Українсько-російські відносини за часів Івана Франка й сучасні тенденції
Досліджуючи взаємини українців з іншими народами, Іван Франко приділяє найбільше уваги українсько-російським і українсько-польським відносинам. Окрім того, наш мисленик торкається українсько-єврейських і українсько-угорських зв’язків. В історичному плані він згадує про стосунки наших предків з татарами й литовцями.
Різні методи знищення наших предків чужинцями письменник передає алегорично в казці «Як русин товкся на тім світі». У творі зображаються методи руйнування українства трьома сусідами (татарами, поляками й москалями), що виступають у образі лікарів. Один з них зменшував кількість української людності через спускання крові, насильницьке прочищування й т. ін. Звичайно, письменник натякає на татарські методи «лікування». Однак вони не допомагали. Ще менший ефект давало лікування від «гайдамацької біснуватості», до якого вдавався лікар, що уособлює поляка. Досконаліший та успішніший метод запропонував третій лікар, цебто москаль. Він дійшов висновку, що треба лікувати не тіло, а душу, бо русин (українець) поклав як головну підвалину свого життя «у найвищій мірі розвинену незалежність», або «манію автономії». Щоб протидіяти цьому, використовувалися різні психічні засоби, поки «душа не стратила віри в своє власне існування і нарешті-таки не покинула цього велетенського тілища».
Після поневірянь у потойбічному світі русин змушений повернутися на грішну землю: до пекла його не прийняли, а до неба не впустили, бо «на рай заслуговується не множеством терпіння, а множеством добрих вчинків». Русин «відродився» і повернувся до земного життя, знаючи тепер уже справжню його ціну.
Своєю казкою І.Франко відповів різним українофобам, які заперечували право українського народу і навіть його мови на існування. Щоб винародовити українців, царський уряд забороняв його мову. Намісник Галичини польський реакціонер А.Голуховський теж заперечував право українців на існування як окремого етносу(1). Наш мисленик не мав сумніву, що володіння Україною забезпечує Росії панування на континенті. «Самим своїм географічним положенням на розраниччі між північною й полудневою і західною Слов’янщиною, в найкращім кліматі, повздовж Чорного моря край наш призначений відіграти велику ролю в цілій будущій судьбі Східної Європи» (2).
Вчений називає різне число українців – від 20 до 30 мільйонів (3), що цілком зрозуміло, адже поневолювачі, зазвичай, зменшували кількість нашої нації. Водночас він чітко окреслює українську етнічну територію – як «великий простір від Сяну до Західного Кавказу» (4). Саме в цих межах має відбуватися відродження Української держави, що підтверджують прикінцеві слова прологу до поеми «Мойсей»(1905 р.). І.Франко зазначав, що позбавлена України Росія втратила би вплив на Чорному морі й на Балканах, «відтята була б від цілого майже слов’янського світу»(5)( Там само.—Т.45.—С.223).
У цьому контексті доцільно звернути увагу на недоречність нав’язаних українцям двох переконань. По-перше, йдеться про приналежність України до Східної Європи. Некоректність такого твердження зумовлена принаймні тим, що на нашій землі розміщений центр континенту. Отож, доречніше відносити Україну до Центрально-Східної Європи на противагу східноєвропейській Росії. По-друге, не маємо підстав беззастережно вважати нашу мову разом з російською (московською) та білоруською мовами східнослов’янською, на чому постійно наголошують російські мовознавці, абсолютизуючи географічний чинник. Наш мовознавець Я.Рудницький зазначає особливості української мови: «хоч, зважаючи на структурні й лексичні прикмети та на близькість до теренів праслов’янської батьківщини, вона займає центральне місце в слов’янському світі: з південнослов’янськими мовами й чеською вона має деякі спільні риси в звуковій системі, морфологічно наближена до білоруської та російської мов, у лексиці виявляє дещо спільне з західнослов’янськими мовами, зокрема польською» (6).
Як вважають мовознавці, українською можна порозумітися без проблем з носіями всіх слов’янських мов, чого не забезпечує мова російська. На такій підставі доречно стверджувати, що наша мова утвердилася як центральнослов’янська мова стосовно мовних груп південних, західних і східних слов’ян. Такі уточнення спростовують нав’язані північно-східними поневолювачами стереотипи, що мають полегшити змосковщення (зросійщення) української спільноти як начебто частини єдиного руського народу чи трактувати землі України як Малоросію й Новоросію.
Напередодні першої російської революції І. Франко публікує велику статтю «Подуви вітру в Росії», в якій порушує питання про інтереси в цій державі українського народу. Як відомо, царська Росія робила все, щоби правда про національно-визвольну боротьбу неросійських народів, у тому числі й українців, не набула розголосу. Для етнічних москалів, незалежно від соціального становища, це були «або непокірні дикуни, яких конче треба прикоротити, щоб уможливити доступ до них цивілізації, або це були віковічні вороги Росії, ті вороги ще зі «смутного времени», з якими треба було звести віковічні рахунки» (7). Навіть такі російські поети, як Пушкін і Лермонтов, не визнавали за кавказькими народами права на свободу й підтримували придушення їх царським урядом. На таких самих позиціях стояли декабристи, хоч їх називали «благовісниками свободи».
На початку ХХ століття російська держава – це образ масового божевілля всевладного чиновництва, названого ще раніше архаровцями, що не визнавали жодної відповідальності за свої антилюдські вчинки. І.Франко проводить аналогії з розгулом опричників за часів Івана Грозного. Водночас становище москалів за царату парадоксальне. Доктрина, що втілена в трьох сакраментальних словах «самодержавіє», «православіє», «народность», на практиці перетворюється в своєрідну карикатуру. Якщо «самодержавіє» нагадує «манекена на царськім престолі», то «православіє» санкціонує всі огидні заходи уряду. У наш час таку позицію московського православ’я, що набуло політичного змісту як цареслав’я, підтверджує підтримка тамтешніми клерикал-імперіалістами агресивної війни авторитарно-чекістського режиму проти українського народу, певна частина якого визнає зверхність Московського патріархату. «А щодо народності, -- веде далі Франко,-- то тут бюрократія, чіпаючись за доктрину про одну державну народність, заходжується всіма силами коло того, щоб душити та гнобити недержавні народності, що, одначе, не перепиняє її обдирати та отемнювати й ту саму державну народність» (8). Бюрократія осоромила Росію перед цілим світом безумною системою російщення в Польщі й Литві, руйнуванням автономії Ліфляндії й Фінляндії, грабуванням вірменського населенням, забороною української мови. Проте лінґвоцид українців у імперії Романових – це лише один з проявів перманентного україноциду, бо поряд з ним використовуються етноцид і навіть геноцид. Підтвердженням останнього слід назвати дике знищення української людності в гетьманській столиці Батурині, у війнах за імперські інтереси, чужі нашим національним інтересам, на будівництві європейської столиці для азіатської імперії за часів Петра І. Попри такі звірства окупантів «загал української інтелігенції помосковлений вже здавна, і про якийсь зворот у тім згляді досі не чувати, хоч автономістські змагання там (на поневоленій Росією Україні.—О.Г.), певно, дуже живі» (9).
Надії на визволення поневолених народів імперії Франко пов’язує з поразкою Росії у війні з Японією, що нагадує подуви весняного вітру. Не справдилися сподівання самодержавства, що війна спричинить російський патріотизм і перетворить його в національний фанатизм. Тамтешня громадськість далека до оптимізму. Наш мисленик цитує слова зі звернення Чернігівського земства: «Не маючи почуття, що велить підчинятися законові, не маючи громадської опінії, що приборкує всякі особисті змагання, незгідні з громадськими інтересами, позбавлена свободи критикування ідей, які виникають серед неї, російська суспільність становить розрізнену інертну масу, здатну поглинути все, але не здатну до боротьби» (10).
Однак такий занепад серед російської громадськості не заважає розповсюдженню москвофільства серед інших народів. У Галичині ще в 50-х роках ХІХ ст. виникла «купка людей, осліплених зверхнім блиском російського колоса» (11). Вони не лише заявляли про якесь особливе призначення Росії для слов’янських народів, зумовлене винятковим і ні з чим не зрівнянним характером її народу, а й протиставляли цю країну «гнилому» Заходу. З того часу минуло півтора століття, а в пропагандистському арсеналі московських ксенофобів залишається як страшидло той самий «гнилий» Захід. Ним розмахували московсько-більшовицькі ідеологи й пропагандисти, а тепер його підносять світські й клерикальні «співці» заяложеного «русского мира».
Звісно, як наголошує Франко, до розповсюдження москвофільства спричинилася необізнаність галичан з російською дійсністю й наївна віра у всесильність російського самодержавства, начебто взірцевий порядок у імперії Романових, переконаність у справедливості й розумності царського режиму, «твердості» російського релігійного почуття й дисципліни. Оті «патріоти своєго отечества» визнавали Москву за центр усього світу, вірили в те, що «наша матушка Росія» принесе з-над Волги й Оки нове відродження, яке втілюється в «містичній трійці: православ’я, самоодержавія і (московської) народності» (12). Цікаво, що таку віру в порятунок за допомогою Росії вони доволі дивно поєднували із сервілізмом австрійському урядові.
Як пише Франко, москвофільство серед галицького населення мало «характер переважно соціально-аграрний, а трохи й антижидівський та антипольський»(13). Таке галицьке москвофільство він називає ще царефільством. Серед закарпатських українців москвофільство помітне ще за часів Петра І і пізніше, коли «угроруські вчені виселювалися в Росію», але особливо воно посилилося серед тамтешньої інтелігенції після придушення москалями з участю «угорських русинів» мадярського повстання («збунтованих мадяр»). «Від того часу аж донині москвофільство переважає серед інтелігенції так, що напрям народний і досі не може там найти приязного ґрунту. Що те москвофільство іде в парі з обскурантизмом, застоєм і мадяронством, що інколи, як в часи російсько-турецької війни, воно, граючи в дудку мадярів, виступає проти Росії, се зовсім не змінює основного факту» (14).
Наш мисленик наголошує на різниці між доморощеним москвофільством і москвофільством серед інших слов’янських народів. Якщо москвофіли на українських землях ставлять за мету змосковщення нашої людності, насамперед інтелігенції, то в інших країнах москвофільство не протиставляється національним інтересам: у ньому проявляється опозиція до німців і мадярів чи інших націй. Підтверджує таке становище насамперед словацька москвофільська інтелігенція, яка працює для відродження рідного народу.
Доволі суперечливе москвофільство чехів. Свою любов до російської літератури і схвалення російської політики в Болгарії чеські москвофіли поєднують з індиферентним ставленням до російських внутрішніх справ, хоч прихильників політичної волі в Росії сприймають ворожо. І.Франко зазначає: «Що тут не ходить о Росію, а о політичну демонстрацію, це ясно, хоча приходиться жалувати народ, котрий для демонстрації, для партійної чи національної опозиції годує себе нездоровою стравою і немов навмисне замикає очі на багато важливіших фактів» (15).
Зауваження нашого мисленика дає змогу зрозуміти нинішнє ставлення чеської політичної еліти до російської агресії проти України. Щоправда, за останнє століття взаємини чехів зі своїми сусідами зазнали істотних змін. Якщо до Другої світової війни основна небезпека для чехів походила від німців, то у другій половині минулого століття вони виборювали не залежність від Москви. Зрозуміло, довоєнні чеські провідники противилися відродженню незалежної України, вважаючи, що вона начебто буде союзницею Німеччини. Тепер нема сумніву, що найбільша небезпеку для Чехії становить агресивна політика керівництва Російської Федерації, яке намагається відродити колишню імперію, а вона узалежнювала й колишню Чехо-Словаччину. У таких умовах Україна – це об’єктивний союзник Чехії. Отож, антиукраїнські настрої в нинішньому чеському політикумі не можуть не дивувати.
Доволі критично за часів Франка сприймали російський досвід сербські радикали, що дає підстави вважати характер їхнього москвофільства як «найбільше природний і здоровий» (16) . На перше місце вони ставили не «пусті формальності», а принципи і життєві інтереси широких народних верств, чому сприяє школа державної самостійності. Порівняно з москвофільством сербів у хорватів й словенців воно проявляється «в більше завзятій і засліпленій формі» (17).
«Принципово відмінне» не тільки від москвофільства, а й від пан- славістичних поглядів, що панували в Кирило-Методіївському братстві, як наголошує Франко, «Шевченкове слов’янофільство». Великий поет не надавав якогось містичного значення самій назві слов’ян, не протиставляв майбутнє «слов’янської раси» та її культури «гнилому» Заходові. «З минувшини слов’ян,-- наголошує Франко, -- він підносив тільки такі моменти, де слов’яни (одиниці) вносили вклади в скарбницю загально людської цивілізації»(18). Поет прославляє видатних чеських і словацьких діячів Яна Гуса й Павла Йозефа Шафарика.
Підхід нашого поета докорінно протилежний шовіністичній позиції Пушкіна, який демонстративно запитував у вірші «Клеветникам России»:
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях иль верный росс?
Славянские ручьи сольются в русском море?
Оно ль иссякнет? вот вопрос.
До заслуг нашого мисленика треба віднести його типологію москвофільства в галицькому середовищі. Франко розрізняє «щонайменше три роди чи форми москвофільства, дуже до себе неподібні»: «хлопське», «язикове», «політичне»(19).
Хлопське москвофільство властиве галицькому селянству, яке не знає життя російського селянства, але плекає наївну віру в те, що «білий цар» визволить його від сваволі панів і євреїв-шинкарів.
Низькоосвічена доморощена інтелігенція вилонила «язикове», цебто мовне москвофільство, що ставиться з погордою до «нашої хлопської мови» як начебто непридатної до культурних потреб і силкується прилучитися до «общеруського» літературного руху.
Політичному москвофільству надано двох значень. У першому значенні воно стосується тих європейців, які виявляють «прихильність до москалів, народу слов’янського, великого, багатообдарованого від природи, прихильність і любов до його кращих культурних і духовних змагань, до його боротьби за волю політичну і соціальну справедливість» (20). Проте вже за життя Франка висловлювалося критичне ставлення до російської літератури. Наш письменник І.Нечуй-Левицький зазначав, що тогочасну московську («великоруську») літературу «можна назвати широкою, але ніяк не можна сказати, щоб вона була дуже могутня та глибока ідеями», бо на перешкоді цьому був державний абсолютизм (21).
Ще одну особливість розповсюдження російської літератури відзначила британська дослідниця Е.М.Томпсон, яка писала: «Російський імперіалізм, на відміну від західного, був надто самовпевненим, надто нервовим стосовно себе, надто мапулятивним у просуванні російської культури і надто бідним епістемологічно, щоб породжувати ідеї та послідовників у культурній сфері» (22). Напевно, цього зауваження достатньо, щоб поставитися критично, до російської літератури, яку упродовж століть колонізатори нав’язували поневоленій людності України?
Проте політичне москвофільство має й друге значення: йдеться про «москвофільство сикофантське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди» (23). Франко пише, що останній різновид москвофільства буде в Галичині доти, доки Росія залишатиметься безпосередньої сусідкою, а європейські держави не відмовляться від послуг таких агентів. Тут йдеться про міжнародну хворобу. У боротьбі з нею найбільше зацікавлені уряди тих держав, проти яких спрямована діяльність платних агентів. Та не може стояти осторонь і громадськість. Наш мисленик пише, «що суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше ними бридитись і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесніть. У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним»(24).
У нинішніх умовах, коли російське керівництво розпочало агресивну війну проти незалежної України, доцільно, на наш погляд, виділити ще два роди чи дві форми москвофільства. Насамперед слід виокремити інформаційне москвофільство, що охоплює продуцентів і пропагандистів відповідних ідей, а також їхніх прихильників. Таке москвофільство домінувало серед населення земель, які окуповані агресивними військами Російської Федерації. Як відомо, упродовж тривалого часу українська державна влада не приділяла належної уваги роботі засобів масової інформації, що створювало передумови для російської дезінформації на наших теренах.
Нарешті, в останні роки в Україні набуло значного розповсюдження мілітаризоване москвофільство, коли вихідці з українських областей залучаються до боротьби проти своєї держави. Наші засоби масової інформації постійно повідомляють про таких виявлених агентів.
Надзвичайно важливе значення має ще одне зауваження нашого мисленика. І.Франко застерігає від плутання причин і наслідків москвофільства. Не тому в Галичині українські національні сили слабкі, що сильні москвофіли, а, навпаки, сила москвофілів спричинена слабкістю українських національних сил.
Різку критику Франка зумовив «віршований трактат» Драгоманова з такими словами:
З Північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близькі по роду,
Ми вкупі ділили і радість і горе,
І вкупі вступаєм в свободу.
Над Драгомановим тяжіє страх перед «українським сепаратизмом», що проявився навіть наприкінці життя, коли галицький публіцист Ю.Бачинський надіслав йому рукопис брошури «Україна irredenta». Франко критикує колишнього вчителя за його сподівання на «обласну автономію» як гарантію національного розвитку. Він переконався на прикладі Австрії, що в «автономія області (територіальної цілості) нерівнозначна з автономією національності» (25).
Слід зазначити, що на висновки з української історії не спромігся й український письменник, автор творів на історичну тематику, Михайло Старицький. Він звертався до північно-східного сусіда:
Чому не ймеш віри ти, брате-москалю,
Невже ти лякаєшся зради?
З тобою недолі нас кревно з’єднали –
Не буде між нами розради!
Як видно, наш автор так і не зрозумів того, що умови Переяславської угоди зневажили не українці, а віроломний «брат-москаль», який не лише не допоміг визволити українських земель з-під польського поневолення, а розділив разом з Польщею наші етнічні терени. До речі, «брат-москаль» ділив наші землі без участі українців і навіть не порадився з гетьманським урядом. Такі історичні уроки вимагали відповідного ставлення до участі в російському революційному русі.
Пожвавлення національного руху Франко аналізує в праці «З останніх десятиліть ХІХ в.», коли на порядок дня вийшло питання про цілеспрямований вплив на нові рухи. Наш мисленик аналізує дискусію про те, з чого починати роботу серед нашого народу: одні – ставили на перше місце його просвіту, а інші – шукали виходу в економічній сфері. Як наслідок українські діячі дійшли висновку, що перетворення економічних і соціальних відносин вимагає тривалого часу. Інакше кажучи, йдеться про кілька поколінь. На противагу їм вплинути на зміну духовного стану цілого народу інтелігентська група може упродовж навіть одного покоління, привертаючи його до рідного слова. Звідси – висновок: «І коли сьогодні те наше рідне слово блискотить багатством, красою й силою і знаходить відгомін у серцях соток тисяч синів України-Руси, розсипаних карпизами долі по обох півкулях Землі, коли воно здобуває собі, а разом з тим і цілій нашій нації право громадянства серед цивілізованих народів, коли розтіч нашої суспільності зменшилася в прямій пропорції зі зменшенням числа анальфабетів, то все те гарний доказ на те, що слово, те марне летюче слово, найбільше, бачилось би, хвилевий і нетривкий витвір людського духа, проявило чудотворну силу, починає двигати з упадку ту масу, якій, бачилося, не було порятунку» (26). Після таких змін українців чекає школа політичної боротьби.
Екстраполюючи висновок нашого мисленика на сучасність, треба зазначити, що нинішня політична боротьба спрямована в іншому напрямі. Українське рідне слово підпорядковане політичній доцільності. Ситуація парадоксальна: керівні державні посади посідають не лише чужинці, яким чужі українські національні інтереси, а й особи, які зневажають державну мову. На українському ґрунті виник дивовижний феномен «русскоязичниє украінци». Як повідомлялося, навіть засідання уряду проводили мовою держави-агресора, бо два міністри не спроможні (?) вивчити української мови. А може таку розумову неспроможність варто розглядати в ширшому обсязі?
І.Франко наголошує на хибності москвофільства і новоерства в Галичині, а на землях Наддніпрянщини – омосковлення, частково безполітичного українофільства і безнародного народовольства й революційного якобінства. Мисленик застерігає: «Нині ми впевнилися, ті дороги не ведуть до цілі, що ані чужою мовою та літературою не будемо багаті, ані ласкою польських панів та міністрів не будемо ситі, ані безполітична наука не оживить народу, ані безнаукова революція не підійме його»(27). Треба зазначити, що зауваги Франка стосуються наших днів. Невдачі Помаранчевої революції й Революції Гідності змушують задуматися над висновком, що першою і головною основою народного розвитку є «освідомлення і розбудження мас». Для цього доконечно працювати над господарською, історично-національною, але насамперед політичною й суспільною просвітою народу. Перетворення народної маси в активну політичну силу вимагає «інтегральної, всесторонньої праці». Нині вона набуває особливої ваги в тих районах, на які звернена антиукраїнська пропаганда агресивного кремлівського керівництва.
«Інтегральна, всестороння праця», як твердить Франко, «мусить давати арсенал думок, фактів та поглядів для популяризаторів, мусить і серед інтелігенції скріплювати віру в рідний ґрунт, у силу нашої нації, мусить відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищіплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації» (28). До такої праці треба віднести віча і збори, виборчу агітацію, працю в громадах, надання правничої й лікарської допомоги, публіцистику, газети й брошури, а також вищу художню літературу й наукову працю. Мисленик зазначає, що «праця над просвітою народу вимагає цілого чоловіка з усіма його здібностями, вимагає найрізноріднішого знання, а в додатку й відваги, резолютності, ініціативи і здоров’я справді вояцького»(29). Звісно, «цілий чоловік» має бути не лише фахівцем, а й українським патріотом. Слід наголосити, що таким не можемо назвати науковців, журналістів, політиків, які відверто стоять на антиукраїнських позиціях, пропагують політику кремлівського керівництва. Такі українофоби не лише проживають у Східному й Південному регіонах, а й у столиці нашої держави і навіть у патріотичному Львові.
Як наголошує Франко, треба «віднайти український національний ідеал» і працювати для нього. При такій праці справа вільної, автономної України на російському та європейському рівні вимагала би вже свого розв’язання, а також розвій молодих українців пішов би іншим шляхом. Потреба наблизити українську інтелігенцію до народу посилюється тим, що кінець абсолютизму в Росії неминучий, а «конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції» (30). Якщо українство не стане вчасно такою силою, то найкраща конституція буде для нього новим ярмом.
«Російське ходження в народ» Франко називає «роботою зовсім хибною і безплідною», «позою на геройство», якої не мали латиські й литовські патріоти, що на перше місце поставили потребу привчити селян читати позацензурні видання з-за кордону. Ось результати: «…Маючи ненастанно в руках нелегальну лектуру, народ привикає до політичної самостійності, знає своїх проводирів і чує себе з ними за одно, а рівночасно робиться свідомий своєї національності і всього людського я, виховується для політики і для цивілізованого життя»(31). Як наголошує Франко, робота серед простого люду в Україні ведеться давно, систематично, але зовсім не в інтересах української нації й не на українських історичних традиціях.
Наслідки такої роботи бачимо навіть у назвах населених пунктів, особливо тих, що опинилися в зоні бойових дій. Чи можна заїкатися про український патріотизм населення, яке мириться з назвами населених пунктів Леніне, Куйбишеве, Дзержинськ, Кузнєцовськ, Кіровоград, Дніпропетровськ тощо?Чи можна говорити про національну свідомість населення, яке голосує за висуванців колишньої окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії, що лише змінила назву. Зрештою, ще більша вина лягає на тих, хто допустив до парламенту відвертих ворогів України як незалежної держави!
Доводиться визнати, що чимала частина наших громадян залишається через чверть століття після проголошення незалежності України тими, кого Франко називав «за походженням українцями руської нації». Ще на початку минулого століття він поставив однозначне завдання перед українською інтелігенцією: «витворити з великої етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч як сильна держава не може остатися»(31).
Водночас нині питання стоїть про консолідацію нації, про що писав Іван Франко, закликаючи «навчитися чути себе українцями»(32), незалежно від тодішніх офіційних кордонів. Мисленик вказує на розширення терену боротьби з москвофільством «до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації»(33).
Москвофільство -- задавнена хвороба, що згодом обґрунтовував Євген Маланюк. Боротьба проти нього – це відновлення історичної справедливості. Журналіст Юлія Мостова пише: «Політика захисту національної ідентичності – це європейська традиція, тож українцям варто її дотримуватися. Якщо хочемо остаточно позбутися гібридності, ми повинні навчитися відстоювати свої національні інтереси. Зрештою, вибір простий: або Україна колись українізується, або загине. Російська Україна – це оксиморон, іще один гібрид, подарований нам імперією» (34).
На початку ХХІ ст. українсько-російські міждержавні відносини зазнали докорінних змін. У внутрішній політиці нашої держави триває боротьба за українську національну ідентичність, боротьба проти ідеологічних і моральних наслідків гібридної тоталітарної імперії та її креатури вже на нашій національній території.
Л і т е р а т у р а :
1. Франко І.Зібр. тв.у 50 т./Іван Франко.—К.: Наукова думка, 19756-1986. – Т.16.—С.491.
2. Там само.—Т.45.—С.123.
3. Там само.—Т.46.—Кн.2.—С.259; Т.45є. – С.321, 340.
4. Там само.—Т.45.—С.321.
5. Там само.—С.224.
6.Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в
Україні/Енциклопедія.-- К., 1994.—С.327.
7. Франко І. Зібр.тв.—Т.45.—С.350.
8. Там само.—С.354.
9. Там само.—Т.29.—С.66.
10. Там само.—Т.45.—С.376.
11. Франко І.Східно-західні непорозуміння/З приводу книжки Підеші
«Восток і Захід»/Іван Франко//Літ.наук.вісн.—1904.—Кн.9. – С.145.
12. Там само.—С.144.
13. Франко І Зібр.тв.--- Т.29. – С.67.
14. Там само.
15. Там само.—С.68.
16. Там само.—С.69.
17. Там само.—С.68.
18. Там само.—Т.31.—С.25
19. Там само.—Т.46.—Кн.2. – С.312.
20. Там само.
21. Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною
/Іван Нечуй-Левицький. – Львів: Каменяр, 1998.—С.192.
22. Томпсон Е.М. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм/Ева
М. Томпсон. – К.: Основи, 2006.—С.46.
23. Франко І. Зібр. тв.. у 50 т. – Т.46.—Кн.2.—С.312-313.
24. Там само.—С.152.
25. Там само.—Т.45.—С.429.
26. Франко І. Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди/Іван
Франко.—Львів, 1910. – С.83.
27. Там само.—С. 100.
28. Там само.—С.101.
29. Там само.—С.100.
30. Там само. – С.108.
31. Франко І. Зібр тв..—Т.45. – С.404.
32. Там само.—С.405.
33. Там само.—С.406.
34. Мостова Ю. Прощай, імперіє/ Юлія Мостова// Український тиждень. —
2016. – Ч.51-52.—С.27.