Національна гідність проти україноциду
За багатовікову історію український народ опинився перед новою, безпрецедентною формою україноциду. Небачене в світі явище! Українську націю знищують (принаймні, намагаються знищити) під Національним прапором, Національним гербом і співом Національного славня «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»», наголошуючи на першому слові, чим підкреслюють тимчасовість нашої країни, нашої держави і навіть нашого народу. Чого недовиконали червоні кремлівські геронтоархи, те прагнуть довести до логічного завершення блакитні донбасівські бандоолігархи зі своїми союзниками з інших областей та інших партій. Всіх їх об’єднала ненависть до України.
Парадокс у тому, що знищення українців санкціонував парламент, обраний на демократичних засадах. Мабуть, цим вже точно українці увійдуть не лише в Книгу рекордів Гіннеса, а й у світову історію. Українофоби сподіваються, що наприкінці нинішнього століття про нас, українців, у підручниках історії згадуватимуть так само, як ми згадуємо про скіфів, сарматів, печенігів, половців та інших народів, які колись заселяли наші землі.
Химера? Перебільшення? Аж ніяк! Хто нині знає, що ще сто років тому на Кубані більшість населення становили українці! Минулося – і погані правнуки навіть хизувалися тим, що вони разом з ненаситними московськими імперіалістами, які задумали агресію проти батьківщини їхніх предків, провокуючи конфлікт навколо українського острова Тузли.
Тепер агресію проти українства розпочали в центрі нашої землі, в її столиці, хоч сам план не новий. Пригадаймо, як українофоб на посаді малоросійського сатрапа претендував на титул «наследника дела Богдана Хмельницкого». Не знав кремлівський пахолок Щербицький, що дуже скоро розчарований гетьман побачив хибність свого вибору: православне братання з «білим» царем принесло не визволення, а ще гіршу неволю, ніж лядська. Наш керманич знову почав шукати союзника – і знайшов його в Швеції, але незабаром загадково помер. Через півсотні років задум Хмельницького намагався здійснити гетьман Іван Мазепа.
Ще до Другої світової війни більшовицькі ідеологи ганили Богдана Хмельницького як ворога українського народу, що засвідчив у своєму щоденнику Олександр Довженко. Такої характеристики вимагав класовий підхід до історії. Після війни акценти перенесли – і Хмельницького почали хвалити, адже більшовицьке керівництво відверто підмінило «пролетарський інтернаціоналізм» російським імперіалізмом. Як наслідок «батько усіх народів» шукати історичного оправдання своєї імперіалістичної політики і знайшов його в так званому «возз’єднанні України з Росією» 1654 року. Саме з того часу, скориставшись ухвалою козацької Переяславської ради, на якій було лише 284 учасники, а не «багато народу», як лукавили царські посли, деспотична Московська держава, загарбниця козацької республіки, змогла утверджуватися як світова імперія. Офіційна переоцінка гетьмана не випадкова! Кому не відомо, що Сталін не осуджував загарбницької політики царської Росії, глорифікував самодержців-загарбників Івана Грозного й Петра І?
Через кілька років після закінчення Другої світової війни апологети імперії написали нову концепцію історії українського народу в тезах ЦК КПРС до 300-ліття «возз’єднання України з Росією». Цікаво, що сусідня держава триста років тому ще називалася Московским государством, а не Россией. Виходить, що вигадана концепція «возз’єднання» мала чітку політичну мету? Лише для кого? Звісно, не для України.
Саме тоді, в 1954 році, канонізували опус Натана Рибака «Переяславська рада». Письменник походив не з українського народу і писав так, як диктувала тодішня влада, ігноруючи історичну правду. Чого лише не писали за гроші й почесті інші заангажовані писаки з тогочасної робітфаківської напівінтелігенції? І немалі гроші із силуетом більшовицького вождя, з волі якого була знищена наша відроджена держава Українська Народна Республіка, а людей почали душити першим голодомором 1921-1922 років! Твори українських письменників, які уболівали за рідний народ, згадували, тавруючи різними неприємними епітетами, а ще частіше заносили до реєстру «буржуазно-націоналістичних» видань з відомими наслідками для їхніх авторів.
Хіба тільки тоді? Мабуть, ми вже забули кістлявого українофоба Маланчука (Мільмана), який заборонив друкувати в п’ятитомному виданні літературної спадщини Тараса Шевченка не один твір національного генія, якщо поет наголошував на протилежності національних інтересів українців і їхніх північно-східних сусідів. Отож, міністр боротьби проти української освіти Табачник не оригінальний. Він - продовжувач ганебної справи Маланчука (Мільмана), але з деякою різницею: компартійний ідеолог діяв відверто, заявляв, що українофобію в Україні треба доводити до абсурду. Про таку зоологічну ненависть цього українофоба-партократа писав у своїх щоденниках Олесь Гончар. Маланчуків послідовник Табачник діє набагато підступніше: нищить українство під національним прапором. А відповідальності жодної! Звісно, до певного часу, та він настане! Чи не варто нагадати нинішнім українофобам, як міжнародне співтовариство оцінило ксенофобію сербських імперіалістів!
Доконечне застереження! Признаюся, мене вражає наївність декого з представників творчої еліти, хто повчає, що треба захищати президента від його міністра, бо той, мовляв. компрометує гаранта.
Бійтеся Бога, наївні сліпоокі патріоти! Хіба не президент посадив цього українофоба в міністерський фотель так само, як лідерів опозиції в тюрму! Чи доморощені інтелігенти не хворі на надху народолюбців із попередніх століть, коли вірили в доброго царя, який приструнить лихих поміщиків? Якщо міністр компрометує свого доброчинця, то той на законних підставах може в будь-який час його висадити з міністерського фотеля і пересадити на тюремні нари, як він практикує з членами опозиційного уряду! А не висаджує! Чи не обидва вони -- ягоди з одного поля! Обох посадив у наш ґрунт один хазяїн, що тепер знову повернувся до Кремля. У сусідній державі нема якихось принципових відмінностей між нинішньою чекістською владою і громадськістю щодо ставлення до України. «Сучасна російська громадська думка вважає Україну невід’ємною частиною Росії, ставлячись до українського прагнення незалежності зі страшенним нерозумінням» (Едита Бояновська).
А ми терпимо! Чому? Не вистачає гідності, щоб скористатися своїми конституційними правами і нормами міжнародного права! Так нас виховали за компартійного тоталітарного режиму! Коли дивлюся, як на телеекрані професор приймає нагороду від нинішнього державного керівництва, стає моторошно. Скільки статей і кількакілограмових книг надрукував борець за права української мови! А як тепер радіє, що ганителі і знищувачі нашої мови передали йому бляшку!
Чому наші інтелігенти не беруть прикладу з Ліни Костенко, Анатолія Дімарова. Василя Шкляра, бо вони не лукавили, а відверто продемонстрували своє ставлення до українофобської влади? Доки ми, безхребетні, будемо уподібнюватися до відомої баби зі співомовки Степана Руданського, яка ставила свічку не лише святому, а на всяк випадок ще й нечистому? Доки ми, українці, будемо вичавлювати з душі принизливий спадок малоросійства і хохлацтва?
Чи не наслідки совкового виховання? Ще на шкільній лаві дітям прищеплювали комплекс національної меншовартості, щоб ми плазували перед «старшим братом». Безглуздя такого старшобратства побачили навіть за кордоном. Недавно його викрив найвидатніший сучасний політолог Збігнєв Бжезинський. Вчений зазначив, що історично першість мають українці, адже москвини появилися на цьому світі значно пізніше, а точніше – через кілька століть! І це вже засовкізовані історики все перевернули з ніг на голову.
Нинішні українофоби не спроможні придумати чогось нового. Приміром, питання про давність української мови не вимагає жодних доказів. Не тільки наші вчені поставили все на свої місця, а й чужинці. Лише українофоби, доморощені й закордонні, повторюють старі нісенітниці. Чого дивуватися? Вони не слухають, а лають! Хіба не так поводяться висуванці українофобських партій на телеекрані?
Признаюся, що в жодному з писань нинішніх українофобів не вдалося знайти посилань на відому працю Михайла Грушевського «Загальна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». До речі, названа стаття вийшла ще 1904 року в збірнику «Статьи по славяноведению» (вип.. 1/С), що видавався Російською Імператорською Академією наук, на сторінках 298-304. Цікаво, що петербурзькі вчені видали її українською мовою, оскільки наш історик працював тоді у Львові, тобто за межами імперії Романових. Звісно, праць вчених з Наддніпрянської України мовою Тараса Шевченка в Російській імперії не надрукували б.
Виходить, що сто років тому в Петербурзі, принаймні, вчені, а не продажні від науки писаки, визнавали, що українська мова придатна для наукової сфери. Не будемо гадати, як вони повелися б, ознайомившись з антиукраїнськими пасквілями А. Каревіна, якого благословив академік П.Толочко Хіба не відомо, що сумлінні вчені ще на початку минулого століття не подавали руки особам, «пришпиленим» до науки. Тепер навпаки: українофоб паплюжить українську мову, а особа з титулом академіка Національної(!) Академії наук України(!) вмикає «зелене світло» негідникові, хоч, мабуть, бачить, що дорога веде в глухий кут! Яка ницість титулованого історика! Чому шановані наші вчені терплять українофоба в своєму товаристві? Чим вони відрізняються від баби у церкві з відомої співомовки? О часи, о звичаї, як казали давні римляни!
Не дивуюся нардепові з парламентської більшості, який проявив невігластво, вважаючи «Руську Трійцю» російською. Чого хотіти від нього? Він – циновий солдатик і навчився виконувати тільки команди партійного фюрера! Дивуюся очільникові міста, який подав руку агресивному україножерові А.Костусєву (слава Богу, вже колишньому міському голові, а тоді керівникові делегації з Одеси) в столиці короля Данила Галицького! Хіба галичанин не знає, як у південному місті з подачі тамтешнього голови нищили найменші прояви українства! Толерантність, та ні: безпринципність без національної гідності! Яке толерантне ставлення може бути до українофобів Табачника, Колесніченка, Ківалова, Костусєва, Єфремова та їхніх однопартійців! Чи не така безпринципна безхребетність провокує антиукраїнську розгнузданість?
Українофоб А.Каревін називає українську мову діалектом, цебто повторює вже давно спростовані сумлінними вченими шовіністичні нісенітниці своїх попередників із дев’ятнадцятого століття. Звісно, він не цікавиться ( ці не буде цікавитися) багатством нашої мови, а у Великому тлумачному словнику сучасної української мови налічується 250 тисяч слів - і це ще не все! Отут варто зазначити, що за своїм багатством мова, якою пише А.Каревін, програє нашій. Щоправда, мова сусідів виграє в іншому – в продукуванні різних вульгаризмів, які нині заполонили й вулиці наших міст. Чи не ознака деморалізації, до якої за століття поневолення довели українців ті, з лона яких вийшов пасквілянт-українофоб!
А ось ще один українофоб, який не відмовляється від платні в українських гривнях, хоч знущається з наших грошей, показуючи явне невігластво чи антиукраїнську навіженість. Він, А. Корабльов, пише в московському журналі «Дружба народов»: «Напечатав на денежных купюрах изображение двух киевских князей, Владимира Великого (1 гривна) и Ярослава Мудрого (2 гривны), украинцы захватили древнерусский Киев. Для верности нарисовав обоим обвислые украинские усы.(Потом правда их малость остригли.). Блестящая военная операція!».
Додам, що А.Корабльов, як доктор філологічних наук, завідує кафедрою теорії літератури й художньої культури в Донецькому національному університеті і мав би виховувати українську молодь у патріотичному дусі. Як він може виховувати в студентів український патріотизм, коли заперечує право українців називатися окремим народом? Ось теоретичний «висновок» цього доктора філологічних наук: «Народ не бессмертен. Сколько народов исчезло навсегда, кто сосчитает? Но и невозможно создать народ искусственно. Если только не называть народом идеологически отредактированную нацию. В человеческом мире, как и в других мирах,- животном, растительном, минеральном,, - сокрыто ограниченное число сущностыіх различий, необходимых, чтобы мир существовал как живое целостное единство, где каждый народ – незаменимый орган, существующиц не для себя, а для всего организма».
Як можемо судити, донецький філолог не лише знавець у галузі літератури й художньої культури, а має підстави претендувати на фахівця з ботаніки, зоології і навіть мінералогії, а ще проявляє здібності мага, який про все може судити дуже компетентно! Він добре знає, що, приміром, росіяни – це «незаменимый орган», а українців прирівнює до котрогось з трьох коней, оспіваної Гоголем птахи-трійці, як символа «триединого русского народа».
Зрозуміло, що А. Корабльов не може терпіти українців як начебто «идеологически отредактированной нации»! Щоправда, своєю нісенітницею про «триединый русский народ» він заслуговує на титул плагіатора, оскільки переповідає балаканину російських квазівчених столітньої давнини. В цивілізованому світі подібного не прощають. Згадаймо, як зреагував американський професор Тімоті Снайдер на безцеремонне використання нардепом Вадимом Колесніченком професорських записів без дозволу. Нам до цивілізованого світу ще далеко, тому так впевнено почуваються різні українофоби.
Найбільше полюбляє завідувач кафедри Корабльов анекдоти, в яких паплюжать українців. У цьому анекдотник з дипломом доктора наук проявляє диференціацію: до «східних українців» ставиться ще якось поблажливо, а от «західних українців» («бандерівців») бештає на чому світ стоїть. Особливо донецький філолог полюбляє анекдоти про «вуйка з полонини», який заховав на городі, біля хати, смайсера ( кулемета») і чекає десятки років, коли настане час, щоб «стріляти москалів». Не знаю, звідки Корабльов дістав цілу серію антиукраїнських анекдотів, але здогадуюсь, що напевно з енкавеесівських справ перших повоєнних років!
Згаданий московський журнал надрукував анекдоти, що передав А.Корабльов, ще в 2008 році ( № 7, с. 180 - 195). Не буду уточнювати, хто тоді посідав посаду міністра освіти й науки, скажу лише одне: якщо в Україні виховання студентської молоді доручають таким корабльовим, то до вступу в Європу нашій країні доведеться чекати до грецьких календ. Адже європейські народи не допустять глуму із себе, а тут негідник паплюжить державу, від якої регулярно отримує платню! За що? За антиукраїнську й антидержавну діяльність! Не будемо галасувати : «Ганьба!». Тоді, п’ять років тому, ще був суд інший, не такий зухвалий, як нині,- і А.А.Корабльова треба було притягти до відповідальності за діяльність, пов’язану з грубим порушенням норм чинної Конституції. Ми, наївні і толерантні, мовчали, а ще сподівалися, що у назві Донецького національного університету буде увічнена пам’ять великого українського поета-борця Василя Стуса! Не сподіваймося! Корабльови не дозволять!
У своєму приниженні українці звикли звинувачувати чужинців. Чи так воно насправді? Чи не винні ми самі? Чому ми слухаємо, коли чужинець розповідає про нас неприємні анекдоти - і сміємось разом з оповідачем? Чи так діє поляк, не кажучи вже про росіянина? Ми часто самопринижуємося. Коли до групи з двадцяти українців підійде один росіянин, всі присутні переходять на російську, хоч насправді їхня розмовна мова далека від літературної, а росіянин добре розуміє українську.
Лише тепер починають долати подібне приниження журналісти. А ще недавно вони також переходили на іншу мову -– досить було співрозмовникові заговорити анекдотичним шулявсько-борщагівським суржиком. Ось перед журналістом - відомий український поет, який за збірку віршів про Леніна отримав колись Шевченківську премію. Вже він знає мову Тараса Шевченка. Ні, видзигується: приїхав з Москви, не буде переходити на мову українського люду. Журналіст звертається до гостя з «білокам’яної» його ж теперішньою робочою мовою. Як кажуть, українці, цирк на дроті! Навіщо коментарів! Не вистачає не лише національної, а й людської гідності і навіть елементарного глузду!
На телеекрані нардеп від «партії влади» захищає російську мову в нашій державі, безчестить націонал-демократів, які за впровадження української мови як єдиної державної. Як вони сміють? Нардеп заявляє, що начебто російською мовою на Сході й Півдні розмовляє аж 55 відсотків мешканців, а на Заході – 7 відсотків! Цифри – річ доказова! Насправді лукавить неовалуєвець! Ось результати Першого Всеукраїнського перепису населення (2001 р.:). Як виявилося, українську мову вважають рідною 67,5 відсотка населення, російську – 29,6 відсотка, а 2,5 – інші мови.. Українофоби хочуть спекульнути: науковий термін «рідна мова» намагаються підмінити cпeкулятивним -- «мова побутового спілкування». Але тут виникають запитання! По-перше, не можемо вважати побутового суржика російською мовою, бо навіть москвичі – а що казати про петербуржців? – сміються з такої нібито-російської мови малоросів. По-друге, треба з’ясувати питання, чому українець спілкується чужою мовою, а не мовою своїх предків, як прийнято в цивілізованому світі. А відповідь ясна, як Божий день: азіатський найманець упродовж цілих століть настирливо проводив на наших землях лінгвоцид поневолених українців, що у міжнародному праві кваліфікується як злочин без терміну давнини.
Нащадки займанця і частина денаціоналізованих автохтонів, які насправді перетворилися на малоросів, фактично оправдовують наслідки такого тяжкого злочину, тавруючи неасимільованих українців «национально озабоченными», а ще закидають:: «Так исторически сложилось».
Зауважу, що в історії ніщо само собою не складається, а визначається політикою того, хто сильніший! Всі інші пояснення від лукавого чи, простіше кажучи, нахабне окозамилювання. Доморощені українофоби не зважають на жодні приписи міжнародного права, а про мораль – і говорити годі! Брешуть, брешуть і ще раз брешуть!
Як мають діяти українці? Поводитися гідно, але й твердо! Треба оцінювати злочини вчорашнього займанця українських земель відповідно до засад міжнародного права. Брати приклад з інших народів, про що вже було згадано.
Нині, коли українофоби посилили неовалуєвську кампанію проти української мови, кожен з нас має чітко визначити свою позицію. Якщо ти вважаєш себе українцем, то маєш відчути відповідальність перед своїм народом. Ніхто з нас не має права підтримати на виборах тих, хто служить українофобській владі. Зрештою, наш обов’язок: показати своє ставлення до нардепів-зрадників, ігнорувати їх на кожному заході (на телебаченні і радіо, на урочистостях, офіційних і неофіційних зустрічах тощо). Списки нардепів, які проголосували за антиукраїнський законопроект про мовну політику, треба довести до кожного українця! Хай кожного парламентаря-українофоба осудить Найвищий Справедливий Суд на зболеній українській землі – СУД НЕСКОРЕНОГО НАРОДУ! Хай майбутні покоління українців проклинають кожного такого нардепа проклинають як зрадника народу й державного злочинця!
Якщо нас одурили один раз, то не маємо права допустити, щоб ошукали вдруге! Ми знаємо, до чого призвела Переяславська угода, і вже відчуваємо наслідки Харківської угоди! Чи знайдеться в світі ще такий народ, який би за газ розплачувався частиною своєї території, віддаючи її як господареві військово-морському флоту держави, яка ставить під сумнів право нашого народу на незалежне існування?
Повернімося в двадцятилітню давнину, після розпаду «імперії зла і брехні». Хіба не пам’ятаємо, як литовські парламентарі сиділи в холодній залі у шубах, але не підкорилися «старшому братові» за зниження ціни на російський газ? Зрештою, упродовж цілих десятиліть Москву й Ленінград опалювали українським газом! Якщо кремлівське керівництво трактує Російську Федерацію як спадкоємицю СРСР. то має заплатити за борги більшовицького керівництва, його злочини перед українським народом відповідно до Статуту Міжнародного Військового Трибуналу, за яким судили верховодів Третього Райху!
Годі чекати ласки від «старшого брата» - мусимо перебудувати свої взаємини з нашим сусідом на міжнародно-правових засадах. Кажуть:»Нічого не вийде!». Запитую: «А ви пробували?»
Водночас треба наголосити, що навіть в Україні наші громадяни не проявляють активності в боротьбі проти українофобів. Хіба не наш обов’язок захищати українську людність у деяких областях і містах, насамперед Південного і Східного регіонів, де цинічно порушуються норми чинної Конституції? Яскравий приклад вже згадувані антиукраїнські акції колишнього Одеського міського голови А.Костусєва проти української мови. У Криму українці не лише принижені, а опинилися в становищі зневаженої національної меншини в цій безпідставно проголошеній автономній республіці.
Українофоби радіють, що українська людність змушена читати російськомовні (нерідко з антиукраїнським і антидержавним забарвленням) газети і роблять з цього висновок про негативне ставлення українців до пре5си рідною мовою. Насправдці причини інші. Кому не відомо, що економічне життя нашої держави, в основному, в руках противників, які позбавляють її національного змісту, намагаються перетворити в блідий дублікат рудименту колишньої совєтської метрополії. Причина наших невдач і пинявого національного державотворення ще ці в тому, що керівництво впливових політичних партій, які претендують на статус патріотичних, захопили особи, байдужі до долі української нації.
Чи будуть захищати українську мову партійні боси, які в сім’ї та й між собою спілкуються мовою колишнього колонізатора! Саме тому без рішучих протестів увірвався в наше політичне життя так званий «закон Ка-Ка», хоч він суперечить чинній Конституції і проголосований з грубими порушеннями парламентського регламенту. А як діяли лідери опозиції? Вони поїхали відпочивати після «напруженої праці» в парламенті!
Державний статус української мови зневажають «законодавці», ворожі нашій незалежностці. Комуніст Царьков цинічно зневажив український народ, підтримавши на екрані телебачення тривалий україноцид більшовицької партії. А яка відповідальність? Жодної! Чи не час навчитися в євреїв, які не пропускають без належної реакції жодного прояву антисемітизму!
Нині, коли залишилося менше двох років до президентських виборів, ми ще раз переконуємося в тому, що національні потуги не дадуть плодів без впливової НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ, якою був після проголошення незалежності Народний Рух України. Скептики кажуть, що ніхто не може увійти двічі в ту саму річку. Правда, але політичні процеси - не річка. Скільки поколінь українців, як постійно повторюють, за свою історію наступали на одні й ті самі граблі! Хіба нині не бачимо повторення того, що вже проходили наші предки за часів Гетьманщини й періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років?
Наша історія нагадує процес, який відтворює Книга Еклезіястова: «Вітер віє на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається». За свою історію українці зазнали чимало лиха тому, що надмірно довіряли північному сусідові, який претендує на роль «старшого брата»!
Чи зазнала б наша нація мільйонних втрат, якби українські селяни не спокусилися на більшовицькі обіцянки дармової землі? Загарбники «подарували» їм землю, а через десятиліття організували Великий Голодомор! Мабуть, час дійти висновку: хто міняє хліб на волю, той не матиме не тільки волі, а й хліба! Нині таким хлібом є російський газ із родовищ, до розробки яких найбільше спричинилися українські робітники. Чи не варто про це нагадати гулагівським спадкоємцям у нинішньому керівництві сусідньої держави?
Ще одне застереження. Відомий український соціолог Микита Шаповал зазначав, що Україна може утвердитися як національна держава лише тоді, коли буде створена півмільйонна партія! А в нас на роль політичних партій претендує дві сотні організацій! Чи не такий поліпартійний хаос на руку окупаційній компрадорсько-сімейній бандоолігархії, яка створила потужну політичну партію на чолі з диктатором і залізною партійною дисципліною, а тепер топчеться по чинній Конституції, зневажаючи не лише національну гідність українців, а й людську гідність громадян держави?
Національна гідність – це насамперед обов’язок кожного українця перед своєю нацією і державою. Не маємо права жити лише одним днем, орієнтуватися на нині, бо таким чином ризикуємо втрати завтра. Україноцид – політична засада нинішньої антиукраїнської влади, яка галасуванням про євроінтеграцію приховує свою справжню політику, що послідовно проявляється після останніх президентських виборів.
Перед українською нацією іспит на право існувати в цивілізованому світі. Якщо не складемо, знову потратимо в лапи євразійського ведмедя! Чи не час задуматися над словами Книги Еклезіястової і повернутися до славних сторінок нашої історії, коли наша Київська великокняжа імперія була найбільшою державою в середньовічній Європі, коли славі нашого козацтва після звитяг великого гетьмана Петра Сагайдачного заздрили європейські монархи? Чи не приклади для нас? Чи не підстави для відродження національної гідності і супротиву провідникам україноциду!