчого процесу. Проте наша національна ідея розпочинала інтелектуальне буття не як державницька, а як народознавча. Орієнтація на суто соціальні ідеали на українському ґрунті не давала позитивного наслідку, бо в нашого народу соціальні та національні проблеми взаємопов’язані. Говорити про соціальні проблеми на безнаціональному ґрунті безперспективно. «Оскільки в Україні соціальна проблема – це передовсім проблема національна, то в основу державного будівництва повинна бути покладена як ідеологічна домінанта саме українська націонала ідея»(Там само.—С.92).
Вчений зазначає, що нині українська національна ідея набуває державо-творчого змісту – і вона має перетворитися в державну ідею, хоч шлях до цього не простий. У пострадянських реаліях «фактична реалізація одвічного прагнення автохтонного населення краю до створення повноцінного державного утворення супроводжувалося активними намаганнями відмовити у праві на життя національній ідеї, яка власне і була ідеологічною засадою цього процесу» (Там само—С. 98). Таке протиборство спричинено особливостями перехідного періоду, що виступає як кризове, реформаторське і реформоване.
У перехідному періоді після проголошення незалежності України посилювалися спроби протиставити права людини і права нації. При такому протиставленні все національне, в тому числі й українська національна ідея, трактується як спрямоване проти прав людини. Як зазначає дослідник це протиставлення надумане, адже при ігноруванні прав нації права людини стають утопічними, а суспільство потрапляє в безвихідь глухого кута. «Звернення до національної ідеї цілком природна справа в сучасних умовах, що виникли в Україні. Це позитивне явище, яке дає надію на стабілізацію ситуації»(Там само—С.121).
Нема сумніву, що національна ідея існує об’єктивно як відтворене призначення нації. Теоретичне її обґрунтування (становлення) переходить певні етапи. Як зазначалося, в умовах незалежної національної держави вона переходить у державну ідею, проявляючись як національно-державна ідея. У цьому причина якоїсь начебто байдужості в західноєвропейських і центральноєвропейських державах до національної ідеї, хоч насправді вона існує як державна (а ще точніше – національно-державна ), пронизуючи всі пори суспільного життя, від державної політики до побуту. На основі аналізу історії, Іван Діяк доходить «важливого висновку про обов’язкове місце державництва в національній ідеї, що як «матеріальний контур» має наповнитися «духовним змістом у вигляді націоналізму та патріотизму» (ДіякІ.В.Українська національна ідея: Шлях до Великої України/І.В.Діяк.—К., 2005.—С.142).
Треба зазначити, що саме поняття національної ідеї стосується лише модерної нації, а щодо ранніх часів доцільніше вживати поняття державницької ідеї. Доцільно зважити, що до виникнення модерної нації нацією вважали лише активну частину народу. Коли йдеться про станов-лення української національної ідеї, то її варто розпочинати з козацько-гетьманських часів. Зрозумівши безпорадність польських найманців захистити українську людність від кочових орд з півдня, а водночас намагання чужих магнатів поневолити наш народ і навіть денаціоналізувати його, українці почали усвідомлювати себе як окрему спільноту в модерному розумінні і створили міліарну організацію під назвою Запорізька Січ.
Національна революція під проводом Богдана Хмельницького засвідчила народження української модерної нації. Наша національна ідея втілювалася в гетьманських універсалах, у договорах із сусідніми державами, в літописах, народних думах і піснях. Фактично її зародження не вкладалося в етапи, що виведені на матеріалах історичного розвитку інших націй. Без створеної в період національної революції козацько-гетьманської держави про перспективи нинішньої України як незалежної держави в етнічних межах можна говорити лише гіпотетично.
Підсумовуючи, можна запропонувати таке визначення: національна ідея – це концентровано сформульована під впливом національної еліти суть нації як певної людської спільноти та її призначення у світовому масштабі.
3. Українська національна ідея проти московської імперської ідеї
При аналізі української національної ідеї постає питання про взаємини українців і москалів. Іван Дзюба спонукає до роздумів над таким історичним фактом, «чому все-таки значна частина українського народу в якісь вирішальні моменти, часто не завжди на своє щастя і на свою радість, а часом, на своє горе, але все-таки хотіла бути з Росією»(Дзюба І. Україна і світ/Іван Дзюба//Qvovadis, Україно? – Одеса: Маяк, 1993.—С.37).
Щоб відповісти на порушене питання, І.Дзюба намагається насамперед з’ясувати питання про приналежність москалів як етнічної спільноти до слов’янства, а це, як виявляється, не так просто.
Московські слов’янофіли вважали, що «Росія, російський народ – це найчистіший слов’янський народ, що він з найбільшою повнотою втілює і поніс через віки істинно слов’янський світогляд і православну віру, яка ототожнюється із світом слов’янства» (Там само). Намагання ототожнювати слов’янство з православ’ям у московській інтерпретації, цебто цареслав’ям, доходило до того, що католицькі народи (поляки, хорвати та інші) взагалі відлучалися від слов’янства.До речі, з православ’ям пов’язаний термін правороси, який запустила Н.Нарочніцька, історик за фахом і шовініст за переконанням.
Протилежний погляд заперечує навіть слов’янськість москалів, позаяк вони – це «або якась монголоїдна раса, або на фінському субстраті, або на тюркському» (Там само.—С.38). Такої думки дотримується частина українських націоналістично налаштованих політиків і публіцистів, а також вчені інших європейських країн. На противагу подібним твердженням І.Дзюба ратує за те, «що тут за якоюсь однією ознакою судити не можна, а треба брати до уваги всю сукупність ознак, починаючи від антропологічних і кінчаючи явищами духовного порядку, характером духовного життя; і якщо брати всю сукупність цих даних, то немає підстав, скажімо, будь-яке із слов’янських племен, слов’янських народів ставити під сумнів щодо їхньої приналежності до слов’ян, та й потреби, зрештою немає» (Там само.—С. 38-39). Отже, докази треба розглядати в сукупності, не примішуючи політичних емоцій на публіцистичному і побутовому рівнях.
Якщо йдеться про науковий рівень, тоді твердження І.Дзюби не підлягає запереченню, та треба зважати, що для москалів гуманітарна наука не мала жодного сенсу без ідеологічного забарвлення й політичної спрямованості, а тепер – і поготів. По-перше, не можна ігнорувати того, що для наших північно-східних сусідів історія завжди мала завдання обґрунтовувати імперські плани державного керівництва. По-друге, беручи сукупність доказів, мусимо зважати на те, що такі докази можуть мати далеко не однакову силу, а ще доцільно розрізняти поверхове явище і суттєвий зміст. По-третє, для справедливості доцільно наголосити, що москалі як варвари завше знищували історичні факти, які заперечували право інших народів на окремішність. Так було не лише за царів Петра І і Катерини ІІ, а й за радянських часів, коли знищували цілі відділи в бібліотеках. По-четверте, московські завойовники не лише знищували національні пам’ятки на завойованих землях, а й нав’язували покореним народам свої історичні версії, пам’ятки й назви. По-п’яте, попри боротьбу в Московії слов’янофілів і західників другі ніколи не мали більшості. Намагання Петра І прилучити москалів до європейської цивілізації зазнали краху. По-шосте, треба мати на увазі постійний поступ науки, що дає змогу переглянути висновки, які устійнилися в попередні часи.
Нові досягнення генетики й лінгвістики змушують переглянути й переоцінити висновки, що ще недавно вважалися за незаперечні. Окрім того, стрімкий історичний розвиток створює нові передумови для міжнародних взаємин. При зважені цього доведеться засумніватися у твердженні І.Дзюби, що «доля України була, є і буде пов’язана з Росією, з сусідством цього великого народу» (Там само.—С. 37). Насамперед таке твердження безапеляційне, бо насправді Україна не завжди була «пов’язана з Росією», а остання вийшла на світ лише на початку ХVІІ століття. Окрім того, значна частина нашого народу не була пов’язана з Росією аж до Другої світової війни. Зрештою, не варто категорично заявляти, що Росія завжди буде існувати, адже існування Московії як рудименту Алтин-Орди (Золотої Орди) під оглядом світової історії не має жодного сенсу. Нинішнє московське керівництво змушує серйозно засумніватися в футурологічному висновку І.Дзюби.
Як переконують останні події, про нормальні взаємини України з Московією вже не може бути до того часу, доки сусідня держава не відмовиться від своїх імперських планів і не загрожуватиме нашій незалежності. Нині, як підтверджує розвиток, кремлівське керівництво ставить перед собою однозначну мету: знищити не лише Україну як незалежну державу, а й нашу націю як окрему спільноту.
Об’єктивний аналіз дає підстави стверджувати, що за часів великокняжої Київської імперії землі північного Залісся, цебто майбутньої Московії, належали до нашої держави на правах колонії. Упродовж кількох століть московські шовіністичні елементи намагалися привласнити спадщину нашої імперії, спекулюючи на збігу назв «Русь» і «Росія», як Московія почала називатися за розпорядженням царя Петра І. Як відомо, таку ідею північному деспоту підказали його київські ідеологи. Доцільно визнати рацію нашим нинішнім політикам, які пропонують на офіційному рівні пострадянську Росію називати Московією.
Несприятливий історичний розвиток змусив наш народ для утвердження своєї осібності звернутися до давньої народної самоназви Україна, що ще з козацьких часів набувала політичного значення. До нашої великокняжої держави І.Дзюба підходить як до спадщини і для українців, і для білорусів, і для москалів, а водночас зазначає, що «риси саме українського життя, саме української духовності відбилися більше, з тієї простої причини, що більшість з них творилася там, де жив наш народ» (Там само.—С.44). Звісно, інакше не могло бути. Треба наголосити, що московська писемність і культура розпочинається десь з ХІІІ-ХІVcтоліття під впливом здобутків нашого народу.
Вчений звертає увагу на різні московські релігійні концепції, починаючи від ідеологеми «Третього Риму», хоч доцільніше говорити про Москву як «Третій Сарай» після двох столиць Золотої Орди (Сарай-Бату і Сарай-Берке) на Волзі. Московський месіанізм виявився в двох формах: державній і релігійній. Проте вони виступають у єдності. Прагнення московського царя захопити Константинополь як центр світового православ’я мало не лише релігійне, а й державне значення, адже в такому разі цей монарх визнавався б не тільки церковним зверхником над православними християнами, а претендував би на підпорядкування їх своїй державній волі.
Злютованість московського державного й релігійного месіанізму особливо простежується в ХІХ столітті. Навіть Пушкін писав про якогось «російського бога», що допоміг перемогти Наполеона. Нині ідеї російського месіанізму реанімуються в різних формах, зокрема в намаганні показати москалів як «найбільш страждальний народ», найпригніченішу націю, спасителя світу тощо.
У пострадянський період серед московської еліти розпочалася модна дискусія про ставлення до більшовизму. Одні з її учасників, зокрема «почвеники», ідеологи різних ультрапатріотичних організацій, стверджують, начебто «більшовизм – це антиросійське явище, що воно ніяких коренів у Росії не має, що воно привнесене в Росію, що це нищення Росії» (Там само.—С.300). Такі думки висловлювали так звані «євразійці» ще в двадцятих роках минулого століття. На противагу їм філософ Н.Бердяєв обґрунтував глибокі корені більшовизму в московській історії, культурі, ідеології інтелігенції, психології народу. Таку спадковість дослідники підтверджують поведінкою й поглядами героїв роману Ф.Достоєвського «Бесы».
Особистий погляд І.Дзюби полягає в тому, що «більшовизм – це російська форма комунізму», а «комунізм – стара ідея, і українцям вона не чужа» (Там само.-- С.52). Як загальносвітова ідея, одна з великих світових ідей, комунізм, переконаний вчений, має певні корені не лише в народному світогляді, а й нашій літературі. З таким твердженням не можна погодитися, адже вітчизняні етнопсихологи переконливо довели принципово негативне ставлення українців до комунізму, що суперечить українській мрії, яка передбачає несумісність з його ідеями свободу, самостійність й автономність особистості. Московська трансформація комуністичної ідеї має давні джерела. Серед представників «більшовицької психології» Н. Бердяєв згадує літературного критика В.Бєлінського.
Манія імперської величі Московії, за яку упродовж цілих століть розплачувалося і розплачується деморалізоване населення, зумовила негативне ставлення до зовнішньої і внутрішньої політики компартійного генсека М.Горбачова, бо з нею пов’язують розпад СРСР як імперії, хоч насправді причини набагато глибші. Не тільки агресивний генералітет, а й публіцисти в сусідній державі звинувачують першого й останнього радянського президента в нинішніх бідах тамтешнього населення і занепаді національної величі. Такий полюс російської політики нині виражений найяскравіше, а «демократичний фланг російської політики» не відіграє значної роді. Зрештою, абсолютна більшість пересічних москалів беззастережно підтримує агресивну політику свого державного керівництва. І.Дзюба називає українське питання «пробним каменем російської демократії» (Там само.—С.54). Водночас він пропонує не звинувачувати весь російський народ, хоч, як тепер відомо, цей народ одностайний з державним керівництвом в зовнішній політиці. Послідовні російські демократи, які реально виступають на захист українського народу й осуджують загарбницьку політику свого уряду щодо України, становлять мізерну кількість. Більше тих, які підтримують Україну на рівні абстрактних гасел.
З’ясування цих питань дає змогу зіставити дві національні ідеї, хоч треба наголосити, що московська національна ідея до цього часу не сформувалася, бо існує як імперська ідея, що орієнтується на загарбання чужих земель попри те, що розширення імперії вже давно не на користь московському народу. Півтора століття тому російський уряд змушений був відмовитися від Аляски, продавши її за незначну ціну США.
Треба наголосити, що І.Дзюба має своє пояснення ґенези національної ідеї. Вчений пише: «Національна ідея виникає в кризові або поворотні моменти національної історії як спроба осмислити місце і призначення та перспективи своєї нації в контексті власного досвіду та світової історії»(Дзюба І. Ідеологічні децибели «діалогу культур» /Іван Дзюба //Сучасність.—1998.—Ч.11.—С.65). Її мета -–об’єднати національне суспільство в ім’я певної історичної місії. Далі вчений частково заперечує висловлену думку: «Національна ідея, хоч їй і може бути властива тяглість. Не конче є величиною сталою» (Там само). Отже, допускається і тяглість національної ідеї, коли раніше вона прив’язувалася лише до певних моментів національної історії.
У поворотні моменти, пояснює І.Дзюба, може з’явитися кілька протиборних проектів, один з яких набуває ролі національної ідеї. Так було в Московії ХІХ століття, коли «західництво», що виявилося в ліберальному і революційно-демократичному варіантах, намагалося безуспішно порушити монополію монархічно-православного варіанту слов’янофільської ідеї. «Тож,- веде далі вчений,-- російська ідея підтвердила свою тяглість насамперед як традиційний комплекс уявлень про особливе історичне призначення Росії, її особливий історичний шлях, про те нове слово, яке вона може сказати людству» (Там само.—С.65). Цей національний проект трансформувався в панросійський і панслов’янський, з’єднався з великодержавницьким і надав російській ідеї месіянсько-есхатологічного характеру, сформував уявлення про богообраність московського народу. Месіянський міт простежується в таких секулярних відгалуженнях: економічному («руська община як основа самобутності, соціальної рівності і навіть – російського шляху до соціалізму»); історіософсько-геополітичному (претензії на Константинополь і роль визволителя «братів-слов’ян»); етнічному (теорія єдиного «русского» народу і русифікації інших народів); духовному і морально-інтелектуальному, що наголошує на особливостях російської літератури («совісність») і москаля («всесвітність»), зокрема його якійсь братерській відкритості.
У таких месіянських настроях московського народу І.Дзюба не вбачає нічого унікального. Месіянізм з’являвся і в інших народів у добу релігійного гніту чужинцями чи особливого піднесення нації, в добу «випадання із світового розвитку», кризи чи національної агонії та розшматування нації, а також «у добу, коли гостро відчувається невідповідність між зовнішньою величчю і внутрішньою соціальною невлаштованістю, незабезпеченість «фізичної» сили з адекватною духовною моделлю, відстороненість від загально-цивілізаційного розвитку і потреба самокомпенсати» (Там само.-С.67). У ХХ столітті московський месіянізм проявився в еволюції від ленінської ідеї «світової революції» до сталінської глорифікації московського народу, його виняткових заслуг в перемозі над нацистською Німеччиною при знеціненні внеску українського народу в боротьбу проти гітлеризму.
Наприкінці ХХ століття проявилася крайня національна нетерпимість «истинно русских людей» до інших народів, що зумовлено втратою держави світового статусу. Звісно, теза «бути, як усі» не може стати мобілізацією московської національної ідеї, тому знову згадали про «русский космизм», «философию всеединства», «натурфилософский органицизм» і взагалі «русский цивилизационный синтез». Cправа не в тому, що москалі наприкінці ХХ століття відчули «потребу великої національної мети, великої національної мрії, великої національної ідеї» (Там само.—С.69), а в іншому: вони орієнтуються на їх здійснення коштом інших народів, насамперед українців.
На противагу московській українська національна ідея відрізняєтьсябільшою «заземленістю» і реальною соціальною демократичністю, бо вона мала на межі національне визволення, утвердження національної державності, а не розростання імперії. Звідси – її менший розмах без претензій на порятунок людства і «лагідніша», «скромніша» месіянська забарвленість із «самопочуттям жертви історичної несправедливості»: цей месіянізм адаптувався до історичних обставин, а не намагався творити їх за прикладом російського імперського месіянізму.
За козаччини елемент українського месіянізму полягав в усвідомленні України як форпосту християнства проти агресивного мусульманства і фортеці православ’я проти польського культуртрегерського католицизму, що пов’язано з роллю Запорізької Січі. Амбіції Києво-Могилянсько-Мазепинської академії втілювалися в претензії на роль всеслов’янського світоча науки з місією модернізувати «московське зашкарубле православ’я». Після Переяславської угоди 1654 року українське патріотичне інтелектуальне коло намагалося консолідувати «руський» православний народ як спадкоємця великокняжої Київської імперії. Проте Московія сприймала «українізацію» дозовано, лише задовольняючи нагальні потреби. Слов’янська ідея Кирило-Методіївського братства з особливим месіянським призначенням України принципово протистояла московсько-гегемоністській і царистсько-православній ідеї північних слов’янофілів.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття виявився «месіянський визвольний порив українського народу», але в ньому «ідеться про місію самовизначення і самопорятунку та самоствердження, а не про несення світової благодаті» (Там само.—С. 70). Ідею персоналізованого українського Месії в образі Мойсея висловили на поетичному рівні І.Франко та П.Тичини. Згодом М.Хвильовий пов’язував провідну роль України з «азіятським ренесансом», якому надав поетично-месіянського характеру. Елемент жертовного месіянізму відчутний у діяльності ОУН і боротьбі УПА як авангарду проти «світового зла», тобто московського більшовизму. Підтвердження цього – створення Антибільшовицького блоку народів (АБН), обґрунтування цієї ролі в працях С.Бандери та Я.Стецька.
Цікава оцінка ідеологічного поля «фундаментального націоналізму», який започаткував Д.Донцов. Як пише І.Дзюба, «у своєму повному обсязі донцовська ідея… чи не єдина в історії української національної ідеї наступальна, войовнича, патетична модифікація, орієнтована на гегемонію України на східноєвропейському терені» (Там само.—С.71). Напевно, тут вчений має рацію тільки в характеристиці донцовської концепції як наступальної, войовничої і патетичної, бо роль України як східноєвропейського «вузла» обґрунтовував М.Шаповал, а також Ю.Липа.
Відлуння українського націоналізму, хоч і «приглушені», були відчутні після розпаду СРСР. Йдеться, зокрема, про «виняткову роль України в розвалі СРСР, хоч для цього справді є певні підстави; про «особливий посткомуністичний шлях України», який не реалізований донині, а також про різні патріотичні, вульгарно-компенсаторські ілюзії щодо фантастичних можливостей України, незрівнянну стародавність українського народу і його прометеївську роль як першотворця хліборобської цивілізації, світове «первородство» української мови. Згадуються також «пророцтва знаменитого Нострадамуса про те, що нове відродження людства розпочнеться з берегів Дніпра» (Там само.—С.71). Заявив про себе антихристиянський рунвірівський месіянізм з відчутним войовничим характером. На жаль, з’являються «імітовано-агресивні варіанти» трактування української месіянської ідеї з «трагікомічним характером як суто фантастична ідеологія» (Там само).
Як зазначає І.Дзюба, московська месіянська ідея «вступила в фазу болісного старіння, набравши драматично-шовіністичних форм» ( Там само). Доцільно додати, що вона дедалі більше стає карикатурною перед цивілізованим світом. Оцінка української месіянської ідеї, яку дає вчений, спростована часом. В умовах агресивної російської війни проти нашого народу Україна виконує роль форпосту західної (окцидентальної, євроатлантичної) цивілізації у боротьбі проти ординської євразійської (російської, російсько-православної) цивілізації, що починають визнавати інші народи Заходу.
4.Національно-державна ідея на засадах людиноцентризму
в глобалізованому світі
У нинішніх умовах переконуємося, що національна ідея, як зазначає Василь Кремень (1948 р.н.), «постає не у вигляді абстрактного, трансцендентного конструкту, а живим конкретно-дієвим духовним утворенням», бо «духовність як основа національної ідеї – це та життєво необхідна складова для гідності й самодостатності людини, без якої неможливо створити сучасну стабільну українську державу» (Кремень В.Г.Філософія національної ідеї. Людина. Освіта. Соціум/В.Г.Кремень.-- К.: Грамота, 2007.—С.16). На думку вченого, квінтесенцію національної ідеї становить людиноцентризм, як «дійсний світ істини й добра, до якого прагнула й прагне особистість»(Там само). Треба звернути увагу, що людиноцентризм – це стрижень української «філософії серця».
Порівняно з іншими дослідниками В.Кремень підходить до української національної ідеї динамічно, розглядає її в контексті національних ідей інших народів, спираючись на взаємозв’язок категорій окремого, особливого і загального. Дослідник порушує «низку важливих питань: яка доля чекає людину в глобалізованому світі? Чи не буде втрачена українська свобода, з такими потугами завойована в історичній боротьбі? Чи не буде індивідуальний національний розвиток віддано в жертву процесу злиття народів і націй у єдину загальнолюдську спільноту? А що станеться з духовністю, яка сьогодні перебуває під тиском прагматизму, раціоналізму й тотальному наступу економічних чинників? Які цінності повинні стати пріоритетними для людини сучасного інформаційного суспільства?» (Там само.—С.8).
В.Кремень обґрунтовує вихід національної ідеї на практичний рівень, насамперед пов’язує її з утвердженням у сфері освіти. Арґументами на користь такого висновку є те, що розвиток Української держави і нашого суспільства не може ігнорувати двох тенденцій у світовому масштабі: інтелектуалізації технологічних процесів і глобалізації усіх сфер людського життя. Якщо перша тенденція ставить підвищені вимоги до самої людини як члена суспільства, то друга – посилює конкурентність, суперництво націй у глобалізованому світовому суспільстві. На цій підставі вчений змушує задуматися над проблемою конструктивної місії національної ідеї в розбудові національної держави та її входження в європейську спільноту. Національна ідея, як пише Володимир Сабадуха, «має створити загальний духовний простір і стати умовою розв’язання політичних, релігійних, мовних протиріч, політично об’єднати всі класи, верстви та етноси, що мешкають на теренах України» (Сабадуха В. Українська національна ідея та концепція особистісного буття /Володимир Сабадуха.—Івано-Франківськ: Фоліант, 2012.—С.130). Звідси – доконечність соборності національної ідеї, що має сприйматися всіма політичними силами, конфесіями й етносами, а суперечності можуть стосуватися лише шляхів її утвердження.
Питання про долю людини в нинішньому глобалізованому світі має ще одну сторону, бо йдеться не лише про освітній рівень випускника вишу, а й про його виховання. Вчений розглядає освіту як каталізатор становлення громадянського суспільства і розвитку національної культури в умовах глобалізації. Нині не може бути мови про ізольований розвиток країн, бо світова цивілізація переживає не лише радикальні й хворобливі трансформації, а й триває перегляд багатьох фундаментальних цінностей, що, безумовно, позначається не лише на меті й завданнях освіти, а й на її характері. Йдеться насамперед про забезпечення трансляції культурних цінностей, що ставить нові вимоги перед національною освітою.
Проте у вітчизняній школі, особливо вищій, не приділяється належної уваги національно-патріотичному і громадянському вихованню. Не подоланий комплекс вторинності чи й меншовартості національної спільноти в гуманітарній сфері. З одного боку, наша освіта упродовж тривалого часу після проголошення незалежності України орієнтувалася на колишню метрополію, а з іншого, недооцінювався виховний потенціал гуманітарних і суспільних наук.
На з’ясування проблем нашого шкільництва, як найголовнішого рушія утвердження української національної освіти, націлена філософія освіти. «Необхідність філософії освіти зумовлена статусом освіти – вчити й виховувати (в їхній безперервній взаємодії). Мета будь-якої освітньої системи полягає в формуванні такого практичного світогляду людини, який би щонайкраще поєднував її професійну діяльність із загальними цивілізаційними цінностями, закладеними в основу цієї системи» (Кремень В.Там само.—С.481).
Філософський аналіз освіти започаткований ще в античні часи, що засвідчують теоретичні праці й педагогічна діяльність великого мисленика Платона. Нині продуктивність такого аналізу підтверджує розвиток шкільництва в західних країнах (Великобританії, США, Канаді та інших).
Обґрунтовуючи українську національну ідею, вчений зазначає, що українці, як і кожна національна спільнота, мають боротися за свої права, щоб не стати
«жертвою процесу злиття народів і націй в єдину загальнолюдську спільноту». Перед такою загрозою підвищується значення концепту національної ідеї, яка має сприяти концентрації національних духовних та інтелектуальних сил і забезпечувати зміцнення держави, щоб вдосконалювати людське життя в соціоекономічних і культурних вимірах.
Оскільки національна ідея має стати «спільною для всього населення країни», вчений наголошує на доконечності переосмислити й переоцінити історичний досвід, бо нині йдеться про нову духовність, без якої не може бути мови про особистість як суб’єкт соціально-культурного розвитку суспільства. Утвердження особистості передбачає її відповідну національну свідомість, на основі якої «виникає і функціонує національна ідея» (Там само.—С.8).
В.Кремень спирається на досягнення світової науки. Вчений наголошує, що в нинішній науці розрізняють не лише етнічні й політичні нації, а й почали виділяти ще повномасштабну націю як один з її різновидів. Про повномасштабну націю йдеться тоді, коли ознаки етнічної й політичної нації тісно переплетені й навіть рівнозначні. В Україні, наголошує вчений, деякі верстви населення не виявляють належного прагнення, досвіду й уміння до того, щоб стверджувалися як частини повномасштабної нації. Вони сподіваються на появу національного героя, який забезпечить розбудову нації, провівши «українізацію» силовими методами. Безпідставність таких сподівань у тому, бо нація самостверджується, самоорганізовується як повномасштабна лише тоді, коли статус громадян буде реальним, наповнившись демократичним змістом, і водночас реалізуються засади громадянського суспільства. Такої нації не спроможний витворити жоден бюрократичний апарат, якщо населення не має належного рівня політичної культури.
Щоб виконати належно свої політичні функції, нація має створити національну державу.Щоправда, політичне самовизначення передбачає не лише утвердження власної держави: можливі й інші варіанти,зокрема статус суб’єкта в федеративній державі чи забезпечення прав спільноти у формі національно-територіальної автономії. Лише тоді йдеться про політичну націю, яку доцільно назвати громадянською. Хоч етнічна нація може існувати без власної держави, вона неодмінно має проявити прагнення до «гри в політичному полі». Такий приклад відомий з нашої історії, коли відроджена українська держава надала національним меншинам право національно-персональної автономії.
Звісно, політична культура не можлива без належного рівня загальної культури. Коли наголошується на ролі культури в національному самоствердженні, то треба мати на увазі, що йдеться не тільки про народну культуру, а про так звану «високу культуру», або культуру на академічному рівні, про унормування мови не лише в шкільництві, науці, виробництві, а й у бюрократичному апараті. В. Кремень зазначає: «Не слід забувати й про те, що культура є насамперед носієм загальновизнаних символів, особливостей менталітету та норм поведінки, що відрізняють саме її членів – «нас» від «інших», що за відсутності належного рівня політичної культури вже криє в собі певну загрозу деформації природного процесу переходу від етнічної нації до громадянської» (Там само.—С.48). Саме цим пояснюється, чому після проголошення незалежності України противники нашої державності не допустили навіть зміни назви законодавчого органу, протидіють перейменуванню назв міст, вулиць і площ, в яких московські завойовники пробували увічнити ворогів українського народу. Низький рівень політичної культури населення ставить під загрозу реальне перетворення української етнічної нації в націю громадянську, а далі – в повномасштабну.
У підході до національної ідеї не треба допускати ще однієї крайності. В.Кремень застерігає: «В умовах постмодерністської деконструкції потрібно потурбуватися за долю української ідеї. Її знову беруться вишукати або в мороці прадавніх міфів і переказів або в доктринах соціальних утопій, ігноруючи той конкретний людський фактор, із якого, власне, складається Україна і який визначає рівень її соціальної еволюції» (Там само.—С.48).
Як теоретик національної ідеї В.Кремень протистоїть беззастережно тим дослідникам, які недооцінюють особливостей народу, зумовлених його історією, його менталітетом, характером, інтелектуальним рівнем розвитку. Вчений прагне відповісти на «вічні» для нашого народу питання: «хто ми? звідкіля наш рід? ким ми були? ким ми є? до чого ми прагнемо?» (Там само.—С.88). Увага до таких питань не випадкова: вони дають змогу осмислити не лише походження нації, а й призначення національної спільноти у світовій історії, що «відкриває шлях до розуміння сутності вітчизняної духовності та української ідеї» (Там само). Відповісти правильно на ці питання можливо лише тоді, коли вдасться уникнути упередженості і спрямовувати зусилля на пошук істини.
Заглиблюючись в нашу давню історію, дослідник аналізує особливості формування проукраїнських і промосковських племен, зазначає, що «ідентифікувати історію України лише з осілим хліборобським населенням» (Там само.—С.105) попри наміри вітчизняних істориків минулого – недоречно. Водночас слід наголосити, що саме осіле хліборобське населення було основою української людності, чим зумовлена концепція село центризму, яку на початку минулого століття висунув наш великий історик М.Грушевський.
При дослідженні витоків української національної ідеї важливе значення має висновок М.Грушевського, що «Київська держава, право, культура була утвором однієї народності – українсько-руської». Водночас В.Кремень наголошує, що прийняття християнства від Візантії не відгороджувало наших предків від «латинського Заходу», з яким вони підтримували багатопланові зв’язки (політичні, економічні, культурні). Держава короля Данила Галицького розвивалася як європейська на противагу північно-східним князівствам Залісся, цебто майбутньої Московії. Як наслідок монгольської навали остаточно утвердилася протилежність спадкоємців великокняжої Київської імперії та Московського улусу Золотої Орди. Під впливом ординських традицій у Московії населення було позбавлене права на опір державній владі, що утвердилася як абсолютистське самодержавство.
Східні впливи на нашу давню людність характеризуються неоднозначно. Йдеться не лише про ординський Степ, а й про християнську Візантію. Попри такі особливості з ХІІІ століття Русь дедалі тісніше наближається до Заходу, в її політиці переважає європейський вектор. Значна частина українських земель увійшла на федеративних засадах до Великого Князівства Литовського, Руського й Жемантійського, соціальні відносини в якому ґрунтувалася на традиціях, успадкованих від великокняжих часів. Історія не знає умовного способу, тому не варто гадати про те, якою була б вона для нашого народу, якби Люблінський сейм не затвердив «політичної програми об’єднання двох держав – польської і русько-литовської» (Там само.—С.112). Об’єктивні передумови для європеїзації України були знецінені антиукраїнською діяльністю польського уряду й агресивним культуртрегерством католицького духовенства, з одного боку, й переходом на католицизм аристократичних родин, що означало перехід у такий спосіб на «польську народність».
Зваживши тодішні умови, треба об’єктивно оцінювати Берестейську унію 1596 року, яка фактично зберегла православ’я під зверхністю Папи Римського, протидіяла польському католицькому культуртрегерству й розповсюдженню протестантизму. Виходить, що церковна унія, проти якої виступало козацтво, спричинилася до збереження української національної ідентичності. Водночас вона протидіяла нав’язуванню чужої цивілізації, що ґрунтувалася на польсько-шляхетській сваволі.
Потрапивши в московську неволю, українська панівна верства, що виникла на основі козацької старшини, так само відчужилася від свого народу. Українська народність була вирвана із західної цивілізації. Відірвана від «вестернізації», вона зазнала впливу «візантійської моделі патримоніального суспільства», в якому лише монарх визнавався монополістом творчості й ініціативи. Візантійський цезаропапізм в Московії поєднувався з азіятським способом виробництва, а «суспільством заволодів глибокий дух занепаду» (Там само.—С.132).
Прискіпливої уваги вимагає питання: «Чи й справді роль синтезатора є історичним покликанням українського народу?» (Там само.-- С.133). Вчений зазначає, що така роль синтезатора неодмінно вела до утрати національної самоідентифікації. Як наслідок – українство опинилося в числі «неісторичних» (за термінологією Г.Геґеля) чи «плебейських» (за визначенням М.Драгоманова) народів. Від такої ролі України найбільше виграла Московія, але вона скористалася такими можливостями лише частково.
Втрата української державності наприкінці ХVIIIстоліття спричинилася до втрати рідної мови серед нащадків козацької еліти, що вело до втрати національної свідомості. Проте національна свідомість жевріла в пам’яті нашого народу. Представники національної еліти заявляли про свої права. Вихід на історичну арену Т.Шевченка переконав, що українофоби недооцінили живучості українців, зачисливши їх до неісторичних народів.
Після проголошення незалежності Україна стала «суб’єктом нової геополітичної реальності»(Там само.—С.52). Проте відсутність суспільного ідеалу, на який треба орієнтуватися, загрожувала дестабілізацією суспільного життя. У таких умовах неодмінно виникає питання про ідею, навколо якої має об’єднатися людність нашої держави. Звісно, можна відповісти, що об’єднатися треба навколо національної ідеї, яка після проголошення незалежності стала ідеєю національно-державною. Дослідник наголошує на труднощах, пов’язаних з її утвердженням, що пов’язано з трактуванням такої ідеї, адже вона може виступати в традиційному розумінні, європейському ліберально-демократичному трактуванні, синтезі досягнень двох цивілізацій чи на власному соціальному досвіді з оновленою системою цінностей, своєрідною субкультурою. Останнє трактування пов’язане з молодим поколінням.
Як зазначає вчений, ідея може бути не лише прогресивною, а й руйнівною. Це стосується й національної ідеї, яка не застрахована від екстремізму, що засвідчує, зокрема, «русская идея» з її втіленням в імперіалістичній концепції так званого «Русского мира». Водночас національна ідея не відкидає конкуренції між її варіантами, що засновані на певній моделі розвитку. Після проголошення незалежності України конкурували, як зауважив учений, між собою три моделі суспільного розвитку: ліберальна, патерналістська і соціал-демократична. Проте треба мати на увазі дві обставини. По-перше, «універсального суспільного ладу» для всіх країн і народів немає і. напевно, не буде. По-друге, не варто намагатися сліпо переносити чужі суспільні відносини на інший національний ґрунт.
Як наголошує В.Кремень, для України може бути продуктивний третій шлях суспільного розвитку, який передбачає рівноправність усіх форм власності. Однак треба зважати на успадковані «патерналістські суспільні настрої», що зумовлюють політичну дезорієнтацію, зокрема вплив демагогічних сил, які пропагують спрощене розв’язання суспільних проблем. Протидіяти їм може зважена політика сильної і правової держави. Не варто відкидати історичні здобутки нашого народу. Насамперед треба проаналізувати досвід традиційного українського народоправства, що тепер називається демократією. Наше народоправство не заперечує знаженого етнокультур-ного плюралізму.
Утвердження національної ідеї невіддільне від зв’язку зі становленням громадянського суспільства, яке створює передумови для свободи особи та її ідеологічних переконань. Треба зважати, що кожна держава заснована на певних ідеологічних засадах. Такі засади, приміром, протилежні для нашої національної держави й сусідньої Московії з прагненням її керівництва до відновлення імперії в межах колишнього СРСР.
Концепція національної ідеї В.Кременя має особливу цінність. По-перше, вона дає всебічне філософське обґрунтування української національної ідеї на теоретичній основі людиноцентризму, чим спростовує її примітивне трактування на рівні побутового світогляду. По-друге, ця концепція наголошує на конструктивній ролі національної ідеї в національному державотворенні. По-третє, вчений створює теоретичний ґрунт для практичного втілення національної ідеї в галузі освіти, культури, а також економіки.
В и с н о в к и
1.Національна ідея – основний рушій суспільного розвитку національної спільноти в нинішніх умовах попри процеси глобалізації. Вона пов’язана з національною мрією і національним ідеалом, хоч і не збігається з ними. Національна мрія означає ставлення до свободи, самостійності й автономності особи, за яким розрізняються чотири її типи: патріотичний, апатичний, агресивно-негативний. Національний ідеал – це зразок життя для національної спільноти.
2.Обґрунтовуючи становлення національної ідеї, вітчизняний мисленик Олександр Потебня вважав: народ відрізняється від аморфної збірноти насамперед власною мовою, яка творить народний дух, цей дух утілюється в національній ідеї, а вона зумовлює національне хотіння – і вже національне хотіння формує національну волю і дію.
3.Національна ідея – це концентровано сформульована під впливом національної еліти суть нації як певної людської спільноти та її призначення у світовому масштабі. Українська національна ідея діаметрально протилежна московській імперській ідеї.
4.Виконуючи певні функції, національна ідея становить орієнтир самореалізації етносу, його буття в умовах сучасної цивілізації в загальнолюдському контексті. Українська національна ідея характеризується діалогічністю, намаганням поєднати протилежно спрямовані вихідні начала, тяжінням до художніх форм висловлення.
5.Нині розрізняються чотири підходи до української національної ідеї: заперечення самої української національної ідеї; відмова від визначення через всеосяжність цього поняття; ототожнення національної ідеї з національним ідеалом, національною ідеологією, концепцією, доктриною тощо; синтетичний погляд на національну ідею в соціальному часі і «соціальному просторі».
6. Квінтесенцію національної ідеї становить людиноцентризм, який є стрижнем української «філософії серця». Особливої ваги набуває національна ідея в умовах двох тенденцій у світовому масштабі: інтелектуалізації технологічних процесів і глобалізації всіх сфер суспільного життя.
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису